• Автор: Customer

Модуль 1. Організація роботи з клієнтами, що визначаються за законами про
соціальні гарантії та соціальне обслуговування
Тема 3. Принципи організації та зміст соціальної роботи з інвалідами.
1. Поняття «інвалідність» та її види.
2. Соціальні заклади й стаціонарні установи по роботі з інвалідами. Управління
соціального захисту населення.
3. Медико-соціальна і трудова реабілітація інвалідів.
4. Напрямки роботи з людьми, які мають фізичні чи психологічні вади.
5. Робота з дітьми – інвалідами.
В українській мові до кінця XVIIІ ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка,
калька, хромець, слєпець (давньоруською), що знаходимо у пам'ятках давньоруської
літератури. Так, в Уставі князя Володимира Святославовича у переліку метрополітичних та
церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед
них – "каліка, гронець".
На початку XVIII ст. у слав'янських мовах починає вживатися слово "інвалід", яке за
походженням – "безсилий, слабкий, важкопоранений" – прийшло в українську і російську
мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні "відслуживший, заслужений воїн,
непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність".
До сьогодні в Україні немає єдиного терміна стосовно осіб, що мають фізичні та
психічні відхилення у здоров'ї. Так, у засобах масової інформації, спеціальній літературі
вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; людина
з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку.
Інвалід – особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій
організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до
обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.
Інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними,
сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не
дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави
на тих же умовах, що й інші члени суспільства.
Існує багато класифікацій відхилень в здоров'ї та розвитку. Однією з найбільш
поширених є британська трьохзіркова шкала обмежених можливостей:
недуга – втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів
анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;
обмежена можливість – втрата здатності (внаслідок наявності дефекту) виконувати
певну діяльність у межах того, що вважається нормою для людини;
недієздатність – наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що
перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових,
статевих чи соціальних факторів.
Види відхилень у здоров'ї:
– Фізичні: тимчасові чи постійні відхилення в розвитку і (або) функціонуванні органу
(ів) людини; хронічні соматичні захворювання; інфекційні захворювання.
– Психічні – тимчасові чи постійні відхилення в психічному розвитку людини
(порушення мови; пошкодження мозку: порушення розумового розвитку; затримка
психічного розвитку; психопата).
– Складні – поєднують в собі фізичні та психічні відхилення (дитячий церебральний
параліч тощо).
– Важкі – поєднання фізичних та психічних відхилень, при яких оволодіння освітою в
обсязі державних стандартів є неможливою (ідіотія, аутизм тощо)

На сьогодні у світі існує кілька моделей реабілітації людей з обмеженими
функціональними можливостями.
Модель соціально-педагогічної роботи – це сукупність теоретичних положень та
технологій практичної діяльності.
В межах медичної моделі інвалідність розуміється як особиста проблема інваліда,
тобто обмежені можливості розглядаються в контексті взаємозв'язку між певною людиною та
його недугою. Завдання соціально-педагогічної роботи полягає в підтриманні
життєдіяльності особистості, в переважній більшості, за допомогою медичних заходів та
домінуючого акценту на соціальному захисті інвалідів.
Стрижнем соціальної моделі є взаємозв'язок між людиною з обмеженими
можливостями та соціумом, а не відхилення у її здоров'ї та розвитку. Обмежені можливості
розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації
інвалідів, тобто інваліди розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна.
Щоб подолати це, необхідна інтеграція людей з обмеженими можливостями в
суспільстві через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом
пристосування інвалідів до норм та правил життя здорових людей. Суспільство повинне
адаптувати існуючі в ньому стандарти до потреб людей з обмеженими можливостями, для
того щоб вони не почували себе заручниками обставин та обмеженої дієздатності.
Інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена
хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість
включення дитини в адекватні до її віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона
постійно потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що
призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини,
здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою,
навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.
Дитина-інвалід – це особа, яка внаслідок хронічних захворювань, вроджених чи
набутих, порушень у розвитку має обмеження у життєдіяльності, перебуває в особливо
складних і надзвичайних умовах і має особливі потреби у розвитку психофізичних
можливостей, природному сімейному оточенні, доступні до об'єктів соціального оточення і
засобів комунікації, соціалізації та самореалізації.
Фактори зовнішнього середовища є визначальними у появі хвороб, тому що вони не
тільки впливають безпосередньо на організм, але й можуть викликати зміни його внутрішніх
властивостей. Ці зміни у майбутньому поколінні можуть самі спричиняти хвороби
(спадковість, вроджені вади).
Причиною інвалідності дітей можуть бути як зовнішні фактори (екзогенні), так і
внутрішні фактори (ендогенні).
До зовнішніх факторів відносяться: механічні (поранення, удар), фізичні (дія
електроструму, тепла, холоду), хімічні (дія отруйних речовин), біологічні (хвороботворні
мікроби, віруси), психічні (переляк, стрес, психотравмуючі фактори), порушення харчування
(голодування, нестача вітамінів, переїдання).
До внутрішніх факторів відносяться: спонтанні зміни у генетичному матеріалі;
внутрішньоклітинні метаболіти; хвороби, що передаються спадковим шляхом; вроджені вади.
Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності, діти з:
• порушення слуху і мови (глухі, слабочуючі. логопати);
• порушення зору (сліпі, слабозорі);
• порушення інтелектуального розвитку (розумове відсталі, з затримкою психічного
розвитку);
• порушення опорно-рухового апарату;
• комплексні порушення психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі, ДЦП з

розумовою відсталістю та ін.);
• хронічні соматичні захворювання;
• психоневрологічними захворюваннями.
Типологія інвалідності.
Інвалади з дитинства
ДЦП, сліпота, глухота, розумова відсталість, вроджені вади
серця тощо.
Інваліди по захворюваності
Ураження вегето-судинної, ендокринної, шлункової
та інших систем організму.
Інваліди праці
Обмеження життєдіяльності внаслідок професійних захворювань
чи травм на роботі.
Мобільні
Захворювання вегето-судинної, ендокринної, видільної, нервової та
інших систем організму.
Маломобільні
Хворі на церебральний параліч, сліпоглухонімі, особи з ураженням
кінцівок та інші.
Нерухомі Особи з пошкодженням слинного мозку, кістково-м'язової системи.
Показниками інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при
уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення
інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних
заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають
республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедохірургічне, відновного лікування, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне,
неврологічне, психіатричне, туберкульозне та ін,). Рішення спеціалістів фіксується у картці
стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби.
Консультативний висновок (витяг) видається на руки .батькам (опікуну) дитини (підлітка)інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за
місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувальнопрофілактичних закладів.
Правила реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями.
1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої,
що вимагає спеціального навчання, виховання та догляду.
2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і цілеспрямовано:
• навчати дитину альтернативних способів спілкування;
• навчати основних правил поведінки;
• прищеплювати навички самообслуговування;
• розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття; » виявляти та розвивати творчі
здібності дитини.
3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:
• позбавитися небезпечних речей та предметів;
• вилучати предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні
реакції;
• не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та
проблем, пов'язаних з нею.
4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-інвалідом,
потрібно:
• сприймати її такою, якою вона є;
• підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;
• стимулювати до дії через гру;
• більше розмовляти з дитиною, слухати її;

• надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової
інформації тощо;
• не піддаватися всім примхам і вимогам дитини;
• не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;
• не боятися кожну хвилину за життя дитини.
Зміст соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими
функціональними можливостями:
• вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою дієздатністю;
• проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей соціалізації дітейінвалідів з різними типами захворювань;
• побутова реабілітація дітей-інвалідів (навчання елементам самообслуговування та
норм елементарної поведінки в різних мікросоціумах);
• проведення психологічного консультування дітей-інвалідів з особистісних проблем;
• здійснення психолого-педагогічної корекції роботи;
• організація консультпунктів для родичів молодих інвалідів з юридичних, правових,
психолого-педагогічних питань;
• розвиток потенційних творчих можливостей дітей-інвалідів;
• формування якостей особистісної самодіяльності засобами спеціально розроблених
психотренінгів та психотренуючих ігор;
• організація культурно-дозвіллєвої діяльності дітей-інвалідів через проектування та
впровадження різноманітних програм та форм роботи соціальних служб;
• здійснення профорієнтаційної роботи серед молодих інвалідів;
• вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення жштя молодих інвалідів у
суспільстві;
• координація роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами
дітей-інвалідів у суспільстві.
Непрацездатні громадяни в кожній країні складають предмет турботи держави, яка
соціальну політику ставить в основу своєї діяльності. Основною турботою держави стосовно
людей похилого віку й інвалідам є їхня матеріальна підтримка (пенсії, пільги і т.д.).Однак
непрацездатні громадяни бідують не тільки в матеріальній підтримці. Важливу роль грає
надання їм діючої фізичної, психологічної, організаційної й іншої допомоги .
До 80-х років в Україні найбільш очевидна соціальна допомога інвалідам надавалась в
будинках-інтернатах. Ця сформована традиційна форма медико-соціальної допомоги
непрацездатним громадянам крім позитивних має і негативні сторони (монотонний спосіб
життя, необхідність зміни життєвого стереотипу для літньої людини й ін.). Ці обставини
роблять будинки-інтернати мало привабливими для інвалідів, змушуючи їх "не квапитися" з
переїздом у будинок-інтернат. Можливість якнайдовше залишатися в звичній домашній
обстановці стала можливою з часу появи посади соціального працівника в системі установ
соціального захисту. Саме ці реальні особи стали надавати соціально-побутові послуги
непрацездатним громадянам, яких вони постійно потребували.
На перших етапах розвитку соціальної допомоги непрацездатним громадянам акцент
був зроблений на надомне обслуговування. З урахуванням цієї обставини була розроблена
кваліфікаційна характеристика соціального працівника, визначені його посадові обов'язки.
Разом з тим у реальній соціальній допомозі мають необхідність і інваліди, що знаходяться в
будинках-інтернатах. До недавнього часу організація медико-соціальної допомоги в цих
закладах покладена переважно на медичних працівників, що на збитки організації медичного
обслуговування здійснюють невластиві їм функції по соціально-побутовій, соціальнопсихологічній і соціально-середовищній адаптації осіб , що знаходяться в будинкахінтернатах.

У зв'язку з зазначеними обставинами виникла необхідність окреслити коло обов'язків
соціальних працівників у будинках-інтернатах і на підставі цього показати доцільність
уведення цієї категорії працівників у стаціонарних установах Мінсоцзахисту України.
На даному етапі розвитку соціальної допомоги непрацездатним громадянам , що
проживають поза стаціонарними установами , діяльність соціальних працівників зводиться до
надання соціально-побутових послуг. Тим часом функції у них набагато ширші. В міру
створення інституту соціальних працівників з фаховою освітою непрацездатні громадяни
одержать більш кваліфіковану і різноманітну соціальну допомогу і підтримку.
Інваліди як соціальна категорія людей, знаходяться в оточенні здорових у порівнянні з
ними і мають більшу потребу в соціальному захисті, допомозі, підтримці. Ці види допомоги
визначені законодавством , що відповідають нормативними актами, інструкціями і
рекомендаціями, відомий механізм їхньої реалізації. Слід зазначити, що всі нормативні акти
стосуються пільг, допомог , пенсій і інших форм соціальної допомоги , що спрямована на
підтримку життєдіяльності, на пасивне споживання матеріальних витрат. Разом з тим,
інвалідам необхідна така допомога, що могла б стимулювати й активізувати інвалідів і
придушувала б розвиток утриманських тенденцій. Відомо, що для повноцінного, активного
життя інвалідів необхідне залучення їх у суспільно-корисну діяльність, розвиток і підтримку
зв'язків інвалідів зі здоровим оточенням, державними установами різного профілю,
громадськими організаціями й управлінськими структурами. Власне кажучи, мова йде про
соціальну інтеграцію інвалідів, що є кінцевою метою реабілітації.
По місцю проживання (перебування) всіх інвалідів можна розділити на 2 категорії:
- ті, що знаходяться в будинках-інтернатах;
- ті, що проживають у родинах .
Зазначений критерій, місце проживання, не слід сприймати як формальний . Він
найтіснішим чином зв'язаний з морально-психологічним фактором, з перспективою
подальшої долі інвалідів.
Відомо, що в будинках-інтернатах знаходяться найбільш важкі в соматичному
відношенні інваліди. У залежності від характеру патології дорослі інваліди утримуються в
будинках-інтернатах загального типу, у психоневрологічних інтернатах, діти - у будинкахінтернатах для розумово відсталих і з фізичними недоліками .
Діяльність соціального працівника також визначається характером патології у інваліда
і співвідноситься з його реабілітаційним потенціалом. Для здійснення адекватної діяльності
соціального працівника в будинках-інтернатах, необхідне знання особливостей структури і
функцій цих установ .
Будинки-інтернати
загального
типу
призначені
для
медико-соціального
обслуговування інвалідів. У них приймаються громадяни (жінки з 55 років, чоловіка з 60
років) і інваліди 1 і 2 груп старші 18 років, що не мають працездатних дітей або батьків,
зобов'язаних за законом їх утримувати .
Завданнями цього будинку-інтернату є :
- створення сприятливих умов життя , наближених до домашнього;
- організація догляду за проживаючими, надання їм медичної допомоги й організація
змістовного дозвілля;
- організація трудової зайнятості інвалідів.
Відповідно до основних завдань будинок-інтернат здійснює:
- активне сприяння в адаптації інвалідів до нових умов;
- побутовий комфорт, забезпечуючи поступивших упорядкованим житлом, інвентарем
і меблями, постільними засобами, одягом і взуттям;
- організацію харчування з урахуванням віку і стану здоров'я;
- диспансеризацію і лікування інвалідів, організацію консультативної медичної

допомоги, а також госпіталізацію, тих кому треба, у лікувальні установи ;
- забезпечення слуховим апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами і
кріслами-колясками;
- відповідно до медичних рекомендацій організацію трудової зайнятості, що сприяє
підтримці активного способу життя.
У будинках-інтернатах загального типу знаходяться інваліди молодшого віку (від 18
до 44 років ). Вони складають близько 10% усього контингенту проживаючих. Більше
половини з них - інваліди з дитинства, 27,3% - внаслідок загального захворювання, 5,4% - у
зв'язку з трудовим каліцтвом, 2,5% - інші. Їх становище відрізняється значним чином . Про це
свідчить перевага інвалідів 1 групи (67,0%).
Найбільшу групу (83,3%) складають інваліди з наслідками ураження центральної
нервової системи (залишкові явища дитячого церебрального паралічу, поліомієліту,
енцефаліту, травми спинного мозку й ін.), 5,5% - інваліди внаслідок патології внутрішніх
органів.
Наслідком різного ступеня порушень функції опорно-рухового апарату є обмеження
рухової активності інвалідів. У зв'язку з цим 8,1% мають потребу в сторонньому догляді ,
50,4% пересуваються за допомогою милиць або крісла-коляски і тільки 41,5% - самостійно.
Характер патології позначається і на здатності молодих інвалідів до
самообслуговування: 10,9% з них не можуть себе обслужити, 33,4% обслуговують себе
частково, 55,7% - цілком .
Як видно з приведеної характеристики молодих інвалідів, незважаючи на важкість
стану здоров'я, значна частина з них підлягає соціальній адаптації в самих установах , а в ряді
випадків і інтеграції в суспільство . У зв'язку з цим, важливого значення набувають фактори,<