• Название:

    Новый документ в формате RTF (3)


  • Размер: 0.03 Мб
  • Формат: RTF
  • или
  • Сообщить о нарушении / Abuse

    Осталось ждать: 10 сек.

Установите безопасный браузер



Предпросмотр документа

1)Давня українська література – література українського народу ХІ-ХУІІІ ст. Належить до особливого типу літератур, так званих середньовічних. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, обумовлену характером середньовічного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв’язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру.

Особливості розвитку давньої української літератури

Вона була рукописною, її пам'ятки здебільшого не мали стійкого тексту.

Не розвинулось ще почуття авторської власності, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання.

Література ця великою мірою була зв'язана з церквою, з історичними подіями, з тими чи іншими історичними особами.

Жанри

Основні жанри давньоруської літератури: повісті, повідання, сказання, літописи, житія, слова, повчання, поеми, хождіння..

Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в Історії української літератури”:

І період – доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХІІ ст.. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам’ятки, як Повість минулих літ”, Київський літопис”, житія Бориса та Гліба, житія Феодосія Печерського”;

ІІ період – ХІІІ-сер.ХУ ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературнення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський), агіографія, ораторська проза. Це був час також рукописних збірників, які вбирали в себе пам’ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях Ізмарагд”, що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові Чьтьї-Мінеї”;

ІІІ період – український ренесанс (сер.ХУ – к.ХУІ ст..). Впроваджується латино мовна та польсько мовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Ю.Дрогобич, П.Русин, Г.Чуй, І.Туробінський Рутенець, С.Оріховський та ін. Їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносять до цього періоду і деякі зразки полемічної прози;

ІУ період – українське бароко (кін.ХУІ – ХУІІІ ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші, модифікуються традиційні жанри – ораторська проза та літописання. Невід’ємною сторінкою українського бароко була творчість Г.Сковороди.

Важливими факторами розвитку давньої української літератури були церква і релігія, бо інтенсивний розвиток нашого письменства пов’язують із прийняттям християнства.

2) Поняття "полемічна література"Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами, єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів.

Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уніятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.

Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

4)Іван Вишенський

Помітною постаттю в літературі наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. є Іван Вишенський (близько 1550–1621), про якого ви дізналися з однойменної поеми Івана Франка. Про життя цього письменника знаємо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, недалеко від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство і де він здобув освіту, відомостей немає. У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте недотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, Іван Вишенський у 1604 р. прибуває в Україну. Проживши два роки у Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер.До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання.

Послання — це віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб.

«Послання до єпископів» — це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української полемічної літератури.

Полемічні твори були спрямовані проти Брестської унії 1596 р. і вищого православного духівництва, яке зрадило віру. Унія несла нашому народові посилення соціально-політичного гніту з боку Польщі. На захист національно-релігійної належності стали українські письменники тієї доби: Герасим Смотрицький і його син Мелетій, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Петро Могила. Основою полеміки між католиками й православними були релігійні розходження, але її учасники порушували й важливі соціально-етичні питання.

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський з гострою сатирою викриває моральну ницість єпископів, які зображені жадібними й жорстокими феодалами. Саме в цьому посланні особливо помітні барокові елементи, зокрема в мові твору, це — нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас. Специфічною рисою мови письменника є творення неологізмів (індивідуально-авторських слів): «Ти ще єси кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, звіроїд, свиноїд , ще єси периноспал, подушкоспал, ще єси тілоугодник перцелюбитель, шафранолюбитель»

Іван Вишенський уперше в українській літературі так сміливо виступив на захист простолюду.

Братства по Україні існували не лише в містах, а й у селах. У діяльності братств відзначалися не тільки чоловіки, а й жінки.Високоосвічена киянка Лисавета Гулевичівна заснувала Київське братство, згуртувавши навколо нього кращих письменників того часу, її діяльність високо цінував і підтримував гетьман Петро Сагайдачний. Благородство й гуманізм звучать у таких її словах: «Хіба наші люди вміють лише наймитувати, гнути спину та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступна українцям?»