• Название:

    Емоційний світ людини 07

  • Размер: 0.51 Мб
  • Формат: PDF
  • или
  • Название: Емоції і почуття
  • Автор: Suldik

1

Тема № 7. Характеристика емоцій особистості
1. Поняття про емоційне реагування
2. Види емоційного реагування
3. Види емоцій
4. Загальне уявлення про почуття
5.Емоційні властивості людини
6. Роль емоцій в житті особистості
Повідомлення:
1. Використання емоційних прийомів для оптимізації
навчання учнів
2.Способи опанування страхами
3. Профілактика емоційного вигорання в педагогів
4.Методики для діагностики емоційної сфери особистості
1. Поняття про емоційне реагування.
Різнобічні дослідження емоцій описані у працях В.К.Вілюнаса, Б.І.Додонова, К.Ізарда,
Є.П.Ільїна, Л.І.Кулікова, Д.Ліндслі, Я.Рейковського, П.В.Сімонова, П.Фресса, А.Я.Чебикіна,
П.М.Якобсона та інших вчених. Але до цього часу проблема емоцій залишається загадковою
і багато в чому неясною. І досі, як відомо, немає загальноприйнятого чіткого визначення
емоцій. В цілому можна констатувати відсутність в сучасній психології єдиної
загальноприйнятої теоретичної концепції, що трактує емоції як особливий клас психічних
явищ, які відрізняються від когнітивних. У житті під емоціями розуміють різноманітні
реагування людини – від тонких відтінків настрою до бурхливих зривів пристрасті.
Емоційне реагування – це інтегральна реакція організму на впливи зовнішнього і
внутрішнього середовища, яка проявляється в суб’єктивних переживаннях, в специфічних
рухових реакціях і неспецифічних змінах в діяльності внутрішніх органів.
Отже, за всієї різноманітності проявів емоційного реагування, в них можна виділити
три основних компоненти – суб’єктивні переживання, рухові реакції та зміни в діяльності
внутрішніх органів.
Суб’єктивні переживання (радість, любов, страх, гнів, сум і ін.) відображають
ставлення людини до значущих ситуацій. Це ставлення проявляється в оцінці ситуацій,
важливих для життєдіяльності людини. Людина ставиться до ситуації як до приємної чи
неприємної, безпечної чи небезпечної, корисної чи не корисної, значущої чи не значущої і
т.д., тобто оцінює її. Емоційне реагування – це прагнення особистості до об’єкта чи відраза
до нього, які виникають в результаті оцінки цього об’єкта як хорошого чи поганого для неї.
Суб’єктивні переживання – це вищий рівень прояву інтегральної реакції. Вони погано
піддаються внутрішньому контролю і управлінню.

2

Отже, емоційне реагування є суб’єктивним переживанням ставлення людини до
значущих ситуацій. Таке ставлення проявляється в оцінці цих ситуацій.
Рухові реакції – це міміка, жести, сміх, плач, поза, зміна інтонацій і ін. Вони є мовою
людських почуттів, засобом прояву не стільки думок, скільки емоцій. Вони більш менш
піддаються контролю. Говорячи словами Ч.Дарвіна, якщо “вираз – це мова емоцій”, то рух
м’язів обличчя можна вважати азбукою цієї мови. На його думку, прояв емоцій в жестах і
міміці є результатом еволюційного процесу. Міміка завжди емоційна і в першу чергу є
відображенням почуттів людини, яка говорить. Виразні рухи – це компонент емоцій,
зовнішня форма їх існування та прояву.
Зміни в діяльності внутрішніх органів. Емоційне реагування активізує діяльність
вегетативної нервової системи, яка в свою чергу впливає на ендокринну та нервовогуморальну систему. Це проявляються у змінах складу крові, кровообігу, дихання,
травлення, терморегуляції, виділенні тощо. Наприклад, під час емоційного реагування у
людини змінюється електрична активність м’язів обличчя, мозку, частота пульсу. Яким не
було б емоційне реагування – сильним чи слабким, воно завжди викликає фізіологічні зміни
в організмі людини, і ці зміни інколи настільки серйозні, що ними нехтувати не можна.
Негативні емоційні реагування навіть можуть привести до психосоматичних розладів.
Результати досліджень в галузі нейрофізіології свідчать, що довготривале негативне
емоційне реагування впливає на імунну систему, знижує опір хворобам. Так, наприклад, якщо
людина протягом довгого часу зла, тривожна чи депресивна, в неї більше шансів захворіти
інфекційними хворобами. Причиною цього є зниження імунітету, і, як наслідок,
розмноження вірусної інфекції. Зміни в діяльності внутрішніх органів практично не
піддаються регуляції і контролю з боку людини.
Емоційне реагування характеризується знаком (позитивні, негативні та амбівалентні
переживання), впливом на поведінку і діяльність (стимулюючі чи гальмуючі реагування),
інтенсивністю (глибиною переживань і величиною фізіологічних змін), тривалістю
протікання (короткотривалі і довготривалі переживання), предметністю (ступенем
усвідомлення і зв’язком з конкретним об’єктом).
Знак. За знаком емоційне реагування є позитивним, негативним і амбівалентним
(умовно характеризується знаком „+” , „-” та невизначеним знаком). Наприклад, до
позитивних емоційних реагувань можна віднести радість, захоплення, любов, насолоду, а до
негативних - сум, гнів, агресія і ін. Позитивне емоційне реагування виникає тоді, коли в
людини задовольняються потреби, а негативне – коли не задовольняються. Позитивні емоції
сприяють конструктивній взаємодії людини з іншими людьми, а також з ситуаціями і

3

об’єктами. Негативні емоції, навпаки, переживаються як шкідливі і такі, що важко
переносяться, пробуджують реакцію відсторонення і не сприяють конструктивній
взаємодії. Слід відзначити, що такий поділ емоційного реагування багато в чому умовний і
не завжди відповідає позитивній чи негативній ролі емоцій для даної людини в конкретній
ситуації. Наприклад, страх відносять до негативного емоційного реагування. Але він,
безумовно, має позитивне значення і навіть може приносити людині задоволення. К.Ізард
відмічає позитивну роль і такої негативної емоції, як сором, а радість у вигляді зловтіхи
може принести таку ж шкоду, як і гнів.
Амбівалентне емоційне реагування характеризуються невизначеністю знаку. Його не
можна віднести ні до позитивних, ні до негативних. Воно може поєднувати в собі
суперечливі (негативні і позитивні) емоції одночасно. Наприклад, здивування, ревнощі,
сумнів і ін.
Вплив на поведінку і діяльність. Емоційне реагування може активно чи пасивно
впливати на поведінку і діяльність, в залежності від того, як

мобілізуються резерви

організму. Тому говорять про стенічні та астенічні емоції (від грецького “стенос” - сила).
Страх може проявлятися активно (людина біжить від джерела страху) і пасивно (замирає від
страху), радість може бути бурхлива і тиха. Розсердившись, людина може гарячкувати, а
може лише нахмуритися.
Інтенсивність

характеризується

силою

протікання

емоційного

реагування.

Розрізняють емоційне реагування низької інтенсивності, наприклад, настрій, та високої
інтенсивності, наприклад, афект. Високий ступінь позитивного емоційного реагування
називається блаженством. Так, людина переживає блаженство, гріючись біля вогню після
довгого перебування на морозі чи, навпаки, п’ючи холодну воду в жарку погоду. Найвища
ступінь позитивного емоційного реагування називається екстазом. Це може бути релігійний
екстаз, екстаз шаманів тощо. Екстаз захоплює всю свідомість людини, стає домінуючим,
завдяки чому в суб’єктивному сприйманні зникає зовнішній світ, і людина знаходиться поза
часом і простором. Найвища ступінь негативного емоційного реагування називається
стражданням.
Тривалість емоційного реагування визначається часом його прояву. Воно може бути
різної тривалості: від миттєвих переживань до станів, які тривають годинами і днями.
Емоційне реагування (гнів, радість, сум, страх і ін.) може протікати у вигляді емоційного
відгуку (швидке і неглибоке переживання, яке не здатне змінити емоційний стан людини), чи
емоційного вибуху, тобто афекту (емоційна реакція, яка швидко розвивається і має високу
інтенсивність та ослаблений вольовий контроль).

4

Є. Д. Хомська виділяє три види емоційних явищ за їх тривалістю. Це емоційна
реактивність (короткочасна реакція на емоційні стимули), емоційний стан (більш тривалі
зміни в роботі емоційних систем) та емоційно-особистісні властивості (постійно присутні у
людини емоційні якості, що визначають її поведінку).
Предметність емоційного реагування – це усвідомлення особистістю того, який об’єкт
викликає це реагування. Людина захоплюється і обурюється, журиться чи гордиться
обов’язково кимось чи чимось. Приємним чи неприємним буває щось, якийсь об’єкт, який
людина сприймає, уявляє, чи про який мислить.

1.2. Види емоційного реагування.
До видів емоційного реагування належать емоційний тон відчуттів, емоційний тон
вражень, власне емоції, афекти, настрої, стреси, почуття та інші.
Емоційний тон відчуттів і вражень.
Емоційний тон відчуттів – це емоційне реагування людини на властивості предметів
і явищ, які безпосередньо діють на органи чуття. Він пов’язаний з переживанням
задоволення чи незадоволення в процесі відчуттів. Це контактний вид емоційного
реагування, яке відрізняє його від інших видів. Для емоційного тону відчуттів характерне
реагування на окремі властивості об’єктів чи явищ: приємний чи неприємний запах хімічної
речовини чи смак продуктів; приємні чи неприємні звуки, поєднання кольорів, яке дратує чи
радує око. Так, жовтий колір викликає веселий настрій, голубий – приємний, але холодний,
зелений заспокоює, а фіолетовий викликає меланхолію. Високі тони задають веселий тон, а
низькі – серйозний і святковий. Н.Н.Ланге здійснив порівняльний аналіз відчуттів і
емоційного тону відчуттів (див. таблиця 1). Емоційний тон виражається в задоволенні чи
незадоволенні. Так, біль – це відчуття, а страждання, яке виникає під його впливом, це
емоційний тон відчуттів.
Таблиця 1
Відчуття

Емоційний тон відчуттів

Нейтральне, байдуже

Емоційно забарвлене: приємно – неприємно

Залежить від будови периферійного органу

Однорідний, не залежить від будови органа

чуття

чуття

Має об’єктивний характер (солодке для будь-

Має суб’єктивний характер: те, що одній

якої людини солодке)

людині приємне, іншій – неприємне.

5

Є первинним і самостійним феноменом

Не виникає самостійно, а в його основі
лежить відчуття

Стає чіткішим і зрозумілішим, коли на нього

Характерна неясність і розпливчатість, а під

звертають увагу

час звернення на нього уваги, стає не яснішим,
а слабшим і навіть зовсім зникає.

Функції емоційного тону відчуттів. Орієнтувальна функція полягає в повідомленні
організмові про те, шкідливий чи ні той, чи інший вплив, бажаний він, чи від нього слід
позбавитися. Почуття задоволення веде за собою підвищення життєдіяльності, дій,
спрямованих на збереження і посилення приємного враження, а незадоволення і страждання,
навпаки, знижує життєдіяльність і викликає захисні дії.
Функція забезпечення зворотного зв’язку полягає в повідомленні людині і тварині, що
наявна біологічна потреба задоволена чи незадоволена (і тоді виникає позитивний емоційний
тон – задоволення, чи негативний емоційний тон – незадоволення).
Емоційний тон вражень

- це емоційне реагування, яке викликається не самими

об’єктами, а уявленнями про них. Емоційний тон задоволення чи незадоволення, насолоди
чи огиди може супроводжувати не лише відчуття, а й враження людини про процеси
сприймання, уявлення, інтелектуальну діяльність, спілкування, пережиті емоції тощо. Якщо
емоційний тон відчуттів – це фізичне задоволення - незадоволення, то емоційний тон
вражень – естетичне задоволення чи незадоволення. Саме ця обставина дає основу ділити
емоції на позитивні (пов’язані з задоволенням) і негативні (пов’язані з незадоволенням),
тобто визначати їх знак. Емоційний тон вражень – це знак емоцій. Він може бути складовою
емоцій і не зводиться до конкретної емоції. Наприклад, страх може викликати не лише
негативні переживання, а й позитивні. Можна отримувати задоволення і від суму. Таким
чином, емоція одна, а емоційний тон різний. Тому віднесення задоволення і відрази до
емоцій, на думку Є.П.Ільїна, не є правомірним.
Отже, емоційний тон відчуттів – це нижчий рівень емоційного реагування, що виконує
функцію біологічної оцінки впливів на організм подразників через виникнення задоволення
чи незадоволення. Він є наслідком уже наявного психічного процесу - відчуття. Тому для
виникнення емоційного тону відчуттів необхідний контакт з подразником.
Емоційний тон вражень є наступним кроком в розвитку емоційного реагування. Він
пов’язаний з соціалізацією людини в процесі її онтогенетичного розвитку, не вимагає для
свого виникнення безпосереднього фізичного контакту з подразником, але зберігає ті ж
функції, що і емоційний тон відчуттів.

Емоційний тон відчуттів і вражень володіє значно більшою інертністю,

6
ніж саме відчуття чи будь-який образ сприймання. При спрямуванні уваги на враження воно посилюється, що дає
можливість “смакувати” задоволенням. І, навпаки, при відволіканні уваги задоволення стає непомітним.

Емоція.
Емоція (від лат. еmovere – збуджувати, хвилювати) розуміється як переживання,
душевне хвилювання. Є різні визначення емоцій. Наведемо приклади деяких з них.
Емоції - це переживання людиною в даний момент свого відношення до чогось чи до
когось (до наявної чи майбутньої ситуації, до інших людей, до самої себе і т.д.). Це
відношення проявляється в оцінці ситуацій.
Емоції – це психічні процеси, які протікають у формі переживань і відображають
особистісну значущість та оцінку зовнішніх і внутрішніх ситуацій, важливих для
життєдіяльності людини (А.Г.Маклаков).
Складність розуміння емоцій полягає

в тому, що, даючи їм визначення, автори

відносять їх до одного з класів емоційного реагування (емоційний тон, настрій, афект і ін.).
Поряд з цим, для емоцій характерні такі відмінні ознаки:
- чітко виражена інтенсивність (досить виражене переживання людиною радості, горя,
страху і т.д.);
- обмежена тривалість; емоція триває відносно недовго, її тривалість обмежена часом
безпосередньої дії причини чи часом спогадів про неї;
- усвідомленість причин її появи;
- зв’язок її з конкретним об’єктом, обставиною; емоція не має дифузного характеру,
властивого настрою; людина переживає радість, задоволення від прослуховування
конкретного музичного твору, від читання конкретної книги, від зустрічі з конкретною
людиною, від придбання конкретної речі тощо;
- полярність; будь-якій емоції є протилежна емоція. Емоції протилежні одна одній за
якістю переживань, утворюють пари: радість і сум, любов і ненависть, насолода і відраза.
Але всі ці ознаки характерні і для емоційного тону, хоч є певні відмінності. Опишемо ці
відмінності.
1.Емоція – це більш високий рівень емоційного реагування, ніж емоційний тон. У
порівнянні з емоційним тоном вона має ряд переваг, тому і відіграє важливішу роль в житті
людини.
2.Емоція – це реагування на ситуацію, а не на окремий подразник. Можна заперечити:
хіба дитина не радіє з приводу того, що їсть цукерку? Звичайно радіє, але радість в неї
виникає раніше, при отриманні цукерки, тобто з причини оцінки ситуації, яка задовольняє її
потреби, бажання, а не з приводу приємних смакових відчуттів. Приємні смакові відчуття

7

(емоційний тон відчуттів) лише підкріплює емоцію, дозволяє продовжити її. Можна
заперечити також, що і неприємний емоційний тон відчуттів приводить до емоції (сильний
біль – до страху, довготривала скреготня по металу – до злості і т.д.), тобто, емоція виникає
на окремий подразник. Але і тут емоція виникає при оцінці ситуації (сильний біль загрожує
неприємністю, сильне скреготання невизначеністю - скільки це буде тривати), тобто вона
пов’язана з прогнозом майбутнього, а не з тим, що людина відчуває зараз. Таким чином,
людина оцінює ситуацію, що створюється цим подразником, і реагує виникненням емоції на
цю ситуацію, а не на сам подразник.
3.Емоція – це часто завчасна реакція на ситуацію і її оцінка. Під впливом емоції людина
реагує на контакт з подразником, який ще не відбувся. Таким чином, емоція виступає в
якості механізму передбачення значущості для людини тієї чи іншої ситуації.
4.Емоція – це диференційована оцінка різних ситуацій на відміну від емоційного тон у,
який дає узагальнену оцінку (подобається – не подобається, приємно – неприємно).
5.Емоція – це не лише спосіб оцінки ситуації, яка відбудеться, але й механізм завчасної
і адекватної підготовки до неї за рахунок мобілізації психічної і фізичної енергії. Такого
механізму емоційний тон немає.
6.Емоція як і емоційний тон – це механізм закріплення позитивного і негативного
досвіду. Виникаючи при досягненні чи недосягненні цілі, вона є позитивним чи негативним
підкріпленням поведінки і діяльності.
Щоб краще зрозуміти відмінність емоцій від емоційного тону відчуттів, порівняємо їх
характеристики (див. таблицю 2).
Таблиця 2
Емоційний тон відчуттів
Виникає як оцінка відчуттів
Виникає

тільки

при

Емоція
Виникає як оцінка ситуації

безпосередньому Може

контакті з подразником

бути

попереджуючи

і

дистантною,
про

завчасно

корисність

чи

шкідливість стимулу
Має локалізацію за місцем виникнення Не має внутрішньої локалізації
відчуттів
Виникає без потреби

Частіше всього виникає у зв’язку з
потребою і її задоволенням

Однакове переживання за різних відчуттів

Переживання специфічне у відповідності з
ситуацією

Не здійснює мобілізуючого впливу

Здійснює мобілізуючий вплив

8

Характеристика емоцій
Універсальність - це незалежність емоцій від виду потреби і специфіки діяльності, в
якій вони виникають. Надія, тривога, радість, гнів і інші емоції можуть виникнути під час
задоволення будь-якої потреби.
Динамічність емоцій полягає у фазовості їх протікання, тобто в наростанні напруги і в
її спаді. Емоційна напруга наростає в ситуації очікування: чим ближче подія, тим сильніша
напруга. Це ж спостерігається під час безперервної дії на людину неприємного подразника.
Зниження напруги наступає при здійсненні події. Воно протікає як полегшення,
умиротворення чи повне безсилля.
Домінантність. Сильні емоції мають здатність притупляти протилежні собі емоції, не
допускати їх в свідомість людини. Будучи дуже засмученою людина, не розсміється
раптовому жарту; знаходячись в піднесеному настрої, вона вже не захоче слухати
вульгарності.
Сумація і закріплення. Емоції, які пов’язані з одним і тим же об’єктом, сумуються
протягом життя, що приводить до збільшення їх інтенсивності, закріпленню почуттів, в
результаті чого і їх переживання стають сильнішими. Сумація відбувається непомітно для
людини, вона не усвідомлює, чим це пояснюється.
Адаптація.

Емоціям і особливо

емоційному тону відчуттів, властиве зниження

гостроти їх переживань під час довгого повторення одних і тих же вражень. Як писав
Н.Н.Ланге, „почуття видихається”. Так, тривала дія приємного подразника викликає
послаблення переживання задоволення, можливо аж до повного його зникнення. Наприклад,
часте заохочення працівників одним і тим же способом приводить до

того, що вони

перестають емоційно реагувати на це заохочення. В той же час перерва в дії подразника
може знову викликати задоволення. Адаптація спостерігається і в негативних емоціях.
Пристрасність (суб’єктивність) - це сильне глибоке переживання, яке захоплює, ніби
поглинає всю особистість. В залежності від особистісних якостей людей (смаків, інтересів,
моральних установок, досвіду, темпераменту і ін.), а також від ситуації, в якій вони
знаходяться, одна і та ж причина може викликати різні емоції. Небезпека в одних викликає
страх, у інших – піднятий настрій.
Заразливість.

Це мимовільна передача людиною своїх емоцій іншим людям, які

спілкуються з нею. В результаті можуть виникнути всезагальні веселощі чи нудьга, паніка.
Соціальні психологи по-різному відносяться до цієї властивості. Одні говорять про
„деінтелектуалізацію” натовпу, його емоційну лабільність, інші бачать в цій властивості
основу колективного виховання людини. Саме в натовпові (товаристві, групі) людина

9

навчається підніматися над дріб’язковими особистими інтересами, стає здатна робити щось
для інших людей в супереч своєму страхові, жадібності, лінощам.
Утримання в пам’яті. Емоції можуть довгий час зберігатися в пам’яті. Тому виділяють
особливий вид пам’яті – емоційну, про яку російський поет К.Батюшков писав: „О память
сердца, ты сильней рассудка памяти печальной!”.
Іррадіація. Це поширення емоції з обставини, яка спочатку її викликала, на все, що
людиною сприймається. Так, озлоблену людину роздратовують всі і все: задоволене обличчя
іншої людини, невинне запитання. Підлітка запитала мама, чи хоче він їсти, на що він
закричав: „Ну що ти мені в душу лізеш!”.
Перенесення. Близькою до іррадіації є властивість емоцій переноситися на інші об’єкти.
У закоханої людини здатність викликати сентиментальні емоції володіє не лише образ
любимої людини, а й її предмети (рукавичка, хустинка, лист, записка), з якими людина може
виконувати такі ж дії, як і з об’єктом кохання (гладити, цілувати). Оскільки позитивні
почуття дитинства пов’язані з малою батьківщиною, вони переносяться і на земляків, з
якими зустрілась людина далеко від батьківського дому. У дитини, в якої виникла негативна
реакція на мишу, починає так само реагувати на схожі об’єкти (собаку, шубу).
Амбівалентність означає одночасне переживання людиною позитивних і негативних
емоційних станів (За Сімоновим П.В. – це змішані емоції). Любов ніколи не буває без суму.
„Мені сумно тому, що я тебе люблю” – такий мотив часто зустрічається у віршах, романсах,
піснях. Я насолоджуюсь страхом, люблю і ненавиджу, мені соромно своєї радості і т.д..
Афект.
У ХХ столітті афекти почали виділяти в самостійну групу емоційних реагувань. За
В.Витвіцьким, афект – це чуттєвий стан, який набуває значної сили і стає загальним
бурхливим порушенням психічного життя. До афектів він відносить страх, жах, гнів і т.д.
Афект – це сильне короткочасне емоційне реагування, яке виникає раптово і
оволодіває людиною на стільки, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки.
Зріла ж емоція доступна регуляції, рефлексії і завжди предметна. Е.П. Ільїн розглядає
афект як дуже виражену емоцію. А.Г.Фортунатов вважає, що емоція – це душевне
хвилювання, а афект – це буря. Будь-яка емоція може досягнути рівня афекту, якщо вона
викликається сильним або особливо значущим для людини стимулом.
Афект, як різновидність емоції, характеризується:
- швидким виникненням;
- дуже великою інтенсивністю переживання;
- короткочасністю;

10

- бурхливим виявом (експресією);
- беззвітністю, тобто зниженням свідомого контролю за своїми діями; в стані афекту
людина не може тримати себе в руках. Під час афекту мало продумується наслідки
здійсненого, внаслідок чого поведінка людини стає імпульсивною;
- дифузністю, тобто охопленням всієї особистості, яке супроводжується зниженням
здатності до переключення уваги, звуженням поля сприйняття, контроль уваги в основному
фокусується на об’єкті, який викликав афект (гнів закриває очі, ярість осліплює).
Афективні прояви позитивних емоцій – захоплення, натхнення, ентузіазм, приступ
нестримного сміху, радості тощо. Афективні прояви негативних емоцій – ярість, гнів,
жах, відчай і ін., які часто супроводжуються ступором (застиганням в нерухомій позі).
Після афекту часто наступає знесилення, байдужість до всього оточуючого чи каяття в
здійсненому, тобто так званий афективний шок. Часті прояви афектів в нормальній
обстановці свідчать про невихованість людини (вона дозволяє собі прийти в афективний
стан), або про наявні в неї нервово-психічні захворювання.
Афективного стану можна уникнути, якщо намагатися погасити його на самому
початку. Для цього потрібно зібрати воєдино усю волю і змусити себе переключатися на
інший об’єкт, забувши про першопричину афекту. Не варто приймати будь-які рішення в
стані афекту. Це особливо стосується педагогів і батьків, які можуть втратити свій авторитет
внаслідок прийняття таких рішень, або завдати психологічної травми дитині. Якщо ж в стан
афекту впадає дитина, то, беручи до уваги її індивідуальні особливості, можна спробувати
залишити її і не звертати на неї увагу, займатися своїми справами, щоб не підсилювати
афект, а можна сказати ласкаве слово, проявити співчуття, продемонструвати перспективи
зміни ситуації, що склалася. Людина, виховавши в собі здатність контролювати свої почуття,
може контролювати і афективні реакції.
Настрій.
Із всіх емоційних феноменів настрій є найбільш невизначеним поняттям. В побуті він
розглядається як поганий чи хороший стан душі, як наявність чи відсутність бажання
людини в даний момент спілкуватися, чимось займатися, погоджуватися або не
погоджуватися з чимось чи кимсь. Саме так С.І.Ожогов і визначає настрій: як внутрішній
душевний стан, як спрямованість думок, почуттів і як схильність до певних дій.
В підручниках з психології настрій описується як самостійний емоційний феномен,
який відрізняється від емоцій. За С.Л.Рубінштейном, настрій – не спеціальне переживання,
приурочене до якоїсь конкретної події, а загальний стан. Він також вважає, що настрій, на
відміну від інших емоційних реагувань, не предметний, а особистісний.. Н.Д.Левітов вважає,

11

що настрій не лише особистісний, але й ситуативний. В одних випадках він предметний, в
інших – безпредметний; в одних випадках більш особистісний, в інших – менш
особистісний. За М.Д.Левітовим, настрій – це загальний емоційний стан, який протягом
певного часу забарвлює поведінку і діяльність людини.
На відміну від емоційного тону відчуттів і емоцій настрій у більшості вітчизняних
підручників з психології характеризується:
- слабкою інтенсивністю;
- значною тривалістю; настрій може тривати годинами, а то і днями;
- незрозумілістю його причини; перебуваючи в тому чи іншому настрої, людина, як
правило, слабко усвідомлює причини, що його викликали, не пов’язує його з певними
людьми, явищами чи подіями;
- впливом на активність людини; постійно супроводжуючи людину в якості емоційного
фону, він підвищує чи знижує її активність в спілкуванні чи роботі.
Розглянемо, наскільки відповідають реальності ці ознаки настрою і чим вони
відрізняються від характеристик емоцій.
Слабка інтенсивність і пов’язана з нею погана усвідомленість характерні не тільки
настрою, а й емоційному тону і емоціям. Але настрій може усвідомлюватися як чітко, так і
не чітко. Людина часто не помічає свого настрою протягом довгого часу, тому що немає
причин для відхилення його від звичного. Попадання у фокус уваги робить можливим не
лише усвідомлення настрою, але й розуміння причин його появи. Це може стати поштовхом
до трансформації настрою в емоцію. Отже, настрій, як емоційне реагування присутній
завжди, але ми його можемо і не помічати.
Сфера настрою поширюється від нерозчленованого переживання життєвого тонусу
людини до таких чітко усвідомлених емоцій, як нудьга, сум, радість і ін. Настрій пов’язаний
з усіма переживаннями особистості і визначається як поєднання окремих психічних станів,
один з яких, як правило, домінує і надає психічній діяльності людини певне забарвлення.
Виходячи зі сказаного, видно, що і емоція і емоційний тон – це також настрій. Коли
людина радіє, всі бачать, що в неї гарний настрій, коли засмучена – у неї поганий настрій.
Вплив на активність людини. Ця характеристика також не є специфічною тільки для
настрою. Будь-яке емоційне реагування впливає так чи інакше на активність. Настрій діє як
контекст, попутно трансформуючи наші реакції на події.
Більш ґрунтовними є наступні характеристики настрою: велика тривалість і
неусвідомленість його причин.
Тривалість настрою. А.Г.Маклаков розглядає настрій як „хронічний” емоційний стан,
який забарвлює всю поведінку людини. Але хронічним настрій буває лише при патології,

12

наприклад, патологічний депресивний стан. Якщо мова йде про норму, то це швидше уже
емоційна риса особистості – оптимізм чи песимізм.
Усвідомлення причини настрою. Причини настрою не завжди усвідомлюються, тому
часто настрій переживається „беззвітним” (беззвітний сум, безпричинна радість). Настрій
відображає неусвідомлювану загальну оцінку чогось чи когось.
Структура настрою.
Л.В.Куліков, присвятивши настроям спеціальну монографію, розвиває власний підхід
до його розгляду. Він виділяє в настрої п’ять компонентів: релятивний (оцінювальний),
емоційний, когнітивний, мотиваційний і фізичного самопочуття.
Релятивний компонент

(від англ. relation – відношення) пов’язаний зі ставленням

людини до того, що з нею відбувається, і до того, що відбувається навколо. Він включає ряд
елементів структури ставлень особистості: особливості самооцінки і прийняття себе,
задоволеність відношеннями зі світом природою, речами і людьми. Емоційний компонент
характеризує домінуюча емоція. У формуванні актуального і відносно стійкого стану
об’єднуються різні почуття і виникає емоційна домінанта, тобто емоційний компонент
настрою. Він є інтегральною характеристикою емоцій як позитивних, так і негативних.
Когнітивний компонент настрою

утворюють інтерпретації наявної життєвої ситуації,

повнота її розуміння, прогноз перспектив розвитку ситуації, інтерпретація і оцінка свого
тілесного і духовного

здоров’я, прогноз його динаміки. До когнітивного компоненту

входять уявлення людини про себе. Мотиваційний компонент розглядається у зв’язку з тим,
що процес мотивації, його інтенсивність і характер протікання суттєвим чином визначають
інтенсивність емоційних процесів, гостроту реакції

на ситуацію і розвиток подій.

Компонент

органічне

фізичного

самопочуття

відображає

самопочуття,

тонус

життєдіяльності організму.
Настрій може бути стенічним, тобто таким, що стимулює до діяльності, і астенічним –
не стимулює до діяльності. Він також може бути хорошим та поганим. При стійкому прояві
хорошого

настрою

говорять

про

гіпертимію,

тобто

підвищений

настрій.

Він

характеризується веселістю, життєрадісністю з приливами бадьорості, оптимізму, щастя.
Постійний прояв гіпертимії називається гіпертимністю. Це емоційний стереотип поведінки,
який за великого прояву може приводити до некритичної активності: людина претендує на
більше, ніж може зробити, вона за все береться, всіх навчає, прагне звернути на себе увагу
будь-якою ціною. Таку людину часто „заносить”.
Наступним проявом хорошого настрою є ейфорія. Вона характеризується безпечністю,
безтурботністю, благодушністю і в той же час байдужим ставленням до серйозних аспектів
життя. Ейфоричний стан володіє наркотичними властивостями – він активізує психіку, і до

13

нього людина звикає. Щоб викликати його, деяким людям необхідні алкоголь, наркотики, а
артистам чи спортсменам – глядачі.
Говорять про бадьорий

настрій, коли мова йде про самопочуття, життєвий тонус.

Говорять також про суспільний настрій, коли мова йде про домінуючий настрій колективу,
соціальної групи, суспільства.
Настрій як емоційний фон. Поширеною є точка зору, що людина володіє настроєм в
кожний момент часу. Так, Н.Д.Левітов відмічає, що настрій ніколи не покидає людину; але,
як будь-який психічний стан, він помічається лише в тих випадках, коли відхиляється в
позитивний чи негативний бік. Емоції спрямовують і організовують нашу поведінку не лише
в екстремальних ситуаціях. Так, інтерес спонукає людину до навчання. Помірна і м’яка
радість є своєрідною нагородою за ті невеликі досягнення, якими наділене повсякденне
життя людини.
Настрій присутній завжди у людини, яка знаходиться в бадьорому стані, тому його
можна розглядати не як особливий вид емоційного реагування, а емоційний фон (Є.П.Іль’їн),
в якому інтенсивність прояву емоційних переживань може знаходитися в діапазоні від нуля
(повного спокою, байдужості, тобто відсутності емоційного реагування) до максимальної
величини емоційного реагування (афекту).

Стрес.
Це поняття було вперше описане у 50-ті роки канадським вченим Г.Сельє. Йому
вдалося встановити, що на несприятливі впливи різного роду, наприклад холод, втому,
страх, приниження, біль, несподіванку, що порушує звичне життя, організм відповідає не
лише конкретною для кожного впливу реакцією, але й загальним однотипним комплексним
реагуванням, незалежно від того, який подразник діє на організм. Під стресом розуміють
комплекс неспецифічних емоційних реагувань організму на екстремальну ситуацію, які
проявляються у певній перебудові організму, його адаптації. Цей комплекс реагувань був
описаний в класичних дослідженнях Г.Сельє у вигляді різних стадій стресу. Стадії
включають в себе безпосередню реакцію на вплив, яка вимагає адаптаційної перебудови (так
звана стадія тривоги і мобілізації), період максимально ефективної адаптації (стадія
резистенції) і порушення адаптаційного процесу на випадок несприятливого результату (зрив
адаптації).
Стадія тривоги – це стан підвищеного психологічного дискомфорту, переживання з
приводу подій, які мають відбутися, стан невпевненості в своїх силах і можливостях. Це

14

“шоковий” стан. Під час стадії тривоги трішки згодом здійснюється мобілізація захисних
сил організму, яка підвищує його стійкість. При цьому організм функціонує з великою
напругою. На цьому етапі він ще справляється з навантаженням шляхом мобілізації резервів
без глибинних структурних перебудов. Підвищується працездатність.
За першою стадією зразу наступає друга

– стадія резистенції (стабілізації), тобто

максимально ефективної адаптації. Збалансовується розтрата адаптаційних резервів
організму. Всі параметри, які були виведені з рівноваги на першій стадії, закріплюються на
новому рівні. При цьому реагування на стресогенні подразники мало чим відрізняється від
норми.
Якщо стрес триває довго, чи стресогенні подразники надзвичайно інтенсивні, то
наступає третя стадія – стадія виснаження. Оскільки функціональні резерви вичерпані на
першій і другій стадіях, в організмі наступає структурна перебудова, яка в подальшому
приводить до виснаження.
Стрес не можна розглядати як негативне явище, оскільки лише завдяки йому можлива
адаптація Стрес іноді є необхідним явищем у житті людини. Він допомагає пристосуватися
до нових умов, впливає на працездатність і творчість. Помірний стрес позитивно впливає як
на загальний стан організму, так і психічні якості особистості (покращується увага, пам’ять,
мислення і ін.).
Отже, стрес, як цілісне явище, повинен розглядатися в якості позитивної адаптивної
реакції, яка викликає мобілізацію організму. Але існують стресові реакції, які, навпаки,
приводять до демобілізації систем організму. Цей крайній негативний прояв стресу у
психологічній літературі називають дистресом. Дистрес руйнівно впливає на організм.
Трансформація стресу у дистрес наступає під час надмірно інтенсивного впливу чинників
середовища і умов життєдіяльності, за яких дуже швидко виснажуються функціональні
резерви організму. Він починає проявлятися на стадії виснаження. Саме під час виснаження
позитивний стрес переходить у негативний, тобто дистрес.
Розрізняють системний (фізіологічний) і

психічний стреси. Системний стрес

викликається реальним подразником. Психічний стрес вчені умовно поділяють на
інформаційний і емоційний. Інформаційний стрес наступає в ситуаціях значних
інформаційних перевантажень, коли людина не справляється з переробкою інформації і не
встигає прийняти адекватне рішення за короткий термін. Виникнення емоційного стресу
більшість авторів пов’язують з ситуаціями загрози, небезпеки, образи і т.д. З цієї точки
зору емоційний стрес буває імпульсивним, гальмівним і генералізованим. Г.Сельє вважав, що
наймогутнішим джерелом стресу є негативні емоції (тривожність, злість, депресія і ін.).

15

Поділ психічного стресу на інформаційний і емоційний – умовний, тому що одні і ті ж
чинники можуть викликати той чи інший вид стресу, чи обидва разом. Інформаційний
стрес викликає такі ж зміни в організмі, як і емоційний. Експериментально доведено, що
стрес від фізичних навантажень не є таким страшним і руйнівним, як стрес, зумовлений
крахом надій, невдачею, розумовим перевантаженням, існуванням без мети, невпевненістю
в собі.
Розрізняють фізіологічні, когнітивні та емоційні ознаки стресу. Фізіологічні ознаки:
прискорене серцебиття,

біль в області шлунку, часте сечовипускання, головний біль,

напруга в м’язах спини, швидка стомлюваність, збільшення кількості гормону епінефрину,
який викликає неспокій, підвищена нервовість. Когнітивні ознаки: неуважність, помилки в
роботі, втрата контролю над собою тощо. Емоційні ознаки: роздратованість, різкі перепади
настрою, недовірливість, посилення тривоги, збудженість, злість, збентеженість, депресія і
ін.
Серед властивостей особистості, які обумовлюють ймовірність виникнення стресу,
провідне місце займає тривожність (відчуття неусвідомлюваної загрози, очікування
небезпеки), роздратованість, загострене почуття обов’язку, вразливість, сором’язливість,
ворожість, ставлення до себе як до невдахи, емоційна збудливість, нестабільність. Також
знижують психологічну стійкість до стресу песимістичне ставлення до життєвої
ситуації, тривалі негативні переживання, замкнутість. Ситуації, які принижують
почуття гідності особистості, звуження інтересів, тенденція до фанатизму, коли людина
агресивно відхиляє будь-які думки, постійна незадоволеність собою і ін. знижують
стійкість до стресу. Якщо свідомість людини не може нейтралізувати негативні
переживання, вони переходять у несвідоме, а потім на тілесний рівень, провокуючи
виникнення захворювань. У схильних до стресу людей частіше спостерігається тенденція до
конкуренції, тверде прагнення до досягнення мети, агресивність, нетерплячість, неспокій,
експресивне мовлення, відчуття постійного браку часу.
Стійкість

до

стресів

підтримують

внутрішні

(особистісні)

та

зовнішні

(міжособистісні) ресурси. Внутрішні ресурси: узгодженість реального і бажаного Я
особистості, відповідність досягнень домаганням, відчуття сенсу життя, віра в
досяжність поставлених цілей, екстравертованість, добре фізичне здоров’я, позитивне
мислення, високий рівень психолого-педагогічної культури. Легше переносять стрес люди
розсудливі, здатні

за допомогою аргументації зменшити суб’єктивну

значущість

негативних наслідків впливу стресора. Л.Толстой писав, що людина розумом може і повинна
позбутися того, що її турбує. Висока спроможність пристосовуватися до змін в
оточуючому

середовищі

забезпечує

легкість

перенесення

стресів.

Пристосування

16

полегшується, якщо людина має високу фахову підготовку, володіє багатьма навичками і
уміннями, комунікабельна, компромісна, має навички позитивного мислення, володіє собою
тощо.
Прийоми для зняття стресових ситуацій. Щоб зняти стан стресу, потрібно визначити
його стадію за фізичним станом дитини.
Перша стадія - втома, кров від мозку прибуває до м’язів, розумова діяльність
ускладнена, очі сухі, шкіра блискуча і масна.
Друга стадія— вертикальний чи боковий страбізм (косоокість), внаслідок якого людина
певний час не може адекватно сприймати відстань. При вертикальному страбізмі під
райдужною оболонкою одного ока видно білу смужку білкової оболонки ока, на іншому оці
не видно.
Третя стадія - під райдужною оболонкою обох очей видно смугу білкової оболонки.
Виникає почуття розбіжності із самим собою. Свідомість не контролюється.
У стресовій ситуації активна півкуля бере на себе велике навантаження, а пасивна блокується. Активні органи (рука, вухо, око), що контролюються активною півкулею, також
беруть на себе основне навантаження в стані стресу.

1.3. Види емоцій.
Керол Ізард (1977 р.) виділив та охарактеризував 10 основних емоцій: радість, інтересзбудження, здивування, горе, гнів, відраза, презирство, страх, сором і провина, більшість з
яких зустрічається в дитинстві. Він стверджує, що інші емоції – є поєднанням цих десяти.
Любов, наприклад, це поєднання радості і інтересу-збудження.
На основі аналізу психологічної літератури Є.П.Ільїн пропонує іншу класифікацію
емоцій, яка включає і вище названі, а також емоції очікування і прогнозу; фрустраційні
емоції; комунікативні емоції; інтелектуальні емоції.
Емоції очікування і прогнозу - хвилювання, тривога, страх, відчай.
Фрустраційні емоції. Поняття „фрустрація” в психології використовується в двох
значеннях. Це акт блокування дій, спрямованих на досягнення значущих цілей. Це
емоційний стан людини, який виникає після невдачі, незадоволення сильної потреби.
Фрустраційні емоції: образа, розчарування, досада, гнів, несамовитість, сум, туга, горе.

17

Комунікативні емоції: веселощі, зніяковілість, сором, провина, сум’яття, презирство,
щастя і ін.
Інтелектуальні „емоції” (інтелектуальні почуття) – це специфічні переживання, які
виникають у людини в процесі мисленнєвої діяльності. Це здивування, інтерес, допитливість,
впевненість і невпевненість (сумнів), почуття гумору, почуття здогадки.
Охарактеризуємо деякі з вище названих емоцій.
Емоції задоволення і радості. Задоволення – це переживання, яке свідчить про
досягнення бажань, потреб. Радість – це сильне задоволення. Радість - це емоційний стан,
пов’язаний з можливістю повністю задовольнити значущу потребу, яка до цього моменту
була незначна чи не визначена. Радість виникає спонтанно, коли людина досягає якоїсь
мети. Людина не може викликати радість свідомим зусиллям, але вона може поставити перед
собою таку мету, досягнення якої обіцяє їй радість.
Радість

загострює

сприйнятливість

світу,

дозволяє

нам

захоплюватися

і

насолоджуватися ним. Радісна людина бачить світ в його красі й гармонії, сприймає людей з
їх

кращого

боку.

Вона

схильна

швидше

отримувати

задоволення

від

об’єкта,

насолоджуватися ним, ніж аналізувати і критично осмислювати його; сприймає об’єкт таким,
яким він є насправді, не прагнучи поліпшити чи змінити його. Людина сприймає об’єкт,
відчуваючи близькість, причетність до нього, а не віддаляється від нього. Об’єкт
сприймається людиною як продовження, розширення її власного “Я”. радість – це не просто
позитивне ставлення до світу й до себе, це своєрідний зв’язок людини зі світом. Це
загострене

почуття

причетності,

власної

приналежності

до

світу.

Радість

часто

супроводжується відчуттям енергії і сили, які надають людині надзвичайну легкість,
бажання літати, подивитися на звичайні явища, події зовсім з іншого боку. Відчуття енергії,
яке супроводжує радість, викликає в людини почуття компетентності, впевненості у власних
силах.
Важливою соціальною функцією радості є формування взаємної прихильності і
взаємної довіри між людьми. Радість корисна і для організму. Коли людина радіє, всі
системи її організму функціонують легко і вільно, розум і тіло перебувають у розслабленому
стані, і цей відносний фізіологічний спокій дозволяє їй відновити втрачену енергію. Радість
прискорює процес виліковування. Радість проявляється на зовні у вигляді посмішки і сміху.
Розрізняють посмішку щиру, фальшиву й нещасну. Лише щира, тобто дійсна посмішка
свідчить про радість. Фальшива посмішка свідчить не про радість, а про бажання здаватися
радісним. Фальшива посмішка, як правило, асиметрична, з більшим зсувом у лівий бік у
правшів. Вона виникає раніше чи пізніше, ніж того вимагає ситуація. Нещасна посмішка
малопереконлива, вона невдало приховує негативну емоцію.

18

У більшості випадків сміх свідчить про бурхливу радість, але не завжди. Ми сміємося
над вдалим жартом чи якоюсь безглуздістю, не тому, що радіємо, а тому що розуміємо зміст
жарту, натяку, вловлюємо невідповідність між двома явищами, предметами, які раптом
виявилися зв’язаними разом.
Хвилювання – це недиференційоване за знаком переживання, яке проявляється в
підвищеному рівні емоційного збудження. Такий стан має місце у педагогів перед публічним
виступом, спортсменів перед виходом на старт, у артистів перед виходом на сцену, в учнів
перед іспитом і т.д. Сильне емоційне збудження може супроводжуватися розсіяністю,
нестійкістю переживань (одні переживання швидко змінюються іншими, протилежними за
характером). Це проявляється у впертості, примхах, грубості. Зовнішній вигляд: руки і ноги
тремтять, на дотик холодні, плямистий рум’янець на щоках. Потім наступає апатія, в’ялість,
сонливість, уповільненість рухів, послаблення вольових процесів як результат позамежного
гальмування. Часто неспокій стає нестерпним для людини і вона прагне огородити себе від
сторонніх чинників, які викликають цей неспокій, наприклад, не піти на збори, „впасти” в
хворобу і ін. Емоційне збудження середньої інтенсивності допомагає мобілізації і зібраності
людини.
Тривога – емоційний стан гострого внутрішнього страждального беззмістовного
хвилювання, пов’язаного з прогнозуванням людиною невдачі, небезпеки чи очікування
чогось важливого в умовах невизначеності. Це невизначене відчуття хвилювання.
Супроводжується тахікардією, пітливістю, чесанням шкіри, „тремтінням”, „кипінням” в
різних частинах тіла, найчастіше в грудях.
Вперше цей термін був введений З.Фрейдом і в даний час багатьма вченими
розглядається як різновид страху. Але між ними є відмінність. Так, страх має конкретне
джерело переживання, пов’язаний з певним об’єктом, який оцінюється як небезпечний.
Тривога не має чіткого і конкретного приводу для свого виникнення. Це ймовірне
переживання невдачі („а раптом...”). Тривога – це переживання невизначеної, дифузної чи
безпредметної загрози людині, коли небезпеці піддаються її цінності, уявлення про себе,
положення в суспільстві.
Стадії розвитку тривоги в міру наростання її інтенсивності. Найменшу інтенсивність
тривоги виражає відчуття внутрішньої напруженості (напруга, настороженість,
дискомфорт). Воно ще не несе в собі ознак загрози. Потім наступає гіперстезійна реакція.
Нейтральні стимули, які виникли раніше, під час цієї реакції набувають значущості, а під
час зростання – негативного емоційного забарвлення. На третій стадії людина починає
переживати невизначену загрозу, почуття незрозумілої небезпеки. На четвертій - виникає
страх, коли людина конкретизує раніше невизначену небезпеку. На кінець, шоста стадія

19

тривоги протікає у вигляді тривожно-полохливого збудження, яка появляється в панічному
пошукові допомоги, в потребі в руховій розрядці.
Джерела тривоги. Дуже тривожні особистості схильні сприймати загрозу своїй
самооцінці і життєдіяльності в широкому діапазоні ситуацій

і реагувати дуже

напружено. Особливо високий рівень тривоги виникає тоді, коли йде оцінка компетентності
і престижу людини. Причиною тривоги можуть бути страх за погані оцінки перед
батьками. У молодшого підлітка (більше у дівчаток, ніж у хлопчиків) найбільшу тривогу
викликає шкільне життя. Причому тривогу відчувають не лише невстигаючі, але й
відмінники. Тривога у цих учнів породжується конфліктністю самооцінки, наявністю в ній
протиріччя між високим рівнем домагань і достатньо сильною невпевненістю в собі.
Подібний конфлікт, заставляючи цих учнів постійно добиватися успіху, одночасно заважає
їм правильно оцінити його, породжуючи почуття постійного незадоволення, постійної
напруги. Це веде до гіпертрофії потреби в досягненні, до того, що вона набуває
ненасиченого характеру. Наслідком цього є перевантаження, виснаження (погіршується
пам’ять, увага, знижується працездатність, підвищується втомлюваність). Учні 11-12
років дуже орієнтуються на те, як їх оцінки впливають на ставлення до них. Але якщо
невстигаючих учнів хвилюють в першу чергу стосунки з однокласниками, то відмінників –
стосунки з батьками і вчителями. Найбільш емоційно спокійними є учні з середнім рівнем
розвитку.
У 7-8 класах успішність уже не є таким емоційним чинником, як у молодшому
шкільному і молодшому підлітковому віці. Висока тривога у них спрямовується на корекцію
самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів. Паралельно з ліквідацією причин, які
викликають тривогу, необхідно розвивати в учня здатність справлятися з підвищеною
тривогою. Тривога може закріпитися і стати достатньо стійким утворенням, перейти у
властивість особистості – тривожність. Учні з підвищеною тривожністю потрапляють в
ситуацію „замкнутого психологічного кола”, коли тривожність погіршує можливості учня
і результативність його діяльності.
На думку К.Ізарда результати ряду досліджень переконують в тому, що необхідно
розрізняти страх і тривогу.
Страх – це емоційний стан, який відображає захисну біологічну реакцію людини чи
тварини під час переживання ними реальної чи уявної небезпеки для їх здоров’я

і

благополуччя. Страх – це переживання, які виникають під час очікування загрози чи
небезпеки організмові.

20

Для людини як соціальної істоти страх часто стає перешкодою для досягнення
поставлених нею цілей. Страх може стати пагубним переживанням. Він може підвищувати
невпевненість людини у власному благополуччі, позбавити сну, паралізувати думки. Страх –
дуже сильна емоція, він дуже впливає на пізнавальні та вольові процеси людини. Так, під час
страху увага людини різко звужується, загострюючись на об’єкті чи ситуації, які
сигналізують про небезпеку. Страх обмежує сприймання, мислення, пам’ять, волю людини.
Під час страху людина перестає належати собі, її дії спонукаються одним-єдиним бажанням
– усунути небезпеку. Крайній прояв страху – жах. Він негативно впливає на психіку
людини, адже супроводжується надзвичайно високим рівнем активації вегетативної нервової
системи, відповідальної за роботу серця і інших органів. Під час жаху вони працюють на
грані зриву. Жах і панічний стан можна назвати найбільш інтенсивними проявами страху.
Переляк – це перша форма страху, або „неочікуваний страх”. Він виникає як відповідь
організму на сильний неочікуваний подразник. Переляк проявляється в трьох формах:
заціпенінні, панічній втечі і безладному м’язовому

збудженні.

Отже, для людини як біологічної істоти, помірний страх не лише доцільний, але й
корисний. Найчастіше страх – це адаптивна реакція. Наприклад, страх покарання чи помсти
стримує від здійснення шкоди один одному. Поки страх не виходить за межі розумного, у
ньому немає нічого шкідливого чи дезадаптивного. Він захищає людину від небезпеки,
змушує враховувати можливий ризик, і це надзвичайно корисно для адаптації.
Зовнішні і внутрішні прояви страху. Тремтіння ніг, рук, зривання голосу, широко
розкриті очі,

внутрішні кути брів зсунуті один до одного, появляються тимчасово

горизонтальні зморшки на лобі. Поверхня шкіри холодна, піт на лобі, підняття артеріального
тиску, порушення ритму дихання, розширення зіниць. Хоч можуть виникати і протилежні
явища: уповільнюється серцебиття, блідніє обличчя.
Причини страху: когнітивна оцінка ситуації як потенційно небезпечної (відчуття
можливої загрози, очікування болю і ін.), самітність (страх самому іти в гори, в печери,
залишатися в будинку, квартирі і ін.), раптова зміна ситуації, раптове наближення страшного
об’єкта, незвичність подій тощо. Страх є типовим для людини, особливо в екстремальних
видах діяльності, за наявності несприятливих умов і в незнайомій обстановці. Причиною
страху може бути як присутність того, що загрожує, так і відсутність того, хто несе безпеку
(наприклад, відсутність мами для маленької дитини). Люди можуть боятися майже всього
– правди, долі, смерті і навіть один одного. К.Ізард поділив причини страху на зовнішні
(страх

перед злодіями, привидами, сиренами, темрявою, зміями і т.д.) і внутрішні

(недостатній досвід роботи, уявлення небезпеки і ін.). А.С.Зобов всі небезпеки, які
викликають страх, поділив на три групи: 1)реальні, які об’єктивно загрожують здоров’ю

21

та благополуччю людини; 2) уявні, які об’єктивно не загрожують особистості, але
суб’єктивно сприймаються як загроза; 3)престижні, які загрожують авторитету
особистості в групі.
Класифікація страхів. До першої належить страх простору, яка проявляється в
різноманітних формах. До цієї групи належить також страх глибини і висоти. До другої
групи фобій за класифікацією Б.Д.Карвасарського належать так звані соціофобії, які
пов’язані із життям людини в суспільстві. Вони включають в себе еритрофобію (страх
почервоніти в присутності сторонніх), страх публічних виступів, страх із-за неможливості
виконати певну дію в присутності інших людей (наприклад, вийти із-за столу в туалет) і
багато інших, також необґрунтованих, на думку оточуючих, і досить драматичних для
„власників” страху. Специфічним видом соціофобій є страх „втратити” кохану людину.
До третьої групи, за класифікацією Б.Д.Карвасарського, належать нозофобії – страх
захворіти певною хворобою. До четвертої групи нав’язливих страхів, за Б.Д.Карвасарським ,
належить танатофобія – страх смерті, до п’ятої – різні сексуальні страхи, до шостої – страх
завдати шкоду собі, близьким людям, до сьомої – „контрастні” фобії (наприклад, страх
голосно мимовільно лаятись у колі інших людей). І, нарешті, восьма група страхів – це
фотофобії, іншими словами – патологічна чутливість до світла.
Інші психологи, наприклад, Б.Дж.Седок і Г.І.Каплан, ділять страхи на конструктивні –
ті, що є природнім захисним механізмом, який допомагає краще пристосуватися до
екстремальної ситуації, і патологічні страхи – які є неадекватною (за інтенсивністю і
тривалістю) відповіддю на певний стимул і часто зумовлюють психічне нездоров’я.
Психолог Ю.Щербаков ділить страх на три групи: природні, соціальні та внутрішні. До
першої належать страхи, які безпосередньо пов’язані із загрозою для життя людини; друга
об’єднує страхи, пов’язані зі зміною соціального статусу людини; третя група страхів, на
відміну від двох попередніх, породжена лише свідомістю людини і не має реального
підґрунтя для хвилювання. Наприклад, страх пожежі належить до першої групи, страх
публічних виступів – до другої, а страх привидів – до третьої.
Зміна природних страхів на соціальні є поступовою, але незворотною. Немовля боїться
різких звуків, темноти і самотності. Дорослішаючи, дитина починає боятися уколів і людей в
білих халатах. В школі виникає страх вчителів, невивчених уроків і запізнень. З часом
соціальні страхи виходять на перше місце. Специфічною ознакою соціальних страхів, поперше, є їх опосередкованість (тобто об’єкти, які викликають страх, не можуть
безпосередньо завдати шкоди людині), а по-друге, - вони надзвичайно розповсюджені.
В результаті досліджень структури страхів, які існують в суспільстві (Ю.Щербаков,
О.Івлєва), було встановлено, що найбільш актуальним страхом є страх за здоров’я близьких

22

людей. На другому місці стоїть страх можливої війни, на третьому – страх перед
злочинністю. Далі, відповідно на 4, 5, 6 і 7-му місцях стояли страх бідності, страх перед
деякими тваринами (павуки, змії...), страх можливих неприємних змін у особистому житті,
страх перед керівництвом. Виявляється, людей і досі лякає цвинтар (8 місце), вони
відчувають страх перед хворобами.
К.К.Платонов описав дві форми прояву страху: астенічну та стенічну.
Астенічна форма проявляється в пасивно-захисних реакціях (наприклад, в заціпенінні,
ступорі з загальним м’язовим напруженням, тремтінні , “від страху ноги підкосились”) і в
активно-захисних реакціях

– в мобілізації

своїх можливостей

для попередження

небезпечного результату. Стенічний прояв страху виявляється в стані „бойового збудження”
(Б.М.Теплов). Він пов’язаний з активною свідомою діяльністю в момент небезпеки і
позитивно забарвлений, тобто людина отримує насолоду і підвищує психічну активність.
Гнів – це емоційний стан, від’ємний за знаком, який, як правило, протікає у формі
афекту і викликається раптовою появою серйозної перешкоди на шляху задоволення
значущої для людини потреби. На відміну від страждань, гнів має стенічний характер, тобто
спонукає до діяльності. Гнів за словами мудреців, - це „коротке божевілля” (Горацій), яке
„позбавлене розуму” (Вергілій) і може бути „більш пагубним, ніж рана, що викликала його”
(Томас Фулер). „Благородний страх” (Вільям Шекспір) „може зробити натовп хоробрим”
(Като) і „повернути … силу” (Вергілій). Коли страх підживлює фізично чи словесно
агресивні дії, про які людина пізніше пожаліє, він називається дезадаптивним. Настирлива, а
не образлива реакція свідчить про адаптивний гнів. У книгах і статтях про агресивність часто
стверджують, що спалах ярості часто корисніший, ніж хронічний гнів. Прояв гніву назовні
може бути тимчасово заспокоюючим, якщо не залишає в нас почуття вини чи тривоги. Гнів
не зникне до тих пір, поки не пробачена образа. Частіше всього прояв гніву викликає ще
більший гнів. Він може спровокувати помсту, перетворивши невеликий конфлікт у
довготривалу конфронтацію.
Гнів найчастіше сприймається як небажана реакція, і людина, як правило, прагне
уникнути її. Напевно у житті людини бували випадки, коли вона, згадуючи про власний гнів,
переживала зніяковілість і сором, особливо якщо її не вдалося стримати вибух гніву перед
людиною, яку поважає й думку якої цінує. Вона соромиться того, що “втратила контроль над
собою”. Гнів, спрямований людиною на саму себе, у комбінації із сумом та іншими емоціями
можуть сприяти розвитку депресії. Гнів також може взаємодіяти з емоціями провини й
страху. Стримуючи гнів, людина може страждати від того, що не має можливості вільно
виразити свої почуття або усунути бар’єри, що перешкоджають її прагненню до бажаної

23

мети. За певних обставин стримування гнівних проявів може викликати патологічне
підвищення активності вегетативної нервової системи, що виражається в підвищенні тиску,
прискоренні серцевого ритму й в інших фізіологічних порушеннях. Регулярне повторення
ситуацій, що викликають подібні порушення в серцево-судинній і іншій системах організму,
може привести до психосоматичних розладів.

Але якщо наслідки гніву настільки

несприятливі для людини, то чому ми вважаємо його однією з найважливіших емоцій? Для
того, щоб оцінити індивідуальне й соціальне значення гніву, необхідно докладно розглянути
характеристики, функції даної емоції, проаналізувати її взаємозв’язок з іншими емоціями, з
мотивами, з розумовими процесами й поведінкою. У ситуації фрустрації одночасно з
емоцією гніву часто активуються такі емоції, як відраза й презирство, і тоді формується
комплекс емоцій, який називають тріадою ворожості. Ця тріада негативних емоцій може
активуватися у різних ситуаціях і в крайніх випадках приводить до того, що життя
перетворюється в низку сварок. Людина може переживати ворожі почуття до самої себе, до
інших людей, або вона може бути незадоволена ситуацією, переживаючи ворожість до
“системи” у цілому. Хоча гнів, відраза й презирство дуже часто діють у комбінації, кожна із
цих емоцій має свої відмінні риси.
Причини гніву. Однією з причин може бути обмеження. Почуття фізичної або
психологічної несвободи, як правило, викликає в людини емоцію гніву. Кампос і Стенберг
(Campos, Stenberg, 1981) виявили, що обмеження рухів рук викликає в 4 -місячної дитини
реакцію гніву. Навіть при відсутності систематичних досліджень у рамках інших культур ми
можемо, очевидно, стверджувати, що обмеження фізичної свободи є універсальним
активатором емоції гніву. Підставою для цього твердження може служити той факт, що
практично будь-яке обмеження свободи викликає в людини гнів. Так, підлітки реагують на
вербальні обмеження й заборони, можливо, навіть більш бурхливо, ніж на фізичну
несвободу. Ми, дорослі, часто сердимося із-за всіляких правил і норм, коли почуваємо себе
скутими рамками умовностей. Психологічний зміст будь-якого обмеження, як фізичного, так
і вербального, полягає в тому, що воно обмежує волю діяльності людини, перешкоджає
досягненню бажаної мети.
Наступна причина гніву - перешкоди в досягненні мети. Для того щоб зрозуміти
причини гніву конкретної людини, необхідно розглядати їх у взаємозв’язку з її установками
й цілями. Будь-яка перешкода на шляху досягнення мети може викликати в людини гнів. У
таких випадках вимушене тимчасове припинення діяльності сприймається нею як
перешкода, обмеження, збій. Якщо ви звернетеся зі стороннім питанням до людини, що з
головою занурена у вирішення складного завдання або гарячково намагається виконати
роботу у зазначений термін, ви ризикуєте викликати її гнів. Дратівна стимуляція сама по собі

24

є джерелом гніву й агресії. Так, неприємні події, наприклад занурення в холодну воду,
тривалий вплив високої температури, постійно повторювані брудні, непристойні сцени
життя викликають у людини неприємні відчуття, або негативний афект, що є безпосереднім
активатором гніву. Потім, будучи активованою, вона підкріплюється або придушується
когнітивними процесами. Так, наприклад, ви навряд чи поринете в безодню гніву, якщо вас
буде дратувати спека, але вам вчасно скажуть, що незабаром ви зможете зануритися в
прохолодну воду. Такий же ефект може зробити обіцянка швидкого порятунку від болю.
Дана модель припускає, що деякі почуття (наприклад, гнів) за допомогою мережі асоціацій
зв’язуються з певними думками й спогадами (наприклад, з агресивними планами й
фантазіями), а також з моторно-експресивними й фізіологічними реакціями. Активація
кожного з компонентів цієї асоціативної мережі, що включає в себе негативний афект, гнівні
почуття, думки й спогади, викликає активацію всіх інших компонентів. На думку опитаних
студентів найчастіше можуть викликати гнів спогади про допущену несправедливість,
помилку, обман, розчарування, невдачі.
Іншою досить розповсюдженою когнітивною передумовою гніву є думки про те, що
люди не люблять або засуджують себе. Думки про власні невдачі й провали викликають
гнів тільки в 10 % опитаних людей, і приблизно така ж кількість людей називає передумовою
гніву думки про загальну несправедливість і глобальні проблеми. Безпосередньою причиною
гніву виступає біль. Крім того, гнів може бути зумовлений

неправильними або

несправедливими діями й вчинками оточуючих. І тут важливо не стільки дія сама по собі,
скільки її інтерпретація людиною. У цьому випадку людина, перш ніж розсердитися,
покладає на когось провину. Певні емоційні стани, подібно болю, також можуть активувати
гнів без участі когнітивних процесів. Так, активатором гніву може бути пролонгований сум.
У депресії сум часто йде поруч із гнівом.
Значення гніву у житті людини. Людина в міру своєї еволюції й руху до вищих форм
цивілізованого життя зіштовхувалася з найрізноманітнішими перешкодами й небезпеками.
Гнів безумовно відіграє важливу роль у подоланні деяких із цих перешкод, він має важливе
значення для виживання людини як виду. Гнів мобілізує енергію людини, вселяє почуття
впевненості, сили й тому підвищує її здатність до самозахисту. У міру розвитку цивілізації
людина усе менше відчувала необхідність у фізичному самозахисті, і ця функція гніву
поступово редукувалася. Зараз багато вчених, що досліджують поведінку людини, схильні
розглядати гнів скоріше як прикру перешкоду в поведінці, ніж визнавати його позитивне
значення.
Сучасна людина як і раніше переживає гнів й навіть лють, і цей факт розглядається
багатьма етологами як приклад відставання біологічної еволюції людства від її культурної

25

еволюції. Однак повне виключення, придушення гніву є невиправданим і нерозумним. Гнів це частина людської натури. Зрозуміло, людина повинна вміти контролювати свій гнів, але в
той же час вона повинна мати можливість використати його для свого блага й блага близьких
їй людей. Сучасна людина досить рідко потрапляє в ситуації фізичної небезпеки, але досить
часто їй доводиться захищати себе психологічно, і в цих випадках помірний, регульований
гнів, мобілізуючи енергію людини, допомагає їй відстоювати свої права. Якщо хтось
загрожує психологічній цілісності особистості, з ним варто поводитися твердо й рішуче, і
основою цієї рішучості може бути помірний гнів. Ваше обурення принесе користь не тільки
вам, але й тій людині, що, порушуючи закон або встановлені суспільством правила
поведінки, наряджає на небезпеку ваше життя й життя інших людей.
Прояв гніву й пов’язана з ним поведінка можуть бути конструктивні, коли індивід,
охоплений гнівом, хоче установити, відновити або підтримати позитивні стосунки з іншими
людьми. Він діє й говорить таким чином, щоб щиро й недвозначно виразити свої почуття,
зберігаючи достатній контроль над ними, для того щоб їхня інтенсивність не перевищила
рівня, що переконує в їхній істинності. Щоб отримати користь зі свого гніву, людина
повинна повністю й очевидно показати оточуючим, як вона сприймає ситуацію і які почуття
в неї виникають, а також повідомити, чому дана ситуація впливає на неї таким чином. Така
форма поведінки створює можливість відкритого спілкування, у якому не може бути
“переможених”. У свою чергу деструктивний прояв гніву й словесної агресії має місц е тоді,
коли людина прагне за будь-яку ціну “перемогти” партнера у спілкуванні. Людина, яка
постійно придушує свій гнів, не має можливості адекватно виразити його в поведінці, більше
ризикує „отримати” психосоматичні розлади. Невиражений гнів, хоча й не є єдиною
причиною психосоматичної симптоматики, розглядається психоаналітиками в якості
етіологічного чинника таких захворювань, як ревматичний артрит, кропивниця, псоріаз,
виразка шлунку, епілепсія, мігрень, гіпертонія. Дані останніх клінічних досліджень також
показують, що люди, які звикли придушувати всі негативні емоції, частіше страждають
психологічними й фізичними захворюваннями (Bonanno, Singer, Schwartz, Weinberger, 1990).
Тріада ворожості. Результати багатьох досліджень гніву дозволяють стверджувати, що
він часто активується одночасно з емоціями відрази й презирства. Незважаючи на те, що ці
емоції часто активуються одночасно, кожна з них має свої відмінні риси й вносить щось своє
в мислення й поведінку людини. Гнів, відраза й презирство - самостійні дискретні емоції, але
вони часто взаємодіють одна з одною. Ситуації, що активують гнів, часто тією чи іншою
мірою активують емоції відрази й презирства. У будь-якій комбінації ці три емоції можуть
стати головним афективним компонентом ворожості.

26

Адаптивні функції гніву більш очевидні в еволюційній перспективі, ніж у
повсякденному житті. Гнів мобілізує енергію, необхідну для самозахисту, надає індивіду
відчуття сили й хоробрості. Упевненість у собі й відчуття власної сили стимулюють індивіда
відстоювати свої права, тобто захищати себе як особистість. Помірний, контрольований гнів
може використатися в терапевтичних цілях для придушення страху. Гнів не обов’язково
приведе до агресії, хоча і є одним з компонентів агресивної мотивації. На відміну від проявів
агресії, прояв гніву може мати позитивні наслідки, особливо в тих випадках, коли людина
зберігає достатній контроль над собою. У більшості випадків, адекватний прояв гніву не
зумовлює розриву стосунків, а часом навіть зміцнює їх. Однак потрібно пам’ятати про те, що
будь-який прояв гніву пов’язаний з долею ризику, тому що потенційно він може привести до
негативних наслідків. Але звичка постійно придушувати свій гнів може викликати ще більш
серйозні наслідки. Будь-яке емоційне збудження охолоне, якщо пройде певний час. Подібно
до того, що злітає, те повинно опуститися. Прагніть поводитися з гнівом таким чином, щоб
не бути хронічно розлюченим із-за певних дрібниць, не бути пасивно похмурим, що є
пошуком привиду для гніву. Не будьте схожими на тих людей, які стримують свої почуття
по відношенню до серії провокацій, а потім вкладають всю злість в один інцидент. Звільніть
гнів, зайнявшись фізичними вправами, грою на музичному інструменті чи довіривши свої
почуття другові чи щоденнику. Гнів покращує стосунки, коли в ньому проявляється
засмучення, яке спонукає до примирення, а не до помсти.
Агресія – це фізична або словесна поведінка людини, спрямована на пошкодження або
зруйнування. У випадку, якщо агресія виявляється в найбільш екстремальній і соціально
неприпустимій формі, вона переростає у насильство. Яка ж першопричина агресії? Існує
багато теорій її пояснення. Так, теорія відомого психолога Хоббса, наприклад, витікає з
твердження, що всі люди по своїй природі егоїстичні, брутальні і жорстокі, тобто агресія
закладена у підсвідомості як інстинкт, саме через

„тваринний” бік людської натури. З.

Фрейд загалом підтримував точку зору Хоббса, але він пішов ще далі, розвинувши свою
„теорію двох інстинктів”. В кожній людині існують так звані інстинкт життя та інстинкт
смерті. Інстинкт життя забезпечує енергію для існування, росту і розвитку, у той час як
інстинкт смерті працює на самознищення індивіда. Інстинкт смерті часто спрямовується
назовні, проти навколишнього світу у формі агресії. Енергія інстинкту смерті постійно
акумулюється в людині. Якщо вона не реалізується в маленьких дозах, то в решті-решт
виллється в екстремальній формі. Спосіб очищення від негативної енергії – катарсис (емоції
виражаються через плач, слова, символічні дії і т. д.). Етнолог Кондрад Лоренс після
довготривалого вивчення поведінки тварин розвинув теорію, що агресія – це успадкована
спонтанна готовність боротися за існування або захоплювати і захищати власність.

27

Також існує теорія впливу на агресію генетичних чинників, яка була неодноразово
доведена за допомогою експериментів з близнюками. Гени можуть впливати на поведінку
через кодування, вироблення специфічних білків, які функціонують в мозку і нервовій
системі та прямо впливають на поведінку людини.
Якщо говорити про фізіологічні причини агресії, то тут головну роль відіграє лімбічна
система, мозкове захворювання якої веде до появи дисконтролю, що характеризується
безпричинною жорстокістю, патологічною схильністю до насильства.
Як у людей, так і у тварин, особи чоловічої статі завжди виявляють більшу
агресивність, ніж жіночої. Можливо це частково результат раннього впливу статевих
гормонів на мозок. Особи жіночої статі, яким були введені чоловічі статеві гормони,
поводились більш агресивно, але все одно не так, як особи протилежної статі, яким нічого не
вводили.
Через 20 років після появи вчення З.Фрейда була висунута альтернативна гіпотеза
агресії. Агресія визначалася як набутий (а не інстинктивний) захисний механізм,
спричинений зовнішніми, а не внутрішніми чинниками. Так, наприклад, діти в країнах, що
перебувають в стані війни, починають набагато раніше і яскравіше проявляти агресію, ніж їх
ровесники, які живуть в мирний час. Взагалі, агресія часто виникає як так званий „захисний
механізм” проти впливів ворожого оточення.
Крім того, внаслідок великої завантаженості різноманітними справами і нестачі часу
для релаксації

накопичується багато негативної енергії, яка, реагуючи на дію навіть

незначного подразника (людина, що ненароком штовхнула вас в метро; двері, які не захотіли
відчинитися з першого разу), проявляється назовні.
Останнім часом, великий вплив на психіку і поведінку дітей мають засоби масової
інформації. Експериментально доведено, що діти, які часто дивляться передачі з елементами
насильства, стають більш неврівноваженими і агресивними. Більше того, вони починають
сприймати насильство як нормальне явище. Також не можна залишити поза увагою вплив на
поведінку людини алкоголю і наркотиків. Багато людей відносяться до наркотиків так само
упереджено, як і до алкоголю, хоча особи, які вживають легкі наркотики, менш небезпечні
для суспільства, ніж ті, що зловживають алкоголем. Численні експерименти, а також
статистика, довели, що більшість

злочинів скоюють люди в стані алкогольного, а не

наркотичного сп’яніння. У той час, як алкоголь підвищує агресивність, легкі наркотики,
зокрема маріхуана, її зменшують.
В будь-якому випадку, агресія є одним із захисних механізмів людини, за допомогою
якого вона намагається якось скинути негативні емоції і пристосуватися до навколишніх
умов. Але, цей шлях не є найоптимальнішим, і тому, мабуть, слід знаходити інші шляхи
виходу зі складних життєвих ситуацій.

28

4. Загальне уявлення про почуття
Мак-Дугалл вважає, що складні, інтегровані емоції краще називати почуттями. Вони
присутні тільки людині.
Сучасні вчені, які розглядають почуття і емоції, поділяються на 4 групи.
1.Перша група вчених ототожнює почуття і емоції чи дає визначення почуттям таке, яке
інші психологи дають емоціям.
2.Друга група вчених вважає почуття одним із видів емоцій (емоційних явищ).
3.Третя - визначає почуття як родове поняття, що об’єднує різні види емоцій як форми
переживання почуттів (емоції, афекти, настрої, пристрасті і власне почуття).
4. Четверта група – розділяє почуття і емоції.
Все це приводить до плутанини у термінології і визначенні цих понять. Спірним є
уявлення ряду психологів про те, що почуття характерні тільки людині. Ряд фактів свідчить
про наявність почуттів у тварин. Також дуже спірним є уявлення про те, що є нижчі
почуття, характерні для людини і тварини, і вищі почуття (моральні, інтелектуальні,
естетичні), характерні для людини. Почуття сорому є у людини, а почуття провини є також і
у тварини.
Найбільше прихильників серед психологів другої групи. Вони вважають, що почуття є
одним із видів емоцій і виділяють такі відмінності між ними.
Емоції – це більш широке поняття, почуття є одним із проявів емоційних реагувань.
Хоч багато визначень почуттів співпадає з визначенням емоцій.
Порівняльна характеристика емоцій і почуттів.
1. Почуття це довготривалі і стійкі переживання людиною свого відношення до чогось
чи когось, а емоції – більш короткотривалі.

За П.В.Сімоновим почуття – це стійке

відношення людини до явищ дійсності. Це відношення суб’єкта до значущих для нього
об’єктів. За О.М.Леонтьєвим почуття – це стійке емоційне відношення. Довготривале
позитивне чи негативне відношення до когось чи чогось по суті є емоційною установкою,
програмою емоційного реагування на об’єкти.
2. Емоції в більшій мірі пов’язані з біологічними процесами, а почуття – з соціальними.
Почуття – це емоції, які виникають на базі соціальних і духовних потреб. Почуття
виникають у процесі задоволення чи незадоволення соціальних потреб людини. Р.С.Немов
до основних емоційних станів відносить власне емоції, афекти і почуття. Він пише, що
почуття – це “вища, культурно-обумовлена емоція людини, яка пов’язана з деякими
соціальними об’єктами”. Він відкидає біологічну природу емоцій і відносить їх до
соціально-психологічного явища.

29

3. Емоції більш пов’язані з несвідомою сферою людини, а почуття - більш представлені
в свідомості. Іншими словами – почуття – це усвідомлена емоція. Почуття пов’язані з
аналізом, осмисленням і оцінкою того, що відбувається.
4. Емоції більше виражають відношення до ситуації (реальної чи можливої),
проявляються “тут і тепер”, більш розпливчасті, не точні, а почуття виражають відношення
до предмету, який має для людини

стабільну мотиваційну значущість, вони більш

предметні, тобто викликаються певними предметами чи об’єктами.
Почуття виражаються через певні емоції в залежності від того, в якій ситуації
виявляється об’єкт, до якого дана людина відчуває почуття. Наприклад, мати переживає різні
емоції під час сесії сина в залежності від того, який буде результат складання іспиту. Це
може бути тривога, радість, розчарування, злість і т.д. Цей приклад показує, що емоції і
почуття не одне і теж.
Таким чином, прямої відповідності між почуттями і емоціями немає: одна і таж емоція
може виражати різні почуття, і одне і те ж почуття може виражатися в різних емоціях.
Отже, емоції носять короткотривалий характер реагування на ситуацію, почуття
виражають довготривалі відношення людини до того чи іншого об’єкту. Одне і теж почуття
може виражатися різними емоціями в залежності від ситуації. Крім цього, одна і таж емоція
може “обслуговувати” різні почуття (можна радіти успіху любимої людини і неуспіху
людини, яку ненавидиш). Сказане не означає виключення почуттів з емоційної сфери.
Виникнення почуттів означає встановлення тісної емоційної прив’язаності суб’єкта до
об’єкту. Почуття як стійке суб’єктивне відношення є емоційною установкою. Почуття
відображають соціальну сутність людини і можуть досягати високого ступеня узагальнення.
Виходячи з того, яка сфера соціальних явищ стає об’єктом вищих почуттів, їх
поділяють на три групи: моральні, інтелектуальні і естетичні.
Моральними називають почуття, які переживає людина у зв’язку з усвідомленням
відповідності чи невідповідності своєї поведінки вимогам суспільної моралі. Вони
відображають ступінь прихильності до певних людей, потребу в спілкуванні з ними,
ставлення до них. До позитивних моральних почуттів відносять почуття доброзичливості,
жалості, ніжності, симпатії, дружби, товаришування, колективізму, патріотизму,
обов’язку і ін. До негативних моральних почуттів - почуття егоїзму, ворожнечі, заздрощів,
ненависті, недоброзичливості і ін.
Інтелектуальними

називають почуття, які пов’язані з пізнавальною діяльністю

людини. До них відносять допитливість, здивування, радість від розв’язання інтелектуальних
завдань, почуття чіткості чи нечіткості думки, почуття здогадки, впевненості, сумнів і ін.

30

Естетичними

називають почуття, які пов’язані з переживанням задоволення чи

незадоволення, які викликаються красою чи байдужістю об’єктів, явищ природи, творів
мистецтва, вчинків людей. Це почуття прекрасного, комічного, трагічного.
К.К.Платонов виділяє праксичні почуття, які виникають у процесі будь-якої діяльності.
Наприклад, це інтерес, нудьга, радість, муки творчості, задоволення від досягнутої цілі,
почуття приємної втоми, захопленості справою.
Дуже важко чітко розрізнити емоції і почуття. Одне й те саме психічне явище можна
віднести до емоції як короткочасне і гостре переживання, і до почуттів як довготривалу
емоційну установку – ставлення до об’єкта.
5. Емоційні властивості людини.
Емоційне реагування, яке постійно і яскраво проявляється в даної особистості, є її
емоційною властивістю. Види емоційних властивостей: емоційна збудливість, емоційна
глибина, емоційна лабільність-ригідність, емоційна чуйність, емоційна стійкість,
оптимізм-песимізм.
- Емоційна збудливість – це готовність людини емоційно реагувати на значущі для неї
подразники. Одні люди із-за невеликого приводу “спалахують як порох”, хвилюються,
кип’ятяться, приходять в стан захвату, інші починають проявляти незначної сили
переживання за надто великого зовнішнього впливу. Емоційна збудливість проявляється в
запальності,

сприйнятливості,

чутливості,

вразливості.

Так,

емоційна

чутливість

проявляється в легкості, швидкості і гнучкості емоційного реагування на різні впливи.
Чутливість вища у осіб зі слабкою нервовою системою. Вразливість проявляється в
домінуванні вражень над пізнавальною функцією сприймання світу. Тут переживання
домінують над пізнанням.
- Емоційна глибина характеризується почуттями високої інтенсивності, найбільшої
яскравості. Так, високої глибини почуття можуть проявлятися в судорожному трепеті. Ця
властивість рівнозначна

інтенсивності почуттів. Емоційна

глибина

вдало описана

А.К.Толстим:
Коль любить, так без рассудку,
Коль грозить, так не на шутку,
Коль ругнуть, так сгоряча,
Коль рубнуть, так уж с плеча.
- Емоційна ригідність визначається найбільшим проміжком часу, протягом якого
емоція, що виникла, продовжує проявлятися, не дивлячись на те, що обставини вже
змінилися і збудник перестав діяти. Емоційно ригідні люди характеризуються “в’язкістю”

31

емоцій, їх стабільністю. Людина надовго фіксує увагу на афектах, значущих об’єктах, подіях,
на невдачах, образах, хвилюючих темах.
- Лабільність (рухливість) емоцій характеризується швидкістю реагування на зміну
ситуацій. Людина з високою лабільністю емоцій вільно виходить з одних емоційних станів і
входить в інші. Надто виражена лабільність емоцій може ускладнювати стосунки з
оточуючими, адже особистість стає реактивною, імпульсивною, погано управляє собою. Така
людина не здатна виробити стійкі погляди, симпатію чи антипатію, набути постійну
прихильність. Емоційна лабільність характерна для осіб з високим

нейротизмом

(тривожністю). І навпаки, низький нейротизм супроводжує емоційна ригідність.
- Емоційна стійкість проявляється в емоційній стабільності і відсутності нахилів до
частої зміни емоцій. Стійкість емоцій також проявляється в несприйнятливості до
емоціогенних чинників. В.Л.Марищук, О.А.Чернікова вважають, що емоційна стійкість
проявляється в подоланні стану надлишкового емоційного збудження під час виконання
складної діяльності.
Головним критерієм емоційної стійкості для багатьох вчених є ефективність діяльності
в емоціогенній ситуації.
Емоційна стійкість проявляється в тому, наскільки терплячим і наполегливим є педагог
під час здійснення своїх задумів, наскільки характерні для нього витримка і самовладання
навіть у найбільш стресових ситуаціях, наскільки він уміє стримувати себе в умовах
негативних емоційних впливів з боку інших людей.
Отже, емоційна стійкість – це здатність стримувати емоційні реакції, тобто “сила
волі”,

яка

проявляється

в

терпеливості,

настирливості,

самоконтролі,

витримці,

самовладанні, які ведуть до стабільної ефективної діяльності.
- Експресивність – це здатність людини виражати свої емоції через міміку, жести,
голос, рухові реакції. За ступенем прояву експресії (зокрема, на обличчі), виділяють
гіпомімію і гіпермімію. Гіпермімія пов’язана з надмірним пожвавленням засобів вираження
емоцій, з великою кількістю яскравих і дуже змінних експресивних актів. Хихотіння, яке
переходить в гоготання (можливо це прихована сором’язливсть), безпречинний сміх,
манірність поз, вигадливість рухів. Гіпомімія (амімія) – це послаблення чи відсутність
міміки, жестикуляції, збіднення засобів мови, монотонність інтонації, “згаслий” погляд.
- Емоційність – це ступінь легкості виникнення емоційного стану в даній ситуації а
також його інтенсивність. Це інтегральна властивість людини. Емоційність як властивість
особистості згадувалась ще Гіппократом, коли він говорив про холеричний тип
темпераменту. Емоційність характеризується тим, наскільки близько людина “бере до серця”
незначну інформацію, плаче чи надмірно радіє з незначного приводу.

32

Основні

характеристики

емоційності:

вразливість,

імпульсивність

і

емоційна

лабільність. Вразливість – це сприйнятливість людини, чуйність до емоціогенних впливів, її
здатність знайти ґрунт для емоційних реакцій там, де для інших такого ґрунту не існує.
Імпульсивність – це швидкість, з якою емоція стає спонукальною силою вчинків і дій, без їх
попереднього обдумування і свідомого рішення виконувати їх. Лабільність – це швидкість
зупинки певного емоційного стану, чи швидкість зміни одного переживання іншим.
- Оптимізм-песимізм (від лат. – optimus – найкращий, pessimus – найгірший) – це
поняття, які характеризують позитивну чи негативну систему поглядів людини на світ, на
реальні і очікувані події. Це загальний емоційний тон на сприймання і оцінку дійсності. У
оптиміста – це світлий, радісний тон сприймання життя і очікування майбутнього, у
песиміста – настрій безвихідності. О.Ф.Лазурський писав, що якщо хороший чи поганий
настрій стає пануючим, постійним, то виникає тип оптиміста чи песиміста, який на увесь світ
дивиться через рожеві чи темні окуляри. В.Шекспір у “Венеціанському купці” виразив
відмінності між оптимістами і песимістами:
Природа на своем
Веку понатворила чудаков:
Одни готовы целый век хихикать,
И в их глазах всегда сквозит довольство;
Другие же с такою кислой рожей,
Что никогда улыбка их зубов
Не обнажит, хотя и сам бы Нестор
Их уверял, что стоит посмеяться.
Різні індивідуальні емоційні властивості у поєднанні утворюють емоційні типи людей.
Серед них - оптимісти, песимісти, сором’язливі, уразливі, мстиві, сентиментальні, емпатійні,
тривожні, совісні, допитливі тощо. Так, для сором’язливих характерний стан зніяковіння в
присутності інших людей. Сором’язливі боязко ведуть себе у спілкуванні і поведінці,
незграбні, бояться “злих” язиків, не вміють наполягати на своєму, виражати свою думку. У
них занижена самоповага, невдосконалений досвід міжособистих стосунків. Вони більше
слухають, ніж говорять, намагаються піти з центру уваги, спілкування для них часто є
тягарем. У вразливих легко виникає емоція образи. Вони розцінюють як образливі звичайні
слова на їх адресу, підозрюють людей у тім, що вони навмисне їх кривдять, хоча ті і не
думали про це. Вразливість пов’язана зі схильністю до агресивної поведінки. Мстиві люди
схильні до помсти, тобто до агресії у відплату за заподіяне зло. Сентиментальність – це
емоційна чутливість особливого роду, це здатність легко розхвилюватися. Сентиментальні
натури схильні до споглядальності, чутливо-пасивні, замкнуті в собі.

33

6. Роль емоцій в житті особистості.
Говорячи про те, для чого людині емоції, слід розрізняти їх функції і роль. Функція
емоції – це вузьке природне її призначення, робота, яку виконують емоції в організмі, а їх
роль (узагальнене значення) – це характер і ступінь участі емоції в чомусь, які визначаються
їх функціями, або це їх вплив на щось, крім їх природного призначення (тобто вторинний
продукт їх функціонування). Роль емоцій для людини і тварини може бути позитивною і
негативною. Функція емоцій – тільки позитивна.
Роль позитивних і негативних емоцій.. Негативні емоції, на думку Б.І.Додонова,
відіграють більш важливу біологічну роль у порівнянні з позитивними. Не випадково
механізм негативних емоцій функціонує у дитини з перших днів появи її на світ, а позитивні
емоції появляються значно пізніше.
Негативна емоція – це сигнал тривоги, небезпеки для організму. Позитивна емоція – це
результат повернення благополуччя. Зрозуміло, що останньому сигналу немає необхідності
звучати довго, тому емоційна адаптація до хорошого наступає швидко. Сигнал тривоги
повинен подаватися до тих пір, поки небезпека не зникне. Тому „застійними” можуть
виявитися тільки негативні емоції. За цих умов здоров’я людини дійсно страждає. Негативні
емоції шкідливі лише у надлишку, як шкідливе все, що перевершує норму (в тому числі і
позитивні афекти). Страх, гнів, ярість підвищують інтенсивність обмінних процесів,
приводять до кращого кровопостачання мозку, посилюють опір організму перевантаженням,
інфекціям і т.д. Неоднозначна думка вчених щодо впливу емоцій на інтелект. Зокрема,
встановлено, що рівень розвитку інтелекту вищий у дошкільників з домінуванням
позитивних емоцій і нижчий – з домінуванням негативних емоцій. Важлива роль позитивних
емоцій – активне порушення спокою, комфорту, „зрівноважування організму з зовнішнім
середовищем”. Позитивні емоції революціонізують поведінку, спонукуючи людину шукати
нові, ще незадоволені потреби.
Роль емоцій в управлінні поведінкою і діяльністю. Участь емоцій в управлінні
поведінкою і діяльністю обговорювалася ще мислителями Стародавньої Греції. Наприклад,
Арістотель, розглядаючи причини пізнання, прийшов до висновку, що його спонукою є
почуття здивування. Р.Декарт відмічав роль „пристрасті” в запам’ятанні. Людина краще
запам’ятовує об’єкт, якщо він закріпився в її мозку певною пристрастю. Р.Декарт, а потім
Б.Спіноза створили вчення про афекти як спонуки активності людини.
Емоції є продуктом суб’єктивної оцінки відчуттів, вони відповідають на питання про
те, яке значення в економії цілого організму мають ці відчуття. Емоції мають спонукальну і
посилюючу (енергетичну) роль. Г.Мюнстерберг писав, що емоція повинна спрямовувати
увесь організм до дії, подібно до того, як увага дає концентрацію уявлень проти всіх інших

34

уявлень, які заважають, вступають в суперечку; так само емоція дає концентрацію реакції і
затримує всі інші можливі дії людини. Емоції – це органічна хвиля, яка проходить через всю
центральну нервову систему, пригнічуючи і змітаючи все те, що немає відношення до
джерела емоційного збудження. По суті мова йде про участь емоцій в створенні
домінантного осередку, який спрямовує поведінку людини.
Участь емоцій в управлінні поведінкою і діяльністю визнана більшістю психологів, що
знайшло відображення в мотиваційній теорії емоцій, яка відстоює функціональну єдність
емоційних і мотиваційних процесів. Цієї позиції дотримувались Л.І.Петражицький,
С.Л.Рубінштейн, В.К.Вілюнас, В.В.Бойко, Р.С.Немов та інші вчені.
Так, С.Л.Рубінштейн писав, що емоції є суб’єктивною формою існування мотивації
(потреб). Виступаючи в якості прояву потреби, в якості конкретної

психічної форми її

існування, емоція виражає активний бік потреби. Виникаючи в діяльності індивіда, емоції є
разом з тим спонуканнями до діяльності. Г.Х.Шингаров вважає, що емоції – це конкретна
психологічна форма існування потреб. Емоції – суб’єктивна форма прояву потреб, які
передують діяльності, спонукуючи і спрямовуючи її. В.В.Бойко вважає, що емоції – це
генетична програма поведінки, яка володіє енергетичними властивостями – здатністю
відтворення, трансформації, динамікою, інтенсивністю, спонукальним впливом. Але слід
пам’ятати, що емоції і потреби – це не тотожні явища. Так, не кожний мотиваційний процес
супроводжується виникненням емоції (наприклад, в стереотипних ситуаціях). В сучасній
класичній психології мотивація і емоції розглядаються як два самостійних поняття, зв’язок
між якими можна порівняти із зв’язком між сприйманням і увагою чи пам’яттю і мисленням.
Отже, до кожної потреби „прикріплена” специфічна емоція чи певне почуття. В
словнику „Психологія” (1990) про почуття говориться, що вони відкривають особистості
предмети, які відповідають її потребам і спонукають до діяльності для їх задоволення, і що
„почуття є конкретно-суб’єктивною формою існування” потреб. Емоції майже завжди
виступають у взаємодії з перцептивною, когнітивною і руховою системами. Буває надто
важко виділити емоційне в мотивові. Тому одне і теж явище різні автори розглядають то як
прояв волі, то як мотивацію, то як емоцію.
Очевидно, що емоційне реагування є супутником і порадником як мотиваційного
процесу, так і всього процесу довільного управління. Для того, щоб зрозуміти, яке місце
займає емоційне реагування

в управлінні поведінкою і діяльністю людини, необхідно

врахувати, на якій стадії управління (на стадії мотивації, ініціації, мобілізації, оцінки
результатів) наступає їх втручання. Цим визначається і різна роль емоційного реагування в
управлінні: відображально-оцінювальна (сигнальна), спонукальна і енергетична.

35

Відображально-оцінювальна роль емоцій. Ще Ч.Дарвін говорив, що емоції виникли в
процесі еволюції як засіб для встановлення людиною значущості тих чи інших умов для
задоволення її власних потреб. Ця роль емоцій особливо проявляється на початкових етапах
довільного управління (на етапі виникнення потреб і мотивів) і на кінцевому етапі (під час
оцінки досягнутого результату: задоволенні потреб, реалізації намірів).
Відображальна

функція

емоцій полягає не у відображенні об’єктивних явищ, а у

відображенні суб’єктивних відношень до них. Відношення (оцінка) залежать від
суб’єктивного сприймання об’єкту, яке співставляється з еталонами, смаками, бажаннями
людини. Переживання передують оцінці, а може бути і навпаки, спочатку іде оцінка ситуації,
а потім виникають переживання. Емоція – це процес оцінки інформації, яку пізнавальні
процеси кодують у формі суб’єктивних образів. Емоції за Б.І.Додоновим відображають
відповідність чи невідповідність дійсності потребам, установкам, прогнозам людини. Оцінка
результатів може бути не тільки раціональною, але й емоційною, якщо цей результат є дуже
значущим для суб’єкта. Оцінювальна роль

емоційного реагування видозмінювалась і

удосконалювалась разом з розвитком нервової системи і психіки. Якщо на перших порах
вона обмежувалась повідомленням організму про приємне чи неприємне, то в подальшому
вона сигналізувала про корисне чи шкідливе, потім – про безпечне чи небезпечне, і, на кінець,
більш широко – про значуще чи незначуще.
Емоції відображають не лише біологічну, але й особистісну значущість зовнішніх
стимулів, ситуацій, подій для людини, тобто того, що її хвилює. Оцінюючи хід і результат
діяльності, емоції дають суб’єктивне забарвлення тому, що відбувається в людині і навколо
неї.
Б.І.Додонов розглядає емоції як цінність. Часто ця цінність обслуговуюча. Це цінність
засобів, а не цілі. Але емоції володіють і самостійною цінністю. Людина виконує певну
роботу ради задоволення, насолоди. Вона слухає музику, читає книгу, щоб отримати бажані
переживання. Емоційні явища ініціюють і супроводжують когнітивні психічні

явища,

відображаючи успішність чи неуспішність їх здійснення по відношенню до тієї чи іншої
потреби. Їх призначення – регуляція і оцінка дій людини і ситуацій, а не розв’язання певної
пізнавальної задачі. Отже, когнітивні психічні явища відображають об’єктивний світ, а
емоційні явища – відображають ставлення людини до цього світу.
Енергетична роль емоцій. І.Кант поділив емоційні реакції на стенічні, тобто такі, що
посилюють життєдіяльність організму, і астенічні – послаблюють її. Стенічний страх може
сприяти мобілізації резервів людини за рахунок викиду в кров додаткової кількості
адреналіну, наприклад, під час втечі від небезпеки. Емоції

сприяють мобілізації сил

організму, викликають захоплення, радість. В таких випадках кажуть людина від щастя може

36

„гори перевернути”, вона „окрилена успіхом”. Емоції забезпечують оптимальний рівень
збудження нервової системи і організму в цілому, приводячи до мобілізації енергоресурсів.
Під час виникнення емоційної напруги прискорюється серцебиття, підвищується кров’яний
тиск, збільшується в крові кількість гормонів, які перевищують реальну потребу організму.
Деструктивна роль емоцій. Емоції можуть виконувати в житті людини не тільки
стимулюючу, а й гальмівну роль. Вони можуть приводити до дезорганізації поведінки і
діяльності людини. Смуток, радість, гнів, послаблюючи увагу і здоровий глузд, часто
примушують людину виконувати небажані дії. Людина, яка потрапила до влади емоцій,
„втрачає голову”. Горе „зігнуло” людину, вона не хоче працювати. Емоції викликають
порушення пам’яті, навичок, приводять до заміни складних дій більш простими. Виявлено
негативний вплив переживань, викликаних попередньою невдачею, на швидкість і якість
інтелектуальної навчальної діяльності учнів.
В багатьох випадках дезорганізуюча роль емоцій пов’язана не стільки з їх модальністю,
скільки з силою емоційного збудження. Сильні подразники викликають позамежне
гальмування, збудження середньої інтенсивності підвищують ефективність перцептивної,
інтелектуальної і рухової активності. Під час сильного хвилювання людині важко
зосередитися на завданні, вона може забути, що їй потрібно робити.
Комунікативна роль емоцій. Роль емоцій в процесі спілкування багатогранна. Це і
створення першого враження про людину, яке часто виявляється правильним саме із-за
наявності в ньому „емоційних вкраплень”. Регулююча функція емоцій в процесі спілкування
полягає в координації черговості висловлювань. Емоція, як правило, має зовнішній прояв
(експресію), з допомогою якого людина повідомляє іншій людині про свій стан, що їй
подобається, а що ні. Це допомагає взаєморозумінню під час спілкування, попередженню
агресії з боку іншої людини, розпізнаванню потреб. В якості засобів маніпулювання
людиною використовується посмішка, сміх, загроза, крик, плач, показова байдужість,
показове страждання. На Заході багато керівників приймають на роботу спеціалістів за
коефіцієнтом інтелекту (IQ), а підвищують на посаді – за емоційним інтелектом (EI), який
характеризує здатність людини до емоційного спілкування.
Роль емоцій в когнітивних процесах і творчості.

До цього часу залишається

невирішеною дискусія про те, чи лежить емоція в основі когнітивного процесу чи навпаки,
когнітивний процес є індикатором емоції. Логічно припустити, що справедливі обидва
погляди на проблему. Емоційні явища характеризуються не тільки знаком (позитивні –
негативні), але й якістю (модальністю). Радість, страх, гнів, смуток і інші базові емоції –
якісно різні емоційні стани, причому кожна з них характеризується рядом параметрів (силою,
інтенсивністю, тривалістю і ін.).Емоційні

явища більш тісно пов’язані з

потребами та

37

мотиваційними процесами, а також фізіологічними процесами, у порівнянні з когнітивними
явищами. Емоційні явища як компонент входять до структури особистості. Порушення
емоційної сфери веде до особистісних розладів. Когнітивні процеси в меншій мірі
визначають структуру особистості. Їх порушення часто не руйнують цілісність особистості.
Великого значення зв’язку мислення з афектами надавав Л.С.Виготський. Він писав:
„Хто відірвав мислення з самого початку від афекту, той назавжди закрив собі шлях до
пояснення причин самого мислення, тому що детермінований аналіз мислення необхідно
передбачає розкриття рушійних мотивів думки, потреб і інтересів, спонукань і тенденцій, які
спрямовують рух думки в той чи інший бік”. С.Л.Рубінштейн також стверджував, що
психічні процеси в їх конкретній цілісності – це процеси не тільки пізнавальні, але й
„афективні”, емоційно-вольові. На його думку, мислення є єдністю інтелектуального і
емоційного, а емоція – єдністю емоційного і інтелектуального. П.В.Сімонов, В.К.Вілюнас та
інші вчені вважають, що більшість людських емоцій інтелектуально обумовлені. Вони
виділяють інтелектуальні емоції. Емоції є каталізатором інтелектуального процесу, вони
покращують чи погіршують мисленнєву діяльність, прискорюють чи уповільнюють її.
П.В.Сімонов вважає, що емоції є пусковим механізмом мислення. Емоції регулюють і
оцінюють сам процес мислення.
Роль емоцій в творчості також багатогранна. Це і муки (страждання) творчості, це і
радість відкриття. Гаряче бажання знань, на думку К.Бернара, є єдиним двигуном, який
захоплює і підтримує дослідника в його зусиллях, і це знання утворює його єдине щастя і
страждання. Хто не знав страждань невідомого, той не зрозуміє насолоди відкриття. Емоція,
ліричний настрій, захоплення сприяють творчій уяві, фантазії, адже в цей час в свідомості
легко виникають яскраві різноманітні образи, думки, асоціації.
Особлива роль належить емоціям в різних видах мистецтва. К.С.Станіславський писав,
що з трьох психічних сфер людини – розуму, волі і почуттів, – останні є найбільш
„важковиховуваною дитиною”. Розширення і розвиток розуму значно легше піддаються волі
актора, ніж розвиток і розширення емоційної сфери. Почуття, відмічав К.С.Станіславський,
можна культивувати, підкоряти волі, розумно використовувати, але воно дуже туго росте.
Тому воно для актора найдорожче. Учні з рухливими емоціями, здатністю глибоко
переживати – це золотий фонд театральної школи.
Важливе значення мають емоції і для художника. Якщо натура (об’єкт зображення)
залишила художника байдужим, не викликала ніяких емоцій, процес зображення буде
пасивним. О.Роден вважав, що перш ніж копія того, що бачить художник, пройде через його
руку, вона повинна пройти через його серце. Саме тому В.В.Верещагін якось вигукнув, що

38

більше батальних картин писати не буде, тому що дуже близько до серця брав те, що писав,
виплакував буквально горе кожного раненого і вбитого.
Роль емоцій в педагогічному процесі. Всім відомо, що процес навчання і виховання
відбувається успішніше, якщо педагог робить його емоційним. Зараз часто пропагується
виховання, яке позбавлене емоцій і почуттів по відношенню до учнів. З раннього дитинства
дитину привчають до раціоналізму, вона отримує мало уроків емоційного життя. А людина,
яка не отримує уроків сердечності – істота безсердечна. Сучасна освіта не повинна зводитися
лише до пізнання.
Ефективність включення навчального матеріалу в роботу залежить не тільки від того,
наскільки завдання учневі зрозуміле, а й від того, як воно внутрішньо сприйняте ним, який
емоційний відгук воно знайшло і опорну точку в його душі. Емоційний відгук виникне в
тому випадку, якщо словесний мотиваційний вплив зачіпає певні струни в душі особистост і,
її цінності.
Емоції необхідні для закріплення і стабілізації раціональної поведінки учнів. Позитивні
емоції, які виникають під час досягнення цілі, запам’ятовуються і за відповідної ситуації
пригадуються для отримання такого ж корисного результату. Негативні емоції, навпаки,
попереджують від повторного здійснення помилок, блокують утворення умовного рефлексу.
Негативне ставлення до навчання супроводжується страхом, образою, незадоволеністю
собою чи вчителем тощо. Позитивне ставлення до навчання проявляється в здивуванні,
впевненості в своїх силах, радості від пізнання, гордості за себе і т.п. Позитивне емоційне
ставлення учнів до знань прискорює переведення їх у переконання. Емоційно забарвлені
знання запам’ятовуються швидше і міцніше, ніж знання, до яких учень байдужий. А.Франс
відмічає: „Вчитися треба весело. Мистецтво навчання – це мистецтво пробуджувати в юних
душах допитливість, а потім задовольняти її. А здорова жива допитливість буває лише за
хорошого настрою... Щоб перетравити знання, треба ковтати його з апетитом” [2; с.71].
Однією з важливих умов успішного навчання учнів є яскравість, емоційність викладу
навчального матеріалу, схвильованість і щира захопленість навчальним предметом самого
вчителя.
Навчання без страху з боку учнів можливе тоді, коли воно проходить в атмосфері
добра, любові, поваги до особистості учня. Страх отримати негативну оцінку зникає, якщо
учень має змогу виправити оцінку, має право вибрати форму перездачі (усна, письмова, у
присутності класу чи без нього тощо). Цей страх зникає, якщо вчитель не принижує гідності
особистості учня, довіряє йому, вірить в його можливості. А.Я.Чебикін встановив, що емоції,
які студенти хотіли б переживати на заняттях, не співпадають з емоціями, які вони
переживають реально. Так, замість захоплення, радості, допитливості вони часто

39

переживають байдужість, нудьгу, страх. Із збільшенням педагогічного стажу виявляється
більш чітка динаміка емоційної сфери вчителів. В перші роки роботи в школі схильність до
переживань радості у молодих вчителів зменшується, а до переживання суму, гніву і страху
збільшується. Потім, по мірі накопичення досвіду картина змінюється: нахил до
переживання радості зростає, а до переживання негативних емоцій – зменшується.
Емоційність учителя мобілізує учнів, спонукає їх до дій, активізує їх інтелектуальну
діяльність. Найбільша емоційність виявлена у вчителів початкових класів, що можна
пов’язати з особливостями контингенту учнів. Вчитель, який емоційно викладає навчальний
предмет, будить інтуїцію, фантазію, позитивні емоції, цим самим краще розвиває праву
(інтуїтивну) кулю головного мозку учнів. На думку Л.С.Виготського, той, хто не гарячий і не
холодний, а тільки теплий, ніколи не буде хорошим вчителем. Якщо вчитель не проявляє
емоційності, він похожий на робота і стає не цікавим для учнів.
Емоційна стійкість є також професійно важливою якістю педагога. Дослідженнями
Є.П.Ільїна встановлено, що в учителів фізкультури, трудового навчання, співів (музики)
загальна емоційність виражена більше, ніж у вчителів гуманітарних і природничих наук.
Емоційний фон педагога залежить від того, з якими учнями він працює. У працівників
дитячих будинків виявлена суттєва деформація емоційної сфери. В них ( у 75%) домінують
негативні емоції - сум, страх. Опитування абітурієнтів і студентів педвузів, проведених
І.М.Юсуповим, показали, що серед багатьох професійно важливих для вчителя якостей вони
ставлять емпатійність на перше місце. Найменше виявлена емпатійність у випускників
педвузів. Емпатійності потребують від учителя діти з низьким соціальним статусом. Інших
учнів висока емпатійність, висока турбота з боку вчителів можуть навіть дратувати.
Важливим для педагога є розуміння емоцій учнів. Питання про розвиток здібності
розуміти емоції інших людей – дискусійне. Незважаючи на численні дані, деякі вчені
вважають, що здібність розпізнавати емоції не є вродженою. Ця здібність розвивається в
процесі формування особистості. Це наштовхує вчених на думку, що існує спеціальний вид
інтелекту – емоційний. Поняття “емоційний інтелект” включає ряд здібностей: здатність
розпізнавати власні емоції, володіння емоціями, розуміння емоцій інших людей і ін. Емоції
відображають ставлення людини до різних сфер життя і до самої себе, а саме інтелект і
зумовлює розуміння такого ставлення. Емоційний інтелект (ЕІ) – це здатність розуміти й
контролювати власні почуття та емоції та вміння відчувати й розуміти настрої оточення за
допомогою інтелектуального аналізу і синтезу [3]. Він включає знання про емоції, здатність
управляти емоціями, здатність керувати соціальними стосунками в позитивному руслі.
Кінцевим продуктом емоційного інтелекту є прийняття рішень на основі відображення і
осмислення емоцій, які є диференційованою оцінкою подій, що мають особистісний сенс. На

40

відміну від абстрактного і конкретного інтелекту, які відображають закономірності
зовнішнього світу, емоційний інтелект відображає внутрішній світ ї його зв’язки з
поведінкою особистості та взаємодією з реальністю. Рівень емоційного інтелекту педагога та
учнів є важливим засобом успішної самореалізації особистості. Високий емоційний інтелект
допомагає збалансувати емоції і розум, відчути внутрішню свободу та відповідальність за
себе. Низький емоційний інтелект характеризується страхом, самотністю, нестабільністю,
почуттям провини, фрустрацією.
Отже, успіх навчання залежить від того, наскільки розвинена емоційна сфера педагога і
наскільки він здатний формувати позитивне емоційне ставлення учнів до пізнання.

Список рекомендованої літератури
1.Бойко В. В. Энергия эмоций. - Спб.: Питер, 2004.- 474 с.
2.Вовчик – Блакитна О.О. Індивідуальні особливості емоційного розвитку дитини:
стратегії педагогічного супроводу //Практична психологія та соціальна робота. – 2006. -№4.
–С.1-4.
3.Глауберман Д. Радость выгорания: как конец света может стать новым началом. - М.:
Хорошая книга. - 2004. - 368 с.
4.Ильин Е.П. Эмоции и чувства. – СПб: Питер, 2001.- 752 с.

41

5.Калошин В.Ф., Безносюк О.О., Лемешко Ю.П. Вплив емоцій на ефективність
навчального процесу (теорія і практика) //Практична психологія та соціальна робота. – 2006.
-№1. –С.70-74.
6.Калошин В.Ф. Як долати стрес у педагогічній діяльності //Практична психологія та
соціальна робота. – 2004. - №8. – С.58-67.
7.Копытин А.И. Рисуночный тест Р.Сильвер для оценки когнитивной и эмоциональной
сфер личности //Психологический журнал. – 2004. - №5. – С.117-124.
8. Кочубей Б., Новикова Е. Эмоциональная устойчивость школьников. – М.: Знание,
1988.- 80 с.
9.Крайг Г. Психология развития. – СПБ: Питер, 2000.- 992 с.
10.

Крюгер Ф. Сущность эмоционального переживания

//Психология эмоций:

Тексты. – М., 1984.- С.23-48.
11.

Кряжева Н.Л. Развитие эмоционального мира у детей. – Ярославль: Академія

развития, 1997.- 208 с.
12.

Куликов Л.В. Психология настроения. – СПБ: Питер, 1997.

13.

Куттер П.Любовь, ненависть, зависть, ревность. Психоанализ страстей. СПб,

1998.-58 с.
14.

Куницына В.Н., Казаринова Н.В., Погольша В.М. Межличностное общение.

Учебник для вузов. – СПб: Питер, 2001. – 544 с.
15.

Лемещук В.Р. Динаміка соціальних страхів сучасних підлітків // Практична

психологія та соціальна робота. – 2006.- №12. – С.35-39,
16.

2007. - №1. – С.71-78.

Лєпіхова Л. Як запобігти стресовим перевантаженням у школі // Педагогічна

газета. – 2006. - №8 (145).
17.

Лутошкин А.Н. Эмоциональные потенциалы коллектива. М., 1988.- 78 с.

18.

Малых С. Б., Кутузова Д. А. Психолог и стресс // Весник практической

психологи образования. - 2004. - № 1. - С. 28-33.
19.

Мастера искусства об искусстве. – М.,1969. – Т.4. – С.301.

20.

Мышанова Н.Н.Страхи здоровых людей. СПб., 1997.- 122 с.

21.

Орел В.Е. Феномен “выгорания” в зарубежной психологии: Эмпирические

исследования и перспективы // Психологический журнал. - Том 22. - 2001. - № 1. - С.90-101.
22.

Психология эмоций. Тексты / Под ред. В.К.Вилюнаса, - МГУ, 1984.- 288 с.

23.

Ребер А.С. Большой толковый психологический словарь. – Т.2. –М.: Вече:

АСТ, 2001. 559 с.
24.

Рибо Т. Психология чувств. К., 1895.

42

25.

Романова Е. С., Горохова М. Ю. Личность и эмоциональное выгорание //

Весник практической психологи образования. - 2004. - № 1. - С.18-23.
26.

Сіднева С. Плата за майстерність. Про професійну деформацію психолога //

Шкільний психолог. - 2005. - №6. - С.11-13.
27.

Селье Г. Стресс без дистресса. – М.: Прогресс, 1979.- 123 с.

28.

Симонов П.В. Эмоциональный мозг. –М., 1981.

29.

Тревога и страх: единство и многообразие взглядов //Психологическая газета. –

2003. - №1/88. – С.28-29.
30.

Чебыкин

А.Я.

Эмоциональная

регуляция

учебно-познавательной

деятельности. – Одесса, 1992.- 254 с.
31.

Хомская Е.Д. Нейропсихология емоций: гипотезы и факты //Вопросы

психологии. – 2002. - №4. –С.50-62, 2004. - №4. – С.75-88.
32.

Філіна С. Про “синдром професійного вигоряння” і техніку безпеки в роботі

педагогів і інших фахівців соціальної сфери // Шкільний психолог. - 2003.- № 36. - С.18-19.
33.

Фопель К. Психологические группы. Рабочие материалы для ведущего:

Практическое пособие. - М.: Генезис, 1999. - 256с.