• Название:

    Збірник тез Наукові читання 2015

  • Размер: 5.41 Мб
  • Формат: PDF
  • или
  • Название: <4D6963726F736F667420576F7264202D20CDB2B220E5EAEEEBEEE3B3BF20F2E020EBB3F1F3>
  • Автор: Lenovo

Редакційна колегія:

О. В. Скидан
Ю. С. Цаль-Цалко




Л. Д. Романчук
Є. М. Данкевич
В. М. Турко
Р.Д. Ляшенко
Ю. В. Сірук




С. І Матковська





ректор університету, д.е.н., професор, голова оргкомітету;
перший проректор, проректор з навчальної роботи, , д.е.н.,
профессор;
проректор з наукової роботи та інноваційного розвитку,
д.с.-г.н., професор;
директор Науково-інноваційного інституту екології та лісу,
декан факультету лісового госоподарства, к.с.-г.н., доцент;
в.о. завідувача кафедри правознавства, к.ю.н., доцент;
заступник декана факультету лісового господарства з
наукової роботи, к.с.-г.н.,ст. викладач;
заступник декана екологічного факультету з наукової
роботи, к.с.-г.н., доцент.

Комп’ютерний набір та верстка А. В. Савича

Наукові читання – 2015. – Житомир:
агроекологічний університет», 2016. – 227 с.

Вид-во

«Житомирський

національний

Збірник підготовлено з оригіналів доповідей авторів без літературного редагування.

Роздруковано з оригінала-макета замовника

2

ВИРОЩУВАННЯ ПРОДУКЦІЇ
ГАЛУЗІ РІПАКІВНИЦТВА
У ЗОНІ РАДІОАКТИВНОГО ЗАБРУДНЕННЯ
Данкевич Є. М., д.е.н., професор
Постановка проблеми. В результаті аварії на Чорнобильській АЕС відбувся викид
в атмосферу великої кількості радіоактивних елементів, це зумовило забруднення значних
територій, що в свою чергу призвело до виникнення обмежень у вирощуванні низки
сільськогосподарських культур. Для Житомирського Полісся ця проблема є особливо
актуальною, оскільки значні території регіону опинилися у зоні радіоактивного
забруднення. Відтак, грунтовних досліджень потребує проблема організації
сільськогосподарського виробництва на зазначених територіях, зокрема розвитку галузі
ріпаківництва.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження проблеми вирощування
ріпаку здійснюють такі вітчизняні та зарубіжні вчені: В. Андрійчук, С. Бойко,
П. Вишнівський, О. Гауе, В. Галушко, Ю. Губені, С. Дем`яненко, В. Іванишин, В. МесельВеселяк та ін. Однак, подальших досліджень потребують питання одержання екологічно
чистої продукції ріпаківництва у зоні радіоактивного забруднення з урахуванням
кон’юнктури ринку.
Метою статті є вивчення агроекологічних умов одержання екологічно чистої
продукції галузі ріпаківництва в зоні радіоактивного забруднення. У процесі дослідження
застосовувалися загальнонаукові та спеціальні методи. Використання методу гіпотез
дозволило скласти схему досліду, методу експерименту - обрати варіанти обробітку
ґрунту і удобрення. За допомогою методу індукції виділено варіанти з найвищою
урожайністю і якістю насіння. Серед спеціальних наукових методів було використано
польовий метод для вивчення дії агрозаходів при вирощуванні ріпаку ярого в умовах
радіаційного забруднення територій; лабораторний метод для оцінки якості зеленої маси й
насіння.
Виклад основного матеріалу дослідження. Ріпак є однією з провідних культур
світового землеробства. Враховуючи наукові рекомендації та особливості реформування
земельних відносин, ця культура може в перспективі вирощуватись на площі понад 2 млн
га. Товарні посіви ріпаку можуть повертатися на третій-четвертий роки, враховуючи
спеціалізацію і напрями діяльності господарства, особливості земель та родючість ґрунтів.
Крім того, врожайність ріпаку залежить від матеріально-технічного забезпечення
господарств та вміння використовувати біологічні властивості цієї культури. Відтак,
потенційні можливості України з вирощування ріпаку становлять 5–6 млн т при середній
урожайності 25–28 ц/га. Цього достатньо для забезпечення вітчизняних переробних
потужностей та формування експортного потенціалу.
Однією із найбільших переваг даної культури є низький коефіцієнт переходу
радіонуклідів у рослину. Як свідчать результати досліджень [1], ріпакова олія має
мінімальні показники забруднення радіонуклідами. Вміст їх становить менше 0,1 Бк/кг
при ДР-91 600 Бк/кг, а забрудненість соломи у межах 1–3 Бк/кг. Отже, ріпак – найбільш
придатна культура для вирощування в зоні радіоактивного забруднення. Проведена
незалежна експертиза (консалтинговою компанією “Урумофф”, “Тадіс” Україна, СП
“Агрос”) доводить можливість беззастережного використання ріпакової олії для
споживання людьми [2].
Тому, розширення площ ріпаку на технічні та кормові цілі є особливо актуальним
для районів Житомирської області, які потерпіли від наслідків аварії на ЧАЕС. Адже це
одна з небагатьох культур кінцева продукція якої майже не накопичує радіонукліди.
Найбільш сприятливі ґрунтово-кліматичні умови і особливості поєднання в структурі
посівних площ з іншими сільськогосподарськими культурами сприяли тому, що у
3

Житомирській області у 2015 р. обсяги вирощування ріпаку та валове виробництво
насіння склади відповідно 40,0 тис. га та 95 тис. т. При цьому подальше підвищення
ефективності виробництва ріпаку в досліджуваному регіоні можливе насамперед за умови
дотримання технологій вирощування при залученні необхідних фінансових і матеріальних
ресурсів.
Стосовно вирощування ріпаку потрібно підкреслити, що для територій
забруднених радіонуклідами розроблені і вдосконалені технології для різних ґрунтовокліматичних умов, які спрямовані на збереження вологи та раціональне використання
добрив, визначено оптимальні строки сівби та норми висіву насіння. Крім того,
розроблено інтегровану систему захисту рослин від шкідників, хвороб та бур’янів. Дані
напрацювання дозволяють вітчизняним товаровиробникам ефективно вести господарську
діяльність враховуючи специфіку регіону.
Проведені польові дослідження показали, що ріпак потребує родючих ґрунтів із
задовільною водо- та повітропроникністю, з нейтральною або слабо кислою реакцією
ґрунтового розчину, з вмістом гумусу не менше 1,1 %, рухомого фосфору – 60–75,
обмінного калію – 120–145, магнію – 50–70, сірки – 30–60, марганцю – 10–15, бору – 0,25
мг на 1 кг ґрунту. Кращими попередниками для ріпаку є озимі культури які своєчасно
звільняють поле, залишають його чистим від бур’янів. Не рекомендується висівати ріпак
після культур із родини капустяних.
При визначенні доз мінеральних добрив під заплановану врожайність ріпаку можна
використати балансово-розрахункові методи з врахуванням вмісту поживних речовин у
ґрунті на кожному конкретному полі господарства. В дослідах Інституту сільського
господарства Полісся врожайність насіння ріпаку ярого від застосування добрив на
дерново-підзолистому супіщаному ґрунті у дозах N60P60K60 – N120P90K90 в середньому за
три роки підвищувалась на 27–30 %, а на фоні вапнування – на 41 %, порівняно з
неудобреним варіантом. При заміні звичайної оранки на глибину 18–20 см поверхневим
обробітком дисковими знаряддями на глибину 8–10 см істотного впливу на врожайність
насіння ріпаку ярого не встановлено, що дає змогу заощадити на обробітку ґрунту 15–20
% пального.
Для інтенсивних технологій вирощування ріпаку слід використовувати сорти
вітчизняної селекції, які пристосовані до місцевих ґрунтово-кліматичних умов. Це сорти
Інституту олійних культур НААН, Івано-Франківського інституту АПВ, Інституту
землеробства НААН, Вінницької дослідної станції, які відповідають європейським
стандартам і характеризуються високою потенціальною врожайністю – 4,0–4,5 т/га,
високою олійністю – 44–47 %, відсутністю ерукової кислоти, низьким вмістом
глюкозинолатів.
У результаті досліджень встановлено, що незалежно від фону удобрення на
радіаційно забруднених землях активність 137Cs, вміст важких металів, ерукової кислоти і
глюкозинолатів у насінні ріпаку не перевищує ГДК і ДР – 2006. Забезпечення
оптимальних умов при вирощуванні ріпаку дає змогу отримувати до 4 т/га насіння ріпаку,
про що свідчить досвід кращих господарств Житомирської області. Отже виробництво
насіння ріпаку за умови врожайності 2,0–3,0 т/га є цілком конкурентоспроможним,
високорентабельним і прибутковим.
Останнім часом стрімко розвивається новий напрям застосування ріпакової олії,
яка цілком придатна для використання у якості альтернативного джерела паливної
енергії для двигунів внутрішнього згоряння. Відомо, що в Україні щороку
використовується близько 60 млн т нафтопродуктів, з яких лише 10–12 % добувають із
власних джерел. Надзвичайно важливим напрямом диверсифікації джерел
енергетичних ресурсів є розвиток альтернативної енергетики через одержання
біопалива [3]. Йдеться про біодизель і біоетанол. Ряд європейських країн взялися за
освоєння ріпаку, як енергосировини, яка щороку росте на полях і самовідновлюється
[4]. З 1 т насіння ріпаку можна отримати 300 кг олії, а з неї – майже 270 кг
4

біодизельного пального. Незаперечна цінність біодизеля в його екологічній чистоті. У
природних умовах біодизель та мастила з ріпаку знешкоджуються мікроорганізмами на
95 % впродовж 7–8 днів, а звичайні нафтопродукти – на 16 %. Перспективним для
Поліського регіону є будівництво заводів, які вироблятимуть дизельне біопаливо;
створення зон концентрованого вирощування ріпаку; забезпечення гарантованого
збуту товаровиробниками ріпаку, необхідного для виробництва біопалива;
запровадження безвідходного виробництва (рис. 1).
РІПАК

Переробка на олію

Шрот (побічний
продукт)

Продаж олії

Олія (основний
продукт)

Солома – побічний продукт

Гліцерол (побічний
продукт)

Обігрів виробничих і
побутових приміщень

Виробництво біопалива

Рис. 1 Схема безвідходного виробництва відновної енергії з ріпаку
на радіаційно забруднених територіях
Джерело: власні дослідження.
Висновки. Таким чином, з метою нарощування виробництва екологічно чистої
продукції галузі ріпаківництва в зоні радіоактивного забруднення необхідним є: створення
конкурентоспроможних сортів вітчизняної селекції, які за рівнем адаптованості до
місцевих умов та за стійкістю до несприятливих умов вирощування переважають іноземні
сорти; створення гібридів цієї культури, які мають урожайність, завдяки гетерозису, на
15–25 % вищу ніж сорти; удосконалення системи насінництва ріпаку, яка передбачає
виробництво оригінального та елітного насіння в обсягах, що забезпечують товарні
посіви; реконструкція існуючих та побудова нових олійноекстракційних заводів з
переробки насіння ріпаку на олію та цінні високобілкові корми; побудова заводів з
переробки олії ріпаку на біодизель з метою отримання високої додаткової вартості;
використання посівів ріпаку з метою фітореабілітації радіаційно забруднених земель та
виробництва сировини для відновлювальних джерел енергії.
Список використаних джерел
1. Лазар Т. І. Інтенсивна технологія вирощування озимого ріпаку в Україні. –
Т. І. Лазар, О. М. Лапа, А. В. Чехов та ін. – К.: Універсал Друк. – 2006. – 100 с.
2. Матеріали Федерації органічного руху України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.organic.com.ua/ 2015
3. Калетнік Г. М. Біопаливо. Продовольча, енергетична та економічна безпека
України / Г. М. Калетнік. – К. : Хай-Тек Прес, 2010. – 516 с.
4. Данкевич В. Є. Місце і роль земельних ресурсів у стратегії енергетичної безпеки / В.
Є. Данкевич // Збірник наукових праць Сумського національного аграрного
університету. Серія: “Економіка і менеджмент”: – Суми: СНАУ, 2014. – №5(60). – С.
164–168.
5

ВИКОРИСТАННЯ ВИЩИХ ВОДНИХ РОСЛИН ДЛЯ ПОПЕРЕДНЬОГО
ОЧИЩЕННЯ СТІЧНИХ ВОД В УМОВАХ КП «ЖИТОМИРВОДОКАНАЛ»
Романчук Л. Д., д.с.-г.н., професор
Федонюк Т. П., к.с.-г.н, доцент, Пазич В. М., к.с.-г.н., ст. викладач
Постановка проблеми. Біологічне очищення – найбільш поширений спосіб
видалення органічних речовин з міських стічних вод. Біологічні очисні споруди
складають близько 55% від загального числа всіх очисних споруд [3]. В останні
десятиліття відзначається тенденція зміни якісного складу міських стічних вод за рахунок
збільшення частки азот- і фосфоровмісних органічних речовин, появи підвищених
концентрацій важких металів, синтетичних поверхнево-активних та інших речовин.
Багато біологічних очисних споруд запроектовані ще в 50-х роках минулого століття і
відповідають природоохоронним нормативам того часу, на даний час з технічних причин
не можуть забезпечити дотримання гранично допустимих скидів забруднюючих речовин у
природні водойми, у тому числі біогенних елементів [3].
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У зв'язку з цим актуальною стає
розробка методів і технологій щодо зниження вмісту біогенних елементів у процесі
біологічного очищення міських стічних вод. За літературними даними ефективним
методом видалення біогенних елементів є використання вищих водних рослин (ВВР) [1, 2,
5 та ін.]. Є відомості про використання окремих гідрофітів в технологічному процесі
біологічного очищення міських стічних вод [5-7 та ін.]. Вища водна рослинність істотно
впливає на хімічні властивості води і виступає біологічним фільтром в процесі
природного самоочищення водойм. В умовах Полісся України деякі з них вирощували з
метою використання для очищення сільськогосподарських і побутових стоків [1, 2]. Однак
еколого-біологічні та господарські властивості гідробіонтів вивчені недостатньо в умовах
Житомирщини. Тому дослідження питань практичного застосування гідрофітів
представляє значний господарський інтерес.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи була апробація способу
гідрофітного очищення води, визначення ефекту очищення води в умовах модельних
лабораторних систем, а також визначення найбільш перспективних видів гідробіонтів,
придатних для використання в даних цілях.
Матеріал і методика дослідження. При постановці дослідів використовували
лабораторні модельні системи, що містять гідрофітне завантаження [6]. У посудини з
водою, яка надходить на станцію першого підйому КП «Житомирводоканал» (об'єм води
– 200 л) поміщали рослини сумарною біомасою (сира вага): 30-50 г (E. crassipes) і 10-20 г
(P. stratioites). Кожна модельна система містила рослини одного виду ВВР та один варіант
зі змішаним фітоценозом двох видів. За контроль використовувалася модельна система з
водою без фітозавантаження (рис. 1 із варіантами досліду).

1
2
3
4
Рис 1. Схема досліду та основні етапи проведення досліджень
режимів експлуатації гідрофітних систем.
6

На рис.1.: 1. Eichhornia crassipes (Mart.) Solms – 100 %; 2. Pistia stratiotes L. – 100 %;
3. Eichhornia crassipes (Mart.) Solms – 50 % + Pistia stratiotes L. – 50 %; 4. Контроль (без
гідробіонтів).
Аналітичні роботи здійснювали у відповідності з діючими керівними
нормативними документами у відділі інструментально-лабораторного контролю
Державної екологічної інспекції в Житомирській області.
Результати дослідження та їх обговорення. У період проведення досліджень,
враховуючи відносно спекотний період липня-серпня 2015 року, природні води, особливо
поверхневі, рідко бувають прозорими. В умовах досліджень вода на момент завантаження
в біореактор визначалася як «каламутна». Через 10 днів каламутність води зменшилася, і
такі стічні води характеризувалися як «малокаламутні». У наступні два тижні
спостерігалося поліпшення якості стічних вод по даному показнику і в кінці досліду вода
характеризувалася як «прозора» (рис. 1).

на момент
початку досліду

через
10 діб

через
20 діб

Рис. 1. Динаміка каламутності води
протягом періоду експерименту з використанням гідрофітного
очищення в умовах КП «Житомирводоканал».
Вміст завислих частинок протягом всього періоду досліджень мав тенденцію до
зменшення, зокрема у перші 10 днів проведення есперименту їх вміст у варіанті №1
знизився на 10 %, у варіанті № 2 – на 13 %, у змішаному фітоценозі (варіант № 3) – лише
на 3 % (табл. 1., № п / п 2).
На момент завершення експерименту загальне зниження вмісту завислих часток
найвищим було на варіанті № 2 – 30 % та № 1 – 27 %, дещо нижчим показник виявився на
варіанті № 3 – 22 %. На контролі зниження завислих часток практично не фіксувалося (в
межах 3 %).
Під час проведення досліджень ми звертали увагу і на групу хімікоорганолептичних показників. рН води – один з найважливіших показників її якості (табл.
1., № п/п 1) і під час вирощування гідробіонтів в умовах досліду цей показник становив
7,0 – 7,9. Однак у варіантах з гідробіонтами у перші 10 днів проходження експерименту
спостерігався рух рН вліво у бік нейтралізації води. На варіанті № 2, на відміну від інших
варіантів, спаду у бік нейтралізації не відбувалось, однак на момент завершення
експерименту значення рН було практично ідентичними значенням, отриманим на
варіанті № 1. На контролі такого інтенсивного варіювання виявлено не було, очевидно це
пов’язано з менш інтенсивними біохімічними процесами.
7

Таблиця 1
Динаміка основних фізико-хімічних показників якості
води при гідроботанічні очищенні (КП «Житомирводоканал»)

з/п
1

2

3

4

5

6

7

8

9

11

12

13

14

Період инкубації, діб
0
10
20
30
№1
7,50±0,262
7,10±0,248
7,29±0,255
7,85±0,275
№2
7,53±0,163
7,43±0,260
7,67±0,268
7,86±0,271
рН
№3
7,55±0,284
7,00±0,245
7,30±0,255
7,74±0,279
Контроль
7,52±0,273
7,50±0,262
7,51±0,285
7,54±0,269
№1
6,20±0,217
5,60±0,196
5,50±0,193
4,50±0,158
№2
6,40±0,224
5,60±0,196
5,40±0,189
4,60±0,161
Зважені
часточки
№3
6,00±0,210
5,80±0,203
5,20±0,182
4,80±0,168
Контроль
6,10±0,214
6,00±0,210
6,00±0,210
6,00±0,210
№1
0,79±0,025
0,50±0,015
0,50±0,016
0,51±0,018
№2
0,67±0,023
0,50±0,017
0,50±0,015
0,50±0,015
Аміак (за
азотом)
№3
0,66±0,023
0,57±0,019
0,56±0,019
0,55±0,019
Контроль
0,61±0,035
0,60±0,021
0,60±0,026
0,59±0,026
№1
0,11±0,004
0,10±0,004
0,66±0,023
0,82±0,029
№2
0,11±0,004
0,08±0,003
0,66±0,024
0,80±0,026
Нітрити
№3
0,12±0,004
0,08±0,003
0,70±0,025
0,84±0,023
Контроль
0,11±0,003
0,10±0,002
0,30±0,011
0,35±0,016
№1
1,5±0,052
1,40±0,049
1,30±0,046
н.ч.м.*
№2
1,80±0,063
1,70±0,053
1,30±0,048
н.ч.м.*
Нітрати
№3
1,80±0,061
1,80±0,061
1,45±0,049
н.ч.м.*
Контроль
1,75±0,059
1,75±0,050
1,66±0,054
1,50±0,045
№1
2,76±0,097
2,58±0,090
1,78±0,062
1,30±0,045
№2
2,76±0,097
1,58±0,055
1,40±0,049
1,33±0,047
Фосфати
№3
2,66±0,093
1,60±0,056
1,41±0,049
0,83±0,029
Контроль
2,63±0,092
2,52±0,088
2,53±0,089
2,47±0,086
№1
38,20±1,337
36,60±1,281
22,00±0,770
18,08±0,633
№2
36,80±1,288
36,20±1,267
20,20±0,707
18,40±0,644
ХСК
№3
34,40±1,204
35,60±1,246
20,20±0,712
18,24±0,638
Контроль 35,80±1,253
35,60±1,251
33,40±1,169
32,90±1,152
№1
4,80±0,168
4,60±0,161
2,26±0,079
2,26±0,079
№2
4,60±0,161
4,50±0,158
2,50±0,088
2,50±0,088
БСК5
№3
4,20±0,147
4,40±0,154
2,30±0,081
2,30±0,081
Контроль
4,80±0,168
4,90±0,172
4,70±0,165
4,60±0,161
№1
0,62±0,022
0,52±0,016
0,38±0,013
0,38±0,013
№2
0,60±0,021
0,50±0,021
0,34±0,012
0,38±0,013
Залізо
загальне
№3
0,58±0,020
0,51±0,018
0,45±0,016
0,46±0,016
Контроль
0,59±0,021
0,58±0,020
0,58±0,020
0,57±0,020
№1
389,0±13,615 373,0±13,055 364,0±12,740 352,0±12,320
№2
375,0±13,125 363,0±12,705 350,0±12,250 336,0±11,760
Сухий
залишок
№3
387,0±13,545 364,0±12,740 360,0±12,600 360,0±12,600
Контроль 386,0±13,510 383,0±13,405 380,0±13,300 379,0±13,265
№1
56,44±1. 975 52,48±1.837
51,12±1,789
52,48±1,837
№2
58,28±2,040
56,80±1,988
55,32±1,936
55,32±1,936
Хлориди
№3
58,64±2,052
58,16±2,036
53,96±1,889
52,48±1,837
Контроль 50,16±1,756
52,50±1,838
51,90±1,817
52,50±1,838
№1
98,0±3,430
80,0±2,800
80,0±2,814
79,0±2,765
№2
84,0±2,940
76,0±2,660
70,0±2,450
68,0±2,380
Сульфати
№3
82,0±2,870
78,0±2,730
78,0±2,730
74,0±2,590
Контроль
83,0±2,905
82,0±2,870
79,0±2,765
79,0±2,765
№1
0,10±0,004
0,06±0,002
0,06±0,002
0,05±0,002
№2
0,10±0,004
0,08±0,003
0,07±0,002
0,07±0,002
АПАВ
№3
0,09±0,003
0,07±0,002
0,06±0,002
0,05±0,002
Контроль
0,10±0,004
0,10±0,004
0,10±0,004
0,10±0,004
Примітка:* н.ч.м. - нижче чутливості методу.

Показник
якості води

Варіант

8

40
7,88±0,258
7,90±0,275
7,74±0,279
7,56±0,266
4,50±0,158
4,50±0,149
4,70±0,165
6,00±0,210
0,49±0,017
0,48±0,016
0,52±0,018
0,60±0,021
0,56±0,020
0,56±0,019
0,60±0,022
0,45±0,014
н.ч.м.*
н.ч.м.*
н.ч.м.*
1,30±0,046
0,48±0,017
0,39±0,014
0,49±0,017
2,45±0,086
17,06±0,597
18,00±0,630
18,10±0,634
32,20±1,127
2,25±0,079
2,30±0,081
2,28±0,080
4,70±0,165
0,30±0,011
0,28±0,010
0,36±0,013
0,54±0,019
342,0±11,970
333,0±11,655
340,0±11,900
374,0±13,090
50,00±1,750
53,12±1,859
52,50±1,838
58,50±2,048
80,0±2,800
70,0±2,450
74,0±2,590
83,0±2,905
0,04±0,001
0,06±0,002
0,05±0,002
0,09±0,003

Вміст азоту й фосфору має особливе значення для біологічного очищення стічних
вод. До очищення в міських стічних водах азот зустрічається тільки в двох формах –
загальній та аммонійній. Окислені форми азоту з'являються після біологічної очистки
води, засвідчуючи про повне завершення процесу. Тому, аналіз показників азотного
обміну ми здійснювали комплексно з урахуванням можливих процесів перетворення форм
вмісту азоту, зокрема протягом усього періоду досліджень вони мали тенденцію до
значних коливань, що цілком характерно для споруд біологічної очистки. Очевидно, це
пов’язано із високим вмістом аміачного азоту (0,79-0,83 мг/л) на початку експерименту та
його перетворенням з аміачної форми у нітритну, а згодом і нітратну (табл. 1., № п/п 4).
Особливо помітно знижувався вміст аміаку при культивуванні E. crassipes у перші 10 діб
експерименту, коли руйнувалося близько третини від його загального вмісту – 38 % у
варіанті 1, 28 % – у варіанті № 2 і 21 % – у варіанті № 3, на контролі вміст аміаку
практично не змінювався.
Про інтенсивне окислення аміачної форми азоту при гідрофітному очищенні
свідчать і дані динаміки нітрит-іонів (табл.1., № п/п 5), різке їх підвищення після 10денного періоду ми тісно пов’язуємо із зниженням концентрації аміак-іонів. Поява
окислених форм на усіх варіантах з гідробіонтами відбувається практично однаково.
Підвищення кількості нітритів на усіх варіантах тривало близько місяця, а далі їх вміст
починав спадати, що говорить про засвоєння окислених форм гідробіонтами.
У перші 10 днів проходження експерименту кількість нітрат-йонів змінювалася
незначно, починаючи з 10 доби нітрат-йони фіксувалися гідробіонтами, про це говорить
спадання концентрації нітрат-йонів на варіантах №№ 1-3. На контролі ж їх вміст
змінювався незначно (в межах 5 %). Починаючи з 20 доби концентрація нітратів
зменшується. На контролі ж вміст нітратів на кінець експерименту становив 73 % від їх
початкового вмісту. Поява окислених форм нітрогену свідчить про глибоке проходження
процесу, адже їх підвищення на фоні загального зниження БПК говорить про те, що
вуглецьвмістні сполуки інтенсивно окислюються.
Споживання гідрофітами фосфатів відбувалося досить швидкими темпами (табл.1.,
№ п/п 7). На момент завершення експерименту вилучення фосфатів на усіх варіантах було
приблизно на одному рівні, 86 % - на варіанті № 2, дещо нижчим цей показник виявився
на варіантах № 1 та № 3 – 83 та 82 % відповідно. На контролі ж вміст фосфатів коливався
незначно і знизився на момент завершення експерименту на 7 %, що на 75-79 % менше,
ніж у варіантах гідрофітного очищення.
Показник ХСК за умови гідрофітного очищення на усіх варіантах мав також
тенденцію до зниження. Найінтенсивніше дихромантна окиснюваність знижувалася у
період з 10 по 20 добу – 42 %, далі інтенсивність процесу знижувалася і до закінчення
експерименту ХСК знизилося на 55 % на варіанті № 1 (табл. 1., № п / п 8). Дещо швидше
знижувався даний показник на варіанті № 2 у період з 10 по 20 добу – 45 %, однак
кінцевий показник виявився нижчим у порівнянні з варіантом № 1, змішаний фітоценоз
(варіант № 3) впливав на зниження ХСК найменше – 41 % – у період з 10 по 20 добу і 47
% наприкінці експерименту. На контролі також спостерігалася тенденція до зниження
ХСК, однак даний процес відбувався дуже низькими темпами – лише 7 % – у період з 10
по 20 добу, і лише 10 % наприкінці експерименту.
Біохімічне споживання кисню протягом періоду проведення експерименту мало
подібну тенденцію з коливаннями показника ХСК (табл. 1., № п/п 9), зокрема у перші 10
діб проведення есперименту значного варіювання даного показника не спостерігалося,
однак з 10 по 20 добу на усіх варіантах гідрофітного очищення спостерігалося різке його
спадання: з 4,6 мгО2/л до 2,26 мгО2/л, що становить 53 % від його початкового значення
на варіанті з ейхорнією (№ 1), з 4,5 мгО2/л до 2,5 мгО2/л, що становить 46 % від його
початкового значення на варіанті з пістією (№ 2) і з 4,4 мгО2/л до 2,3 мгО2/л, що становить
45 % від його початкового значення на варіанті зі змішаним фітоценозом обох культур (№
3). На контролі зниження БСК5 практично не фіксувалося і становило лише 4 % від його
9

початкового значення.
Концентрація заліза на усіх варіантах гідрофітного очищення, окрім контролю
зменшувалась (табл. 1., № п/п 10). Найінтенсивніше цей процес відбувався на варіанті № 2
– на 17 % протягом 10 діб, а з 10 по 20 добу інтенсивність процесу вилучення заліза
зростала і становила 43 %, наприкінці досліджень загальна концентрація заліза знизилася
на 53 %. Дещо нижча інтенсивність вилучення заліза спостерігалася на варіанті № 1,
зокрема у перші 10 днів вміст заліза знизився на 16 %, з 10 по 30 добу було вилучено
близько 39 %, наприкінці досліджень вміст заліза знизився більше ніж на половину (52
%). Ще нижчі показники вилучення заліза спостерігались на варіанті № 3 – лише 12 % у
перші 10 діб, наступні 20 діб вміст заліза знизився лише на 22 %, що становить п’яту
частину, наприкінці проведення досліджень змішаним фітоценозом вилучено трохи
більше третини від загального вмісту заліза (38 %). На контролі по закінченні досліджень
вміст заліза знизився на 8 %, що на 30-46% нижче ніж на варіантах з гідрофітного
очищення.
В процесі гідрофітного очищення загальна мінералізація води знижувалася досить
повільно. На момент завершення експерименту зниження вмісту сухого залишку на усіх
варіантах гідрофітного очищення було приблизно на одному рівні і становило 11-12 %, на
контролі цей показник змінився лише на 3 %, що на 7-8 % менше ніж на варіантах
гідрофітного очищення (табл.1., № п/п 12).
Враховуючи це, крім характеристики показника загальної мінералізації ми провели
аналіз вмісту хлоридів і сульфатів. В умовах досліду варіювання вмісту хлоридів було
незначним і застосування гідрофітного очищення суттєво не вплинуло на цей показник (911 %) (табл. 1., № п/п 13).
Протягом періоду проведення досліджень концентрація сульфатів в воді мала
також тенденцію до незначного зменшення. На варіанті №1 у перші 10 діб експерименту
вона знизилася на 18 %, на варіанті № 2 – на 17 %. Використання змішаного фітоценозу у
варіанті № 3 спричинило зниження концентрації сульфатів лише на 10 % від початкового
їх вмісту (табл. 1., № п/п 14). На контролі зниження сульфатів на 5 % відбулося на 20
добу проведення експерименту, однак на момент завершення експерименту їх
концентрація повернулася на вихідний рівень.
У досліджених водах АПАР виявлені у концентрації 0,1 мг/дм3. Найкраще процес
біоочистки відбувався у варіанті № 1, де вміст АПАР знизився на 40% протягом перших
10 діб експерименту, а до завершення досліду їх концентрація знизилася на 60 % (табл. 1.,
№ п/п 15). На варіантах № 2 та № 3 у перші 10 діб АПАР вилучалися лише на 20-22 %, на
момент завершення експерименту вміст АПАР знизився загалом на 40-44 %. Зниження
даного показника на контролі практично не відбувалося, однак на момент завершення
експерименту 10 % їх окислилися в результаті природних фізико-хімічних процесів.
Висновки та перспективи подальших досліджень. Використання гідрофітного
завантаження за усіма дослідженими варіантами показало позитивну тенденцію щодо
покращення показників якості води, а ефект очистки від полютантів за деякими
показниками становив більше 80 %. Досліджені види гідробіонтів: ейхорнія та пістія
рекомендовані для цілей фіторемедіаціі. Однак серед перспектив дослідження слід
відмітити незначну вивченість питань стійкості макрофітів видів Рistia stratiotes L. і
Eichhornia crassipes (Mart.) Solms до підвищеного вмісту особливо агресивних
забруднювачів, які могли б зробити вклад у більш обгрунтоване застосування водних
рослин з метою відновлення водних об'єктів і фіторемедіаціі води.
Список використаних джерел
1. Василюк Т. П. Ефект очищення стічних вод біологічним методом з
використанням рослин виду Eichornia crassipes Мartius за різного гідравлічного
навантаження. / Т. П. Василюк // Biotechnologia Acta. – 2009. – Т. 2, № 1. – С. 99-106.
2. Використання гідробіонтів виду Eichornia crassipes для очистки стічних вод /
10

Т.П. Василюк // Екологія довкілля та безпека життєдіяльн. – 2008. – № 4. – С. 63-68.
3. Винберг Г.Г. Биологические пруды в практике очистки сточных вод / Г.Г.
Винберг, П.В Остапеня., Т.Н. Сивко, Р.И. Левина // под ред. Остапеня П.В. – Минск:
«Беларусь», 1966. – 231с.
4. Горский В.Г. Планирование промышленных экспериментов (модели статики)
[Текст] / В.Г. Горский, Ю.П. Адлер. – М.: Металлургия, 1974. – 264 с.
5. Carbiner R., Tremolieres M., Mercier S. Aquatic macrophyte communities as
bioindikators of eutrophication in calcareous oligosaprobe stream waters // Vegetatio. – 1990. –
№86. – P. 71-88.
6. Seidel, K. Macrophytcs and water purification, in: Biological Control of Water
Pollution. ,T. Tourbier, and R W. Pierson, eds., Pennsylvania University Press. Philadelphia. –
1976. – pp. 109-122
7. Zimmles Y, Kirzhner F, Malkovskaja A (2006) Application of Eichhornia crassipes
and Pistia stratiotes for treatment of urban sewage in Israel. Journal of Environmental
Management 81: 420-428.
ПОРІВНЯННЯ СТІЙКОСТІ ПРОРОСТКІВ ПШЕНИЦІ ОЗИМОЇ
ЩОДО ФІТОТОКСИЧНОЇ ДІЇ ІОНІВ CU2+, ZN2+ I NI2+
В УМОВАХ ВОДНОЇ КУЛЬТУРИ
Заблоцька О.С., д.пед.н., професор
Опанащук Н. М.
Постановка проблеми. Нині вирощування однієї з основних продовольчих
культур України пшениці озимої (Triticum aestivum L.) здійснюється в умовах тотального
техногенного забруднення ґрунтів важкими металами (ВМ). Ці метали надходять у ґрунт
разом із промисловими, сільськогосподарськими і побутовими відходами та вносяться
цілеспрямовано під сільськогосподарські культури у вигляді мікродобрив і пестицидів.
Відомо, що за концентрацій ВМ, нижчих від ГДК, мембрани рослинних клітин,
зокрема й пшениці, пропускають у клітини лише необхідну кількість іонів цих елементів.
Однак за підвищених концентраціях ВМ у ґрунті цей захисний механізм руйнується: до
рослини починає надходити їх надлишкова кількість. Внаслідок цього відбувається
зростання фітотоксичного впливу, насамперед на насіння і проростки рослин.
За статистичними даними ґрунти України найбільше потерпають від забруднення
сполуками Купруму, Цинку, Кадмію, Кобальту, Ніколу і Плюмбуму [1, 2]. Необхідність
вирощування екологічно безпечної продукції обумовлює нагальну потребу в активізації
наукових пошуків щодо вивчення і порівняння фітотоксичної дії іонів цих ВМ.
Аналіз останніх досліджень і публікацій Проведені останнім часом польові та
лабораторні дослідження ростових показників проростків пшениці озимої внаслідок дії на
них ВМ, зокрема в умовах водної культури, дали можливість порівняти за різних
концентрацій фітотоксичність іонів Cu, Zn і Pb [3], Cu, Cr і Co [4], Cr, Cd, Mn і Zn [5].
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Наразі неповною
мірою висвітлено проблему порівняння стійкості цієї сільськогосподарської культури до
фітотоксичної дії іонів Cu2+, Zn2+ i Ni2+ у межах молярних концентрацій (См) від 0,5 до 50
ммоль/л. Це й визначило мету нашого дослідження.
Виклад основного матеріалу.
Матеріали та методи досліджень. Як джерело Купруму, Цинку і Ніколу були
використані розчини їх солей, що містять іони цих металів із ступенем окиснення +2:
NiSO4·7Н2О; СuSO4·5Н2О; ZnSO4·10Н2О в молярних концентраціях від 0,5 до 50 ммоль/л.
Вибір саме цих солей був зумовлений наявністю в них катіонів ВМ, які можуть
засвоюватися рослинами і переважають у рухомих формах елементів природного
11

ґрунтового середовища. Окрім того, ці солі містять однакові аніони, що забезпечує їх
ідентичний вплив на результати експерименту.
Експеримент провели в лабораторних умовах. Схема досліду передбачала
пророщування насіння пшениці озимої впродовж семи днів у затемненому термостаті при
+20°С. Для подальшого росту одержані проростки внесли у водну культуру на заздалегідь
приготовлені розчини ВМ. Контролем були рослини, вирощені у дистильованій воді.
Вибірка варіантів кожного досліду становила 100 проростків. Кількість повторень
експерименту була п’ятикратною. На 10-ту добу визначили показники інтенсивності росту
проростків пшениці (довжину зародкових корінців та зелених паростків), а також
візуальні ознаки фітотоксичного ефекту. Обробку експериментальних даних здійснили
методами математичної статистики. Стійкість рослин до надлишку ВМ визначили
методом кореневого тесту згідно з відповідною методикою [6]. Кореневий індекс (Кі)
обчислили як співвідношення приросту зародкових корінців проростків пшениці
дослідних варіантів (за впливу різних концентрацій ВМ) і приросту корінців контрольного
варіанта. Також для дослідження стійкості рослин до надлишку ВМ, за аналогією з Кі,
розробили та ввели в науковий обіг термін «паростковий індекс» (Пі). Його обрахували як
співвідношення приросту зародкових паростків пшениці дослідних варіантів (за впливу
різних концентрацій ВМ) і приросту паростків контрольного варіанта.
Результати та їх обговорення. Результати досліджень щодо виявлення
фітотоксичної дії іонів Купруму, Цинку та Ніколу на ріст і розвиток проростків пшениці
озимої та середні значення Кі і Пі наведено в таблицях 1–3.
Таблиця 1
Результати дослідження впливу іонів Cu2+
на проростки пшениці озимої
Показники росту зародкових корінців
См
(ммоль/л)

контроль
0,5
1,0
1,5
2,0
2,5
3,0
3,5
4,0
4,5
5,0
10,0
15,0
20,0
25,0
30,0
35
40
45
50

Довжина,
мм
до
після
експ.
експ.
34
111
49
53
39
46
51
57
31
37
32
36
27
30
31
34
35
37
33
35
36
37
28
29
28
28
27
27
28
28
37
37
30
30
32
32
28
28
30
30
Кі серед.

Приріст,
∆d, мм

Кі,

77
4
7
6
6
4
3
3
2
2
1
1
0
0
0
0
0
0
0
0

1,000
0,051
0,090
0,077
0,077
0,051
0,038
0,038
0,025
0,025
0,012
0,012
0
0
0
0
0
0
0
0
0,026

12

Показники росту зародкових паростків
Довжина, мм
до
експ.
23
39
27
25
16
15
37
16
16
17
17
14
19
18
16
19
18
18
15
16

після
експ.
127
148
112
84
74
68
84
60
54
42
41
25
19
18
16
19
18
18
15
16
Пі серед.

Приріст,
∆d, мм
104
109
85
59
58
53
47
44
38
25
24
11
0
0
0
0
0
0
0
0

Пі,
1,000
1,048
0,817
0,567
0,557
0,509
0,451
0,423
0,365
0,240
0,230
0,105
0
0
0
0
0
0
0
0
0,280

Дані експерименту надали можливість виявити, що при См у межах 15,0–50,0
ммоль/л відбувається повне гальмування росту зародкових корінців і паростків, що
набувають блідого блакитно-зеленого кольору з коричневою плямою біля основи.
Найбільша стійкість проростків до дії іонів Cu2+ спостерігається при См у межах 1–2
ммоль/л, про що свідчать величини відповідних Кі.
Таблиця 2
Результати дослідження впливу іонів Zn2+
на проростки пшениці озимої
Показники росту зародкових
корінців
См
(ммоль/л)

контроль
0,5
1,0
1,5
2,0
2,5
3,0
3,5
4,0
4,5
5,0
10,0
15,0
20,0
25,0
30,0
35
40
45
50

Довжина,
мм
до
після
експ.
експ.
34
111
38
82
41
73
44
71
35
56
27
40
38
51
34
44
33
41
38
41
35
37
26
28
25
27
18
20
29
31
23
25
20
22
18
20
15
16
16
17
Кі серед.

Приріст,
∆d, мм
77
44
32
27
21
13
13
10
8
3
2
2
2
2
2
2
2
2
1
1

Показники росту зародкових паростків
Довжина, мм

Кі
1,000
0,571
0,416
0,351
0,273
0,169
0,169
0,130
0,104
0,039
0,025
0,025
0,025
0,025
0,025
0,025
0,025
0,025
0,012
0,012
0,128

до
експ.
23
31
28
30
22
22
25
28
25
28
25
20
26
23
25
18
19
15
16
18

після
експ.
127
132
182
176
160
156
144
158
144
148
123
110
105
80
82
84
64
54
47
49
Пі серед.

Приріст,
∆d, мм
104
101
154
146
138
134
119
130
119
120
98
90
79
57
57
66
45
39
31
31

Пі
1,000
0,971
1,480
1,403
1,326
1,288
1,250
1,153
1,144
1,144
0,942
0,865
0,759
0,695
0,695
0,634
0,432
0,375
0,298
0,298
0,903

Визначимо деякі закономірності реакції проростків пшениці озимої на дію іонів
Zn2+: найбільша стійкість проростків пшениці до дії іонів Zn2+ виявляється при См у межах
0,5–1,5 ммоль/л, про що свідчать величини Кі за цих концентрацій. За См іонів Zn2+ на
рівні 10,0 ммоль/л і більше коренева система проростків майже не галузиться,
спостерігається викривлення і потемніння зародкових корінців, що вказує на істотний
фітотоксичний вплив іонів цього металу на пшеницю озиму за даних умов.
Узагальнимо ознаки реакції проростків пшениці озимої на дію іонів Ni2+: при См у
межах 25,0–50,0 ммоль/л відбувається повне гальмування росту зародкових корінців, бічні
корінці не утворюються, виникає їх ламкість і потемніння. Найбільша стійкість проростків
пшениці до дії іонів Ni2+ спостерігається при См, на рівні 0,5 ммоль/л, на що вказують
величини Кі та Пі.
Отже, порівняння середніх значень Кі та Пі проростків пшениці озимої при См іонів
ВМ у межах 0,5–50,0 ммоль/л (табл. 1–3) дає змогу вивести таку закономірність:
фітотоксична дія досліджуваних іонів ВМ на проростки пшениці озимої послідовно
зростає у такому порядку: Zn2+ (Кі серед. = 0,128; Пі = 0,903) → Cu2+ (Кі серед. = 0,026; Пі =
0,280) → Ni2+ (Кі серед. = 0,015; Пі = 0,246). У такому самому порядку зменшується стійкість
проростків пшениці до дії іонів цих ВМ.
13

Результати дослідження впливу іонів Ni
на проростки пшениці озимої

См
(ммоль/л)

контроль
0,5
1,0
1,5
2,0
2,5
3,0
3,5
4,0
4,5
5,0
10,0
15,0
20,0
25,0
30,0
35
40
45
50

Показники росту зародкових
корінців
Довжина,
мм
Приріст,
Кі
∆d, мм
до
після
експ.
експ.
34
111
77
1,000
34
39
5
0,064
60
63
3
0,038
49
51
2
0,025
53
55
2
0,025
50
52
2
0,025
19
21
2
0,025
48
49
1
0,012
48
49
1
0,012
50
51
1
0,012
47
48
1
0,012
41
42
1
0,012
27
28
1
0,012
26
27
1
0,012
25
25
0
0,000
27
27
0
0,000
25
25
0
0,000
23
23
0
0,000
27
27
0
0,000
25
25
0
0,000
0,015
Кі серед.

Таблиця 3

2+

Показники росту зародкових паростків
Довжина, мм
до
експ.
23
27
29
31
29
28
25
37
29
30
34
39
15
15
19
16
16
19
17
15

після
експ.
127
111
90
109
74
62
50
62
53
53
57
57
28
26
30
27
26
27
25
20
Пі серед.

Приріст,
∆d, мм
104
84
61
78
45
34
25
25
24
23
23
18
13
11
11
11
10
8
8
5

Пі
1,000
0,807
0,586
0,461
0,432
0,326
0,240
0,240
0,230
0,221
0,221
0,173
0,125
0,105
0,105
0,105
0,096
0,076
0,076
0,048
0,246

Висновки з даного дослідження: Пшениці озимій (Triticum aestivum L.) властива
видова специфічність щодо дії іонів Cu2+, Zn2+ i Ni2+. Середні значення Кі та Пі проростків
пшениці озимої свідчать про найбільший фітотоксичний вплив на цю
сільськогосподарську культуру іонів Ni2+ і найменший – іонів Zn2+.
Перспективу подальших досліджень вбачаємо у порівнянні фітотоксичної дії
інших поширених на території України ВМ на проростки пшениці озимої.
Список використаних джерел
1. Національна доповідь про стан родючості ґрунтів [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.iogu.gov.ua/wp-content/uploads/2013/07/stan_gruntiv.pdf
2. Оцінювання процесів деградації земель та опустелювання: світовий та
вітчизняний досвід / [Ю.Т. Колмаз, О.О. Ракоїд, Л. Д. Проценко, О.В. Легка] //
Агроекологічний журнал. – 2015. – № 1. – С. 8–21.
3. Mahmood Tariq. Toxic effects of heavy metals on early growth and tolerance of
cereal crops [Електронний ресурс] / Tariq Mahmood, K.R. Islam, S. Muhammad. – Режим
доступу: http://www.researchgate.net/publication/233419659
4. Gang A. Toxic effect of heavy metals on germination and seedling growth of wheat /
A. Gang, A. Vyas, H. Vyas // Journal of Environmental Research аnd Development. – 2013. –
Vol. 8. – No. 2. – P. 206–213.
5. Phytotoxic effects of Heavy metals (Cr, Cd, Mn and Zn) on Wheat (Triticum
aestivum L.) Seed Germination and Seedlings growth in Black Cotton Soil of Nanded / [Isak
14

Rajjak Shaikh, Parveen Rajjak Shaikh, Rafique Ahmed Shaikh, Alamgir Abdulla Shaikh] //
Research Journal of Chemical Sciences (India). – 2013. – Vol. 3(6). – Р. 14–23.
6. Якість ґрунту. Визначання дії забрудників на флору ґрунту. – Ч. 1: Метод
визначення гальмівної дії на ріст коренів: ДСТУ ISO 11269-1:2004. – К.:
Держспоживстандарт України, 2005. – 9 с. – (Національний стандарт України).
КОМПЛЕКСНЕ ОЦІНЮВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Тарасова В. В., д.е.н., професор
Ковалевська І. М., к.е.н., асистент
Постановка проблеми. На початку XXI ст. відбувається перехід світового
господарства на інноваційну модель розвитку. Але новітні тенденції технікотехнологічного прогресу, є не лише засобом вирішення нагальних проблем людства, а й
стають фактором виникнення нових загроз і небезпек. Головним напрямом технологічної
безпеки України є скорочення й попередження техногенних катастроф, викликаних
незадовільним станом матеріально-технічної бази й технологічним відставанням
провідних виробництв.
Аналіз останніх досліджень. Вагомий внесок в розвиток теорії і методології
оцінки екологічної безпеки держави зробили такі вітчизняні вчені, як Б. Данилишин [1], С.
Дорогунцов, О. Ральчук, A. Федорищева [2], М. Хвесик [3], І. Ковалевська [4, 5, 10], В.
Тарасова [8-10]. Але до останнього часу поняттю "безпека" та деяким її методологічним
аспектам приділялося мало уваги, що пояснювалося в першу чергу закритістю теми
безпеки як монопольної сфери вищого політичного керівництва.
Метою нашої наукової роботи є оцінювання екологічної безпеки довкілля України.
В процесі виконання роботи використано комплексний підхід до узагальнення великої
системи екологічних показників.
Комплексне оцінювання – це сукупність методів, моделей, нормативів, стандартів та
програм, використаних для забезпечення (на рівні області, району, підприємства)
однозначної оцінки екологічного стану та безпеки довкілля і людини. Суть такої оцінки
полягає в дослідженні факторів антропогенного впливу на довкілля історично складених
природно-територіальних комплексів та проведенні на цій основі розрахунків по областях
та районах.
Безпека – це своєрідна функція соціальної системи, що характеризує той чи інший
ступінь її захищеності. Вона функціонує в чотирьох основних аспектах: об'єктності,
предметності, індуктивності та реалізованості. Окреме значення для вивчення феномену
безпеки має класифікація безпеки.
Класифікацію безпеки можна визначати по-різному:
– за об'єктом безпеки (людина, сім'я, народ, нація, суспільство, держава, людство);
– за предметом безпеки (біологія, хімія, екологія, техносфера);
– за проблемною (ситуаційною) ознакою (безпека демографічна, генетична,
духовна, моральна);
– за функціональною ознакою (соціальна, економічна, політична безпека).
Види безпеки можна розрізняти і за сферами життєдіяльності, які в комплексі
становлять власне життя особи, суспільства, держави. Можна виділити політичну,
економічну, духовну безпеку. Особливе місце посідає військова (чи оборонна) безпека. В
цьому ж ряду можна назвати пожежну, промислову, медико-біологічну, побутову,
інформаційну безпеку, згадувану вже безпеку праці, а також екологічну безпеку, що має
складну природу, і в якій соціальний чинник відіграє вирішальну роль (рис. 1).
Безпека є своєрідною характеристикою та необхідною передумовою
життєдіяльності, прогресивного розвитку та життєздатності об'єктів реального світу. Ці
15

об'єкти існують і розвиваються в середовищі, параметри якого формуються під впливом
різноманітних, часто взаємопов'язаних та взаємообумовлених факторів, інтегральна
складова яких зазвичай визначає певний рівень потенційних та реальних загроз безпеці.
Процес кількісного вираження інформації у порівняльному відносному вимірі
називають оцінюванням, яке виконується за допомогою певної математичної процедури. В
багатовимірному просторі, коли потрібно звужувати кількість узагальнюючих
Безпека: людини, сім’ї, народу, нації,
і
Безпека:

Безпека:
Об’єкт

космічна,
природна,
техногенна,

Предмет

ОЗНАКИ

б

політична,
Функціональна

юридична,
економічна,

технічна,

Проб-

фінансова,

технологічна,

лемна

інноваційна,

Безпека (ситуаційна): демографічна,
генетична, духовна, моральна.

Рис. 1. Схема класифікації безпеки.
характеристик не втрачаючи якість оцінок, використовують прийом інтеграції. Інтеграція
– процес поєднання декількох показників, у процесі їх взаємодії, у один комплексний
показник. Спосіб поєднання взаємопов’язаних показників в один багатовимірний
комплексний показник називають агрегуванням.
Комплексний показник, що визначений за способом агрегування називають
інтегральним показником. Інтегральний показник – кількісна характеристика декількох
зведених (об'єднаних) взаємопов’язаних показників. Оцінка інтегрального впливу –
складна справа бо, по-перше, можливі майбутні дії розглядаються у більшості випадків як
припущення, а по-друге, складно правильно і достовірно оцінити взаємодію для того, щоб
визначити загальний ефект. Інтегральний вплив може бути результатом простої сумації
ефектів, а може потенційно взаємодіяти як підсилюючи, так і послаблюючи деякі з цих
складових.
Види оцінок. Оцінка антропогенного ризику на основі комплексного показника
може бути локальною і загальною (повною). При локальній оцінці розглядаються й
оцінюються окремі складові природоохоронної діяльності. При загальній оцінці
використовуються показники взаємозв'язку результатів виробничої та природоохоронної
діяльності підприємства. Наприклад, вимірюється лише рівень водоохоронної або
атмосферо охоронної діяльності у взаємозв'язку з кінцевими результатами виробництва.
Складовими інтегральної оцінки природно-технічної екологічної небезпеки є:
– природно-ресурсна оцінка, що виявляє наслідки для природних екосистем (зниження
біорізноманіття, антропогенний вплив на живі організми та ін.;
– якісна бальна оцінка, яка застосовується для оцінки естетичної цінності ландшафту,
комфортності середовища, порушення культурних та історичних пам'яток та ін.;
– комплексна оцінка території, що ґрунтується на вивченні механізму взаємодії в
системі «населення – господарство – природні системи»;
– економічна оцінка, що відображає наслідки для економічної діяльності суспільства
(економічне зростання, ефективне використання ресурсів та ін.);
– соціальна оцінка, що виявляє наслідки для соціального життя суспільства (рівень
життя, культурне середовище, екологічна освіта та ін.);
16

– рейтингова соціально-екологічна оцінка областей, яка полягає в розрахунку
інтегрального індексу соціально-екологічної комфортності регіону, що складається з
розрахунку інтегрального індексу комфортності проживання населення та індексу рівня
забруднення навколишнього середовища.
Отже, під комплексною оцінкою антропогенного ризику слід розуміти висновок
про рівень небезпечності екологічності господарської діяльності з урахуванням чинника
техногенної безпеки у взаємозв'язку з виробничими ресурсами, умовами і фінансовоекономічними результатами господарської діяльності. Можна також сказати, що
комплексна оцінка екологічної діяльності підприємства являє собою його характеристику,
отриману в результаті дослідження, і містить висновки про результати екологічної
діяльності підприємства, галузі, регіону.
Оцінювання екологічної безпеки регіонів проводиться за одним інтегральним
критерієм, який в середньому характеризує всі чинники впливу на довкілля. Отримання
такого критерію на основі системи показників має елемент порівняння. Тобто вона
(комплексна оцінка) по-суті виступає як порівняльна комплексна або рейтингова оцінка.
Вимоги до комплексної оцінки. Комплексна оцінка має задовольняти такі вимоги:
– виражати сутність виробничих відносин в агровиробництві АПК;
– охоплювати головні сторони умов та результатів виробництва підприємств;
– використовувати обмежену кількість узагальнених економічних показників;
– бути еластичною  побічно визначати динаміку природно-екологоекономічних умов виробництва;
– забезпечувати порівнянність показників у часі та просторі;
– вибір показників має визначатися з метою регулювання ресурсозабезпеченості,
концентрації і інтенсивності виробництва.
Етапи комплексної оцінки. Процедура комплексної порівняльної оцінки
виконується у вигляді таких відносно самостійних етапів:
– поставлення цілей і завдань комплексної оцінки, включаючи вибір підприємств
і видів їх виробничо-економічної діяльності;
– обґрунтування та вибір системи еколого-економічних і фінансово-економічних
показників;
– організація збирання вихідної інформації, розрахунку і оцінки окремих
показників і вагових коефіцієнтів;
– вибір об'єкта як бази для порівняння;
– розроблення алгоритму і розрахунку комплексних показників;
– перевірка адекватності комплексних узагальнених оцінок еколого-економічної
ситуації;
– аналіз і використання порівняльних комплексних рейтингових оцінок у процесі
прийняття
управлінських
рішень
щодо
ефективності
виробництва,
конкурентоспроможності і економічної стійкості.
Обґрунтування та вибір системи показників для комплексної оцінки.
Першочерговим завданням комплексної оцінки є відбір з багатьох показників умов
виробництва саме тих, які найбільш тісно корелюють з результатами виробництва та
адекватно характеризують стан господарювання підприємств.
Висновки. Таким чином проведення комплексного оцінювання екологічної
безпеки дозволяє здійснити створення системи нормативних показників якості довкілля і
безпеки життєдіяльності людини. А це в свою чергу забезпечуватиме захист та
можливість реалізації життєвих потреб людини, суспільства, держави, потреб, які, певною
мірою, знаходять своє, сутнісне відображення в сукупності національних інтересів.
Список використаних джерел
1. Данилишин Б. М. Наукові основи прогнозування природно-техногенної
(екологічної) безпеки: [монографія] / Б. М. Данилишин, В. В. Ковтун, A. B. Степаненко. − К:
17

Лекс Дім, 2004. − 552 с.
2. Дорогунцов С. І. Безпека розвитку і безпека стабільності − відповідь на виклики
глобалізації / С. І. Дорогунцов, О. М. Ральчук, A. M. Федорищева // Рада по вивченню
продуктивних сил України HAH України. − К.: Товариство "Знання" України, 2004. − 39 с.
3. Інноваційно-інвестиційна і технологічна безпека трансформації регіональних
економічних систем: проект «Наукова книга» / За науковою редакцією академіка НААНУ,
д.е.н., проф. М. А. Хвесика. – К.: Наукова думка, 2013. – 487 с.
4. Ковалевська І. М. Графічний метод дослідження екологічної безпеки довкілля /
І. М. Ковалевська // Наук. вісник Херсонського держ. ун-ту. – № 8. – 2014. – С. 209-213.
5. Ковалевська І. М. Оцінка екологічної безпеки довкілля в Україні / І. М. Ковалевська
//Глобальні та національні проблеми. Миколаївський нац. ун-т, № 8. – 2015. – С. 823-827.
6. Методичні рекомендації до визначення рівня економічної безпеки держави
[Електронний ресурс] / Міністерство економіки України: офіційний сайт. − Режим доступу:
http: // me.kmu.gov.ua/control/uk/publish/category/main?cat_id=38737.
7. Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в Україні в 2010
році: [Електронний ресурс] / Міністерство надзвичайних ситуацій України. — Режим
доступу: http: // www.mns.gov.ua/content/nasdopov2010.html.
8. Тарасова В.В. Інтегральна оцінка екологічного стану довкілля / В. В. Тарасова //
АгроСвіт. – 2010. – № 14. – С. 16-18.
9. Тарасова В. В. Комплексна оцінка екологічної безпеки України [Електронний
ресурс] / В. В. Тарасова // Наук. доповіді. НУБіП.  2010.  № 4 (лип.).  7 с. Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Nd/2010-4/10tvvues. pdf.
10.
Тарасова В. В. Комплексна оцінка екологічної безпеки / В. В. Тарасова,
І. М. Ковалевська // Вісник ЖДТУ, № 3, 2012. – С. 303-305.
ОПТИМІЗАЦІЯ ФІЗИКО-ХІМІЧНИХ
ВЛАСТИВОСТЕЙ ГРУНТУ В АГРОЦЕНОЗІ
Надточій П. П., д. с.-г. н., професор
Білявський Ю. А., к. с.-г. н., доцент
Постановка проблеми. Ефективне функціонування агроекосистем в умовах
Полісся можливе при оптимізації кругообігу біогенних макро- і мікроелементів, а також за
оптимізації фізико-хімічних показників ґрунту у відповідності до вимог
сільськогосподарських культур. У сучасних еколого-економічних умовах Поліського
регіону актуальними є дослідження, що сприяють розробленню відповідних рекомендацій
по управлінню процесами оптимізації рН ґрунтового середовища, нормалізації кислотноосновної рівноваги та збагаченню орного шару ґрунту гумусом і обмінним кальцієм,
оскільки загальновідомо, що у ґрунтовому покриві поліської частини Житомирської
області переважають дерново-підзолисті ґрунти легкого гранулометричного складу. У
вказаних різновидах кальцієвмісні мінерали присутні в незначних кількостях, що
зумовлює декальцинацію ґрунту.
Предметом досліджень слугували фізико-хімічні процеси, що відбуваються у
дерново-підзолистому ґрунті під впливом дії антропогенних чинників, – внесення
мінеральних добрив і хімічних меліорантів. Для встановлення впливу сприятливих
властивостей ґрунту на продуктивність культур п'ятипільної кормової сівозміни у 2014
році був закладений дрібноділяночний польовий дослід. Чергування культур в сівозміні:
1) люцерна на сіно (перший рік), 2) люцерна на сіно (другий рік), 3) люцерна на сіно і
насіння (третій рік), 4) кукурудза на силос, 5) озима пшениця. Повторність досліду
триразова. Площа посівної ділянки – 20 м2, облікової – 10м2. Дослід розгорнутий в одному
полі сівозміни. Насиченість сівозміни мінеральними добривами на гектар сівозмінної
18

площі за ротацію варіює від 72 до 92 кг діючої речовини NРК, крім того додатково
внесено гною – 4 т/га, Мо – 0,4-0,8 кг/га. На один гектар сівозмінної площі у
досліджуваних варіантах було внесено від 224 до 1344 кг СаО і від 10,6 до 42,4 кг MgO.
Ґрунт дослідної ділянки характеризується низьким вмістом гумусу в орному і
підорному шарах – 1,05 % і 0,38 % відповідно і середньокислою реакцією сольової
витяжки. Гідролітична кислотність у профілі ґрунту варіює в межах 0,7-2,2 мекв на 100 г
ґрунту, сума обмінних основ в ілювіальному горизонті не перевищує 4,3 мекв 100 г.
Орний шар лише на 64,2 % насичений основами. Крім того, орний і підорний горизонти
ґрунту містять незначну кількість рухомих форм молібдену – 0,14 і 0,12 мг/кг ґрунту, а
основна його частина знаходиться у малорухливій формі. Характерною особливістю
ґрунту дослідної ділянки є низький ступінь її буферної ємності в кислотному інтервалі і
середній в лужному (табл. 1).
Таблиця 1
Кислотно-основна буферність дерново-підзолистого ґрунту
Площа
Показник
Генетичний
буферності, см2
нейтралізації, мекв
горизонт і глибина
на 100 г ґрунту
відбору зразків, см
1*
2**
He 0 – 22
2,19
14,83
2,18
Ei 22 – 42
3,63
11,09
1,33
I 42 – 87
4,72
12,17
0,15
Ip 87 – 117
4,15
11,74
0,12
P 117 – 140
2,48
10,13
0,14
P 140 - 190
3,13
11,44
0,30
Примітка: * - кислотний інтервал, ** - лужний інтервал.

Ступінь буферної
ємності (СБЕ), %
1
2
11,9
49,1
13,0
41,9
17,9
46,2
15,8
44,5
9,4
38,4
11,8
43,4

СБЕк
СБЕл
0,24
0,31
0,39
0,36
0,24
0,27

Достовірним критерієм агроекологічного стану ґрунту слугує індекс кислотноосновної рівноваги як відношення ступеня буферної ємності кислотного інтервалу до
ступеня буферної ємності лужного інтервалу. Досягнення гомеостатичного стану
ґрунтової екосистеми можливе за умови, коли цей показник наближається до одиниці. У
нашому досліді значення СБЕк : СБЕл для орного і підорного шарів ґрунту не
перевищувало 0,24 і 0,31 відповідно.
У таблиці 2 представлені дані про врожайність сіна люцерни у 2015 році і
винесення надземною масою рослин кальцію і магнію. Слід вказати на значну
варіабельність врожайності по варіантах досліду – від 34,6 ц/га сухої маси сіна на
контролі до 145,3 ц/га на варіанті з внесенням 10 т/га СаСО3+N15Р15К15. Співвідношення
СаО до MgO в рослинах люцерни по варіантах досліду, що вивчалися, було практично
однаковим і не перевищувало 5,5, а їх винесення рослинами досягало 210 кг/га і 45,0 кг/га
відповідно.
Таблиця 2.
Урожай сіна люцерни і винос кальцію і магнію надземною масою рослин
Варіант досліду
Контроль (без добрив)
2 т/гаСаСО3 + N15Р15К15
4 т/гаСаСО3 + N15Р15К15
6 т/гаСаСО3 + N15Р15К155
8 т/гаСаСО3 + N15Р15К15
10 т/гаСаСО3 + N15Р15К15
6 т/гаСаСО3 + N15Р15К15 +1 кг/га Мо
6 т/гаСаСО3 + N15Р15К15 +2 кг/га Мо
8 т/гаСаСО3 + N30Р30К30 +1 кг/га Мо
8 т/гаСаСО3 + N30Р30К30 +2 кг/га Мо
НІР05

Урожай
сіна, ц/га
34,6
89,4
92,7
121,1
123,8
145,3
128,2
131,8
144,2
144,0
19

Вміст, %
СаО
MgО
1,42
0,26
1,44
0,30
Не визначали
1,46

0,32

Не визначали
1,46

0,32
17,52

Винос урожаєм, кг/га
СаО
MgО
49,1
9,0
129,6
27,7
144,6
30,9
175,5
37,5
179,5
38,4
210,9
45,0
185,9
39,7
191,1
40,9
209,1
44,7
208,8
44,6

Актуальним є й вивчення впливу молібдену на фоні вапнування і дії невеликих доз
мінеральних добрив на продуктивність люцерни, оскільки молібден входить до складу
активного центру нітрогенази – ферменту, необхідного для зв’язування атмосферного
азоту, а його нестача значно знижує вміст хлорофілу в рослинах. Дослідження показали,
що у порівняно сухий вегетаційний період 2015 року застосування молібденових
мікродобрив в дозі 1 кг/га Мо на фоні внесення 8 т/га вапна і дії невисоких доз
мінеральних добрив (N15Р15К15) спричинило істотний вплив на підвищення
продуктивності люцерни: прибавка урожаю сіна складала 20,4 ц/га. Проте слід зазначити,
що збільшення дози молібдену до 2 кг/га виявилося неефективним і не окуповувалося
приростом урожаю.
Висновки. 1. Дерново-підзолистий супіщаний ґрунт дослідної ділянки
характеризується низьким вмістом гумусу. Сума обмінних основ в орному шарі не
перевищує 4,3 мекв/100 г , а насиченість ґрунту основами складає. 64,2 %. 2. Грунт
характеризується низьким ступенем буферної ємності в кислотному інтервалі і середнім –
у лужному. 3. Індекс кислотно-основної рівноваги за профілем ґрунту варіює в межах від
0,24 в гумусово-елювіальному горизонті до 0,36 в ілювіальному. 4. Внесення 10 т/га
СаСО3 + N15Р15К15 забезпечує максимальну прибавку сіна люцерни – 110,7 ц/га при урожаї
на контролі 36,4 ц/га. 5. Істотна прибавка сіна – 20,4 ц/га відмічена на варіанті із
застосуванням 1 кг/га Мо на фоні внесення 8 т/га СаСО3+ N15Р15К15.
Подальші дослідження слід зосередити на проведенні польових дослідів з метою
виявлення оптимальних доз внесення добрив і меліорантів у кормовій сівозміні.
ПРОБЛЕМИ ЗИМОСТІЙКОСТІ І СПОСОБИ ОЦІНКИ
МОРОСТІЙКОСТІ ОЗИМИХ ЗЕРНОВИХ КУЛЬТУР
Дубовий В. І., д.с.-г.н., професор
Парфенюк С. М., аспірант
Вступ. В окремі роки пошкодження посівів набуває катастрофічного характеру [1].
На жаль, незважаючи на багаторічні зусилля багатьох учених вагомих практичних успіхів
у розв’язання цієї проблеми немає. Така ситуація вимагає пошуку нових або
удосконалення існуючих концепцій щодо морозо-, зимостійкості озимих зернових
культур. Потребує вдосконалення система моніторингу і прогнозування перезимівлі
рослин [2].
Одними з вирішальних чинників впливу на рівень готовності озимих культур до
перезимівлі є температурні і світлові умови в період осінньої вегетації, а також різні
технологічні фактори, що визначають активність метаболізму при входженні рослин у
зиму. Важливу роль у виживанні озимих культур, очевидно, має відповідність генетично
обумовленої спроможності сорту протистояти дії несприятливих умов та особливостям
різних агроекологічних систем, в яких його вирощують.
Аналіз літературних джерел, постановка проблеми. Працюючи з культурою все
своє життя, досвідчений селекціонер інтуїтивно й теоретично, як відмітив B. C. Шевелуха
(1988), створює певний стереотип сорту для даної зони. Кожна із зон вирощування озимих
зернових культур у країнах СНД та інших регіонах світу має специфічні критерії оцінки
зимостійкості [1].
Так, в умовах Білорусі загибелі озимої пшениці від низьких негативних температур
за останні 35 років не спостерігалось. Значне ушкодження рослин у цій зоні обумовлене
вимоканням, крижаною кіркою [3].
Відомо, що зимостійкість рослин для степових районів України визначається в
основному їхньою морозостійкістю [4]. Ушкодження й загибель озимих зернових культур
у 1984/85 і 1985/86 рр. в умовах північної частини України були тим більшими, чим
20

раніше проведено посівну, і дещо менше за пізніх строків сівби. Рослини, що пішли в
зиму на І етапі органогенезу, перезимували найкраще [5].
Ще А. А. Горлач (1961) відзначав складність добору озимої пшениці на
зимостійкість у Лісостепу України та обґрунтовував доцільність штучно створених
несприятливих умов для зимівлі культури, наприклад, висівання на схилах, де сніг не
затримувався. Пізні строки сівби сприяють вивченню особливостей весняного кущіння
сортів озимої пшениці, що дуже важливо, адже таким чином виявляється спроможність до
відновлення щільності стеблостою після зимового зрідження [6].
Е. С. Сапригін відзначав (1940), що переваги природного холоду полягають у
необмеженості обсягу та рівному охолодженні всього матеріалу, що проморожується, а
також можливості точного контролювання процесу [7]. Недоліком є мінливість морозів.
За таких умов посів для проморожування проводили в ящиках площею 30 × 60 см. Але
автор відмічає, що нерівномірна вологість ґрунту в ящику впливає на стійкість рослин у
межах одного сорту, внаслідок чого можна одержати неточні дані про їхню
морозостійкість.
Широкого розповсюдження у селекційній практиці набув метод прямого
проморожування рослин у посівних ящиках, що дає змогу виділяти лише ті сорти, що
сильно різняться за морозостійкістю. А. Ф. Стельмах та ін. (1973) відзначають, що вчені
часто одержували вірогідно доведені розходження щодо морозостійкості одного й того ж
сорту, висіяного в різних ящиках. Тобто, той самий сорт, висіяний у різні ящики з певним
інтервалом часу, може мати різну морозостійкість [8].
У процесі вивчення морозостійкості озимих зернових за перезимівлі в посівних
ящиках відмічається істотний вплив відлиг на менш морозостійкі сорти пшениці [9].
Стійкість сорту до зимових відлиг обумовлена не тільки здатністю рослин зберігати
загартований стан в умовах перепадів температури, але й спроможністю до відновлення
морозостійкості та регенерації рослин після ушкодження [10]. Після трьох–чотирьох діб
загартування й наступного проморожування можна встановити морозостійкість того або
іншого генотипу озимої пшениці за таких умов [11].Таким чином швидкість досягнення
максимального загартування є сортовою ознакою і може бути одним з показників
морозостійкості сорту. .
Навесні, після поновлення вегетації озимини, небезпечними є зниження
температури до мінус 7 °С і нижче. За температури повітря у фазі виходу рослин у трубку
нижче мінус 7–9 °С ушкоджується головне стебло [12].
Оцінку морозостійкості озимих зернових культур проводять також шляхом
загартування у проростках і рослинах [13]. Так, проморожування семиденних проростків
успішно проводять у пластмасових посудинах (по 75 рослин), наповнених ґрунтом.
Пророщування проводили за температурі +15 °С удень і +10 °С уночі. Далі впродовж 7
днів рослини загартували за температури +2 °С і три дні за температури 0 °С з подальшим
проморожуванням при мінус 13 °С (крок зниження температури 1 °С на годину).
Проморожування проводили впродовж 24 годин. Після проморожування рослини
відрощували 30 днів. Цей метод успішно застосовують у Донському селекційному центрі
[14].
Г. М. Семеній (1990) запропонував рулонний метод визначення життєздатності
рослин при оцінці стану посівів озимих зернових культур у ході перезимівлі. Суть цього
набагато простішого порівняно з методом монолітів і надійного методу полягає у відборі
рослин у зимовий час у полі. Відталі рослини відмивають від ґрунту, підрізають корінь на
відстані 1 см від вузла кущіння і пагони на 2,5 см та розкладають на фільтрувальному
папері, який потом скручують у рулони. Через 24–36 годин відрощування рослин у
рулонах, установлених у посудину, на дні якої тонким шаром налита вода, проводять
оцінку. Рослини розподіляють на сильні, середні, слабкі й загиблі (у відсотках) [15].
Х. Д. Кохом (1980) [16] на підставі досліджень в умовах штучного клімату
запропоновано схему селекційного процесу, що передбачає яровизацію й добір
21

морозовитривалих рослин ячменю і пшениці у F2, а також оцінку їхнього потомства у F3.
Відповідно до схеми, що передбачає вирощування у кліматичних камерах упродовж 12–14
місяців трьох поколінь і паралельного добору морозостійких форм, на третій рік роботи
гібридний матеріал F5 висівався у контрольному розсаднику. За цім методом гібридні
популяції F3 висівають у ящиках, яровизують 45 днів при температурі +5 °С з освітленням
інтенсивністю до 2 Клк 12 годин на добу. Після закінчення яровизації температуру
знижують кожні 12 годин до мінус 2,5…5,0…7,5 °С. Далі, знижуючи температуру на 1 °С
у годину, рослини пшениці проморожують при мінус 16 °С, а ячменю – мінус 14 °С
протягом доби. Проморожені рослини відрощують за температури 10–15 °С упродовж 18
днів. Відібрані рослини вирощують в оптимальних для росту й розвитку умовах штучного
клімату. У відібраних морозостійких потомствах проводять повторний добір за
морозостійкістю [16].
Зважаючи на трудомісткість цього методу В. Н. Мусичем та ін. (1987)
запропоновано рулонний спосіб [17]. Насіння озимої пшениці розміщують на
фільтрувальному папері і накривають шаром пухковолокнистого обгорткового паперу. На
стрічці розміром 30×7 см розкладають по 25 зерен. Згорнуті в рулони стрічки з насінням
розміщують у металеві ящики (28×40×8 см) з комірками із дроту (по 100 рулонів у
кожному). У такий спосіб у камері КНТ-1 можна одночасно оцінювати 50000 рослин.
Низькотемпературний стрес спричиняє пригніченню росту рослин, зниження маси
зерна в колосі, маси 1000 зерен, зменшення числа колосків у колосі й довжини колоса
[18].
Удосконалений метод проморожування в пучках (Е. М. Полтарєв та ін., 1992)
полягає в тому, що відібрані за три тижні після припинення вегетації пучки рослин
зберігаються у природних умовах і впродовж зими 2–3 рази проморожуються в
холодильних камерах з наступним прискореним відрощуванням у кристалізаторах за
температури 24–26 °С з додатковим освітленням. Цей метод дає змогу прискорювати
визначення функціональної морозостійкості з 20 до 5–7 днів, заощаджуючи робочий час і
енергію в теплицях [19].
Результати досліджень свідчать, що всебічне використання споруджень штучного
клімату відкриває широкі можливості для підвищення ефективності селекції на стійкість
до низьких негативних температур,і як відзначає В. Н. Мусич (1989), у більшості
переданих у державне випробування сортів морозостійкість буде поєднуватися з високою
продуктивністю [20].
Результати вивчення дії добових коливань температури повітря на стійкість рослин
до заморозків показують, що при вирощуванні в камері з постійною температурою (+10
°С) стійкість рослин до заморозків знижується порівняно з тими, що перебувають в
умовах природних температур повітря (від 9 до 20 °С) [21].
Успадкування морозостійкості у гібридів пшениці має індукований характер і
контролюється генотипами батьківських форм у конкретних умовах середовища. Гібридні
популяції вивчаються в контрастних умовах вертикальної зональності. Щоб не втратити
високопродуктивні культурні форми, при синтетичній селекції одночасно з негативним
обов'язково повинен проводитись позитивний добір високопродуктивних генотипів,
придатних до конкретних умов вирощування [22].
Б. О. Дорохов та М. В. Новикова зимостійкість гібридних популяцій визначали за
їхньою морозостійкістю, яку вони мали на відкритих стелажах селекційного комплексу.
Встановлено, що чим слабкіше зимостійкість одного з батьків, тим у більших межах
варіює ця ознака у F6 [23].
Рослини, що вирощувались у природних умовах у посудинах, розміщених на
стелажах, характеризуються більш швидким процесом загартування і повільнішим темпом
зниження цієї властивості. Такі рослини більш високоморозостійкі порівняно з тими, що
гартувалися безпосередньо в грунті [24].
Як відзначав І. Г. Калиненко (1988), часто в погоні за продуктивністю селекціонери
22

використовують у гібридизації сорти інтенсивного типу, що, здебільшого, не
вирізняються високою морозостійкістю. Нові інтенсивні сорти озимої пшениці
поступаються за зимостійкістю своїм екстенсивним попередникам [25].
У рослинному світі існує стійка негативна кореляція між урожайністю й
зимостійкістю. Вивчаючи вплив несприятливих факторів перезимівлі озимих за 95 років )
в умовах Харківської області встановлено, що повторюваність несприятливих зим
дорівнює 3,7, причому, ніякої закономірності в такій повторюваності не виявлено[19]. Е.
М. Полтарєв і ін. (1992) відзначають, що необхідно виділяти лінії з повільним, менш
інтенсивним осінньо-зимовим розвитком рослин, щоб зимостійкість пшениці наблизити
до зимостійкості жита [19].
Об’єднати в одному сорті високу врожайність з доброю якістю зерна та
підвищеною морозостійкістю важко [26]. Однак сорт Миронівська 808, як відзначив С. П.
Лифенко (1988), вперше підтвердив, що в одному генотипі можуть поєднатися висока
потенційна врожайність і зимостійкість [27]. Створення сортів універсального типу
цілком перспективно, хоча пов'язане з подоланням об'єктивно існуючих несприятливих
кореляцій.
Із застосуванням інтенсивних технологій вирощування різко зросли вимоги до
сортів озимої пшениці. Перебороти зворотну кореляцію між продуктивністю й
зимостійкістю селекціонери можуть за допомогою детального вивчення фізіології
рослини цієї культури [28].
Жодна із селекційних ліній, що стабільно перевищують за морозостійкістю
стандарт, не була затверджена як сорт в основному через недостатньо високу врожайність.
Середньорічний відсоток рослин, що вижили після проморожування, далеко не завжди
характеризує реальну стійкість сорту до негативних температур упродовж зимівлі.
Після багаторічної праці над проблемою морозо- та зимостійкості Ю. П. Шалін
(1989) дійшов висновку, що лише сама констатація ступеня стійкості селекційного
матеріалу озимої пшениці до впливу екстремальних факторів у ранньовесняний період не
забезпечить бажаних результатів. Необхідна розробка способів створення вихідного
матеріалу, за допомогою яких можна було б одержувати форми, що вирізняються
потрібними ознаками і властивостями зимостійкості [11].
Як свого часу відмітив В. С. Шевелуха (1988), у світовому генофонді, в тому числі
в Миронівському НДІ селекції та насінництва пшениці, немає завершених форм, які
відзначалися б одночасно стійкістю до морозу, посухи і високою продуктивності [1].
В цілому слід відмітити,що за даними Ф. М. Куперман та В. І. Пономарьова, які
детально проаналізували відповідні літературні джерела за 45-річний період (1927–1971),
характеризують понад 200 способів діагностики зимостійкості озимих зернових культур
[29].
Багато дослідників стверджують, що зимостійкість – це складна і мінлива
властивість рослинного організму, що зумовлюється значним комплексом фізіологобіохімічних особливостей і анатомо-морфологічних ознак. У різних озимосіючих
регіонах, як відзначалося вище, мають місце специфічні умови осінньо-зимово-весняного
періоду, однак потенційна морозостійкість, як правило, формується за 2–3 тижні після
припинення осінньої вегетації [30].
Багаторічні дослідження, проведені у фітотроні Миронівського інституту пшениці,
дали змогу пов'язати морозостійкість з екологічними факторами і генетичними
особливостями сортів. Морозостійкість є відносною властивістю. Абсолютної стійкості до
морозу не виявлено в жодного сорту в будь-яких умовах вирощування. Розвиток ознаки
морозостійкості визначається генетичними факторами та осінньо-зимово-весняними
умовами вегетаційного періоду.
Наведений нами літературний огляд щодо цієї проблеми показав, що незважаючи
на різнопланові дослідження, присвячені розробці методів оцінки життєздатності озимих
зернових культур, немає єдиного способу оцінки й добору морозо- і зимостійких форм,
23

який відрізняється простотою, доступністю та надійністю, забезпечує високу вірогідність
проведених досліджень.
Мета і задачі досліджень – проаналізувати існуючі способи оцінки морозо-,
зимостійкості озимих зернових культур та визначити основні причини пошкодження
посівів; на цій основі удосконалити та запропонувати спосіб екологічної оцінки і добору
за морозо-, зимостійкістю озимих пшениці, тритикале та жита, що допоміг би поліпшити
генетичний потенціал нових сортів за цими показниками, з урахуванням температурносвітлових факторів у період осінньої вегетації, даних моніторингу та прогнозування
особливостей перезимівлі у спеціально створених екстремальних природних умовах.
Матеріал і методика. Дослідження проводили в Лісостепу (Миронівський
інститут пшениці ім. В. М. Ремесла, 1989–2011 рр.) і були продовжені в умовах Полісся
(Житомирський національний агроекологічний університет, 2011–2015 рр.). Ґрунтові
ванни довжиною 300 см, шириною 100 см і висотою 50 см, наповнені звичайним
чорноземом з орного шару ґрунту, розміщували на висоті 50 см над поверхнею землі на
відповідних підставках. У третій декаді вересня в них висівали сорти пшениці озимої по
50 насінин в кожному рядку через 1,5 см із міжряддям 7 см. У міру необхідності поливали.
З настанням яровизаційних умов встановлювали ґрунтові термометри, за допомогою яких
визначали температуру ґрунту до замерзання його у ґрунтових ваннах і циліндрах.
Рослин підраховували після припинення вегетації (восени) і при її відновленні
(весною). Більш детально методика вирощування і проморожування рослин у ґрунтових
ваннах та паперових рулонах описана нами в методичних рекомендаціях [31].
Дослідження проводили з 44 сортами озимої пшениці, 38 – озимого тритикале, 5 –
озимого жита.
Обговорення результатів. Умови загартування рослин у ґрунтових ваннах в
осінній та зимовий періоди порівняно з польовими були досить жорсткими. Якщо в
польових умовах при зниженні температури повітря поверхня ґрунту восени промерзає
поступово з інтервалом 1–2 см за добу, а при сильному зниженні – до 4–5 см, то у
ґрунтових ваннах вихолоджування та промерзання ґрунту проходить контрастно та
швидко. Таким чином, на рослину впливають різкі стресові зміни як від низьких
температур, так і глибоких тривалих відлиг.
На основі узагальнення температурних параметрів повітря в умовах Полісся України у
2011/12 р. слід відмітити, що мінімальні температури повітря впродовж 12 днів сягали іноді
мінус 27,9 оС (3.02.2012) (табл. 1), що і призвело до повної загибелі рослин озимої пшениці у
спеціально створених природних екстремальних умовах (грунтові ванни).
Таблиця 1
Моніторинг строкових температур повітря
в період перезимівлі озимих зернових культур (01-02.2012)
Дата
01.02.2012
02.02.2012
03.02.2012
08.02.2012
10.02.2012
11.02.2012
12.02.2012
13.02.2012

0:00
-21,4
-22,4
-25,4
-21,8
-21,7
-21,9
-27,1
-21,4

3:00
-23,0
-25,5
-26,9
-22,2
-22,5
-22,7
-26,2
-25,0

6:00
-24,2
-26,4
-27,9
-19,2
-22,2
-23,6
-26,2
-25,5

9:00
-19,8
-20,6
-22,8
-15,8
-17,0
-18,6
-19,6
-15,2

Температура по годинах
12:00 15:00 18:00 21:00
-17,5
-15,2
-21,2
-20,4
-19,0
-20,6
-23,0
-24,3
-18,6
18,6
-17,8
-17,3
-13,8
-14,0
-16,2
-19,0
-13,2
-13,4
-17,0
-19,9
-15,8
-17,7
-22,4
-25,1
-12,0
-13,8
-18,3
-20,1
-11,2
-11,5
-12,0
-12,2

max
-15,2
-19,0
18,6
-13,8
-13,2
-15,8
-12,0
-11,2

min
-24,2
-26,4
-27,9
-22,2
-22,5
-25,1
-27,1
-25,5

Середнє
-20,3
-22,7
-17,3
-17,8
-18,4
-21,0
-20,4
-16,8

Щодо динаміки перезимівлі озимих зернових культур слід відмітити, що серед
сортів озимого тритікале виділилися два сорти (Цекад 90 та Сірс 57), рівень зимостійкості
яких становив 30 % живих рослин, а по 9 сортах цей показник складав 1–3 %. Отже, з 38
сортів тритикале, що вивчалися, перезимували окремі рослини 11 сортів, а з 5 сортів жита
24

перезимували рослини 4 сортів. Усі сорти озимої пшениці загинули (табл. 2).
Таблиця 2
Зимостійкість сортів озимого жита та озимого тритикале у природних
екстремальних умовах (ґрунтові ванни) (2011-2012 рр.)
№ з/п
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
1
2
3
4

Кількість живих
рослин, шт.

Сорт
Озиме тритикале
АД 256
Ратне
Букет
Трибун
Легион
Цекад 90
Сірс 57
Цекад 22
Goryn 1
Таза
Valentino
Озиме жито
Хасто
Хамарка
Слобожанець
Юр'ївець

2
1
1
1
1
10
10
3
1
1
1
3
4
3
8

Вивчали також морозостійкість рослин пізніх строків сівби. За сівби 23 листопада
(2011 р.) рослини ввійшли в зиму у фазі шильця. Слід відмітити, що рослини практично
всіх 9 сортів жита (Хасто, Хазарка, Пам'ять Худоєрко), пшениці (Миронівська 808,
Подолянка, Волошкова), та тритикале (Раритет, Харроза і АД-256) перезимували, але в
різній степені: пшениця – 3–5 %, жито і тритікале – 30–35 % живих рослин.
А. М. Васільєва відмічає (2012), що завдяки висіву селекційного матеріалу озимої
пшениці у ґрунтових ваннах у декілька строків можливо отримати чітку диференціацію
його за морозо-, зимостійкістю і одержати повноцінний вихідний селекційний матеріал
для створення морозо-, зимостійких сортів цієї культури [32].
Вивчали морозостійкість 12 сортів озимої пшениці у паперових рулонах.
Розкладали насіння в рулони 10 лютого 2011 р. (по 4 рулони кожного сорту), після чого
дві доби вони були в кімнатних умовах. З появою «шилець» рулони виставили у природні
умови, попередньо зливши воду. З 1 березня 2011 р. рослини в рулонах висаджували в
грунт вегетаційного майданчика (табл. 3).
Таблиця 3.
Зимостійкість сортів озимої пшениці в паперових рулонах
№ з/п
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12

Сорт
Елегія
Монотип
Митець
Зразкова
Мирлена
Миронівська 808
Подолянка
Смуглянка
Хуртовина
Наталка
Богдана
Ремеслівна

Всього рослин
110
112
98
99
110
110
110
105
100
105
103
108
25

Живих
8
0
0
2
7
57
46
11
16
30
23
34

% живих
7,3
0
0
2,0
6,3
52,7
41,8
10,5
16,0
28,6
22,3
31,5

Дані таблиці 3 свідчать, що порівняно високу морозостійкість мали сорти
Миронівська 808 та Подолянка.
В 2014-15 рр. вивчали морозостійкість набору сортів пшениці озимої, озимого
тритікале, озимого жита в поліетиленових циліндрах об’ємом 5 дм3, використовували
дерново-опідзолений грунт, в дні циліндрів були отвори через які, надлишок води вільно
відходив. На дно циліндра розмістили дрібнозернистий щебінь шаром 3-4 см. В кожний
циліндр висівали по 25 рослин, всього вивчали 22 сорти. Посів провели в оптимальні
строки для даної зони – 22.09.2014 р. По мірі необхідності проводили полив. Підрахунок
рослини робили при вході їх в зиму і після відростання. Із 22 сортів, які вивчали, тільки по
10 сортам залишилися окремі рослини, які дали повноцінне потомство (табл. 4). Не
дивлячись на те, що зерно було щуплим маса 1000 зерен якого становила 25-30 г, насіння
цих колосків дали повноцінні сходи при висіві їх необмолоченим колоссям на
вегетаційній площадці.
Слід відмітити, що найкраща зимостійкість рослин була в сорту озимого жита
Хасто, рівень перезимівлі озимої пшениці і тритікале практично було на одному рівні, але
слід відмітити 2 сорти пшениці озимої – Богдана і Кохана, рівень зимостійкості котрих
склав 27-29%. Щодо агрометеорологічних умов перезимівлі, то слід відмітити, що вони
були порівняно сприятливими, адже мінімальна температура повітря не знижувалася
нижче -19,2 °С, а на поверхні снігу -20,5° С.
Навіть при таких умовах перезимівлі, в поліетиленових циліндрах для рослин
складаються екстремальні умови.
Таблиця 4.
Ста перезимівлі і продуктивності рослин сортів озимих
зернових культур в поліетиленових циліндрах (2014-2015 рр.)
Висота
Кількість рослин Кількість рослин до

Сорти
рослин
восени
збору врожаю
сортів
2
Миронівська сторічна
50
23
3
4
Подолянка
50
21
2
5
Смуглянка
60
24
2
7
Богдана
60
24
7
9
Розкішна
65
23
2
10
Овідій
40
22
2
11
Кохана
45
22
6
20
Амур
60
24
3
21
Обрій Миронівський
65
24
3
22
Хасто
75
23
21
Примітка:із рослини, що вижили, отримали повноцінне потомство.

Живих
рослин, %
13,0
9,5
8,3
29,2
8,7
9,1
27,3
12,5
12,5
91,3

Висновки. Вивчення методів екологічної оцінки за морозо- та зимостійкістю
озимих зернових культур в умовах Полісся показало, що органічне поєднання створених
провокаційних температурних фонів з польовими сприятиме ефективній оцінці та добору
рослин, потомства яких можуть бути вихідним матеріалом у створенні нових морозо-,
зимостійких сортів. В умовах кліматичних змін та економічної кризи запровадження
таких методів оцінки дасть можливість суттєво покращити результативність екологічної
селекції.
Список використаних джерел
1. Шевелуха В. С. Наследие В. Н. Ремесло и стратегия современной селекции / В.
С. Шевелуха // Повышение эффективности селекционного процесса и интенсивных
зональных технологий возделывания озимой пшеницы: сб. науч. тр. / Мирон. НИИ
селекции и семеноводства пшеницы им. В. Н. Ремесло. – Мироновка, 1988. – С. 4–11.
2. Дубовий В. І. Екологічна оцінка морозо- та зимостійкості пшениці озимої в
умовах Лісостепу / В. І. Дубовий // Вісник аграрної науки. – 2011. – № 8. – С. 42–44.
26

3. Коптик И. К. Селекция сортов озимой пшеницы интенсивного типа в условиях
Белоруссии / И. К. Коптик // Повышение продуктивности и устойчивости производства
зерна озимой пшеницы в СССР: сб. науч. тр. / Мирон. НИИ селекции и семеноводства
пшеницы им. В. Н. Ремесло. – Мироновка, 1989. – С. 80–85.
4. Кириченко Ф. Г. Роль селекции в повышении потенциала продуктивности и
улучшении других признаков и свойств озимой пшеницы в степи УССР / Ф. Г. Кириченко,
А. Ф. Нефедов, Н. А. Литвиненко // Селекция пшеницы на Юге Украины: сб. науч. тр./
ВСГИ. – Одесса, 1980. – С. 10–18.
5. Белоус Г. Д. Причины гибели озимых культур и многолетних трав в
зависимости от особенностей зимовки в Северной Степи УССР / Г. Д. Белоус, А. И.
Метрополенко // Бюллетень ВНИИ кукурузы. – Днепропетровск, 1988. – № 2. – С. 37–43.
6. Горлач А. А. Методика польових дослідів при відборі озимої пшениці на
зимостійкість / А. А. Горлач // Вісник сільськогосподарської науки. – 1961. – № 9. – С. 37–
40.
7. Сапрыгин Е. С. Использование естественного холода в селекции озимых
хлебов / Е. С. Сапрыгин // Селекция и семеноводство. – 1940. – № 8–9. – С. 13–16.
8. Стельмах А. Ф. Характер изменчивости морозостойкости растений озимой
пшеницы в посевных ящиках / А. Ф. Стельмах // Бюллетень ВСГИ. – Одесса, 1973. – №22
– С. 14–16.
9. Барашкова Э. А. Изменение показателей морозостойкости озимых зерновых в
период перезимовки в зависимости от их устойчивости / Э. А. Барашкова, Е. Н. Алексеева
// Труды по прикладной ботанике, генетике и селекции. – 1980. – Т. 66, вып. 1. – С. 112–
120.
10. Алексеева Е. Н. Количественные критерии для характеристики ответной
реакции растений озимой пшеницы на зимние оттепели / Е. Н. Алексеева, М. В. Новикова
// Труды по прикладной ботанике, генетике и селекции. – 1988. – Т. 116. – С. 17–22.
11. Шалин Ю. П. Некоторые пути решения проблем зимостойкости озимой
пшеницы в правобережной Лесостепи Украины / Ю. П. Шалин // Селекция, семеноводство
и интенсивная технология возделывания озимой пшеницы: Науч. тр. ВАСХНИЛ. – М. :
Агропромиздат, 1989. – С. 111–116.
12. Пасечник Л. Е. Агроклиматические ресурсы в условиях произрастания
зерновых и зернобобовых культур в США / Л. Е. Пасечник, В. М. Пасов, Н. С. Матвеева. –
Л.: Гидрометеоиздат, 1989. – 270 с.
13. Кучерявая М. И. Метод определения морозостойкости озимых зерновых
культур путем закаливания семян / М. И. Кучерявая // Селекция и семеноводство. – К.,
1971. – Вып. 18. – С. 8–13.
14. Блюденов М. А. Ускоренный метод оценки морозостойкости озимой пшеницы
в условиях фитотрона / М. А. Блюденов, Н. М. Логашева, Л. Г. Синецкая // Сб. науч. тр.
Донского зонального НИИ сельского хозяйства. – Зерноград, 1982. – С. 93–99.
15. Семений Г. М. Рулонный метод определения жизнеспособности растений при
оценке состояния посевов озимых зерновых культур в ходе перезимовки: Методические
рекомендации / Г. М. Семений. – Житомир, 1990. – 15 с.
16. Кох Х. Д. Способ оценки морозостойкости сортов озимых культур / Х. Д. Кох //
Селекция и семеноводство. – 1980. – № 6. – С. 46.
17. Мусич В. Н. Показатель электросопротивления проростков в отборе озимой
пшеницы на морозостойкость / В. Н. Мусич // Генетика, физиология и селекция зерновых
культур / Московское об-во испытателей природы. – М., 1987. – С. 58–65.
18. Морозостойкость и продуктивность гибридов озимой пшеницы / В. С.
Смирнова, Г. В. Удовенко, В. А. Ганеев [и др.] // Генетика, физиология и селекция
зерновых культур / Московское об-во испытателей природы. – М., 1987. – С. 38–41.
19. Итоги и перспективы разработки проблемы устойчивости зерновых культур к
неблагоприятным факторам среды / Е. М. Полтарев, Н. А. Сердюк, Л. Р. Борисенко, Н. И
27

Рябчун // Увеличение производства зерна – важнейшая задача аграрной науки: Сб. науч.
тр. / Мирон. ин-т пшен. им. В. Н. Ремесло УААН. – Мироновка, 1992. – Ч. 1. – С. 81–91.
20. Мусич В. Н. Использование искусственного климата в селекции озимой
пшеницы на морозостойкость / В. Н. Мусич // Селекция, семеноводство и интенсивная
технология возделывания озимой пшеницы: Науч. тр. ВАСХНИЛ. – М.: Агропромиздат,
1989. – С. 122–128.
21. Юдина Э. В. Роль суточных колебаний температуры воздуха в устойчивости
растений к заморозкам / Э. В. Юдина // Труды по прикладной ботанике, генетике и
селекции. – 1980. – Т. 66, вып. 1. – С. 129–131.
22. Уразалиев Р. А. Эффективный метод создания зимостойких форм озимой
пшеницы / Р. А. Уразалиев // Селекция и семеноводство. – 1977. – № 3. – С. 19–21.
23. Дорохов Б. А. Зимостойкость гибридов F1–F2 в скрещиваниях c донорами
устойчивости к бурой ржавчине / Б. А. Дорохов, М. В. Новикова // Повышение
продуктивности и устойчивости производства зерна озимой пшеницы в СССР : сб. науч.
тр. / Мирон. НИИ селекции и семеноводства пшеницы им. В. Н. Ремесло. – Мироновка,
1989. – С. 36–40.
24. Петрова З. М. Метод и средства для измерения химических и физикохимических параметров почв и почвенных растворов в регулируемых условиях / З. М.
Петрова, Н. С. Остапенко // Управление продукционным процессом растений в
регулируемых условиях: Тез. докл. Всерос. науч. конф., 7–11 октября 1996 г., С.Петербург. – СПб, 1996. – С. 188–190.
25. Калиненко И. Г. Селекция озимой пшеницы на морозо- и зимостойкость / И. Г.
Калиненко // Вестник сельскохозяйственной науки. – 1988. – № 8. – С. 57–65.
26. Уразалиев Р. А. Селекция озимой пшеницы в Казахстане / Р. А. Уразалиев //
Повышение эффективности селекционного процесса и интенсивных зональных
технологий возделывания озимой пшеницы: сб. науч. тр. / Мирон. НИИ селекции и
семеноводства пшеницы. – Мироновка, 1988. – С. 49–58.
27. Лыфенко С. Ф. Результаты и перспективы создания высокопродуктивных,
устойчивых к болезням, пригодных для возделывания по интенсивным технологиям
сортов озимой пшеницы на Юге Украины / С. Ф. Лыфенко // Повышение эффективности
селекционного процесса и интенсивных зональных технологий возделывания озимой
пшеницы: сб. науч. тр. / Мирон. НИИ селекции и семеноводства пшеницы. – Мироновка,
1988. – С. 62–68.
28. Рыбакова М. И. Селекция озимой пшеницы на зимостойкость в комплексе с
физиологией / М. И. Рыбакова // Селекция, семеноводство и интенсивная технология
возделывания озимой пшеницы: Науч. тр. ВАСХНИЛ. – М.: Агропромиздат, 1989. – С.
117–123.
29. Куперман Ф. М. Диагностика зимостойкости озимых зерновых культур (обзор
литературы) / Ф. М. Куперман, В. И. Пономарев. – М.: ВНИИ информации и техникоэкономических исследований по сельскому хозяйству, 1971. – 133 с.
30. Полтарев Е. М. О новых аспектах изучения зимостойкости сортов озимой
пшеницы / Е. М. Полтарев, Л. Р. Борисенко, Н. И. Рябчун // Итоги научноисследовательской работы по селекции, семеноводству и интенсивным технологиям
возделывания озимой пшеницы за 1986–1990 гг. и важнейшие задачи на ближайшую
перспективу: сб. науч. тр. / Мирон. НИИ селекции и семеноводства пшеницы. –
Мироновка, 1991. – С. 109–111.
31. Способи оцінки та добору морозостійких рослин селекційного матеріалу
озимої пшениці (методичні рекомендації); за ред. д-ра с.-г. наук В. І. Дубового. – К.:
Аграрна наука, 2011. – 30 с.
32. Васильева А. М. Особенности адаптивной селекции озимой пшеницы на
зимостойкость и продуктивность: Автореф. дис. канд. с.-х. наук: 06.01.05 / А. М.
Васильева. – Краснодар, 2012 – 30 с.
28

УПРАВЛІНСЬКІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ
ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ МОНІТОРИНГУ ДОВКІЛЛЯ В УКРАЇНІ
Бордюг Н. С., к.с-г.н., доцент
Постановка проблеми. Екологічні проблеми в Україні можливо подолати шляхом
здійснення системи науково обґрунтованих правових, організаційних, економічних і
інших заходів з охорони навколишнього природного середовища. Для подолання
наслідків екологічної кризи, необхідно знати її причини, щоб визначити оцінку
виникаючих процесів і виробити необхідні рекомендації. Основою для розробки будьяких систем оцінок стану довкілля є екологічний моніторинг. Тому важливим етапом
визначення якості навколишнього природного середовища є система збору інформації про
його стан.
Аналіз останніх досліджень. Сучасне бачення екологічного моніторингу як
системи дослідження висвітлено в працях М. Голубець, О. Тараріко, І. Прокопи,
В. Чернікова.
Фундаментальні аспекти розробки системи екологічного моніторингу складових
довкілля обґрунтовано в роботах таких науковців як А.І. Александрова, Ю.А. Ізраеля, Р.Є.
Манна, М.Я. Лемешева, Г.І. Швебса, Дж. Джефферса та ін.
Мета, об’єкт і методика досліджень. Мета статті - встановлення ефективності
функціонування систем відомчого екологічного моніторингу в Україні в управлінському,
дослідницькому та освітньому аспектах.
Використані теоретичні методи дослідження нормативно-правового аналізу,
абстрагування, узагальнення і систематизації, аргументації, методи емпіричних
досліджень, спостереження та експертних оцінок.
Виклад основного матеріалу. Забезпечення функціонування системи моніторингу
навколишнього середовища регламентується Законом України «Про охорону
навколишнього середовища» [1]. Згідно постанови КМУ № 391 «Про затвердження
положення про державну систему моніторингу довкілля» – система моніторингу довкілля
– відкрита інформаційна система, пріоритетами функціонування якої є захист життєво
важливих екологічних інтересів людини і суспільства; збереження природних екосистем;
відвернення кризових змін екологічного стану довкілля і запобігання надзвичайним
екологічним ситуаціям [2].
Для координації роботи центральних органів виконавчої влади, задіяних у системі
екологічного моніторингу, постановою КМУ № 1551 було створено Міжвідомчу комісію з
питань моніторингу довкілля [3]. На Мінприроди покладено організаційно-технічне
забезпечення роботи цієї комісії та її профільних секцій. Проте, у 2010 році дану комісію
було ліквідовано. Нині систему моніторингу фактично координує Мінприроди, хоча
важливі для функціонування цієї системи елементи перебувають у сфері управління інших
міністерств і відомств.
Функціонування Інформаційно-аналітичного центру Мінприроди забезпечує
інформаційний обмін з регіональними центрами моніторингу довкілля, суб’єктами
державної системи моніторингу довкілля, створення уніфікованого банку екологічних
даних, проведення комплексного аналізу стану довкілля, тощо. Існуюча система
інформаційної взаємодії відомчих підсистем моніторингу довкілля передбачає обмін
інформацією на загальнодержавному та регіональному рівнях. При цьому, оперативна
моніторингова інформація передається територіальними органами суб'єктів Державної
системи моніторингу довкілля до регіональних центрів моніторингу довкілля, або
державних управлінь охорони навколишнього природного середовища в регіонах, а
узагальнена аналітична інформація надається міністерствами та відомствами-суб'єктами
ДСМД Мінприроди [4].
Згідно аналітичної записки, головний консультант відділу екологічної та
29

техногенної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Потапенко В.Г.
вважає, що основною причиною проблем функціонування державної системи моніторингу
довкілля є недосконала нормативно-правова база, яку треба адаптувати до вимог
міжнародних та європейських стандартів з питань моніторингу [5].
Кожний суб’єкт системи моніторингу довкілля галузевого та регіонального рівня
займається своїми об’єктами дослідження, на наявних приладово-технічних засобах, які
вже є застарілими, не забезпечують вимірювання всього спектру показників, не
передбачають автоматизованого збору, аналізу і зберігання інформації та оперативного
надання її основним споживачам. Відсутні й сучасні системи отримання інформації з
геостаціонарних та полярно-орбітальних супутникових метеорологічних систем. Є
проблеми з упровадженням у практику екологічного моніторингу ГІС-технологій [5].
Оскільки системи моніторингу довкілля різних відомств знаходяться на різних
інформаційних платформах з не однаковим програмним забезпеченням, то науковці та
викладачі не мають доступу до їх даних. Тому виникає гальмування інтенсивності
наукових досліджень у галузі моніторингу, а також можливості запровадження сучасних
наукових результатів довкілля у процес підготовки майбутніх фахівців-екологів.
Слід відмітити, що система екологічного моніторингу довкілля не є якоюсь новою
системою, яка вимагає організації сітки нових станцій спостереження, ліній
телекомунікацій, центрів обробки даних. Вона має бути частиною вже існуючої служби
спостережень і контролю за станом природного середовища, використовувати її досвід,
так, як це відбувається в багатьох розвинених державах [6]. Одним із недоліків є
недосконалість сучасних прикладних методологій геосферного моніторингу у галузевому
та регіональному аспектах. Наприклад, біосферних моніторинг здійснюють в агросфері
або техносфері.
Недосконалість державної системи екологічного моніторингу призводить до
низької якості та доступності екологічної інформації. У цілому стан системи екологічного
моніторингу відображає реальний стан справ в держави, коли природокористуванню
приділяється значно більше уваги, ніж природоохоронним заходам [5].
Можна стверджувати, що в Україні сукупність екологічної інформації, яка
отримується в процесі проведення екологічного моніторингу і надається державними
органами влади для громадськості, її повнота і точність не завжди відповідають
суспільним запитам та вимогам часу. Це стосується інформації про стан природних
ресурсів, про їх еколого-економічну оцінку, вплив техногенного навантаження на
компоненти навколишнього середовища і якість життя населення.
Постійна зміна методу реєстрації й форми надання користувачеві наявної
інформації в офіційних статистичних збірках за різні роки перешкоджає проведенню
ретроспективного аналізу показників, не дозволяє провести їх зіставлення, зробити
перерахунок для визначення динаміки й масштабів змін. Достатньо часто змінюється
перелік контрольованих інгредієнтів, що також не дає можливості отримати повну
картину стану НПС. У даний час, характеризуючи інформаційне обслуговування системи
екологічного моніторингу, можна говорити про недолік інформації за великої кількості
даних, недостатнє її обґрунтування, вивчення екологічних ситуацій і їх вплив на якість
життя, а, з іншого – слабка активність органів державного управління щодо вирішення
проблем екологічної безпеки [7].
У 2010 році набув чинності Закон України «Про основні засади (стратегію)
державної екологічної політики України на період до 2020 року», в якому приділяється
увага вдосконаленню системи моніторингу довкілля.
По-перше, наведено екологічні проблеми України та обґрунтовано невідкладність
реформування у системі державного управління щодо розмежування господарських та
природоохоронних функцій, удосконаленість нормативно-правового забезпечення,
врахування майбутнього впливу на довкілля на етапі планування планів і програм
розвитку, що не є законодавчо обов'язковим в Україні на відміну від законодавства ЄС.
30

По-друге, основними завданнями є сприяння розвитку інформаційних центрів,
створення мережі загальнодержавної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи
забезпечення доступу до екологічної інформації, створення системи екологічного
навчання та підвищення кваліфікації державних службовців, до компетенції яких
належать питання охорони навколишнього природного середовища.
По-третє, основним інструментом реалізації національної екополітики є моніторинг
стану довкілля та контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища і
забезпечення екологічної безпеки. Для забезпечення розвитку державної системи
моніторингу навколишнього природного середовища необхідно проаналізувати
інформаційні потреби системи державного управління, створити єдину мережу
спостережень, здійснити оптимізацію, модернізацію і технічне забезпечення системи
моніторингу навколишнього природного середовища, вдосконалити метрологічне
забезпечення проведення спостережень, інтегрувати інформаційні ресурси суб'єктів
системи моніторингу і забезпечити функціонування єдиної автоматизованої підсистеми
збирання, оброблення, проведення аналізу і збереження екологічних даних [8].
Висновки. Отже, для поліпшення екологічної ситуації, а отже і підвищення рівня
екологічної безпеки необхідно модернізувати державну систему моніторингу
навколишнього природного середовища шляхом посилення координації діяльності
суб'єктів моніторингу та вдосконалення систем управління даними як основи для
прийняття управлінських рішень. Для удосконалення системи екологічного моніторингу
необхідною умовою є об’єднання всіх її суб’єктів: державних відомств, науковців,
громадськості. Слід відзначити, що саме науковці та громадськість є каталізатором змін у
даній системі, які будуть впливати на органи державної влади.
Список використаних джерел
1. Закон України "Про охорону навколишнього середовища" від 25.06.1991 р.
№ 1264-ХІІ
[Електронний
ресурс].

Режим
доступу
до
ресурсу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1264-12.
2. Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля :
Кабінет Міністрів України; Постанова, Положення від 30.03.1998 р. № 391 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/391-98-%D0%BF
3. Про утворення Міжвідомчої комісії з питань моніторингу довкілля : Кабінет
Міністрів України; Постанова від 17.11.01 р. № 1551 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1551-2001-%D0%BF.
4. Офіційний сайт Міністерства екології та природних ресурсів [Електронний
ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.menr.gov.ua/index.php/monitoring.
5. Потапенко В. Г. Проблеми державної системи екологічного моніторингу в
Україні та шляхи їх подолання. Аналітична записка / В. Г. Потапенко, І. В. Шевчук
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua.
6. Прищепов О. Ф. Організація системи моніторингу довкілля на регіональному
рівні / О. Ф. Прищепов, А. О. Алексєєва // Наукові праці [Чорноморського державного
університету імені Петра Могили]. Сер. : Техногенна безпека. - 2010. - Т. 134. – Вип. 121. С. 68-73.
7. Марова С. Екологічний моніторинг як інструмент прийняття управлінських
рішень / Публічне управління: теорія та практика: збірник наукових праць Асоціації
докторів наук з державного управління. [Електронний ресурс] – Х. : Вид-во
"ДокНаукДержУпр", 2011. – № 3(7) – С. 194-198.
8. Закон України «Про стратегію розвитку національної екологічної політики» від
21.12.2010 р. № 2818-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2818-17.

31

КАРТОГРАФІЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ КОМПЛЕКСНОГО
ОЦІНЮВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДОВКІЛЛЯ
Багмет А. П., к. війск. н., доцент
Постановка проблеми. В сучасних умовах розвиток суспільства відбувається в
тісній взаємодії з природою. В процесі життєдіяльності людина цілеспрямовано
перетворює природу, створюючи на місці природних систем техногенні об’єкти і
території, що призводить до потужної негативної дії. Комплексна оцінка екологічної
безпеки довкілля (КО ЕБД) дозволяє встановити суспільну значимість стану
природокористування за існуючих масштабів господарського впливу на рівновагу
екосистем в регіонах України. Результатом КО ЕБД є нова інформація реального стану
взаємодії людини і довкілля, яка може бути представлена в різних формах. Подання
інформації в зрозумілій і зручній для користувача формі є однією з основних завдань
будь–якої системи обробки даних. Застосування цифрових карт з використанням їх бази
даних дозволяє розв’язати ці питання.
Завдання досліджень. В рамках ініціативної науково-дослідної роботи кафедри
«Комплексне оцінювання екологічної безпеки довкілля» відпрацювати основи методики
картографічного відображення КО ЕБД в регіонах України на цифрових картах
вітчизняного програмного продукту.
Методика досліджень. Використані загальнонаукові емпіричні методи (аналізу і
синтезу; експерименту; моделювання) та теоретичні методи досліджень (аналітичний,
формалізації; факторного аналізу; аргументування).
Результати досліджень. Відповідно до Закону України «Про інформацію» термін
«інформація» має таке визначення «інформація – будь-які відомості та/або дані, які
можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді»
[2]. За змістом інформація поділяється на види, в тому числі на інформацію про стан
довкілля (екологічна інформація). До такої інформації належать відомості про: стан
складових довкілля та його компоненти, взаємодія між цими складовими; фактори, що
впливають або можуть впливати на складові довкілля; стан здоров’я та безпеки людей,
умови життя людей, стан об’єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або
може вплинути стан складових довкілля. Інформація про стан довкілля, крім інформації
про місце розташування військових об’єктів, не може бути віднесена до інформації з
обмеженим доступом.
За формою подання інформація поділяється на: текстову інформацію (передається
у вигляді символів, літер, слів або речень з використанням державної або іноземної
абетки); числову інформацію (у вигляді цифр і знаків, що позначають математичні дії);
графічну інформацію (у вигляді зображень подій та предметів, графіків); відео- та звукову
інформацію; комбіновану інформацію (поєднання тексту, числа й графіки).
Людина близько 90 % інформації одержує за допомогою органів зору (візуальна
інформація). Комп’ютерна технологія, яка допомагає людині зберігати і обробляти
інформацію, пристосована в першу чергу для обробки текстової, числової, графічної,
відео- та аудіоінформації, а також для візуалізація цієї інформації.
Графічний метод відображення статистичної інформації про стан довкілля
представляє креслення, на якому статистичні сукупності, що характеризуються певними
показниками, описуються за допомогою умовних геометричних образів або знаків. При
побудові графічного зображення дотримуються певних вимог. Найпоширенішим
способом графічних зображень є діаграми. Види і способи їх побудови різноманітні, які
забезпечуються доступним програмним продуктом MS Excel [4].
Картографічний метод відображення інформації – це графічний спосіб
представлення інформації про розміщення і розвиток природних, демографічних,
соціально-економічних, екологічних та інших об'єктів (явищ) на певній території. Карти
32

відображають, як правило, тільки два види даних: якісні та кількісні. Картографічний
метод, будучи частиною моделювання, має й відносно самостійне значення і дозволяє
наочно представити як часовий зріз процесів і явищ, так і їх динаміку. Будь-яка карта є
уявним витвором і виступає як певна система, яка відображає ту або іншу сторону об'єкта,
як джерело нового знання про нього.
Комплексне оцінювання екологічної безпеки довкілля по областях (2005-2012 рр.)
здійснювалося за ступенем забруднення на території області до України в цілому по таким
складовим: атмосфера (міські і сільські поселення); поверхневі води (річок, озер, ставків);
ґрунти; місця захоронення відходів ІІІ - ІV класу небезпеки; електромагнітні та іонізуючі
випромінювання; фізичні фактори промислових підприємств. Після отримання
підсумкового показника (ПП) по кожній областй проведено їх ранжування. За ПП
забруднення області прийнято наступні категорії: дуже забруднена територія (ПП > 5);
середньозабруднена (5 >ПП ≥ 3); слабозабруднена (ПП < 3).
Основні положення методики картографічного відображення КО ЕБД в регіонах
України на цифрових картах відпрацьовувалися у програмі ГІС «Digitals для Windows
95/98/NT», яка розроблена НВП «Геосистема» м. Вінниця (Департаментом геодезії,
картографії і кадастру Міністерства охорони навколишнього природного середовища
України). Основні положення методики:
1. Складання переліку елементів, які наносяться на цифрову карту (ЦК)
комплексного оцінювання екологічної безпеки довкілля: області по категоріях КО ЕБД;
діаграма ступеня забруднення області за складовими показниками; легенда категорій
забруднення та діаграми ступеня забруднення.
2. Встановлення до якої категорії об’єктів належать конкретні елементи
картографування: область – до площинних об’єктів; діаграма та легенда – пояснювальні.
3. Визначення категорії умовних позначень елементів картографування у програмі
ГІС «Digitals»: область – полігон; діаграма та легенда – одиночний.
4. Визначення переліку необхідних параметрів та їх категорії для об’єктів
картографування, які будуть занесені в базу даних:
- область – назва області (відповідно до ст. 133 Конституції України [1], слово);
населення, тис. чол., дійсне число; номер області [1], ціле число; площа області, тис. км2,
дійсне число; ранг КО ЕБД, ціле число; загальна ступінь забруднення області, дійсне
число;
- діаграма – легенда (назва області), слово; ступень забруднення у %: атмосферного
повітря; поверхневих вод; ґрунтів; місць захоронення відходів ІІІ і ІV класу небезпеки;
електромагнітним і іонізуючим випромінюванням; фізичними факторами промислових
підприємств. Ступені забруднення належать до категорії дійсних чисел [3].
5. В менеджері умовних знаків програми ГІС «Digitals» з використанням його
інструментів створюються позамасштабні одиночні умовні знаки з визначенням їх
атрибутів [5].
6. В менеджері шарів програмі ГІС «Digitals»: для кожної області створюється шар
з атрибутами відповідно до категорії за ПП ступеня забруднення; шар легенди та діаграми
з привласненням відповідного умовного знаку [5]. В менеджері параметрів програми ГІС
«Digitals» створюється перелік параметрів для об’єктів картографування з встановленням
їх атрибутів [5].
7. В програмі MS Excel для кожної області будуються графіки КО ЕБД.
8. Відповідно до вказівок оператора [5] у програмі ГІС «Digitals» здійснюється
нанесення об’єктів картографування до КО ЕБД та заносяться в базу даних параметри
комплексної оцінки по кожній області.
Результати використання вітчизняного ГІС продукту «Digitals» для комплексної
оцінки екологічної безпеки довкілля наведені на рис. 1, 2 та 3.

33

Рис. 1. Загальний вигляд цифрової карти КО ЕСД.

Рис. 3. Виділена
стовпчикова діаграма.

Рис. 2. Виділена область
(приклад – Сумська.)

Висновки. Розглянуті та апробовані основні положення методики картографічного
відображення комплексної оцінки екологічної безпеки довкілля в регіонах України на
цифрових картах вітчизняної програми ГІС «Digitals» забезпечує створення бази даних
стану довкілля, як для України в цілому, так й по конкретній області. Використання
програми «Digitals» дозволяє оперативно вносити зміни як в графічні об’єкти, так і в базу
даних КО ЕБД (при наявності ключа до програми), забезпечує легкий доступ споживача
до екологічної інформації (без ключа до програми), дозволяє здійснювати пошук
інформації та її аналіз.
В подальшому доцільно провести дослідження щодо можливості прив’язки відеоінформації до окремих параметрів КО ЕБД.
Списорк використаних джерел
1. Конституція України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:// zakon5.rada.
gov.ua /laws/show/254к/96-вр/page3.
2. Закон України «Про інформацію» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://
zakon.rada.gov.ua Закон України «Про інформацію».
3. Багмет А. П. Екологічне картографування та основи ГІС-технологій [Текст]:
навч.посібник / А. П. Багмет, С. Г. Герасимов, О. В. Пшоняк. – Житомир: Вид-во
«ЖНАЕУ», 2010. – 256 с.
4. Дибкова Л. М. Інформатика і комп’ютерна техніка [Текст]: навч.посібник / Л. М.
Дибкова. – 3-те вид., доп. – К. : Академвидав, 201. – 464 с.
5. Программное обеспечение для создания цифровых карт и планов. Digitals для
Windows 95/98/NT версия 5.0. Руководство оператора. Часть 2. Винница, 2003. — 82 с.
34

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ
СІЛЬСЬКОГО ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ
НА ЖИТОМИРЩИНІ
Блажкевич Т. П., к.е.н., доцент
Постановка проблеми. Сільський зелений туризм – це відпочинковий вид
туризму, сконцентрований на сільських територіях. Він передбачає розвиток туристичних
шляхів, місць для відпочинку, сільськогосподарських і народних музеїв, а також центрів з
обслуговування туристів з провідниками та екскурсоводами. Сучасний досвід та наукові
дослідження свідчать, що прискорений розвиток сільського зеленого туризму сприятиме
структурній перебудові економіки, забезпеченню демографічної стабільності та
вирішенню соціально-економічних проблем у сільській місцевості. Наразі Україні
потрібно стратегічно швидко подолати відставання у цій сфері і реалізувати наявний
багатий туристичний потенціал шляхом проведення виваженої політики державного
регулювання, зокрема і на регіональному рівні.
На Житомирщині сільський туризм є одним із перспективних напрямків розвитку її
територій, оскільки туристичні та екскурсійні можливості залишаються не
використаними. Це і унікальна історична спадщина, багатство української землі, чудові
краєвиди, гостинність, доброзичливість та привітність сільського населення. Все це в
комплексі сприяє розвитку сільського зеленого туризму як одному із видів рекреації, який
забезпечує людині активний відпочинок у більш екологічно безпечних районах, під час
якого відновлення працездатності поєднується з оздоровчими, пізнавальними,
спортивними і культурно-розважальними заходами, відбувається ознайомлення з
місцевим способом життя, культурою, традиціями, звичаями та який надає без винятку
кожній людині змінити динамічний і напружений ритм життя в місті на спокій і тишу
природного середовища у селі.
Наразі в Україні основною перешкодою в розвитку сільського зеленого туризму є
неврегульоване законодавство та відсутність нормативно-правової бази, на яку б опирався
цей вид туризму. Основний законодавчий документ, який координує і регламентує роботу
в цій сфері – Закон України “Про особисте селянське господарство”, у якому зазначено,
що діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства не відноситься
до підприємницької. А оскільки сільський зелений туризм є структурним елементом
особистого селянського господарства, то від сільських господарів та членів їх родин, які є
фізичними особами і суб’єктом туристичної діяльності у сфері сільського зеленого
туризму і не є суб’єктами підприємницької діяльності, при наданні послуг з тимчасового
розміщення (проживання) туристів у власному житловому будинку сільського господаря,
не вимагаються реєстрація та спеціальні документи для ведення цієї діяльності.
Сільський зелений туризм розвивається переважно в районах, що мають дві головні
передумови: незайняте населення та приватний житловий сектор. Кількість об’єктів
сільського зеленого туризму не знає навіть Держкомстат і Головне управління статистики
у Житомирській області, оскільки офіційно їх ніхто не рахує. За даними профільного
комітету в Україні їх приблизно 950, хоча потенційно приймати туристів можуть не
менше 1 млн будинків з 6–7 млн домогосподарств у сільській місцевості. Перешкодою
розвитку є і відсутність системи стимулювання зеленого туризму, зокрема, брак дешевих
кредитів, які можуть бути використані на модернізацію туристичних об’єктів. Крім того,
відсутні базові стандарти та нормативи послуг, не узгоджено трактування сертифікації,
ліцензування, оподаткування, прав і обов’язків тих, хто працює у сфері зеленого туризму.
Більше того, в законодавстві досі не визначено, які саме види діяльності належать до
зеленому туризму. Галузь уже є, а чітких і прозорих правил гри для неї немає [7]. Наразі
немає цілісного підходу, програми і взагалі єдиного бачення розвитку цієї сфери.
Великою проблемою розвитку сільського, зеленого туризму є недостатній рівень
35

розвитку комунікацій та соціально-технічної інфраструктури у багатьох центрах
сільського зеленого туризму: незадовільний стан локальних доріг; відсутність
централізованого теплопостачання та водопостачання, наявність соціально-побутових
об’єктів у сільській місцевості тощо.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання розвитку сільського зеленого
туризму вже досліджували вчені В.І. Биркович [3], Ю. В. Гончаров [4], О. П. Грець [5],
О. Г. Зима [6], О. Котеннева [7], А. Т. Матвієнко [8], С. І. Мосіюк, І. П. Мосіюк [9],
А. Л. Чернява [10] та інші. Однак, враховуючи актуальність цього питання, виникає
потреба у більш глибокому дослідженні даної проблеми. Глибокого вивчення потребують
питання розвитку та особливостей функціонування садиб сільського зеленого туризму
Житомирщини. Різноманіття сільських територій, де здійснюється туристична діяльність,
потребує обґрунтованого аналізу передумов і факторів використання їх туристськорекреаційних ресурсів, а також наукових підходів щодо створення дієвого організаційноекономічного механізму розвитку сільського туризму.
Мета, завдання та методика досліджень. Метою статті є дослідження проблем,
знаходження шляхів їх вирішення та перспектив розвитку сільського зеленого туризму на
території Житомирщини.
Під час дослідження проблем сільського зеленого туризму були використані такі
методи: наукового абстрагування – для уточнення змісту поняття “сільський зелений
туризм”; порівняльно-описовий – для аналізу стану і вивчення проблем сільського
зеленого туризму, вивчення та оцінки природних, історико-культурних, соціальноекономічних рекреаційних ресурсів і антропогенного навантаження території, визначення
величини рекреаційної цінності; соціометричних опитувань – проведено обстеження
діяльності садиб сільського зеленого туризму Житомирщини.
Створення економічно ефективного і якісно привабливого туристичного продукту
– одне з основних завдань підвищення конкурентоспроможності України та Житомирської
області. Крім чисто економічного ефекту, сільський зелений туризм забезпечує
відновлення життєвих сил людини і раціональне використання свого вільного часу,
створюючи різноманітність вражень, контрастну зміну обстановки та видів діяльності,
ефективно сприяє ослабленню нервового напруження, позитивному розвитку особистості,
підвищенню інтелектуального рівня подорожуючих у процесі їх участі в культурнопізнавальних заходах.
Актуальним завданням для правової підтримки сільського туризму є формування
організаційно-господарського механізму його функціонування та державної підтримки у
вирішенні таких питань: прийняття нормативних документів, які регулюватимуть
діяльність різних форм сільського туризму; здійснення заходів щодо підтримки й
просування сільського туризму на внутрішньому та міжнародному туристичному ринках;
забезпечення організаційної та матеріальної підтримки з боку держави нового виду послуг
на селі.
Результати досліджень. Сільський туризм – це новий вид туристичної
діяльності, який завжди пропонує відпочинок на природі в затишному мальовничому
куточку, відчути атмосферу, самобутній побут, багатий історіко-архітектурній спадок,
культуру, даровані природою живописні ландшафти українського села, ознайомитися з
його природними та культурними ресурсами, збереженням національних традицій у
сільський місцевості. В той же час невирішеною проблемою залишається брак робочих
місць та надлишок робочої сили, який постійно зростає у сільськогосподарському
виробництві.
Наразі найбільш вигідним для Житомирщини напрямком є в’їзний та внутрішній
туризм. Для задоволення потреб туристів передбачається розвивати туризм на базі
природно-заповідного фонду (cтаном на 1 січня 2016 р. на території Житомирщини
знаходиться 221 об’єкт природно-заповідного фонду загальною площею 136,58 тис. га),
наявних лісових та водних ресурсів, пам’яток історії, археології, національних традицій і
36

фольклору регіону та сільський зелений туризм, що забезпечує можливість поєднання
розміщення туристів із вивченням сільських звичаїв та традицій безпосередньо в селах.
Зазначені напрями розвитку туризму сприятимуть збереженню природи, традицій регіону
та формуванню туристичного продукту області. Активізація розвитку пріоритетних для
області напрямків внутрішнього туризму потребує розробки та впровадження механізмів
співпраці державних органів влади із суб’єктами господарювання, які забезпечують свою
діяльність у туристичній сфері, зокрема із туристичними фірмами, громадськими
організаціями, садибами сільського зеленого туризму, навчальними закладами,
передбачення фінансування розвитку туризму та підтримки і охорони туристичних
об'єктів.
Мають бути запроваджені комплексні та узагальнені показники, які
характеризують стан та динаміку розвитку сільського зеленого туризму. Такими
показниками є індикатори: кількість туристичних маршрутів; кількість об’єктів туризму
та туристичних продуктів; динаміка чисельності туристів та екскурсантів; кількість
збільшення власників садиб сільського зеленого туризму; кількість зайнятих у супутніх
послугах. Спілка сприяння сільському зеленому туризму у Житомирській області активно
пропагує ідею розвитку сільського зеленого туризму. У спілці (за їх інформацією)
зареєстровано 13 активних садиб, які представлені як родинні селянські господарства, та 2
екопоселення. Яскравими представниками сільського зеленого туризму є садиби
“Тетерівський Кіш” (c. Городське, Коростишівський р-н), “Карпатське село” (с. Червона
Зірка, Бердичівський р-н), культурно-мистецький центр “Поліська хата”. Загалом до
сільських зелених садиб Житомирщини у 2015 році завітало понад 4000 туристів.
Висновки та перспективи подальших досліджень. Нормативно-правова база та
регулювання розвитку туризму потребує систематизації, вдосконалення, коригування та
узгодження з директивами і стандартами ЄС з урахуванням позитивного досвіду
провідних європейських туристичних держав у законодавчому забезпеченні туристичної
галузі.
Сільський зелений туризм є корисним як для відпочиваючих, так і для господарів –
селян, сільських громад, регіонів і держави в цілому. Він сприяє розвитку багатьох
пов’язаних з ним галузей економіки. Створення тут відповідної інфраструктури дозволить
додатково залучити кошти під інвестиційні проекти, ефективність яких, значною мірою,
залежатиме від досконалості проведення маркетингових досліджень із розвитку
сільського, зеленого туризму, створення у регіоні показових садиб з елементами
етнографії, формування екскурсійних маршрутів та програм.
Перспективний вид туристичної діяльності – сільський туризм – набув значної
популярності в регіонах нашої держави. Цей вид відпочинку у сільській місцевості стає
дедалі популярнішим серед міського населення в усьому світі. Пошук альтернативних
видів діяльності на селі надасть можливість не лише забезпечити місцеве населення
робочими місцями, активізувати збут сільськогосподарської продукції, підвищити рівень
економічної дохідності населення, а також сприяти збереженню унікальних природних
комплексів та їх раціональному використанню. Розвиток сільського зеленого туризму
стимулює мале підприємництво – важливе для оздоровлення економіки аграрних районів
країни.
Основні напрямки подальшого розвитку сільського зеленого туризму такі:
1. Представлення туристичного потенціалу області у Всеукраїнських та
регіональних туристичних заходах (форуми, виставки, фестивалі тощо).
2. Сприяння громадським організаціям і суб’єктам господарювання щодо розробки
і реалізації проектів у сфері туризму, організація і проведення конкурсу на кращі бізнесплани (проекти) з розвитку сільського зеленого туризму.
3. Організація туристичного центру, куди б могли звернутися люди, приїхавши на
відпочинок з інших міст.
4. Створення позитивного туристичного іміджу області та представлення на
37

основних туристичних виставкових заходах України.
5. Розробка дієвої програми розвитку сільського зеленого туризму.
6. Проведення категоризації садиб сільського зеленого туризму Житомирщини.
7. Проведення наукових досліджень, вивчення і регулювання взаємодії
господарської діяльності садиб сільського зеленого туризму та навколишнього
середовища.
8. Запровадження у вищих навчальних закладах дисципліни “Сільський зелений
туризм”.
На Житомирщині існують всі передумови для розвитку відпочинку в селі, що
можна розглядати як специфічну форму підсобної господарської діяльності у сільському
середовищі з використанням природного і культурного потенціалу, або як форму малого
підприємництва, яке дає можливість певною мірою вирішити проблему зайнятості
сільського населення, поліпшити його добробут, повніше використовувати природний і
історико-культурний потенціал сільської місцевості. Справа розвитку сільського зеленого
туризму має реальну державну перспективу і сприяє поліпшенню соціально-економічної
ситуації сільської місцевості.
Список використаних джерел
1. Блажкевич Т. П. Реалії туристичної діяльності Житомирщини [Електронний
ресурс] / Т. П. Блажкевич, А. В. Манжос // Економіка. Управління. Інновації. – 2014. –
№ 1(11). – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j_pdf/ eui_2014_1_64.pdf
2. Блажкевич Т. П. Перспективи розвитку туристичної діяльності в
Житомирській області / Т. П. Блажкевич // Матеріали V Міжнар. наук.-практичної
конфер. “Туристичний та готельно-ресторанний бізнес в Україні: проблеми розвитку та
регулювання”, 20–21 березня 2014. – Черкаси: Черкас. держ. технол. ун-т. – Т. 1. –
С. 22–25.
3. Биркович В. І. Сільській зелений туризм-пріоритет розвитку туристичної
галузі України / В. І. Биркович. – // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 1(6). – с. 138–
143. – Режим доступу: http://tourlib.net/statti_ukr/ byrkovych.htm
4. Гончаров Ю. В. Сільський зелений туризм як перспективний напрям розвитку
загального піднесення економічного рівня регіону / Ю. В. Гончаров // Інтелект XXI. –
2014. – № 3. – С. 41–45.
5. Грец О. П. Экспертный подход к обоснованию перспектив развития сельского
зеленого туризма на примере Большого Севастополя / О. П. Грец // Культура народов
Причерноморья. – 1998. – № 3. – С. 22–25.
6. Зима О. Г. Категорійно-понятійні особливості екологічного, зеленого,
сільського туризму / О. Г. Зима, М. О. Голуб // БізнесІнформ. – 2015. – № 1. – С. 241–
245. – Режим доступу: http:/nbuv.gov.ua/UJRN/bint.2015_1_39
7. Котенева О. Как превратить сельский дом в объект зеленого туризма
[Електронний ресурс] / О. Котенева. – Режим доступу: http://1k.com.ua/ 383/details/3/13
8. Матвієнко А Т. Зелений туризм як напрямок вирішення проблеми зайнятості
сільського населення в Україні / А. Т. Матвієнко // Економічний вісник університету. –
2014. – Вип. 22(1). – С. 95–99.
9. Мосіюк С. І. Сільський зелений туризм як перспективний напрям розвитку
села / С. І. Мосіюк, І. П. Мосіюк // Науковий вісник Національного університету
біоресурсів і природокористування України. – Сер. Економіка, аграрний менеджмент,
бізнес. – К., 2014. – Вип. 200, ч. 1. – С. 248–251.
10. Чернява А. Л. Основные элементы подготовки специалистов в области
организации сельского зеленого туризма в Украине / А. Л. Чернява // Вісник
Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. – 2012. – № 4(239). – Ч. II. –
С. 74–81.
38

ЯКІСТЬ ВОДИ З ДЖЕРЕЛ НЕЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО ВОДОПОСТАЧАННЯ
НА ТЕРИТОРІЇ ПРИМІСЬКОЇ ЗОНИ М. ЖИТОМИР
Герасимчук Л. О., к.с.-г.н., ст. викладач
Валерко Р. А., к.с.-г.н., доцент
Постановка проблеми. Гарантоване забезпечення населення якісною та
безпечною для здоров'я людини питною водою регламентує Закон України «Про питну
воду та питне водопостачання» від 10.01.2002 № 2918-III. Саме з якістю води за даними
ВООЗ пов’язано 80% захворювань людства і є причиною смерті щорічно 2,2 млн. чоловік
[1, 6]. Не менш гострою ця проблема є і для України. 80 % населення країни користується
для задоволення питних потреб водою з відкритих водоймищ, які на сьогодні
характеризуються надмірним антропогенним навантаженням внаслідок екстенсивного
способу ведення водного господарства та значним забрудненням [1, 2, 5-7].
Проблема якісного водозабезпечення є однією із найбільш пріоритетних проблем
особливо для сільської місцевості [3, 6]. Сільські населені пункти Житомирської області
охоплені централізованим водопостачанням лише на 11 % [6]. В якості альтернативи
централізованому водопостачанню мешканці сільської місцевості використовують воду
джерельну і колодязну. Якість колодязної води по всій території України, і Житомирської
області зокрема, є сьогодні вкрай незадовільною за рядом показників, особливо за вмістом
нітратів [1-7]. Низький рівень екологічної культури селян, множинні фактори забруднення
призводять до того, що пити колодязну воду без додаткового очищення не можна.
Проблема якості води нецентралізованих джерел водопостачання загострюється й тим, що
наразі комплексні дослідження їх якості не проводять, а випадки контролю носять
епізодичний характер і проводяться органами санітарно-епідеміологічної служби у
випадках спалахів інфекційних захворювань.
Метою роботи стала екологічна оцінка якості питної води джерел
нецентралізованого водопостачання на території приміської зони м. Житомир. Об’єктом
дослідження є якість питної води з джерел нецентралізованого водопостачання на
території приміської зони м. Житомир. Предметом дослідження є показники якості
питної води – органолептичні, фізико-хімічні, санітарно-токсикологічні.
Методика дослідження. Дослідження проводилися протягом 2013 – 2015 рр.
Всього на території приміської м. Житомир було обстежено 10 джерел нецентралізованого
водопостачання, які знаходяться в селах Левків, Клітчин, Нова Вигода, Станішівка,
Туровець, Вереси, Глибочиця, Буки, Кодня, Лука та смт. Гуйва. Загалом дослідженнями
було охоплено до 30 км приміської зони міста. Об’єктами досліджень обрано колодязі та 1
каптаж (с. Левків). Всі досліджувані колодязі мають облицювання бетонних кілець. Їх
глибина до водного дзеркала коливається від 5 до 10 м. Криниці знаходяться в приватній
власності. Потенційними джерелами їхнього забруднення є надвірні вбиральні, вигрібні
ями, гноєсховища, компостні ями, приміщення для утримання худоби та птахів,
комунально-побутові стоки та стоки присадибних ділянок, смітники, дорога.
Зразки проб води відбирали у травні, липні та вересні місяці згідно з вимогами
ДСТУ ISO 5667-1: 2003. Оцінку якості води проводили за комплексом органолептичних,
фізико-хімічних та санітарно-токсикологічних показників, які визначалися за
загальноприйнятими методиками. Дослідження проводили на базі відділу лабораторноаналітичного контролю Державної екологічної інспекції у Житомирській області. Оцінку
екологічного стану води нецентралізованих джерел водопостачання проводили шляхом
порівняння фактичних вимірювань досліджуваних показників з нормативами, наведеними
в ДСанПіН 2.2.4-171-10 «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання
людиною» [4]. Статистична обробка одержаних експериментальних даних була проведена
з використанням пакету прикладних програм Microsoft Excel та Statistica 6.0.
Результати дослідження. Встановлено, що якість води джерел нецентралізованого
39

водопостачання, в першу чергу, залежить від його місця розташування, стану прилеглої
території, наявності поряд джерел забруднення, санітарно-технічного стану самого
джерела та здійснення заходів щодо належного його утримання. Результати досліджень
якості питної води джерел нецентралізованого водопостачання на території м. Житомир за
органолептичними показниками (запах, смак, забарвленість, каламутність) свідчать, що
всі відібрані проби води відповідають санітарно – гігієнічним.
Оцінюючи екологічний стан води джерел нецентралізованого водопостачання не
можливо не звернути увагу на фізико-хімічні показники якості води, адже вони є
достатньо інформативними та важливими. Нами були досліджені лише неорганічні
компоненти (рН, залізо загальне, жорсткість загальна, сухий залишок, хлориди, сульфати).
Для джерел нецентралізованого водопостачання водневий показник (pH), що
характеризує властивість води, зумовлену наявністю у ній вільних іонів водню, згідно
ДСанПіН 2.2.4-171-10, варіює у межах 6,5 – 8,5 одиниць. 60 % досліджених нами проб
води характеризувалися значенням рН в зазначених межах. Рівень рН води з джерела в
с. Левків знаходився на рівні 5,5, смт. Гуйва – 6,3, с. Нова вигода – 6,0, с. Туровець – 6,0.
Дуже висока жорсткість води була характерна для джерел нецентралізованого
водопостачання на території сіл Клітчин (15,5 – 20,1 ммоль/дм3), Станішівка (10,1 – 14,8
ммоль/дм3), Вереси (10,5 – 16,2 ммоль/дм3), Буки (10,8 – 20,8 ммоль/дм3).
Згідно ДСанПіН 2.2.4-171-10 для питного водокористування може бути обране
джерело (колодязь, каптаж), розчинний залишок у воді якого не перевищує 1500 мг/дм3.
Всі проби води характеризувалися значеннями цього показника на рівні – 148 –
1221 мг/дм3. Виключення склали проби води, відібрані з колодязя в с. Буки, розчинний
залишок у воді якого варіював в межах 1509 – 1760 мг/дм3, що свідчить про необхідність
вжиття заходів щодо зниження даного показника до вказаної норми.
Питна вода досліджуваних нами джерел нецентралізованого водопостачання на
території приміської зони м. Житомир є цілком безпечною стосовно вмісту у ній заліза
загального, сульфатів та хлоридів, рівень вмісту яких коливався у досить широких межах
– 0,069 – 0,901, 14,51 – 200,98 та 13,2 – 196,3 мг/л відповідно.
Серед органолептичних показників якості води найбільш сильно варіює її
каламутність – коефіцієнт варіації 45,3 %; серед фізико-хімічних показників – вміст
хлоридів (V=83,99 %) та жорсткість (V=71,95 %), найменше – рН води (V=8,36 %).
Серед санітарно-токсикологічних показників якості води особливе занепокоєння
викликають нітрати, про підвищений вміст яких останніми роками повідомляють засоби
масової інформації та Держсанепідслужби. Перевищення вмісту нітратів у 1,1 – 7,2 рази
мали місце у всіх відібраних пробах води джерел нецентралізованого водопостачання сіл
Левків (1,6 – 2,7 рази), Нова вигода (1,1 – 2,0 рази), Туровець (1,1 – 2,4 рази), Буки (3,4 –
5,86 рази), Лука (3,8 – 7,2 рази). 85 % відібраних проб води у с. Кодня мали підвищений в
середньому у 1,8 разів вміст нітратів. Незначним перевищенням вмісту нітратів у 1,1 – 1,5
рази характеризувалися 40 % відібраних проб води у селах Вереси та Станішівка.
Підвищений вміст нітратів вказує на забруднення даних джерел біогенними елементами,
які можуть потрапляти у воду від необлаштованих належним чином каналізаційних
споруд та вимиватися з ґрунту внаслідок їх внесення в надмірних кількостях. Серед
причин незадовільної якості питної води джерел нецентралізованого водопостачання
треба визнати низький рівень культури утримання та будівництва криниць та каптажів
джерел, недоліки в архітектурному плануванні території та стан господарських об’єктів.
Зауважимо, що перевищень вмісту нітратів у пробах води джерел нецентралізованого
водопостачання у смт. Гуйва та с. Клітчин не спостерігалося.
Звертаємо увагу й на той факт, що підвищених кількостей нітритів та азоту
амонійного у всіх відібраних пробах води джерел нецентралізованого водопостачання на
території приміської зони м. Житомир не було встановлено.
Серед санітарно-токсикологічних показників якості води досить сильно варіюють
вміст нітратного і нітритного азоту, коефіцієнти варіації яких складають 94,9 % та 98,9 %
40

відповідно.
Для покращення якості води в досліджуваних джерелах необхідно, в першу чергу,
звернути увагу на можливі джерела забруднення, що розташовані на прилеглій до джерела
нецентралізованого водопостачання території та усунути їх, при необхідності провести
ремонт та очищення джерела. А при облаштуванні колодязів та каптажів джерел, щоб
забезпечити себе питною водою гарантованої якості та уберегти себе від хвороб,
пов’язаних з вживанням недоброякісної води, необхідно дотримуватись норм санітарного
законодавства, визначених ДСанПіном 2.2.4-171-10 «Гігієнічні вимоги до води питної,
призначеної для споживання людиною».
Висновки:
1. Вода з нецентралізованих джерел водопостачання на території м. Житомир
відповідає санітарно – гігієнічним вимогам щодо органолептичних показників.
2. Серед фізико-хімічних показників якості води джерел нецентралізованого
водопостачання на території приміської зони м. Житомир відхилення від нормативних
значень виявлені у 40 % відібраних проб за величиною рівня рН, у 50 % – за рівнем
жорсткості та у 10 % – за вмістом сухого залишку.
3. Підвищених концентрацій заліза загального, сульфатів та хлоридів не виявлено в
жодній з досліджуваних проб, а їхній вміст варіював в межах 0,069 – 0,901 мг/л; 14,51 –
200,98 мг/л та 13,2 – 196,3 мг/л відповідно.
4. Підвищений вміст нітратів у 1,1 – 7,2 рази мав місце у всіх відібраних пробах
води джерел нецентралізованого водопостачання сіл Левків (1,6 – 2,7 рази), Нова вигода
(1,1 – 2,0 рази), Туровець (1,1 – 2,4 рази), Буки (3,4 – 5,86 рази), Лука (3,8 – 7,2 рази).
5. Вміст нітритів та азоту амонійного у всіх відібраних пробах води джерел
нецентралізованого водопостачання на території приміської зони м. Житомир знаходився
в межах норми.
Список використаних джерел
1. Водні ресурси на рубежі XXI ст.: проблеми раціонального використання,
охорони та відтворення / [М. А. Хвесик, О. В. Яроцька, І. Л. Головинський та ін.] ; за ред.
М. А. Хвесика. – К. : РВПС України НАН України, 2005. – 564 с.
2. Герасимчук Л. О. Екологічний стан води джерел нецентралізованого
водопостачання на території м. Житомир / Л. О. Герасимчук // Сучасні проблеми
збалансованого природокористування. – Кам′янець-Подільський: Подільський держ.
аграр.-техн. ун-т, 2014. – Спец. вип. до ІХ наук.-практ. конф. «Сучасні проблеми
збалансованого природокористування» (листопад, 2014 р.). – С. 112–115.
3. Герасимчук Л. О. Роль нітратного забруднення овочевої продукції та питної
води у формуванні неканцерогенного ризику для населення с. Лука Житомирського
району / Л. О. Герасимчук // Вісник ЖНАЕУ. – 2015. - № 2 (50), т.1. – С. 55–63.
4. Державні санітарні норми та правила «Гігієнічні вимоги до води питної,
призначеної для споживання людиною» (ДСанПіН 2.2.4-171-10) [Електронний ресурс] :
МОЗ України; Наказ, Норми, Правила від 12.05.2010 № 400. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0452-10.
5. Залеський І. І. Сучасний стан ресурсного потенціалу підземних питних вод
артезіанських басейнів України / І. І. Залеський, З. М. Буднік, О. М. Карповець // Вісник
Національного університету водного господарства та природокористування. – Випуск
4(60). – 2012. – Серія «Сільськогосподарські науки». – С. 101 – 107.
6. Національна доповідь про якість питної води та стан питного водопостачання в
Україні у 2012 році. – К. : міністерство регіонального розвитку, будівництва та житловокомунального господарства України. – 450 с.
7. Яцик А. В. Водний фактор у збалансованому екобезпечному розвитку України /
А. В. Яцик. – К. : Полімед, 2007. – 71 с.
41

УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У ПРОЦЕСАХ ПОВОДЖЕННЯ
З ТВЕРДИМИ ПОБУТОВИМИ ВІДХОДАМИ
Горобець О. В., к.е.н., доцент
Постановка проблеми. Проблеми, пов’язані із збиранням, транспортуванням,
знешкодженням, утилізацією та видаленням твердих побутових відходів (ТПВ) належать
до найбільш складних еколого-соціальних проблем сучасності. Надзвичайно актуальними
питання поводження з побутовими відходами є і для України.
Не зважаючи на те, що протягом останніх років у цій сфері відбулися певні
позитивні зрушення, зокрема, у містах України запрацювали 21 сміттєсортувальні лінії, а
в 496 населених пунктах було впроваджене роздільне збирання побутових відходів,
ситуація з утилізацією відходів (тобто використанням їх у якості вторинних матеріальних
чи енергетичних ресурсів) залишається складною.
За даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житловокомунального господарства України (Мінрегіону), майже 96 % зібраних твердих
побутових відходів вивозяться на полігони та звалища, які займають площу понад 9 тис.
га. Багато з них перевантажені та не відповідають нормам екологічної безпеки [4].
Внаслідок того, що послугами з вивезення ТПВ охоплено близько 78 % населення
України, щорічно виявляється близько 24 тис. стихійних звалищ, які займають площу
близько 1,5 тис. га. У 2014 р. було утилізовано лише 4,2 % із загального обсягу ТПВ,
причому 1,7 % із них було спалено, і тільки 2,5 % побутових відходів потрапило на
заготівельні пункти вторинної сировини та сміттєпереробні заводи [4]. Отже, існує
нагальна потреба підвищення ефективності управління процесами поводження з
побутовими відходами, одним із напрямків якого є активне залучення громадян та їх
об’єднань до участі у зазначених процесах.
Аналіз останніх досліджень. Дослідженню теоретичних, методичних та
прикладних аспектів поводження з твердими побутовими відходами присвячено праці
багатьох вітчизняних і зарубіжних науковців, зокрема, І. Бабаніна, Т. Галушкіної,
М. Гороха, Б. Горлицького, О. Губанової, В. Міщенка, Р. Мюррея, В. Петрука,
В. Смєтаніна, І. Сотник, Н. Хижнякової, Т. Шевченко та ін. Проте до цього часу питання
щодо необхідності участі громадськості у процесах поводження з відходами, а також
можливі форми такої участі висвітлені недостатньо.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Метою роботи є визначення форм участі
громадськості у процесах поводження з ТПВ. Об’єктом дослідження виступають процеси
поводження з побутовими відходами. У роботі були використані методи аналізу, синтезу,
порівняння та узагальнення.
Результати дослідження. Відповідно до чинного законодавства вирішення питань
у сфері поводження з побутовими відходами у населених пунктах України належить до
компетенції органів місцевого самоврядування, на які покладено наступні функції:
– нормативну (зокрема, розроблення та затвердження схем санітарного очищення
та правил благоустрою територій населених пунктів, місцевих програм поводження з
відходами, затвердження норм споживання та якості послуг з вивезення ТПВ та
встановлення тарифів на такі послуги);
– організаційну (організацію збирання, транспортування, утилізації, знешкодження
та видалення відходів, організацію роздільного збирання корисних компонентів відходів,
благоустрій населених пунктів);
– дозвільну (вирішення питань щодо розміщення на своїй території об'єктів
поводження з відходами, надання дозволу на відведення на території населеного пункту
місць чи об'єктів для складування, зберігання та захоронення відходів, надання дозволів
на будівництво або реконструкцію об'єкта поводження з відходами);
– контролюючу (здійснення контролю за станом благоустрою та утриманням
42

територій, за виконанням місцевих і регіональних програм поводження з відходами та
заходів благоустрою населених пунктів, за раціональним використанням та безпечним
поводженням з відходами, за додержанням юридичними та фізичними особами вимог у
сфері поводження з відходами);
– координаційно-стимулюючу (створення необхідних умов для стимулювання
залучення населення до збирання і заготівлі окремих видів відходів як вторинної
сировини, вжиття заходів для стимулювання суб'єктів господарювання, які здійснюють
діяльність у сфері поводження з відходами);
– інформаційну (інформування населення щодо здійснення заходів з благоустрою
населених пунктів та реалізації місцевих програм у сфері поводження з відходами,
відповідності якості послуг з вивезення ТПВ нормативам, нормам, стандартам та
правилам, сприяння роз'ясненню законодавства про відходи серед населення) [1].
В умовах інформаційного суспільства саме остання функція є надзвичайно
важливою і повинна обов’язково включати екологічну освіту населення через надання
інформації про вплив на довкілля і здоров’я людей різних методів поводження з
відходами; необхідність і переваги роздільного збирання ТПВ; навчання населення
навичкам сортування та роздільного збирання окремих компонентів ТПВ; екологічно
безпечні способи поводження з окремими видами відходів. Інформування населення може
здійснюватись шляхом співбесід, через інформаційні листівки, брошури, ЗМІ (пресу,
радіо, телебачення, Інтернет). Екологічну освіту населення слід здійснювати за цільовими
групами. Приклад брошури для школярів щодо впровадження окремого збирання ТПВ,
зокрема, паперу, наведено на рисунку.

Рис. Приклад брошури для школярів.
Джерело: власні розробки.
43

Як свідчить зарубіжний досвід, діяльність органів влади у сфері управління
побутовими відходами може бути успішною лише за умови активної участі громадян в
основних процесах поводження з ТПВ, а саме:
1) запобігання утворенню відходів та мінімізація обсягів ТПВ, що утворюються в
домогосподарствах – свідома відмова населення від купівлі товарів одноразового
використання, купівля продуктів "на вагу", купівля товарів з мінімальною кількістю
упаковки, надання переваги упаковці, здатній до біологічного розкладання (деревина,
папір), купівля побутової техніки з тривалим терміном експлуатації, ремонт техніки,
передача речей малозабезпеченим людям замість їх викидання тощо;
2) збирання відходів – здійснення збирання і сортування ТПВ, що утворюються у
домогосподарстві, для чого у домогосподарстві розташовується декілька ємностей,
призначених для окремого збору різних видів ТПВ, у т. ч. небезпечних;
3) перевезення відходів – перевезення до приймальних пунктів вторинної сировини
ресурсоцінних відходів (паперу, металу, скла, пластику);
4) утилізація відходів – громадяни, що мають дачні ділянки, або сільські жителі
можуть здійснювати утилізацію органічних відходів, які легко розкладаються
(компостування, годівля худоби і птиці, використання у вигляді палива тощо).
Крім зазначених вище, до процесів поводження з відходами належать також
видалення, знешкодження і захоронення (ці операції здійснюються спеціалізованими
підприємствами); а також контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення.
Щодо контролю у сфері житлово-комунального господарства з боку громадян, то
його можуть здійснювати громадські інспектори, які мають на це право відповідно до
наказу Мінрегіону [2], а також представники Громадської ради при Мінрегіоні, створеної,
зокрема, з метою врахування громадської думки під час формування та реалізації
державної політики у сфері поводження з побутовими відходами [3].
Висновки. Отже, участь громадськості є необхідною складовою успішного
управління у сфері поводження з ТПВ, тому зусилля органів місцевого самоврядування
повинні бути націлені на підвищення інформованості населення щодо питань екологічно
безпечного поводження з побутовими відходами, організацію громадського контролю у
сфері благоустрою та сприяння збільшенню екологічної активності громадян. Взаємодія
органів влади і громадськості дозволить підвищити ефективність управління процесами
поводження з твердими побутовими відходами в Україні.
Список використаних джерел
1. Горобець О. В. Напрями удосконалення управління поводженням з відходами в
Україні / О. В. Горобець [Електронний ресурс] // Економіка. Управління. Інновації. – 2013.
– № 1 (9) Режим доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/eui_2013_1_16.pdf.
2. Про затвердження Положення про групи позаштатних (громадських) інспекторів
державного архітектурно-будівельного контролю, контролю у сфері житловокомунального господарства: Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та
житлово-комунального господарства України № 305 від 13.06.2012 р. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1111-12
3. Про погодження Положення про Громадську раду при Міністерстві
регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України:
Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального
господарства України № 186 від 02.07.2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.minregion.gov.ua/about/collegiate/public-board/page/2/
4. Стан сфери поводження з побутовими відходами в Україні за 2014 рік:
інформація Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального
господарства
України
[Електронний
ресурс].

Режим
доступу:
http://www.minregion.gov.ua/napryamki-diyalnosti/zhkh/terretory/stan-sferi-povodzhennya-zpobutovimi-vidhodami-v-ukrayini-za-2014-rik/
44

ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ УКРАЇНИ ВОДНИМИ РЕСУРСАМИ
Дорохов В.І., к.х.н., доцент
Постановка проблеми. Запаси води на Землі величезні – 1,46 на 109 км3 або 0,025
% від її маси. Але це переважно льодовики або солона вода, непридатні для споживання й
технологічного використання, тому основним джерелом водопостачання для людства є
річковий стік. Вода – дорогий ресурс, замінити який неможливо, при цьому ступінь її
використання в різних країнах дуже різниться. Так, якщо для Німеччини, Франції, Польщі
й Італії він знаходиться в межах 10 − 15 % , то для України перевищує 62% [1]. Отже,
актуальним завданням організації планування раціонального використання водних
ресурсів в Україні є обов’язково врахування її малозабезпеченості водою, орієнтуючись
при цьому на маловодні роки.
Аналіз останніх досліджень. Проблеми забезпеченості людства водними
ресурсами є актуальними вже багато років і знаходяться в центрі уваги багатьох
дослідників, що пов’язано з їх надзвичайною важливістю та складністю.
Вагомим внеском у дослідження проблеми стали наукові праці таких відомих
українських та зарубіжних вчених, як: В.І.Вернадський, Г.О.Білявський, К.М.Ситнік,
Н.Ф.Реймерс, Дж.О.М.Бокрис, Ю.Одум та інші. Також значну увагу цьому питанню у
своїх останніх роботах приділяють А.К.Запольський [2], Б.Т.Камінський [3],
Б.М.Федишин [4] та інші. Разом з тим потребують подальшої розробки наукові
дослідження щодо формування та забезпечення екологічного підходу в напрямку
підвищення ефективності використання водних ресурсів.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Метою дослідження є теоретикометодичне обґрунтування методів оцінки забезпеченості країни водними ресурсами.
Об’єктом дослідження є водні ресурси України. Методологічним інструментарієм
дослідження є системний метод наукового пізнання природних явищ і процесів, що
відбуваються у гідросфері. Для дослідження проблем забезпеченості України водними
ресурсами використано абстрактно-логічний метод. Метод індукції та дедукції дозволив
сформулювати ключові характеристики побудови екологічно орієнтованої політики
ефективного використання водних ресурсів.
Результати дослідження. Водні ресурси України переважно складаються з
річкового стоку і прісних підземних вод. Загальні ресурси прісної води в Україні невеликі:
95 млрд м3, у тому числі 3,2 млрд м3 підземних вод. Це становить близько 0, 00003 %
загальних світових запасів прісної води (31,2 · 1015 т), або близько 0,009 % світових
ресурсів річок, прісних озер і ставків [5].
Місцевий річковий стік, що формується в межах країни, у середній за водністю рік
становить 52,4 км3. З урахуванням притоку із сусідніх країн середній багаторічний
річковий стік досягає 87,1 км3. З урахуванням стоку Дунаю Кілійським рукавом він
зростає до 209,8 км3. Прогнозні запаси підземних вод в Україні оцінюються в 21 км3/рік,
або 57,4 млн м3/добу, з них гідравлічно не пов'язаних з річковим стоком − лише 7 км3/рік
(19 млн м3/добу) (табл. 1).
Середній багаторічний стік на 1 км2 площі становить 86,8 тис. м3/рік, а із
розрахунку на одного жителя − близько 1 тис. м3/рік. У дуже маловодні роки він
відповідно зменшується до 49,2 і 0,57 тис. м3/рік., тому ефективно й раціонально
використовувати водні ресурси можна лише за нормованого багаторічного регулювання
річного стоку за допомогою водосховищ.
На території України протікає 22,5 тис. річок завдовжки понад 4 км, зокрема 117
річок завдовжки 100 км і більше. Загальна протяжність цих річок становить 170 тис. км.
Крім того, в Україні є понад 7 тис. озер (площею від 0,1 км2) із загальною площею понад 2
тис. км2 , 23 тис. штучних ставків і водосховищ (Кременчуцьке площею 2250 км2,
Каховське — 2155, Київське — 922, Дніпродзержинське — 567 км2 та ін. [6].
45

Таблиця 1.
Водні ресурси України [5].

Вид ресурсів

Середній за
водністю

Маловодний

Дуже
маловодний

Місцевий річковий стік
Приплив із суміжних
територій
Підземні води, що гідравлічно
не пов'язані з річковим
стоком
Сумарні ресурси

52,4

41,4

29,7

Водозабезпеченість
території у дуже
маловодний рік, тис.
м3/км2
49,2

34,7

28,8

22,9

37,9

7,0
94,1

7,0
77,2

7,0
59,6

11,6
98,4

Ресурси за рік, км3

Водні ресурси на території України розподілені досить нерівномірно. Так, середній
річний шар стоку коливається від 5 − 10 мм у Херсонській області до 625 мм на
Закарпатті. Природна забезпеченість території водою характеризується величиною стоку
місцевого формування впродовж року, яка припадає на 1 км2 площі. В найзабезпеченіших
водними ресурсами областях (Закарпатська, Миколаївська, Одеська) забезпеченість водою
становить 618 − 225 тис. м3/рік з 1 км2. Характерною ознакою для природного розподілу
водних ресурсів на території України є те, що місцям розміщення найпотужніших
споживачів води відповідають найменші запаси водних ресурсів (Донбас, Кривбас,
Автономна Республіка Крим та інші південні регіони).
Дуже нерівномірно розподілені також запаси підземних вод. Найбільша кількість
прогнозованих ресурсів підземних вод належить до басейнів Дніпра (61%), Сіверського
Дінця (12%) та Дністра (9%). Максимальна кількість (8402 тис. м3/добу) їх знаходиться в
Чернігівській області. Великі експлуатаційні запаси підземних вод мають Київська,
Полтавська, Херсонська, Харківська, Рівненська, Львівська, Сумська та Луганська області
(4186 − 3046 тис. м3/добу). Підземні води забезпечують приблизно 17 % загального
водоспоживання і 54 % господарсько-питного водопостачання (дані 1995 − 1999 рр.) [7].
До водних ресурсів належать також води озер і лиманів. Проте вони не можуть
бути надійним джерелом водопостачання, оскільки ці озера здебільшого невеликі, а їхній
рівневий режим нестійкий. Крім того, лимани мають переважно солону і солонувату води.
Прісні озера можна використовувати як джерела водопостачання лише на території їх
місцезнаходження.
Унаслідок обмеженості та нерівномірного розподілу водних ресурсів для
забезпечення населення і галузей народного господарства водою в Україні широко
використовують регулювання річкового стоку. Найбільш зарегульований стік у басейні
Дніпра. Для подолання дефіциту води в окремих регіонах було створено близько 1000
басейнів для регулювання річкового стоку та зберігання води у посушливі роки, а також
систему внутрішнього подавання води. Нині водою Дніпра користуються понад 70 %
населення і майже вся промисловість країни. Проте деякі регіони України відчувають
гостру нестачу води (західні регіони та східна частина Кримського півострова). Дефіциту
води зазнають Львів, Житомир, Бердичів та інші міста. Близько 33 % населення країни
проживає в недостатньо забезпечених водою регіонах.
Найбільший водопостачальник − Дніпро, який є головною водною артерією
України і третьою на європейському континенті річкою (після Дунаю та Волги) за
площею басейну (509 тис. км2) та четвертою за довжиною (2200 км). У верхній течії
Дніпро перетинає територію Росії і Білорусі. В Україні він протікає своєю середньою та
нижньою течією. Площа басейну − 291,4 тис. км2. Води басейну Дніпра становлять
близько 80 % усіх водних ресурсів України. Середній багаторічний обсяг стоку Дніпра у
гирлі досягає 53 км3. У маловодні роки він зменшується до 43,5, а в надто маловодні — до
30 км3. Середньорічний стік Дніпра формується на території Росії (32 %) та Білорусі
46

(31 %).
Прогнозовані ресурси підземних вод у басейні Дніпра в межах України становлять
12,8 км3, з яких 4,7 км3 гідравлічно не пов'язані з поверхневими водами. Обсяг розвіданих
запасів оцінюється в 2,6 км3 на рік, але нерівномірність їх розподілу зменшує можливість
використання до 1,2 км3.
Розподіл водних ресурсів на території басейну Дніпра дуже нерівномірний.
Найзабезпеченіша водою його верхня частина, в якій у середній за водністю рік на один
квадратний кілометр площі припадає 219 тис. м3/рік води. В басейні Десни і Прип'яті
питомі водні ресурси становлять 110−115 тис. м3/рік, а в нижній частині басейну водозабезпеченість зменшується до 36 тис. м3/рік на 1 км2.
Дніпро − джерело водопостачання не лише для споживачів, які проживають у
межах його басейну, але й для інших промислових центрів півдня і південного сходу
країни. Системами каналів Дніпро − Донбас, Північно-Кримський і Каховський щороку
переміщується за межі басейну близько 5−6 км3 стоку. Загалом Дніпро забезпечує водою
понад 65 % території України, на якій проживає близько 30 млн населення. На цій
території розміщено 50 великих міст і промислових центрів, близько 10 тис. підприємств,
2,2 тис. сільських та понад 1 тис. комунальних господарств, 50 великих зрошувальних
систем і 4 атомних електростанції. Це призводить до величезного антропогенного
навантаження на його води та впливає на формування якості води. Основні обсяги
промислового виробництва металургійної, хімічної, коксохімічмої та вугільної галузей
промисловості, потужні енергетичні об'єкти і великі масиви зрошувальних земель
сконцентровані на тій частині території Дніпра, де місцеві водні ресурси значно менші за
потреби в них. Тому внаслідок інтенсивного забруднення різноманітними стоками більша
частина водних ресурсів втратила здатність до самовідновлсння і знаходиться в стадії
деградації [4,5].
Загалом дефіцит прісної води в Україні сьогодні становить близько 4 млрд. м3.
Практично всі поверхневі, ґрунтові й частково підземні води забруднені промисловими,
побутовими, сільськогосподарськими стоками й не відповідають за якістю навіть
прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам (табл. 2) [ 8 ].
Таблиця 2.
Кількість скидів у поверхневі води України забруднюючих речовин
у складі стічних вод (за рік).
Речовини
Об’єм стічних вод, млн. м3
Нафтопродукти, тис. т
Зважені речовини, тис. т
Сухий залишок, тис. т
SО4-2, тис. т
Фосфор загальний, тис. т
БСК повне, тис. т

Кількість
7223
4,28
152
11697
2045
7665
104

Речовини
Вуглеводні ароматичні, т
Формальдегід, т
Роданіди , т
F-, т
Сl , тис. т
NН4+, тис. т
Ціаніди, т

Кількість
8,40
45,2
89,1
428
4183
30907
2,87

Основними забруднювачами води в Україні є: промисловість – 63,4%, сільське
господарство – 16,6%, комунальне господарство – 19,5%, інші джерела – 0,5%.
Забруднення, розподілені на території України нерівномірно, на заході України
техногенне навантаження складає приблизно до 5 т/км2, на сході – 20 т/км2 (рис. 1).

47

Рис. 1. Забруднення поверхневих вод України стічними водами.
В порівнянні з минулими роками забруднення поверхневих вод в Україні
зменшилося на 14% (промислові стоки зменшилися на 4%, сільськогосподарського
виробництва – на 20%, комунального господарства – на 8%). Та незважаючи на
зменшення забруднення, якість питної води продовжує погіршуватись, зростає
мінералізація води. З 1939–1994 р. вона зросла на 21%, за цей період вміст Сl- збільшився
на 58%, а сульфат - іонів на 45%, іонів калію та натрію на 47%. Також спостерігається
збільшення вмісту нітратів та нітритів, зменшення запасів та погіршення якості підземних
вод. Загальна мінералізація води з рівнем 1,5 г/л збільшилась (1960 р. – 16%, 1994 р. –
24%), а з рівнем 1,0 г/л – зменшилась (1960 р. – 62%, 1994 р. – 52%) [ 5 ].
Гострий дефіцит якісних питних вод відчувається не лише в містах Криму,
Донбасу, в Одесі, Львові, Харкові, а й у Києві, Житомирі, Вінниці, Херсоні, Нікополі,
Запоріжжі, Дрогобичі, Білій Церкві та ін. За даними ОДА за підсумками роботи у 2012
році нормативні втрати питної води підприємствами ЖКГ тільки при транспортуванні
склали майже 800 млн.м3 , або 28 % від загальної кількості води, що подається мережами.
Загальні (нормативні + понаднормативні) втрати питної води у мережах у 2006 році
склали майже 35 % або 981 млн.м3, на що витрачено, а фактично втрачено близько 800
млн.кВт · год електроенергії або 253 тис.т у.п. Найбільші втрати питної води у мережах
водопостачання в Луганській (52 %), Кіровоградській (51 %), Тернопільській (44 %),
Донецькій (43 %), Закарпатській (47 %) областях. Найменші – у місті Києві (16 %),
Київській (19 %), Полтавській (20 %), Волинській (21 %), Чернігівській (24 %)
областях [9]. Якість питних підземних вод теж постійно знижується.
Висновки. Плануючи використання водних ресурсів України, необхідно
враховувати їх нестачу, пов’язану як з об’єктивними (малозабезпеченість України
водними ресурсами), так і з суб’єктивними (загальне зростання вмісту забруднюючих
речовин у поверхневих, ґрунтових й частково підземних водах) причинами.
З метою економії води й охорони її від забруднення слід наполегливо
впроваджувати нові й удосконалювати існуючі водозберігаючі технології, замкнуті
системи водоспоживання, підвищувати ефективність роботи очисних споруд та інших
об’єктів водоохоронного призначення.
Вагомим чинником стимулювання раціонального користування водними ресурсами
України є, на нашу думку, й економічний важіль, пов’язаний як з еколого-економічно
48

обґрунтованою платою за воду, так і з системою штрафних санкцій за порушення правил
водокористування (наднормативне використання води, скидання неочищених та
недостатньо очищених вод тощо).
Таким чином, формування та забезпечення екологічного підходу в напрямку
підвищення ефективності використання водних ресурсів України дозволить не тільки
попередити забруднення природних водоймищ і значно зменшити антропогенне
навантаження на гідросферу, але й забезпечити водокористувача водою, що відповідає
всім прийнятим стандартам якості.
Список використаних джерел
1. Стан світу 2001: Доп. Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до
сталого суспільства / Пер. З англ.. Лестер Р.Браун та ін.. – К.: Інтелсфера, 2001. – 284с.
2. Запольський А.К. Водопостачання, водовідведення та якість води: Підручник. –
К.:Вища школа, 2005. –671с.
3. Камінський Б.Т. Хімія води і водних розчинів: навч.посіб. –Житомир : ЖІТІ,
2000. – 419с.
4. Федишин Б.М., Дорохов В.І., Павлюк Г.В., Заблоцька О.С., Борисюк Б.В.
Екологічна хімія: підручник.– Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2014. –518с.
5. Нацiональна доповiдь про стан навколишнього середовища в Українi. Київ,
1994, –298 с.
6. Біогеохімія / Навчальний посібник за ред. В.І. Дорохова Житомир. ЖДТІ, 2003,
– 269 с.
7. Екологічні проблеми водного та повітряного басейнів. Утилізація відходів / Зб.
наук. праць XIV міжн. наук.-практич. конф. // Під ред.. С.В. Размєтаєва – Харків:
УкрВОДГЕО. – 2006. – 232 с.
8. Складенко Т.В., Дорохов В.І. Комплексне використання водних ресурсів –
шлях до вирішення екологічних проблем гідросфери / Збірник матеріалів ХІ
Всеукраїнської науково-практичної конференції „Наука. Молодь. Екологія - 2015”. –
Житомир, 2015, C. 97-99.
9. Статистичний щорічник Житомирської області за 2012 рік. Житомир. В-во
«Полісся». – 2013. – 500 с.
СТВОРЕННЯ ХІМІКО-АНАЛІТИЧНОЇ ЛАБОРАТОРІЇ КАФЕДРИ ХІМІЇ ЖНАЕУ
ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ
КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ-ЕКОЛОГІВ
Заблоцька О. С., д.пед.н., професор
Горбунова Н. О., к.х.н., старший викладач
Хандрика Н. П., старший лаборант
Постановка проблеми. В Україні відбувається процес реформування вищої освіти.
Кількість ВНЗ неухильно скорочується і буде скорочуватися надалі. В результаті цього
процесу залишаться лише ті з них, які акцентують свою діяльність на науковій роботі,
створюють умови для організації навчання студентів на сучасному обладнанні та здатні
підготувати висококваліфікованих, конкурентоспроможних фахівців.
Забезпечення органічного поєднання освітньої, наукової й інноваційної діяльності
– одне з основних завдань, поставлене перед вищою школою в Законі України «Про вищу
освіту» [1]. Імплементація цього завдання у вищу школу вимагає докорінного перегляду
статусних пріоритетів університетів: зростання науково-дослідної складової їх діяльності
та пошуку нової моделі взаємодії освіти – науки – бізнесу – влади. Підготовка майбутніх
фахівців у сучасних ВНЗ повинна орієнтуватися безпосередньо на кінцевих споживачів
49

освітнього продукту – роботодавців [2].
Аналіз останніх досліджень. Шляхи реалізації Закону України «Про вищу освіту»
в контексті взаємодії освіти, науки і бізнесу в Україні висвітлюються у працях І. В.
Бакушевича, Г. В. Тітенко та багатьох інших науковців.
В дослідженнях Г. В. Тітенко визначені вимоги роботодавців до підготовки
бакалаврів у галузі екології (найважливіші компетенції), необхідні для їх успішного
працевлаштування. Серед них:
 навички роботи із сучасними приладами оцінки стану компонентів довкілля;
 здатність застосовувати сучасні методи та засоби контролю стану атмосферного
повітря, вод, ґрунтів та стану біоти.
До категорії базових компетенцій роботодавці віднесли фундаментальні знання з
хімії та біогеохімії, здатність використовувати знання і практичні навички з хімії і
біогеохімії для дослідження стану довкілля і можливих перетворень забруднюючих
речовин в природному середовищі [3]. Формуванню хімічної складової професійної
компетентності в процесі підготовки екологів присвячені роботи О. С. Заблоцької [4-6],
О. В. Кофанової, Н. М. Буринської, Т. М. Назарової [7-9], С. Д. Рудишина [10].
О. В. Кофанова пропонує використати в хімічній підготовці студентів-екологів у
вітчизняних навчальних закладах досвід Австралії й Нової Зеландії. Хімічна компонента
навчальних планів підготовки майбутніх фахівців-екологів у цих країнах знаходиться на
високому рівні за рахунок значної кількості спеціальних курсів хімічного спрямування [9].
Враховуючи переважно низьку якість підготовки випускників загальноосвітніх закладів із
хімії в Україні, а також постійне скорочення годин, відведених на вивчення хімії, набути
практичних навичок і високого рівня сформованості хімічної складової професійної
компетентності майбутніх екологів при самостійному вивченні хімічних дисциплін є
неможливим.
Подібної думки дотримується й С. Д. Рудишин. Він пропонує посилити хімічну
складову екологічної освіти за рахунок включення додаткових спецкурсів хімічного
спрямування до варіативної частини навчальних планів, розробки системи навчальних
пізнавальних завдань міждисциплінарного характеру із домінуванням біологічного і
хімічного матеріалу для самостійної та науково-дослідної роботи студентів [10].
В. І. Унрод та ін. наголошують на важливості практичного досвіду, який студенти
набувають при проведенні експериментальних досліджень на лабораторних роботах.
Окремо, як перспективна складова підготовки конкурентоспроможних фахівців-екологів,
виділяється наукова робота, яка, на думку науковців, повинна займати провідне місце в
умовах вищої освіти [11].
Зважаючи на необхідність посилення науково-дослідної компоненти навчання
майбутніх екологів, метою даної роботи є розробка програми становлення хімікоаналітичної лабораторії кафедри хімії, а також визначення перспективних напрямів
використання лабораторії для формування професійної компетентності майбутніх
екологів, їх конкурентоспроможності на ринку праці.
Методика досліджень. Дослідження проводили шляхом вивчення наявної
матеріально-технічної бази лабораторії, змісту методик метрологічних досліджень,
аналізу нормативних документів, навчальних програм підготовки екологів та наукових
праць провідних фахівців.
Результати дослідження. В умовах систематичного скорочення аудиторних годин,
відведених на вивчення фундаментального курсу «Хімія з основами біогеохімії», зокрема
– на проведення лабораторних занять, практично неможливо забезпечити якісне
формування хімічної складової професійної компетентності майбутніх екологів. Частково
цю проблему вирішують спецкурси хімічного спрямування «Екологічна хімія», «Хімія
мінеральних добрив і пестицидів» та «Аналітичні дослідження в екології».
Із відкриттям на факультеті екології і права магістратури за новою спеціальністю
«Технології захисту довкілля» на розгляд навчально-методичної комісії кафедрою хімії
50

було запропоновано ряд нових спецкурсів хімічного спрямування, а саме: «Хімічні
технології» та «Геохімія довкілля» з метою їх внесення у варіативну частину навчальних
планів. Зміст цих спецкурсів враховує вимоги до хімічної підготовки зазначених фахівців.
Лабораторні роботи з цих спецкурсів планується проводити на базі новоствореної хімікоаналітичної лабораторії кафедри хімії, оснащеної відповідним обладнанням. В умовах
функціонуючої лабораторії студенти матимуть можливість в реальних умовах
ознайомитися з різними методами контролю об’єктів навколишнього середовища і
застосовувати ці знання на практиці при виконанні науково-дослідних робіт, а в
майбутньому і в процесі професійної діяльності. Отже, створення такої лабораторії –
необхідність, продиктована вимогами часу.
На основі аналізу нормативних документів, які регламентують метрологічну
діяльність в Україні, було розроблено програму становлення хіміко-аналітичної
лабораторії кафедри хімії ЖНАЕУ. Це складний процес, що передбачає значних затрат
часу й фінансових витрат і передбачає покрокове виконання таких важливих етапів:
1. Аналіз наявної матеріально-технічної бази (необхідних приміщень, стан яких
повинен відповідати чинним санітарним нормам і правилам; приладів, реактивів,
документації).
2. Вивчення правових основ функціонування вимірювальних лабораторій, які
забезпечують єдність вимірювань та регулюють відносини у сфері метрологічної
діяльності згідно з Законом України «Про метрологію та метрологічну діяльність» [12].
Крім цього Закону, для атестації лабораторії необхідними є наступні документи:
 Правила уповноваження та атестації у державній метрологічній системі,
затверджені наказом Держспоживстандарту України від 29.03.2005 р. № 71 та
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.04.2005 р. за № 392/10672;
 ДСТУ ISO/TR 10013:2003 Настанови з розробляння документації системи
управляння якістю;
 ДСН 3.3.6.039-99 Державні санітарні норми виробничої загальної та локальної
вібрації;
 ДСН 3.3.6.042-99 Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень;
 ДБН В.2.5-28-2006 Природне і штучне освітлення;
 ГОСТ 12.1.008-76 ССБТ. Биологическая безопасность. Общие требования;
 ГОСТ 12.1.004-91 ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования.
3. Визначення сфери законодавчо регульованої метрології.
Згідно з вимогами Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» до
сфери законодавчо регульованої метрології належать такі види діяльності:
1) забезпечення захисту життя та охорони здоров’я громадян;
2) контроль якості та безпечності харчових продуктів і лікарських засобів;
3) контроль стану навколишнього природного середовища;
4) контроль безпеки умов праці;
5) контроль безпеки дорожнього руху та технічного стану транспортних засобів;
6) топографо-геодезичні, картографічні та гідрометеорологічні роботи, роботи із
землеустрою;
7) торговельно-комерційні операції та розрахунки між покупцем (споживачем) і
продавцем (постачальником, виробником, виконавцем), у тому числі під час надання
транспортних, побутових, комунальних, телекомунікаційних послуг, послуг поштового
зв’язку, постачання та/або споживання енергетичних і матеріальних ресурсів (електричної і
теплової енергії, газу, води, нафтопродуктів тощо);
8) обчислення сум податків і зборів, податковий та митний контроль;
9) роботи, пов’язані з визначенням параметрів будівель, споруд і території забудови;
10) роботи із забезпечення технічного захисту інформації згідно із законодавством;
11) роботи з використання апаратури глобальних супутникових навігаційних систем;
12) роботи, що виконуються за дорученням органів досудового розслідування,
51

органів прокуратури та судів;
13) реєстрація національних і міжнародних спортивних рекордів.
Оскільки ЖНАЕУ – єдиний в державі аграрний вищий навчальний заклад
екологічного спрямування, то логічним є орієнтація діяльності лабораторії передусім на
контроль стану навколишнього природного середовища (пункт 3) і контроль якості та
безпечності продукції рослинництва (пункт 2).
4. Отримання ліцензії для роботи з прекурсорами. Для отримання ліцензії для
роботи з прекурсорами необхідно обладнати окрему кімнату в капітальній будівлі сейфом,
металевими або дерев’яними повнотілими вхідними дверми товщиною 40 мм з двома
врізаними несамозамикальними замками, ґратами на вікнах, автономною сигналізацією з
місцевими світловими та звуковими сигналізаторами; одержати дозвіл МВС на
використання об’єктів і приміщень, довідки МВС про відсутність у працівників не знятої
чи не погашеної судимості, довідок нарколога.
5. Підготовка пакету необхідної робочої документації.
У лабораторії обов’язково повинна бути наступна документація:
 положення про підрозділ;
 паспорт підрозділу;
 настанова з якості;
 проект галузі атестації;
 інструкції та журнали з техніки безпеки;
 посадові інструкції.
У положенні про підрозділ наводиться правовий статус заявника, його
підпорядкованість; метрологічні роботи, що виконуються підрозділом; структура та склад
підрозділу; функції і права; обов’язки та відповідальність; порядок взаємодії підрозділу.
Паспорт повинен містити інформацію щодо заявника, його метрологічних робіт,
кадрового складу та інше.
Настанова з якості являє собою комплексний опис підрозділу заявника та
організації і порядку виконання метрологічних робіт.
Проект галузі атестації повинен містити докладний опис заявленої галузі атестації
щодо метрологічних робіт і розробляється за формою.
6. Отримання атестованих методик вимірювань. На кожен аналіз мають бути
оригінали ГОСТів, ДСТУ, які щорічно актуалізуються.
7. Атестація персоналу. Проводиться внутрішня атестація про відповідність
освіти, кваліфікації працівників.
8. Забезпечення лабораторії необхідними реактивами, стандартними зразками,
приладами. Повинні бути наявні усі стандартні зразки, реактиви із сертифікатами якості
для проведення кожного аналізу, усі необхідні прилади.
9. Повірка обладнання. Усі вимірювальні прилади, які необхідні для проведення
аналізів, сушильні шафи тощо – щорічно проходять повірку.
10. Атестація робочих місць. Перевірку на відповідність чинним санітарним
нормам і правилам здійснює СЕС; внутрішня комісія перевіряє наявність документації,
інструкцій з техніки безпеки, посадових інструкцій, обладнання; приміщення атестуються
на заземлення, складається технічний звіт.
11. Складання технологічних карт. З метою визначення собівартості аналізів
розраховують затрати часу, реактивів і т.д.
12. Проведення атестації лабораторії.
13. Поширення інформації про діяльність створеної лабораторії. Діяльність
лабораторії може бути прибутковою лише за умови успішної маркетингової діяльності.
Проходження усіх перелічених етапів робить можливим організацію діяльності
лабораторії у таких напрямках:
 надання комерційних послуг населенню (юридичним і фізичним особам) із
визначення показників якості продукції рослинництва, агрохімічних досліджень ґрунту,
52

визначення гідрохімічних показників якості води тощо;
 проведення НДР кафедри хімії за темою «Дослідження хімічних аспектів
екології», зокрема – й студентами;
 сприяння виконанню споріднених тем НДР інших кафедр і окремих викладачів
університету;
 проведення навчальних екскурсій для студентів І-ІІ курсів з метою їх
ознайомлення з організацією і функціонуванням хіміко-аналітичної лабораторії, де
здійснюються метрологічні дослідження об’єктів довкілля;
 використання лабораторії для вироблення і закріплення навичок практичної
роботи майбутніх бакалаврів (ІІІ-ІV курсів) і магістрів із нормативною документацією,
реактивами, лабораторним обладнанням у процесі проведення навчальних занять за
програмами відповідних спецкурсів;
 проведення засідань студентських наукових гуртків і товариств;
 надання організаційної допомоги та лабораторної бази студентам й аспірантам
під час виконання експериментальної частини курсових, дипломних і дисертаційних
робіт, тематика яких пов’язана з виконуваними в лабораторії дослідженнями;
 проходження студентами виробничої практики;
 проведення ознайомлювальних екскурсій для слухачів курсів післядипломної
освіти ЖНАЕУ з метою удосконалення їх фахової підготовки та залучення потенційних
замовників на метрологічні дослідження.
Висновки. Таким чином, створення хіміко-аналітичної лабораторії кафедри хімії
покращить матеріально-технічну базу університету. Лабораторія може використовуватися
не тільки для вирішення безпосередніх виробничих задач, а й матиме величезний
потенціал для підвищення професійної компетентності майбутніх фахівців у галузі
екології.
Перспективи подальших досліджень полягають в аналізі перспективи
використання хіміко-аналітичної лабораторії кафедри хімії для підвищення професійної
компетентності студентів інших спеціальностей ЖНАЕУ.
Список використаних джерел
1. Закон
України
«Про
вищу
освіту».
Режим
доступу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page
2. Використання міжнародного досвіду для мережевої взаємодії бізнесу, освіти і науки
України / І. В. Бакушевич , А. В. Горощинський, С. С. Слава // Науковий вісник
Ужгородського університету. Серія: Економіка. – 2015. – Вип. 1 (45). – Т. 1. – С. 90-93.
3. Сучасні вимоги роботодавців до рівня компетентності бакалавра-еколога /
А. В. Тітенко, Н. В. Максименко, А. Н. Некос, К. Б. Уткіна // Вісник Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна Серія: Екологія. – 2015. – №. 1147. – С. 123135.
4. Заблоцька О. С. Формування предметних компетенцій з хімії у студентів
екологічних спеціальностей : монографія / Ольга Сергіївна Заблоцька. – Житомир :
Житомирський національний агроекологічний університет, 2011. – 424 с. – Бібліогр. : с. 380–
414.
5. Заблоцька О. Методика формування предметних компетенцій у студентів-екологів у
процесі викладання теми «Хімічні елементи як основа живої й неживої природи» / Ольга
Заблоцька // Імідж сучасного педагога. – 2010. – Випуск № 5 (104). – С. 39–41.
6. Заблоцька О. С. Методика формування предметних компетенцій з хімії в процесі
викладання теми «Ноосфера й техногенез. Контроль стану навколишнього середовища як
одне з головних завдань біогеохімії» у студентів-екологів / О. С. Заблоцька // Вісник
Житомирського державного університету імені Івана Франка. – 2010. – Випуск № 52. – С. 58–
61.
7. Кофанова О. В. Основні положення будови компетентністно орієнтованої
53

методичної системи хімічної підготовки студентів-екологів у вищих технічних закладах
освіти / О. В. Кофарова, Н. М. Буринська // Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні
технології. – 2011. – № 8 (18). – С. 243-251.
8. Кофанова О. В. Удосконалення програми з хімії з урахуванням міждисциплінарних
зв’язків / О. В. Кофанова, Т. М. Назарова // Вісн. Нац. техн. – 2009.
9. Кофанова О. В. Структура хімічної компоненти програми підготовки майбутніх
інженерів-екологів в університетах Австралії і Нової Зеландії // Вересень. – 2011. – № 3-4 (5657). – С. 89-98.
10. Рудишин С. Д. Концепція професійної підготовки еколога у вищій школі України /
С. Д. Рудишин // Креативна педагогіка. – 2011. – № 4. – С. 101-104.
11. Шляхи поліпшення екологічної освіти студентів / В. І. Унрод, І. І. Осипенкова,
Г. О. Дейкало, Р. М. Скрипниченко // Вісник Черкаського державного технічного
університету. – Черкаси: ЧДТУ. – 2010. – № 2. – С. 188-191.
12. Закон України «Про метрологію та метрологічну діяльність». Режим доступу: //
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1314-18/page
ДЕМОГРАФІЧНІ ПОКАЗНИКИ
ЦЕНОПОПУЛЯЦІЇ АНЕМОНИ ДІБРОВНОЇ (ANEMONE NEMOROSA L.)
В УМОВАХ ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ
Іщук О. В., Світельсьский М. М., Федючка М. І., к.с.-г.н., доценти
Постановка проблеми. Біорізноманіття – один із факторів оптимального
функціонування екосистем і біосфери в цілому. Воно забезпечує стійкість екосистем до дії
зовнішніх стресових впливів і підтримує в них рівновагу. Збереження рослинного світу, і
в першу чергу рідкісних, зникаючих і потребуючих охорони видів рослин – частина
глобальної проблеми вивчення збалансованого використання і збереження біорізноманіття
на планеті. Рідкісні та вразливі види відіграють особливу роль в біоценозах, є
стенобіонтами, можуть бути індикаторами стану навколишнього середовища, і будь-яке
втручання людини в першу чергу призводить до зміни життєдіяльності цих організмів.
Тому вивчення популяцій рідкісних і вразливих видів є необхідною умовою збереження і
підтримання біорізноманіття
Аналіз останніх досліджень. Анемона дібровна (Anemone nemorosa L.) – рослина
роду Анемона, родини Жовтецевих. В родині нараховується близько 50 родів, найбільш
близькими до роду анемона є рід Калюжниця і рід Жовтець.
Ценопопуляційні дослідження не лише вносять вклад в теоретичну екологію,
ботаніку, демекологію і фізіологію рослин, а й мають також і практичне значення. Вони є
біологічною основою для розробки способів раціонального використання природних
рослинних ресурсів та їх охорони. Важливою характеристикою популяції будь-якого виду
є віковий спектр. Віковий спектр, який найбільш часто зустрічається в даного виду і в
якому зберігаються співвідношення у дорослій, найбільш стабільній частині називають
базовим спектром. Його можна розглядати як загальну характеристику динамічно
рівноважного стану ценопопуляції, до якого вона намагається повернутися після
відхилень, які викликані впливом факторів середовища.
Для більшості видів рослин складені діагнози і ключі для виділення вікових
періодів і онтогенетичних станів, детально вивчений онтогенез багатьох лікарських
рослин, культурних і рідкісних видів рослин. Проте, онтогенез анемони дібровної
вивчений не достатньо, тому нами була зроблена спроба виділення вікових періодів і
стадій онтогенезу на основі періодизації онтогенезу Работнова Т.О. Для порівняння ми
використовували періодизацію онтогенезу близького виду – калюжниці європейської
(Trollius europaeus L.).
54

Мета роботи. Вивчення демографічних показників анемони дібровної (Anemona
nemorosa L.) в умовах Житомирського Полісся.
Методика дослідження. Вивчення демографічних показників популяції анемони
дібровної проводилися у мішаному лісі в околицях с. Зарічани, Житомирського району
впродовж 2013 – 2014 рр. Для виділення вікових груп використовували періодизацію
онтогенезу Работнова Т.О.
Результати дослідження. Для опису стану рослин використовується великий набір
морфопараметрів. Нами були використані такі параметри, як висота рослин, довжина і
ширина листка, кількість стеблових і прикореневих листків, кількість квіток, діаметр
квітки. Враховувалися для виділення морфометричні показники, які вимірювалися в 25
особин кожного онтогенетичного стану в популяції. Були виділені ювенільні, іматурні,
віргінільні, молоді генеративні, середньовікові генеративні онтогенетичні стани.
Ювенільні рослини. Висота рослин 1-4 см. листки слабко розсічені, довжина листка
0,5-1,5 см, ширина листка 0,8-1,8 см, кількість листків 1-2 шт. (таб. 1).
Іматурні рослини. Висота рослин 4-10 см, довжина листка 1,5-3,5 см, ширина
листка 2,5-4 см, кількість листків 2-3 шт. (таб. 2).
Віргінільні рослини. Висота рослин 9-14 см, довжина листка 2,5-4,5 см, ширина
листка 3-5 см, кількість листків 4-8 шт. (таб. 3).
Молоді генеративні рослини. Характеризуються наявністю одного пагона, квітки і
розділенням на стеблові і прикореневі листки. Висота рослин 19-29 см, діаметр квітки 46,5 см, довжина листка 2-5 см, ширина листка 3-6 см, кількість стеблових листків 3-4 шт.,
кількість прикореневих листків 3-5 шт.
Середньовікові генеративні рослини. Різниця – наявність ще однієї квітки. Висота
рослини 26-33 см, діаметр другої квітки 3-5,5 см, довжина листка 3-5 см, ширина листка 3,55,5 см, кількість стеблових листків 3 шт., кількість прикореневих листків 3-9 шт. (таб. 4).
Таблиця 1
Показники висоти рослин, довжини і ширини листка,
кількості листків ювенільних особин (j)
Довжина
Ширина листка,
Кількість
листка, см
см
листків, шт..
M±m
2,05±0,16
0,91±0,08
1,35±0,11
1,2±0,11
median
2
2
1,5
1
mode
2,5
1
1
1
δ
0,63
0,32
0,42
0,41
min-max
1-3
0,5-1,5
0,8-2
1-2
Примітка: M±m – середнє значення, стандартна помилка; median – медіана; mode
– мода; δ – стандартне відхилення; min-max – мінімум – максимум.


Висота рослин, см

Таблиця 2
Показники висоти рослин, довжини і ширини листка,
кількості листків іматурних особин (im)


Висота рослин, см

M±m
median
mode
δ
min-max

6,97±0,39
7
8
1,49
4,5-10

Довжина
листка, см
2,47±0,15
2,5
2,5
0,58
1,5-3,5
55

Ширина листка,
см
3.27±0,15
3
3
0,56
2,5-4

Кількість
листків, шт..
2,8±0,11
3
3
0,41
2-3

Таблиця 3
Показники висоти рослин, довжини і ширини листка,
кількості листків віргінільних особин (v)


Висота рослин, см

M±m
median
mode
δ
min-max

11,93±0,33
12
12
1,28
10-14

Довжина
листка, см
3,33±0,11
3,5
3,5
0,41
2,5-4

Ширина листка,
см
4,27±0,15
4,5
4
0,56
3-5

Кількість
листків, шт..
6±0,24
6
6
0,93
5-8
Таблиця 4

Показники висоти рослин, довжини і ширини листка,
кількості листків середньовікових генеративних особин (g2)
Діаметр Діаметр
Довжина Ширина Кількість
Кількість
першої
другої

листка,
листка, стеблових прикореневих
квітки,
квітки,
см
см
листків
листків
см
см
M±m 2,96±0,46 5,27±0,12 4,47±0,2 3,87±0,16 4,8±0,2
3±0
5,33±0,39
median
29,5
5
5
4
5
3
5
mode
29
5
5
4
5,5
3
5
δ
1,77
0,46
0,77
0,61
0,7
0
1,5
min26-33
4,5-6
3-5,5
3-5
3,5-5,5
3-3
4-9
max
Висота
рослин,
см

Найбільша кількість особин анемони дібровної припадає на віргінільні, а найменша
на середньовікові генеративні.
Висновки:
Анемона дібровна – вид занесений в додатковий список рідкісних і вразливих видів
рослин, який потребує постійного спостереження за станом її популяції, тому вивчення
розповсюдження і нових місць її існування сприяють збереженню виду.
Нами була складена шкала для виділення онтогенетичних станів Anemone nemorosa
L. При цьому були використані морфометричні показники, найбільш інформативним
виявився показник висоти рослин. За отриманими даними були виділені ювенільні,
іматурні, віргінільні, молоді генеративні, середньовікові генеративні онтогенетичні стани.
В ценопопуляції переважають особини віргінільного онтогенетичного стану, які
складають 50-51%.
Список використаних джерел
1. Агапова Н.Д. Семейство лютиковые (Ranunculaceae) // Жизнь растений. – М.:
Просвещение, 1980. – Т. 5(1). – С. 210-216.
2. Работнов Т.А. Фитоценология / Т.А. Работнов. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 291 с.
3. Работнов Т.А. Экспериментальная фитоценология / Т.А. Работнов. – М.: Изд-во
МГУ, 1987. – 160 с.
4. Жукова Л.А. Онтогенез и циклы воспроизведения растений // Журн. общ.
биологии. - 1983. – Т.44. - № 3. – С. 361-374.
5. Заугольнова Л.Б. Типы возрастных спектров нормальных ценопопуляций
растений // Ценопопуляции растений. – 1976. – С. 81-91.

56

ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ БІОТЕХНОЛОГІЇ. БІОРЕМЕДІАЦІЯ
Климчик О. М., к. с.-г. н., доцент
Постановка проблеми. Діяльність людини чинить на навколишнє середовище
потужну техногенну дію, зокрема забрудненням повітря, води і ґрунту; накопиченням
відходів виробництв і життє-діяльності, де значну частку займають органічні
забруднювачі, в результаті чого пригнічується природна біота, змінюються
співвідношення між окремими групами мікроорганізмів і в цілому змінюється напрям
метаболізму, порушуються природні процеси самоочищення. Це призводить до утворення
диспропорцій у довкіллі та загалом до погіршення екологічної ситуації. Так, в забрудненій
екосистемі з пригніченою корисною мікрофлорою розвиваються шкідливі і патогенні
мікроорганізми – наприклад, у водоймах, забруднених біогенними елементами азоту і
фосфору, стрімко розвиваються небезпечні синьо-зелені і бурі мікроводорості, які
викликають отруєння води. В ґрунті і воді нагромаджуються відходи, що не
розкладаються. Забруднення об'єктів довкілля, надходження до нього ксенобіотиків,
руйнування та перетворення природних систем викликають штучні зміни рівноважного
стану екосистем, зниження їх продуктивності, зростання дефіциту природних ресурсів та
погіршення умов існування людей.
Завдання досліджень. Розкрити значення біотехнологій у вирішенні сучасних
екологічних проблем.
Методика досліджень. Використані загальнонаукові методи (методи теоретичних
досліджень), зокрема аналітичний та узагальнюючий методи – для аналізу наукових та
літературних джерел з поставленої проблеми; емпіричний – для накопичення фактів,
методи аргументування – для доведення власних суджень.
Результати досліджень. Для підтримки екологічної рівноваги навколишнього
середовища і підвищення якості складових довкілля, а також одержання результатів, що
зумовлюють збалансованість природних ресурсів; підвищення продуктивності біосфери і
збереження її генофонду; забезпечення якості продукції та її екологічної чистоти;
забезпечення екологічної безпеки в цілому, окрім оптимізації технологічних процесів
природокористування і дотримання ідеології ресурсозбереження; нормування і обмеження
викиду забруднень в об'єкти довкілля, наразі все активніше застосовують різні
біотехнологічні методи, зокрема біоочищення стічних вод і твердих відходів;
використовують альтернативні енергетичні джерела, що отримуються завдяки
біотехнолгії (біогаз, біоетанол); запроваджують біопереробку відходів, створюють
біопрепарати і біозасоби сільськогосподарського і медичного призначення тощо [1, 2, 5].
Розвинені країни світу, зокрема США, Японія, Китай вже взяли на озброєння біотехнологію та генетичну інженерію. У країнах Європи біотехнологію також відносять до
пріоритетних наукових напрямів, а в її розвиток вкладають великі кошти уряди й
промисловці Німеччини, Франції, Голландії та ін. [4, 6]. В Україні також проводяться
біотехнологічні дослідження, спрямовані на виробництво екологічно безпечних продуктів
харчування, медичних препаратів, альтернативних енергетичних матеріалів [1, 3, 5].
Саме досягнення в цій галузі допомагають вирішувати глобальні проблеми людства
– подолання дефіциту продовольства, енергії, мінеральних ресурсів; досягати успіхів у
справі охорони здоров'я та природного середовища.
Напрям досліджень проблеми використання біотехнологій для очистки водних
ресурсів розроблявся П. І. Гвоздяком та Л. І. Глобою, А. К. Запольським, Г. О. Нікітіним
та Н. В. Левітіною. Питання використання біотехнологій в екології сільського
господарства розглянуті А. А. Ковальовим та А. Н. Кожевніковою, М. М. Мусієнко й О. О.
Панютою, Р. С. Шевелухою.
Екологічні біотехнології – це новий підхід до охорони і збереження навколишнього
середовища при сумісному використанні досягнень біохімії, мікробіології, генетичної
57

інженерії та хімічних технологій; це специфічний напрямок сучасної науки і техніки,
основним завданням якого є використання живих організмів і біологічних процесів для
розв’язання проблем захисту навколишнього середовища від забруднень антропогенного
характеру [3].
Пріоритетність біотехнології визначається стратегією її розвитку, орієнтованою на
соціально-економічний розвиток суспільства. Все більше уваги приділяється
використанню біотехнологічних методів у практиці збереження та відтворення природних
ресурсів, а також розробці природоохоронних технологій, до яких слід віднести
збереження цілісності навколишнього природного середовища, його стабільності і
стійкості; використання екологічно безпечних біотехнологічних методів у певних галузях
господарської діяльності; широке запровадження методів біодеградації твердих і рідких
комунальних та промислових відходів; використання засобів біоочищення побутових і
промислових стічних вод на базі іммобілізованих фільтрувальних систем, біофільтрів;
створення альтернативних технологій для застосування в агропромисловій галузі;
налагодження виробництва альтернативних видів біопалива (біогазу, біоетанолу);
біовідновлення ґрунтів; дотримання технологічних принципів перетворення природних
матеріалів, енергії, що ґрунтуються на раціональному природокористуванні; розробка
методів генетичної та клітинної інженерії для виготовлення біооб'єктів з катаболічною
системою детоксикації шкідливих ксенобіотиків тощо [3, 4, 5].
Одним із сучасних методів, що використовуються при розробці екологічно чистих
технологій захисту навколишнього середовища і відновлення природних ресурсів, є
біоремедіація – найбільш щадний метод збереження біорізноманіття і забезпечення
стійкості очищаючих біоценозів.
Біоремедіація – комплекс методів для очищення вод, ґрунтів з використанням
метаболічного потенціалу біологічних об’єктів – рослин, грибів, черв’яків, комах,
бактерій й інших організмів або їх ферментів, не завдаючи при цьому додаткової шкоди
довкіллю. До найуспішніших технологій біоремедіації належать ті, в яких
використовуються мікро-організми, що в природних умовах присутні в забрудненому
середовищі. Багато бактерій і грибів, що зустрічаються в природі, здатні руйнувати
хімічні забруднювачі. До них належать, наприклад, мікроорганізми, які руйнують
пестициди і поліхлоровані біфеніли, а також здатні до детоксикації важких металів.
Технологія біоремедіації передбачає використання мікроорганізмів для
перетворення потенційно небезпечних хімічних сполук в безпечні або менш небезпечні. В
середовище, що очищається (ґрунти, водойми,) або в утилізовані відходи (наприклад, на
сміттєпереробних заводах, або полігонах ТПВ) вносять високі концентрації спеціально
підібраних мікро-організмів, які раніше були виділені з середовища (ґрунту),
селекціоновані генетичними методами і розмножені у формі готового до застосування
препарату [4, 6]. В результаті в потрібному місці в потрібний час штучно створюється
висока концентрація клітин мікробних угруповань, що швидко засвоюють забруднювачі,
як головне джерело енергії життєдіяльності, і при цьому переробляють їх в продукти
власного метаболізму: вуглекислий газ і воду. В результаті повністю нейтралізується
несприятлива гнітюча дія забруднювачів на природні процеси біологічного самоочищення
ґрунту і води, нормалізується метаболізм, відновлюється й активізується аборигенний
видовий склад мікрофлори, природні процеси ґрунтоутворення, дихання, самоочищення.
Наразі біоремедіаційні технології засновані на механізмах і потенціалах майже всіх
видів життєвих форм, тобто мікроорганізмів (мікробна ремедіація), рослин
(фіторемедіація) і тварин (зооремедіація). Методи біостимуляції передбачають внесення
азотвмісних й інших поживних сполук на територіях, де вже існують необхідні
мікроорганізми, що створює сприятливі умови для їх розмноження. Наприклад,
забруднені водойми збагачують метаном, як джерелом поживних речовин для бактерій,
що постійно там живуть. Частіше за все для біоремедіації використовують
мікроорганізми, бактерії і гриби.
58

Перевага бактеріального очищення в порівнянні, наприклад, з хімічним полягає у
тому, що воно не викликає появи нового забруднюючого агента в навколишньому
середовищі. Так, наприклад, щільність фітопланктону після бактеріального очищення
підвищується. Деякі мікро-організми здатні змінювати молекулу ксенобіотика й робити її
доступною й привабливою для інших мікроорганізмів («кометаболізм»). Прикладом може
служити розкладання інсектициду паратіону під дією двох штамів Pseudomonas – P.
aeruginosa й P. stuzeri.
Висновки. Екологічна спрямованість біотехнологій полягає саме у вирішенні
проблем різного характеру, що виникають внаслідок господарської діяльності людини, та
які пов'язані з організацією і функціонуванням компонентів довкілля, з особливостями
його мінливості під дією антропогенних факторів, з пошуком шляхів збереження стійкості
й підвищення продуктивності біосфери.
Розвиток біотехнологічних методів для вирішення екологічних проблем сприяє
оптимізації як біотехнологічних, так і суто екологічних процесів, спрямований на
досягнення позитивних результатів при мінімальних витратах сировини, енергії і робочої
сили.
Біоремедіація передбачає розробку технологій, задачею яких є використання
біохімічного потенціалу аборигенних, адаптованих або модифікованих біологічних
систем, перш за все мікроорганізмів, для деградації або детоксикації полютантів.
Біотрансформація і біодеструкція органічних ксенобіотиків та забруднень
неорганічної природи, природних і синтетичних полімерних матеріалів із використанням
генетичних основ створення рекомбінантних мікроорганізмів; біоремедіація водних
систем і ґрунтів; біологічне видалення важких металів і радіонуклідів; знешкодження
токсичних речовин; фіторемедіація; біологічне очищення і дезодорація газоповітряних
викидів; мікробіологічна переробка органічних відходів; метаногенерація – це далеко не
повний перелік можливостей сучасних біотехнологій, зокрема екологічних.
Перевагами екологічних біотехнологій є: доступність основних біохімічних шляхів
мікробіологічної трансформації різного роду забруднювачів; недеструктивний характер
стосовно навколишнього середовища; можливість цілеспрямованого застосування в
потрібному місці в потрібний час; висока швидкість засвоєння і переробки
мікроорганізмами забруднювачів на нешкідливі для навколишнього середовища продукти
життєдіяльності бактерій; екологічна і гігієнічна безпека.
Список використаних джерел
1. Біотехнології в екології [Текст]: навч. посібник / А. І. Горова, С. М. Лисицька,
А. В. Павличенко, Т. В. Скворцова. – Д.: Національний гірничий університет, 2012. – 184
с.
2. Блюм Я. Современные биотехнологии – вызов времени / Я. Блюм, Н. Борлоуг,
Л. Суржик, Ю Сиволап. – К.: РА NOVA, 2002. – 102 с.
3. Мосін О. В. Еологічні аспекти сучасної біотехнології [Електронний ресурс] /
О. В. Мосін. – Режим доступу: http://bukvar.su/jekologija/196730-Ekologicheskie-aspektysovremennoiy-biotehnologii.html.
4. Применение биотехнологий для очистки окружающей среды. Опасные
отходы. – Режим доступу: http://www.rusdocs.com/primenenie-biotexnologij-dlya-ochistkiokruzhayushhej-sredy-opasnye-otxody.
5. Царенко О. М. Основи екології та економіка природокористування [Текст]:
навч. посібник / О. М. Царенко, О. О. Hесвєтов, М. О. Кадацький. – Суми:
Університетська книга, 2001. – 324 с.
6. Blue Planet. Aquaclean_present [Електронний ресурс]: Презентація. – Режим
доступу: https: //docviewer. yandex.ru/?url=http.

59

МОЖЛИВІ ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ ВИДОБУТКУ БУРШТИНУ
В ОЛЕВСЬКОМУ РАЙОНІ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Коткова Т. М., к.с.-г.н, доцент
Актуальність досліджуваної теми. Постановою Кабінету Міністрів України від
12.12.1994 № 827«Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавного та
місцевого значення»(у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 №
1370) бурштин віднесено до корисних копалин загальнодержавного значення. На території
України є низка підприємств, що займаються розробкою родовищ бурштину на підставі
спеціального дозволу на користування надрами [5].
Разом з тим, на сьогоднішній день має місце незаконний видобуток бурштину.
Самовільний видобуток здійснюється гідромеханічним способом, що призводить до
зубожіння, псування родовищ та спричиняє негативні екологічні наслідки, а також може
призвести
до
зменшення
кондиційного
вмісту
сортового
бурштину
в
бурштиновміщуючому шарі і втрати промислового значення цих родовищ [3]. В
Житомирській області в результаті несанкціонованого видобутку бурштину пошкоджено
майже 200 га земель лісогосподарського призначення [4]. Ґрунти в зоні Полісся
характеризуються легким гранулометричним складом, високою кислотністю та низьким
забезпечення поживними речовинами. Землі Рівненщини, де видобуток бурштину вже
триває до десяти років потребують консервації на площі 6,7 тисяч гектарів земель, з них,
1,1 тисяч гектарів – деградовані, 3,2 тисячі гектарів – малопродуктивні, 2,4 тисячі гектарів
– техногенно забруднені [2]. Скільки таких земель в Олевському районі, ніхто не
досліджував.
Результати досліджень. Україна посідає друге місце в світі за запасами бурштину,
при цьому вирізняється найвищим у світі відсотком бурштину ювелірної якості в
покладах. Однак по видобутку цього каменю сьогодні, Україна є світовим лідером,
оскільки Калінінградська область Росії та республіки Балтії вичерпали свій ресурс або
заморозили його до кращих часів. За оцінками спеціалістів зараз саме українськийкамінь є
найкращим по якості.
Видобувають бурштин на Рівненщині, Волині та Житомирщині. В останній
лідируючі позиції займає Олевський район. Тут камінь добувають недавно, однак, він
залягає наймілче, порівняно із іншими сусідніми районами, де знайдені поклади
сонячного каменю.
Однакдержавний бюджет не отримує від цього видобутку ні копійки, оскільки
майже весь видобуток сонячного каменю здійснюється нелегально. Найбільш ласі ділянки
контролюють кримінальні структури, відмиваючи камінь мотопомпами. Місцевому
населенню, в міру неможливості контролювати весь ліс, дістаються бідніші «залежі». Але
і цього достатньо для покращення сімейних бюджетів багатьох родин, де є працездатні
члени сім’ї, особливо чоловіки. В багатьох обійстях з’явилися транспортні засоби,
механізми для обробітку грунту та інша техніка. В багатьох родинах можна побачити цілі
ангари з різноманітною технікою.
З одного боку мене радує матеріальний достаток земляків, адже до недавнього часу
Олевський район був одним із найбідніших не тільки на Житомирщині, а й Україні в
цілому. Однак то лише крихти. Левова частка доходів від видобутку бурштину осідає в
кишенях можновладців різних рангів, починаючи від верхівки і закінчуючи районним
керівництвом, а могла б іти на покращення інфраструктури, будівництва доріг району,
розвитку туризму, адже Олевському району є що показувати туристам, в тому числі і
іноземним, окрім, звичайно, самих копалень бурштину.
Окрім величезних втрат бюджету нелегальний видобуток бурштину на
Житомирщині набув масштабів екологічного лиха. Природамає невідновні втрати. Для
вимивання каменю мотопомпами екскаваторами копають траншеї для пуску води.
60

Водозабір здійснюють із ближніх ставків, меліоративних систем, малих річок та інших
водних природних чи штучних об’єктів і потім за допомогою шланга великої довжини та
насосу відмивають камінь. Через такий видобуток знищено декілька малих річок, які були
частковими постачальниками води до річки Уборть. Ці річки мали важливе екологічне
значення в плані поповнення водних запасів, особливо у період меженю.
Для видобутку каменю навіть сухим способом, підрубують коріння дерев,
підкопуються під них у пошуках каменю. Підкопані дерева згодом падають, частина
деревини з цих дерев йде на укріплення стінок ям, що обсипаються. Повністю знищується
підріст, кущі, трав’янистий покрив і дернина. Крім того на такому «клондайку» (саме так
називає місцеве населення місця видобутку бурштину) утворюються глибочезні ями до 44,5м, які ніяк не засипаються і не вирівнюються. В ці ями викидаються пластикові
пляшки, одноразовий посуд, ганчір’я та інші продукти життєдіяльності людини. Загалом
пейзаж нагадує щось середнє між марсіанським пейзажем та місцями тривалого
відпочинку «п’яних компаній».

Рис 1. Перекопаний грунт після видобутку бурштину сухим способом.
Суттєво впливає видобуток бурштину і на місцеву фауну. Від такої діяльності
людини зменшуються площі проживання багатьох видів диких тварин, зменшується
кормова база, особливо у зимовий період. Мені доводилося зустрічати у залитих водою
ямах живих і вже загиблих жаб, їжаків, змій. Декількох вдалося врятувати, однак доля
інших передбачена. В такі ями-пастки можуть потрапляти і більш крупні тварини: косулі,
дикі кабани, лисиці тощо. Тут вони знаходять свою вірну погибель.

61

Рис.2. Жаби, що втрапили у пастку, що залишилася після видобутку бурштину.
Такі «освоєні ділянки» піддаватимуться значним водноерозійним та дефляційним
процесам, адже являють собою гори сипучого ніяк не закріпленого піску, що
розмиватиметься дощами та вивітрюватиметься, що неминуче зменшить родючість і без
того бідних поліських ґрунтів.
Крім того, через перевертання та перекопування грунту опускатиметься рівень
водоносних горизонтів, змінюватиметься глибина та напрям руху підземних вод,
мінятиметься хімічний склад самої води.
Варто ще врахувати той факт, що на цих землях донедавна росло багато рідкісних
та ендемічних видів рослин, які занесені до Червоної книги України та таких, що
охороняються Бернською конвенцією, занесені до Європейського Червоного списку видів,
які зникають у всесвітньому масштабі. Сюди відносяться зозулині черевички справжні
(CypripedtumcalceolusL.), Жировик Лозеля (Liparisloeselii (L.) Rich), змієголовник Рюйша
(DracocephalumruyshianaL.), сон розкритий (Pulsatillapatens (L.)Mill, Козельці українські
(TragopogonukrainicusArtemcz), смілка литовська (SilenelithuanicaZapat) та ін.[1,6,7].
І насамкінець хочеться наголосити, що нелегальний видобуток бурштину ніяк не
передбачає жодної рекультивації земель, хоча навіть самі нелегальні копачі розуміють, що
вона неодмінно потрібна.
Висновки.
1. Постанови Кабінету Міністрів України від 12.12.1994 № 827 та від 28.12.2011 №
1370 не діють.
2. Частково вирішити екологічну проблему можна було б насаджуванням сосни,
яка може рости в дев’яти типах умов місцезростання, починаючи із сипучих пісків,
закінчуючи заболоченими ділянками.

62

Список використаних джерел
1. Андрієнко Т. Л. Рідкісні угруповання оліготрофних боліт України / Т. Л.
Андрієнко, О.І. Прядко, С. Ю. Попович // Укр. ботан. журн. – 1987. – Т 44, № 2. – с.60-73.
2. Богатирчук-Кривко С. К. Наслідки незаконного видобуткубурштину на
Рівненщині[Електронний ресурс]. http://www.0362.ua/news.
3. Державна
служба
геології
та
надр
України.
Щодо
видобутку
бурштину[Електронний ресурс]. http://www.geo.gov.ua/smi_kritika.
4. Коломієць С. Ігнорування наслідків незаконного видобутку бурштину може
призвести до екологічної катастрофи [Електронний ресурс].http://www.menr.gov.ua.
5. Кодекс України про надра. [Текст] Відомості верховної ради України., 1994. - №
36.
6. Орлов О. О. Рідкісні та зникаючі види судинних рослин Житомирської області. –
Монографія. – Житомир: Волинь, ПП «Рута», 2005. – 296 с.
7. Червона книга України. – Рослинний світ / Під заг. ред. Ю. Р. Шеляга-Сосонка. –
К.: УРЕ, 1996. – 604 с.
БІОЛОГІЧНА ЦІННІСТЬ ЧАБЕРУ САДОВОГО
(SATUREJA HORTENSIS L.)
Котюк Л. А., к.б.н., доцент, Світельський М. М., к.с.-г.н., доцент
Пінкіна Т. В., к.б.н., доцент, Іщук О. В., к.с.-г.н., доцент
Постановка проблеми. Останнім часом у зв’язку з швидким розвитком хімії
індустрія хімічних препаратів стала лідером над природними лікарськими препаратами.
Тільки продовж останніх років почали згадувати про фітотерапію, аромотерапію і
повертати людині забуту славу лікарських властивостей рослин. Задовольнити зростаючу
потребу у препаратах, які могли б стимулювати механізми адаптації й резистентності,
можливо шляхом розширення сировинної бази лікарських і ефіроолійних рослин за
рахунок пошуку й залучення нових культур і можливих зон їх вирощування [3,4].
В теперішній час особлива увага приділяється питанню виготовлення вітчизняних
лікарських препаратів з рослинної сировини. Останнім часом з цією метою досить широко
використовують інтродуковані рослини, які належать до родини Губоцвіті (Lamiaceae).
Однією з таких рослин є чабер садовий, який є цінною лікарською та пряно-ароматичною
рослиною.
Аналіз останніх досліджень. Satureja hortensis L. — пряно-ароматична рослина,
відома ще древнім римлянам. В даний час культивується в багатьох країнах Європи, в
США, Росії (Волжсько-Камський, Волжсько-Донський, Причорноморський райони, на
Далекому Сході). На Україні чабер садовий поширений в Криму, на Придніпров’ї. Росте
на сухих кам’янистих і щебенистих схилах, скелях, у садах як бур’ян. Культивують у
садах і на городах [1,5,11,16].
Чабер садовий (народні назви: чабер, чабор, чабіор, чабрець, чембар, чебчик,шебер,
шеберник) – однорічна трав’яна ароматична рослина висотою 40–70 см. Коренева система
слабка, мичкувато-стрижнева, розвивається в основному у верхньому горизонті грунту.
Стебло дуже галузисте, при основі здерев’яніле, у нижній частині з антоціановим
забарвленням, у верхній – зелене, з супротивно розміщеними гілками (в кількості 20-26).
Листки лінійно-ланцетні, супротивні, гострі, 1,5-3,0 см. завдовжки, цілокраї, усаджені
крапчастими залозками. Квітки розміщені по 1-5 в куточках листків, утворюючи
несправжні кільчатки. Віночок біло-рожевий з яскравими пурпурними плямами на
лопатях нижньої губи. Чашечка п’ятизубчаста, віночок двогубий; тичинок 4, зав’язь
верхня чотирилопатева, чотиригнізда, з одним стовпчиком і двороздільною приймочкою.
Плоди – темно-коричневі яйцеподібно-тригранні ереми. Маса 1000 штук насінин –
63

0,39 г. [5,8,23].
За повідомленням багатьох дослідників (Танская, 2008; Mihajilov-Krstev,2009),
сировина S. hortensis містить комплекс біологічно активних речовин досить широкого
спектру фармакологічної активності. Ефірна олія чаберу садового локалізована у
спеціальних залозках-вмістилищах і волосках, розміщених на епідермі вегетативних і
генеративних органів [18,25].
Є відомості, що надземна частина чаберу садового містить 0,1‒3,2 % ефірної олії, у
складі якої 12,8‒52,5 % карваркролу, 0,2‒18,4 % тимолу, 6,8‒35,8 % п-цимолу, 0,6‒1,5 %
α-пінену, 0,2‒0,9 % β-пінен, 0,2 % сабінену; 0,1 % камфену, 1‒2,3 % міоцену та ін. У
стеблах і листках виявлено урсолову кислоту (0,17‒ 0,4 %), фенолкарбонові кислоти та їх
похідні: хлорогенову, розмаринову, ферулову (0,012 %), кофейну 0,074‒0,49, п-кумарову
(0,0032‒0,0034 %) та ін.[17,18].
Зелені листки чабера містять вітаміни, в тому числі С (до 50 мг%). У кращих
зразках, які культивували у Нікітському ботанічному саду, вміст ефірної олії у надземній
частині рослин, які квітують, складав 0,42-0,75% від маси свіжої сировини (1,05-2,05% абсолютно сухої рослинної сировини) [4].
Завдяки своїм властивостям чабер садовий використовують як лікувальний засіб
при шлунково-кишкових захворюваннях. Його відвари знімають болі і спазми в шлунку та
кишечнику, мають жовчогінну й потогінну дію, корисні при діабеті; їх рекомендують при
захворюваннях нирок, печінки. Зовнішньо відвари трави чаберу застовують для
лікувальних ванн, примочок – при ревматизмі. Настій трави має лактогенні властивості,
заспокійливу дію на нервову систему[13,24,26].
У народній медицині настої і відвари з чаберу використовують для збудження
апетиту, як пом’якшуючий, потогінний та антигельмінтний засіб. Настій трави п’ють під
час тахікардії, головокружінь, головних болей, циститу, риніту, гострих респіраторних
захворювань [29]. Сік чабера може заспокоїти біль і зменшити набряк при укусах бджіл.
Жирна олія, отримана з насіння може замінити лляну [14,21].
Чабер садовий здавна використовують в якості прянощів свіжозібраним і сухим. У
Німеччині чабер називають Bohnenkraut – «квасолева трава» і використовують для
приготування квасолевих або картопляних супів – айнтопфам [4,12].
Чабер використовують для приготування тушкованого м’яса дичини, баранини,
жирної риби, жареної качки або гуски. Жамбил, жамбіл, джамбул – так называють чабер у
Центральній Азії. Разом з васильками його пряна свіжа або сушена зелень сворює аромат
середньоазійської шурпи. Чабер добре поєднується з стравами із телятини, птиці, овочів
(особливо капусти). У кулінарії рослину використовують як замінник чорного перцю,
особливо до страв та заготовок із помідорів. Траву чаберу садового використовують як
пряність у консервній і ковбасній галузях; для приготування соусів [10,12].
Мета, об`єкт та методика дослідження. У зв’язку з тим, що чабер садовий в
умовах Полісся України не культивували, метою наших досліджень було вивчення
особливостей його мікроморфологічної структури, біохімічного складу фітосировини і
ефірної олії. Отримані результати досліджень дадуть можливість встановити напрями
використання рослинної сировини.
Предметом досліджень були рослини чаберу садового, які вирощували в умовах
ботанічного саду Житомирського національного агроекологічного університету. Рослини
розмножували насінним способом. Фітосировину для біохімічних досліджень збирали у
період цвітіння. Тимчасові мікропрепарати виготовляли зі свіжозібраної сировини та
гербарних зразків.
У дослідженнях використовували наступіні методи досліджень:
 лабораторні – вивчення мікроморфологічних особливостей органів рослин;
 біохімічний – встановлення біохімічного складу фітосировини [2];
 метод хромато-мас-спектрометрії – зясування компонентного складу ефірних
олій і [22].
64

Для мікроскопічного аналізу органів використовували мікроскопи: МБС–10,
Біолам–70. Фотофіксацію результатів здійснювали за допомогою камери MCDC Levenhuk
D 5OL NG.
Результати дослідження. Дослідження показали, що рослинна сировина чаберу
садового у період цвітіння містить 0,86% ефірної олії у перерахунку на абсолютно суху
сировину.
Результати експериментальних досліджень з визначення компонентного складу
фітомаси досліджуваних рослин показали, що вміст сухої речовини у S. hortensis становив
18,75%, клітковини – відповідно 42,87 %, золи – 4,30 %, протеїну – 14,73 %, загальних
цукрів – 4,70 %, жирів – 2,07% (табл. 1).
Наші дослідження показали, що вміст каротину у фітосировині чаберу садового
становив 0,27 мг% на суху речовину. Встановлено не досить високий вміст аскорбінової
кислоти у сировині S. hortensis (45,46 мг% на суху масу) (рис.1).
Вміст макроелементів у сировині досліджуваної рослини був незначним: вміст
фосфору складав 0,34±0,01%, кальцію – відповідно 2,48±0,04%. У фітосировині S.
hortensis калій не виявлено (рис.2).
Таблиця 1.
Біохімічний склад фітосировини S. hortensis у фазу цвітіння
№ з/п
1
2
3
4
5
6

Компонент
Суха речовина
Клітковина
Зола
Протеїн
Загальний цукор
Жири

% на абсолютно суху масу
18,75±0,17
42,87±1,61
4,30±0,59
14,73±0,34
4,70±0,39
2,07±0,13

45,46

мг% на суху масу

50
40
30
20
0,27

10
0
Каротин

Аскорбінова кислота

Рис. 1. Вміст каротину та аскорбінової кислоти у фітосировині чаберу садового
в період цвітіння, мг% на суху масу.

65

2,48
2,5
2
1,5
1

0,34
0

0,5
0
Фосфор, %

Кальцій, %

Kалій, мг%

Рис. 2. – Вміст макроелементів у рослинній сировині чабера садового
в період цвітіння.
При вивченні компонентного складу ефірної олії у S. hortensis ідентифіковано 19
компонентів (табл.2).
У ефірній олії чаберу садового встановлено високий вміст карвакролу – 89,07%.
Переважаючими сполуками у ефірній олії були також γ-терпінен (3,53%), α-туйон (1,7%),
камфора (1,48%). Ідентифіковано також сполуки, вміст яких складав від 0,07 до 0,91%:
октанол-3, α-терпінен, гумулен, евгенол, геранілацетат, спатуленол, 1-октен-3-ол, парацимен, 1,8-цинеол, транс-сабіненгідрат, β-туйон, β-каріофілен, біциклогермакрен, βбісаболен, терпінен-4-ол (табл.2).
Таблиця 2
Компонентний склад ефірної олії чаберу садового, %
№ з/п
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
10.
11.
12.
13.
14.
15.
16.
17.
18.
19.

Час виходу
9.49
10.10
10.51
10.85
11.05
12.04
12.67
13.85
14.25
15.37
16.71
21.33
22.02
22.27
23.02
23.74
24.52
24.62
26.09

Компонент
1-октен-3-ол
октанол-3
α-терпінен
пара-цимен
1,8-цинеол
γ-терпінен
транс-сабіненгідрат
α-туйон
β-туйон
камфора
терпінен-4-ол
карвакрол
евгенол
геранілацетат
β-каріофіллен
гумулен
біциклогермакрен
β-бісаболен
спатуленол
66

%
0,20
0,07
0,09
0,34
0,33
3,53
0,25
1,7
0,14
1,48
0,91
89,07
0,11
0,11
0,45
0,09
0,38
0,56
0,18

Високий вміст карвакролу у ефірній олії чабера садового забезпечує бактерицидні
властивості рослин. Слід відмітити, що дослідження багатьох учених свідчать про високу
антимікробну активність S. hortensis при переважаючому вмісті карвакролу у ефірній олії,
виділеної з рослин [6,7,25,26]. У деяких наукових працях відзначено, що масова доля
ефірних олій, які синтезує рослина, визначається наявністю секретуючих утворень на
вегетативних і генеративних органів [9,19,20].
На поверхні надземних органів рослин чаберу садового виявлено покривні та залозисті
волоски (трихоми), пельтатні ефіроолійні залози, у яких накопичуються ефірні олії (рис.3).

А

Б

В

Г

Рис. 3. Секреторні структури S. hortensis (фото оригінальні): А – на епідермі листка
Д
Ж
(х 56); Б – на епідермі листка (х 120); В – трихоми на поверхні стебла (х 56); Г, Д –
трихоми і пельтатні залози на епідермі чашечки (х 56); Ж (х 120).
67

На епідермі лисків виявлено трихоми (рис.3 – А, Б) і пельтатні залози. На поверхні
стебел виявлено велику кількість трихом (рис 3 – В). Адаксіальна поверхня чашечки
рослин відзначається наявністю залозистих волосків і пельтатних залоз (рис.3 – Г, Д, Ж).
Висновки. Дослідженнями встановлено, що фітосировина Satureja hortensis L.
містить цінні поживні речовини, вітаміни, макроелементи, тому перспективна для
використання у харчовій галузі. Високий вміст карвакролу у ефірній олії дозволяє
використовувати рослинну сировину для створення антимікробних засобів.
Біологічно активні речовини, які синтезує рослина, накопичуються у залозистих
трихомах і пельтатних залозах.
Отримані результати свідчать про доцільність впровадження у зоні Полісся
України цінної ефіроолійної рослини – чаберу садового для подальшого практичного
використання.
Список використаних джерел
1.
Ареалы лекарственных и родственных им растений СССР (Атлас) / под ред.
В. М. Шмидта. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та – 1983. – 208 с.
2.
Грицаєнко З. М. Методи біологічних та агрохімічних досліджень рослин і
ґрунтів / З. М. Грицаєнко, А. О. Грицаєнко, В. П. Карпенко – К.: НІЧЛАВА, 2003. – 320 с.
Жаріков В. І. Вирощування лікарських, ефіроолійних, пряносмакових рослин.
3.
/ В. І.Жаріков, А. І. Остапенко. – Київ: Вища школа, 1994. – 234 с.
4.
Капелев И. Г. Пряноароматические растения. / И. Г. Капелев, В. И. Машанов.
– Симферополь: Таврия, 1973. – 95 с.
5.
Котюк Л. Интродукция
Satureja hortensis L. в ботаническом саду
Житомирского национального агроэкологического университета / Л. Котюк, Д. Рахметов
// International Scientific symposium «Conservation of plant diversity», 2nd edition, 16-19 Mai
2012. Chisinau, Republic of Moldova. – 2012. – P. 418–424.
6.
Котюк Л. А. Фунгіцидна активність екстрактів ефіроолійних рослин родини
Lamiaceae Lindl. відносно Fusarium oxysporum / Л. А. Котюк, І. В. Іващенко // Біологічний
вісник
МДПУ.

Мелітополь,
2013.

№3.

С.70–82.
.
http://dx.doi.org/10.7905/bbmspu.v4i3.898
7.
Котюк Л. А. Антимікробна активність етанольного екстракту Satureja
hortensis L. проти патогенних штамів мікроорганізмів / Л. А. Котюк // Біологічний вісник
МДПУ. – Мелітополь, 2014, 4(3), С. 109–124. doi:10.7905/bbmspu.v4i3.957.
8.
Котюк Л. А. Онтоморфогенез Satureja hortensis L. (Lamiaceae) за інтродукції в
умовах Полісся України / Л. А. Котюк // Інтродукція рослин, збереження та збагачення
біорізноманіття в ботанічних садах та дендропарках: Матеріали міжнародної наукової
конференції. – Київ: Фітосоціоцентр, 2015. – С. 129–130.
9.
Левчик Н. Я. Класифікація, особливості ультраструктури та функціонування
терпеноїдогенних структур ефіроолійних рослин / Н. Я. Левчик, Д. Б. Рахметов //
Физиология растений и генетика. 2013. – Вип. 45(5): 371–381.
10. Методические рекомендации по возделыванию и переработке чабера / [под
общенй ред. Н. Ф. Андреева, Н. С. Машанова]. – Ялта. – 1986. – 12 с.
11. Мінарченко В. М. Лікарські судинні рослини України (медичне та ресурсне
значення). – Київ: Фітосоціоцентр. 2005. – 324 С.
12. Отечественные пряности в консервировании / [Под общей редакцией Ю. А.
Утеуша]. – Киев: Наук. думка, 1988. – 104 с.
13. Перевозченко І. І. Шукайте лікаря в природі / І. І. Перевозченко, Т. Л.
Андрієнко, Б. В. Заверуха – К.: Урожай, 2002. – 216 с.
14. Практическое применение лекарственных сборов: справочник / [Г. А.
Гоменюк, В. С. Даниленко, И. И. Гоменюк, И. В.Даниленко]. – Киев: А.С.К., 2001. – 432 с.
15. Растительные ресурсы СССР: Цветковые растения, их химический состав,
использование; Семейства Hippuridaceae-Lobeliaceae. Отв. ред. П. Д. Соколов. СПб: –
68

Наука, 1991. – 2000 с.
16. Свиденко Л.В. К изучению биологии развития лофанта анисового, иссопа
обыкновенного, чабера душистого / Л.В. Свиденко // Бюлл. Никит. ботан. сада. – 1998. –
Вып. 80. - С. 95–97.
17. Танасиенко Ф. С. Эфирные масла, содержание и состав в растениях / Ф. С.
Танасиенко. – Киев: Наукова думка, 1985. – 264 с.
18. Танская Ю. В. Изучение биологически активных веществ травы чабера
садового, культивируемого в условиях Ставропольского края / Ю. В. Танская, О. И.
Попова // Фармация из века в век : сб. науч. тр. Часть III. Анализ и стандартизация
лекарственных средств. – СПб.: Изд-во СПХФА, 2008. – С. 151 – 156.
19. Тульчинская В. П. Растения – против микробов/ В. П. Тульчинская, Н. Г.
Юргелайтис. –2-е изд., перераб. и доп. – Киев : Урожай, 1981. – 64 с.
20. Шакенева Д. К. Эфиромасличные железки эпидермы листьев некоторых
видов семейства Lamiacea L. как диагностический признак / Шакенева Д. К., Паршина Г.
Н. // Наука и образование. – Астана, 2014. – 3655–3658.
21. Шанайда М. I. Сучаснi тенденцiï фармакогностичного дослiдження
лiкарських рослин родини Губоцвiтi / М. I. Шанайда, Л. С. Фiра //Медична хiмія – 2005. –
7, № 1. – С. 108–112.
22. Черногород, Л. Б. Эфирные масла некоторых видов рода Achillea L.,
содержащие фрагранол / Л. Б. Черногород, Б. А. Виноградов // Растительные ресурсы. –
Санкт-Петербург, 2006. – Вып. 2, Т.42. – С. 61–68.
23. Эфиромасличные и лекарственные растения, интродуцированные в
Херсонской обл. (эколого-биологические особенности и хозяйственно ценные признаки) /
В. Д. Работягов, Л. В. Свиденко, В. Н. Деревянко, М. Ф. Бойко. – Херсон: Айлант, 2003. –
324 с.
24. Ягодка В. С. Лекарственные растения в дерматологи и косметологии / В. С.
Ягодка; отв. Ред. Ю.К. Скрипкин. – К.:Наукова думка, 1991. – 272 с.
25. Mihajilov-Krstev T., Radnović D., Kitić D. , Zlatković B., Ristić M., Branković S.
Chemical composition and antimicrobial activity of Satureja hortensis L. essential oil. Central
European Journal of Biology. – 2009, Volume 4, Issue 3, pp. 411-416.
26. Reichling J., Schnitzler P., Suschke U., Saller R. Essential oils of aromatic plants
with antibacterial, antifungal, antiviral, and cytotoxic properties--an overview/ J. Reichling, P.
Schnitzler, U. Suschke, R. Saller // Forsch Komplementmed. – 2009. – Volume 16(2). – P.79–
90.
ДИНАМІКА АБІОТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ ЕКОСИСТЕМИ ҐРУНТУ
ПІД ВПЛИВОМ ЕЛЕМЕНТІВ ОРГАНІЧНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА
Кравчук М. М., к. с.-г. н., доцент
Пошук шляхів уповільнення процесів деградації ґрунтового покриву та зниження
залежності аграрного виробництва від дорогих і енергоємних техногенних ресурсів є
актуальними завданнями сьогодення. Вирішення поставлених завдань можливе за умови
формування сталої екосистеми ґрунту та розробки технологій, які були б побудовані на
принципах відновлення природних ресурсів (активізація дернового процесу
ґрунтоутворення) при відносно невисоких витратах енергії та матеріалів техногенного
походження. Для ефективного впровадження таких технологій необхідним є дослідження
впливу основних елементів біологізації агротехнологій на абіотичну складову екосистеми
ґрунту в конкретних ґрунтово-кліматичних умовах. Особливо актуальним це завдання є
для умов Полісся, яке представлене переважно ґрунтами легкого гранулометричного
складу з низьким вмістом фізичної глини і органічної речовини. Такі ґрунти
69

характеризуються несприятливими агрофізичними властивостями, низькою стійкістю до
антропогенного навантаження та невисокою здатністю до саморегуляції основних
процесів і режимів.
Завданням наших досліджень було дослідити динаміку біологічних, агрофізичних,
фізико-механічних та водно-фізичних показників абіотичної складової екосистеми ґрунту
під впливом елементів органічного землеробства.
Дослідження проводили у стаціонарному досліді “Ґрунтозахисні екологічно
безпечні агротехнології” (дослідне поле ЖНАЕУ), який є складовою частиною НДР
“Розробити наукові основи раціональної моделі землекористування для зони Полісся”
(номер держреєстрації 0107U003280).
Попередній стаціонар “Вивчення ефективності заходів біологізації землеробства в
умовах Правобережного Полісся України” був закладений у 1990 році. У досліді
вивчалась ефективність застосування інтенсивних агротехнологій. Проте, зміна ринкових
умов та проблеми матеріально-технічного забезпечення галузі змусили внести відповідні
корективи у схему. В зв’язку з цим, у 2003 році стаціонар було реконструйовано і
закладено дослід “Ґрунтозахисні екологічно безпечні агротехнології”. Реформування
зазнала сівозміна та система удобрення. Існуючі варіанти системи удобрення було змінено
в сторону зменшення норм добрив з відповідною компенсацією потреби у поживних
речовинах за рахунок побічної продукції (солома) та сидератів.
Одним із завдань наших досліджень було проаналізувати динаміку запасів гумусу і
лужногідролізованого азоту за тривалого ведення сівозміни і вирощування культур без
внесення мінеральних добрив, а також оцінити темпи зниження родючості ґрунту після
відмови від застосування гною в сівозміні.
Аналіз результатів первинного обстеження ґрунтової відміни дослідної ділянки
показав, що у шарі 0-20 см вміст гумусу становив 1,10±0,07 %, азоту
лужногідролізованого – 58,5±10,7 мг/кг ґрунту. Обстеження ґрунту, проведене у 2003
році, дозволило виявити збільшення вмісту гумусу відносно початкового стану навіть на
варіантах, де застосовувалась традиційна система обробітку на базі оранки. Так, за
тривалого застосування органічної системи (насиченість гноєм 20 т/га сівозмінної площі)
запаси загального гумусу зросли на 4,7 т/га, а на варіанті, який передбачав внесення гною
і мінерального азоту (насиченість гноєм 16,3 т/га, N – 22 кг/га сівозмінної площі) – 3,7
т/га. Нижчу ефективність другого варіанту щодо накопичення гумусу можна пояснити
достатнім забезпеченням азотом у сівозміні за рахунок 2 полів конюшини та проміжних
посівів.
Аналіз динаміки лужногідролізованого азоту залежно від агротехнологій показав,
що застосування класичної органічної системи удобрення (на базі гною) забезпечило
підвищення показника на 19,2% від початкового рівня. На другому варіанті з нижчими
нормами гною і додатковим внесенням азотних добрив приріст становив 33,1%.
Варто відмітити, що чітка диференціація орного шару за вмістом гумусу, яка була
зафіксована під час первинного обстеження, через 13 років застосування полицевого
обробітку вже не прослідковувалась. В той же час, на фоні безполицевих способів
обробітку тенденція була протилежною – у верхній частині орного шару інтенсивність
накопичення загального гумусу була значно вищою порівняно з шаром 10-20 см, що
узгоджується з особливостями прояву дернового процесу ґрунтоутворення.
Після коригування схеми досліду на першому варіанті органічні добрива не
вносили, а другий варіант передбачав загортання соломи з компенсуючою дозою N
(солома – 1,25 т/га та N – 12,5 кг/га сівозмінної площі). Проведений аналіз ґрунту через 10
років функціонування стаціонару зафіксував тенденцію до зниження запасів загального
гумусу на обох варіантах на 3,1 т/га і 1,7 т/га відповідно. Вміст лужногідролізованого
азоту на варіанті без внесення добрив за цей період зменшився на 4,95 мг/кг або 7,1%, а на
другому – на 4,85 мг/кг або 6,3%.
Варто підкреслити, що відносно швидкі темпи накопичення загального гумусу за
70

перший період досліджень та його зниження протягом другого періоду спостережень
пов’язані з особливостями методики визначення загального гумусу за Тюріним і
зумовлені в першу чергу динамікою лабільної частини органічної речовини ґрунту.
Останнє підтверджується відповідними обліками негуміфікованої органіки. Тому
важливим етапом наших подальших досліджень було прослідкувати за зміною запасів
рослинних решток і детриту при переході від традиційного полицевого обробітку до
ґрунтозахисного на базі плоскорізного рихлення.
Дослідження підкреслили перевагу тривалого (23 роки) застосування плоскорізного
обробітку на 18-20 см щодо накопичення негуміфікованої органічної речовини в орному
шарі світло-сірого лісового ґрунту. При цьому приріст відносно традиційної оранки на
агрофонах без внесення добрив становив 14,9 т/га або 165,4%, в т. ч. нерозкладених
рослинних решток – 7,7 т/га або 137,2 %, а детриту – 7,2 т/га або 212,0 %.
Також важливо було прослідкувати за зміною агрофізичних та фізико-механічних
показників родючості ґрунту в агроценозах картоплі, оскільки остання є культурою, яка
дуже вимоглива до агрофізичного стану орного шару.
Структуру ґрунту визначали методом сухого просіювання за методом М. І.
Саввінова перед збиранням культури. Нами було зафіксовано покращання структурно–
агрегатного стану під впливом мінімалізації обробітку порівняно з традиційним
полицевим розпушуванням. На варіанті плоскорізного обробітку в шарі 0-20 см частка
розпилених структурних окремостей зменшилась на 42%, а вміст найбільш цінної частини
макроагрегатів – фракції розміром 1-3 мм – збільшився на 26,6 % порівняно з оранкою. На
питому вагу грудкуватої структури (більше 10 мм) досліджувані варіанти агротехнологій
істотного впливу не мали. Аналіз коефіцієнта структурності у шарі 0–20 см підкреслив
перевагу безполицевого обробітку – приріст відносно полицевого на варіанті без внесення
добрив становив 20,3 %.
Твердість належить до важливих показників абіотичної складової екосистеми
ґрунту і характеризує опір ґрунту по відношенню до росту коренів і роботи
ґрунтообробних знарядь. Цей показник дозволяє оперативно оцінити умови росту
кореневих систем рослин. Відомо, що твердість є досить чутливим до вологості ґрунту
показником. У зв’язку з цим, вплив агротехнологій на зміну показника нами вивчався
перед посадкою картоплі у стані фізичної стиглості ґрунту за допомогою твердоміра
Ревякіна з плоским плунжером та оцінкою отриманих результатів за шкалою Горячкіна.
Аналіз результатів показав, що твердість шару 0–20 см на варіантах традиційного
полицевого обробітку класифікувалась як щільна (31,6 кг/см2). Тривале застосування
безполицевого розпушування без внесення добрив сприяло зниженню показника на 9,3
кг/см2 або 29,4% відносно оранки. Але лише за умови сумісного застосування
ґрунтозахисного обробітку і внесення органічних добрив показник знизився до рівня, який
забезпечує комфортні умови для росту і розвитку кореневих систем рослин. Як
відмічають дослідники, за таких умов підвищується якість будови ґрунту і кореневі
волоски рослин здатні освоювати не лише між-, але і внутрішньоагрегатний простір.
Облік твердості перед збиранням культури дозволив зафіксувати суттєвий ріст
показника на усіх варіантах агротехнологій, а також збільшення розриву між варіантами,
особливо, у шарі 0–10 см на користь безполицевих способів основного обробітку. Останнє
пов’язано з кращими умовами вологозабезпеченості посадок картоплі за плоскорізного
розпушування.
У період сходів на варіанті без добрив запас продуктивної вологи був вищим на
19% відносно агрофонів, де застосовувалась оранка. У критичний період за
вологозабезпеченістю (фаза цвітіння картоплі) перевага безполицевого розпушування
збереглася, хоча і дещо зменшилась. Частково останнє можна пояснити кращим станом
посадок картоплі на фоні застосування ґрунтозахисних агротехнологій та, відповідно,
вищим використанням вологи на формування врожаю.
71

Висновки. 1. Тривале застосування органічної системи удобрення (на базі гною з
розрахунку 20 т/га сівозмінної площі), навіть на варіантах з полицевим обробітком на 1820 см, забезпечило підвищення запасів загального гумусу на 4,7 т/га, а
лужногідролізованого азоту – на 19,2% відносно початкового рівня. Після відмови від
застосування в сівозміні гною лише застосування безполицевих способів основного
обробітку сприяло уповільненню процесу дегуміфікації ґрунту.
2. Позитивна дія фактору сівозміни і тривале застосування агротехнологій (23
роки) на основі плоскорізного розпушування на 18-20 см сприяли збільшенню запасів
негуміфікованої органічної речовини, поліпшенню агрофізичних, фізико-механічних та
водно-фізичних показників абіотичної складової екосистеми ґрунту. Проте, оптимізація
зазначених показників можлива лише за умови застосування традиційних та
альтернативних видів органічних добрив, розширення площ під багаторічними бобовими
травами та проміжними посівами.
Список використаних джерел
1. Созінов О. О. Агроекологія – філософія сільського господарства ХХІ століття /
О. О. Созінов // Вісник аграрної науки. – 1997. – № 9. – С. 61–67.
2. Довбиш Л. Л. Зміна запасів гумусу і вмісту лужногідролізованого азоту в умовах
переходу до органічного виробництва / Л. Л. Довбиш, М. М. Кравчук,
Р. Б Кропивницький, Т. В. Кравчук // Органічне виробництво і продовольча безпека. –
Житомир: Полісся, 2015. – С. 442–445.
3. Стрельченко В. П. Спосіб визначення детриту у легких за гранулометричним
складом ґрунтах / В. П. Стрельченко, М. М. Кравчук // Пат. 74103. Україна. G01N33/24,
33/42. – Заявл. 08.06.2004; Опубл. 17.10.2005. Бюл. № 10.
4. Стрельченко В. П. Вплив ґрунтозахисних агротехнологій на динаміку органічної
речовини дерново-підзолистих ґрунтів Полісся / В. П. Стрельченко, М. М. Кравчук //
Науковий вісник НАУ. – 2005. – Вип. 81. – С. 29–34.
5. Кравчук М. М. Негуміфікована органічна речовина ґрунту як фактор
регулювання твердості світло-сірих лісових ґрунтів Полісся / М. М. Кравчук, Р. Б.
Кропивницький, Т. В. Кравчук // Вісник ЖНАЕУ. – 2015. – № 2 (50), т. 1. – С. 10–15.
6. Гудзь В. П. Вплив мінімізації обробітку ґрунту та елементів біологізації на його
агрофізичні показники та продуктивність картоплі в умовах Полісся України /
В. П. Гудзь, Р. Б. Кропивницький, М. М. Кравчук // Наукові праці Інституту
біоенергетичних культур і цукрових буряків: Збірник наукових праць / За ред. М.В. Роїка.
– Вип. 18. – К.: ІБКіЦБ, 2013. – С. 117–122.
7. Медведєв В. В. Твердость и твердограммы в исследованиях по обработке почв /
В. В. Медведєв // Почвоведение. – 2009. – № 3. – С. 325–336.
8. Кудренко О. А. Просторова неоднорідність щільності будови та твердості як
чинник диференціації обробітку ґрунту / О. А. Кудренко // Агрохімія і ґрунтознавство:
Міжвід. темат. наук. зб. – Харків: ННЦ «ІГА імені О. Н. Соколовського». – 2012. – Вип.
77. – С. 69–73.
НАУКОВІ КОНЦЕПЦІЇ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ
ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОГРАМ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
Лесь А. В., к.е.н.
Постановка проблеми. У процесі визначення концептуальних засад формування
екологічних програм у сільському господарстві важливо виокремити наукові течії, що є
фундаментом дослідження. Слід відзначити процес виокремлення такої наукової галузі як
економіка навколишнього середовища. У певний час з’явилась гостра необхідність
72

пошуку екологічно спрямованих концепцій, які б описували взаємодію суспільства та
довкілля. Вважаємо за необхідне розкрити сутність таких концепцій через призму яких
має розглядатися запровадження екологічних програм у сільському господарстві.
Аналіз останніх досліджень. Вітчизняні науковці зробили вагомий внесок у
становлення екологічної політики. Праці Н. В. Зіновчук, М. Я. Лемешева, Ю. Ф. Шкворця,
Н. І. Хумарової, Г. В. Черевко, Я. Я. Яндигова та ін. містять досить ґрунтовні дослідження
наукових течій, що визначають принципи формування екологічних програм та
рекомендації щодо їх запровадження. Разом із тим, деякі питання щодо концептуальних
засад формування екологічних програм у сільському господарстві потребують додаткових
досліджень.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Метою даного дослідження є
обґрунтування наукових концепцій, що визначають концептуальні основи формування
екологічних програм у сільському господарстві. У процесі написання статті використано
сучасні загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. Зокрема, абстрактно-логічний
метод та основні його прийоми, використано для визначення концепцій, що впливають на
процес формування екологічних програм.
Результати дослідження. Нове бачення зв’язків довкілля та екологічної діяльності
людини висвітлюється прихильниками технічного детермінізму. Серед дослідників даної
наукової течії слід виділити М. Грегорі, Д. Медоуза та Д. Форрестера. Функції довкілля,
які обґрунтував М. Грегорі стосовно економічної системи пов’язані та взаємодіють між
собою. Науковці зазначають, що посилення однієї функції сприяє пригніченню інших [4,
с. 37]. Така ситуація збільшує забруднення навколишнього природного середовища і
зменшує здатність довкілля асимілювати забруднюючі речовини. Екологічні проблеми,
спричинені розвитком виробничих сил, на нашу думку, підлягають вирішенню шляхом
запровадження відповідних екологічних програм. Оскільки
саме такі нормативні
документи мають сприяти взаємоузгодженню векторів ко-еволюції екологічних систем та
суспільства. При цьому особлива увага має приділятися мотивації економічних суб’єктів
господарювання до підвищення екологічності їхньої діяльності.
Розуміння того, що благополуччя суспільства або суб’єктів господарювання може
залежати від діяльності третіх осіб зумовило появу концепції зовнішніх ефектів
(екстерналій). Наукову течію вперше було представлено А. Маршалом. Подальший
розвиток концепція отримала завдяки теорії економіки добробуту А. Пігу [4, с. 154].
Зіновчук Н. В. пояснює екстерналії, як явище, при якому дія одного учасника
економічної діяльності впливає на прибутки або виробничі можливості іншого учасника,
способом, який не знаходить відображення на ринку [4, с. 154]. Що стосується
класифікації зовнішніх ефектів, то Я. Вінер та Т. Скитовські виділили два типи: грошові
та технологічні. Проте у 70-х роках з’явилась необхідність виявлення проблем, пов’язаних
із навколишнім середовищем, та виокремлення відповідної групи екстерна лій –
енвайроменталістичні. Вивченням даного типу зовнішніх ефектів займалися У. Баумоль,
М. Коммон, У. Оутс, А. Рендел, Дж. Сенека, М. Таусіг, Б. Філд та ін. Зокрема, А. Ренделл
наводить математичний опис зовнішніх ефектів:
,
(1),
де
(і=1, 2, …, n, m) – види економічної діяльності; J та k – індивідууми (тобто
благополуччя індивідуума J залежить(є функцією) від діяльності
, яка знаходиться під
контролем індивідуума k [7, с. 182].
Науковці відмічають, що практично кожний вид діяльності спричиняє ті чи інші
зовнішні ефекти. Н. В. Зіновчук виділяє характерні ознаки енвайроменталістичних
екстерналій: 1) поява ефектів не передбачає компенсації (той, хто спричиняє витрати не є
зобов’язаним платити, а той хто створює вигоди не повинен очікувати на винагороду);
2) зовнішні ефекти з’являються неумисно [4, с. 155].
Енвайроменталістичні екстерналії можуть бути позитивними та негативними.
Екологічні програми розробляються з метою усунення саме негативних зовнішніх ефектів.
73

Вони, у переважній більшості, з’являються внаслідок впливу економічної діяльності на
довкілля. У рамках подальших досліджень буде розглянуто ліквідацію екстерналій
шляхом державного втручання (теорія економіки добробуту).
На почату 90-х років з’являється нова економічна теорія, а саме сталий розвиток.
Імперативом концепції є досягнення сталості в трьох взаємопов’язаних системах:
екологічній, економічній та соціальній [4, с. 42]. Концепцію сталого розвитку було
прийнято у 1992 р. на конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку.
Появі передували наукові праці засновника національної школи фізичної економії С.
Подолинського. Дана течіє є розвитком вчення В. Вернацького про ноосферу. Вклад у
розвиток концепції зробили А. А. Лейзеровіч, Р. В. Кейтс, Т. М. Перріс, Дж. М. Хукс та ін.
Деякі науковці (Л. В. Жарова, Є. Ю. Какутич, Є. В. Хлобистов) пропонують
розглядати термін «сталий розвиток» як соціо-еколого-економічний розвиток нинішнього
покоління, який не ставить під загрозу існування поколінь прийдешніх [3, с. 64].
Зазначимо, що всі авторські трактування даного поняття мають в основі дефініцію
встановлену на конференції в Ріо-де-Жанейро в рамках прийняття «Порядку денного на
ХХІ століття», а саме «розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу не ставлячи
під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби» [3, с. 87].
Проте усі дослідники наукової течії єдині у своїх поглядах щодо неоднозначності його
досягнення.
Умову сталого розвитку можна зобразити формулою:
(2),
де f(K, L, P, I) – функція сталого розвитку, яка представляє собою модифіковану
виробничу функцію; K – виробничий капітал створений людьми; L – трудові ресурси; P –
природний капітал; І – інституціональні чинники [2, с. 205].
Державні цільові програми можуть стати дієвим інструментом у процесі
імплементації постулатів сталого розвитку. Для цього необхідно об’єднати та
взаємоузгодити екологічні, економічні та соціальні програми. Тому, досліджуючи
методичні та методологічні підходи до процесу формування екологічних програм робимо
спробу адаптувати їх до реалізації сталого розвитку.
Оскільки екологічні програми є, насамперед, цільовими прoгрaмами, необхідно
визначити теоретичне та методологічне підґрунтя їх формування, що слугуватиме
подальшому дослідженню. Кожна цільова програма, зокрема екологічна, має містити
мету, завдання, напрямки використання бюджетних коштів, відповідальних виконавців,
результативні показники та інші характеристики програми, на основі яких здійснюється
контроль за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів.
Необхідність виділення цих складових регламентовано Паспортом програми, що є
нормативним документом [6]. Метою розробки цільових програм має бути: збереження
фінансових, матеріально-технічних, природних ресурсів; кінцевий результат, який
досягається при її виконанні, відповідає пріоритетам державної політики і сприяє
досягненню стратегічної мети розвитку держави; координація діяльності органів
виконавчої влади; забезпечення безпеки населення. Основними принципами, яких
необхідно дотримуватись при визначенні мети мають бути чіткість, реальність та
досяжність [5, 6]. Завданням цільової програми є конкретний, спрямований на досягнення
мети та інших характеристик програми, комплекс заходів, який відображає основні етапи
досягнення поставленої мети, визначає шляхи виконання програми та оцінюється за
допомогою результативних показників [6].
Відтак, на нашу думку, завдання екологічної програми повинні мати такі
характеристики, як: конкретність (сформульовані завдання чітко відображають очікувані
кінцеві результати); кількісність (кількісний вираз очікуваних результатів для більш
конкретного визначення успішності їх виконання); визначеність термінів (зазначення
кінцевої дати для здійснення оцінки); орієнтованість на результат (завдання повинні чітко
вказувати на те, що потрібно зробити).
74

Фундаментальні наукові концепції, що описують взаємодію суспільства і довкілля
стали підґрунтям для визначення принципів розробки екологічних програм. Окремі
науковці акцентують на тому, що при розробленні екологічних програм слід
дотримуватися таких принципів:

ефективності – оцінюючи варіанти екологічних програм перевага надається
тій програмі, реалізація якої забезпечить максимальний економічний, екологічний та
соціальний ефект;

послідовної оцінки ефективності екологічної програми – на різних етапах
розробки та реалізації проекту його ефективність визначається з різних точок зору для
отримання комплексної оцінки;

повного фінансування – всі завдання та заходи мають бути профінансовані.
Відсутність або нестача коштів ускладнює або унеможливлює реалізацію та оцінку
програми;

комплексності – екологічні програми мають бути спрямовані на вирішення
комплексу природних проблем

врахування фактору часу – результати від реалізації екологічних програм
можуть бути пролонговані у часі, що слід враховувати оцінюючи ефективність;

урахування регіональних особливостей – досягаючи сталого розвитку,
пріоритет має наддаватися регіональним екологічним програмам, оскільки вони більш
точно враховують природно-кліматичну специфіку регіону [1].
Висновки. Одним із основних способів вирішення екологічних проблем є цільові
комплексні програми. Вони покликані забезпечити необхідну концентрацію економічних,
фінансових і виробничих ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку держави. Тож
створення державних програм дає змогу: по-перше, сконцентрувати ресурси для
розв’язання певної проблеми; по-друге, об’єднати зусилля всіх зацікавлених організацій;
по-третє, визначити стратегічні цілі й розробити стратегію на довготривалий період.
Таким чином, погіршення екологічної ситуації в Україні негативно впливає на
економічний та соціальний розвиток держави. Відтак, всі цільові програми мають
включати екологічну складову. Об’єктивною є необхідність розроблення екологічних
програм у сільському господарстві через визначення галузі як життєвонеобхідної.
Розробка ж програм передбачає визначення переліку та змісту заходів, їх взаємне
узгодження за термінами реалізації, розподілу ресурсів. Для кожної програми перелік
таких заходів є специфічним і залежить від змісту програм, термінів її реалізації, рівня
програмування. Тому екологічні програми у сільському господарстві повинні враховувати
особливості галузі, специфіку державного управління природокористуванням та
процедуру формування цільових програм.
Список використаних джерел
1. Бородин А. И. Оценка эффективности региональных экологических программ
[Електронний ресурс] / А. И. Бородин, Н. Н. Киселёва, Н. Н. Шаш. – Режим доступу:
http://gumf.ru/university/fm/FM_12-2a.pdf
2. Голуб А. А. Экономика природных ресурсов / Голуб А. А., Струкова Е. Б. – М.:
Аспект Пресс, 1998. – 319 с.
3. Жарова Л.В. Екологічне підприємництво та екологізація підприємництва:
теорія, організація, управління: монографія / Л.В. Жарова, Є.Ю. Какутич, Є.В. Хлобистов.
– Суми: Університетська книга, 2009. – 240 с.
4. Зіновчук Н. В. Фінансові аспекти повторного використання природних
ресурсів [Текст] / Н.В.Зіновчук // Фінанси України. - 2001. - N1. - С. 73-80.
5. Про державні цільові програми: Закон України від 18.03.2004 №1621-ІV //
Відомості Верховної Ради, - 2004, - №25, - С. 352
6. Про затвердження Порядку обміну інформацією між виконавцями державних
цільових програм та координації цієї роботи: Наказ Міністерства економіки України від
75

04.12.2009
N
1367
[Електронний
ресурс].

Режим
доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z1251-09
7. Writing an Environmental Programme. [Electronic resource]. – Mode of access
http://www.euronet.uwe.ac.uk/emas/library/prog.htm.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ БІОМОНІТОРИНГУ СТАНУ ВОДОЙМ
Аристархова Е. О., к.б.н., докторант
Лятушинський С. В., Данилова І. В.
Постановка проблеми. Однією з поширених проблем сьогодення є забруднення
водного середовища та значне зменшення, в зв'язку з цим, потенціалу самоочищення
водойм. Особливу турботу викликають води, які повинні бути найбільш чистими, –
питного водопостачання та рибогосподарського призначення. До їх якості ставляться
значно більш жорсткі вимоги, ніж до інших поверхневих вод. Виходячи з цього, існує
нагальна потреба при визначенні забруднення цих водойм поряд з загальноприйнятими
методами (фізичними, хімічними тощо), значно більше уваги приділяти біологічним
методам досліджень, тобто забезпечити ефективну оцінку якості вод за допомогою
біологічного моніторингу. Однак застосування нових підходів до моніторингових
досліджень водойм спеціального призначення, вимагає проведення ретельного аналізу їх
теоретичної бази, зокрема більш чіткого визначення основних принципів
біомоніторингу [1,7].
Аналіз останніх досліджень. За останнє десятиліття проведенню біологічного
моніторингу стану водойм були присвячені багаточисельні дослідження [3-5,7-8]. За тестоб’єкти та індикатори приймали істот практично всіх таксономічних груп від бактерій до
ссавців. Проте перевага завжди надавалась уніфікованим організмам, за участю яких
розроблено стандартні досліди та проводяться спостереження. Серед них найчастіше
використовуються водорості, інфузорії, дафнії, церіодафнії, гуппі, цибуля, елодея тощо
[5,6]. Протягом тривалого часу зазначені організми застосовувалися для визначення
токсичності природних та стічних вод, а згодом їх використання було «перенесено» навіть
на питну воду [2]. Однак для біомоніторингу якості вод поверхневих джерел
водопостачання та рибогосподарського призначення, традиційні ознаки організмів
виявилися недостатньо інформативними. При цьому був визначений ряд недоліків, що не
дозволяють з високою ефективністю здійснювати за їх допомогою оцінку забрудненості
таких водойм [3-4,7]. Подібні обставини вказують на необхідність удосконалення системи
моніторингових досліджень за рахунок підвищення її чутливості до низьких рівнів
токсичності вод, що повинно бути відображено також у концептуальних основах
біомоніторингу водойм питного водопостачання та рибогосподарського призначення.
Мета досліджень – теоретично обґрунтувати принципи біологічного моніторингу
водойм питного водопостачання та рибогосподарського призначення, на основі яких
визначити шляхи удосконалення системи моніторингових досліджень.
Об’єкт досліджень – процеси сприяння підвищенню чутливості системи
біомоніторингу до низької токсичності вод спеціального призначення.
Методи досліджень. Використані методи системного аналізу та синтезу, методи
порівнянь та протиставлень.
Результати проведеного аналізу. Біологічний моніторинг ґрунтується на
визначенні стану водного середовища за допомогою використання живих істот
(індивідуумів, популяцій, біоценозів) і може бути застосований у поєднанні з іншими
методами. Але в останній час він все частіше розглядається як самостійний метод оцінки
вод, оскільки має цілий ряд переваг над існуючими методами, включаючи і
76

розповсюджений фізико-хімічний аналіз: є більш інформативним по відношенню до
визначення загальної токсичності вод і їх негативного впливу на гідробіонтів та водні
екосистеми, значно дешевшим та простішим у виконанні [6].
Основні методи біомоніторингу – біоіндикація, зміст якої полягає в реєстрації
будь-яких змін у біоті, викликаних антропогенними факторами, та біотестування, сутність
якого зводиться до виявлення відхилень від нормального стану живих істот, що
використовуються для визначення забруднень вод. [5,6].
Проведення
біомоніторингу
водойм
питного
водопостачання
та
рибогосподарського призначення наштовхнулось на ряд проблем. Для здійснення
моніторингових досліджень цих вод, що є набагато чистішими за інші, було
запропоновано використовувати такі самі методи, як і для біомоніторингу стічних та
природних вод. Проте, організми, що мали чутливість до суттєвих забруднень водного
середовища, «відмовились» повідомляти про рівні токсичності вод, які досягали меж
рибогосподарських ГДК, або незначно їх перевищували [5]. Хоча для дослідників і
залишили можливість використання інших біомоніторів та їх тест-ознак, у більшості
випадків продовжують застосовуватися традиційні методи, оскільки саме вони є
стандартизованими. Тим не меш, навіть застосовуючи уніфіковані організми, є доцільним
звернути увагу на їх більш чутливі ознаки (зміни хемотаксису інфузорій, гасіння
люмінісцентної продукції метаболітів, частоту серцевих скорочень у дафній, швидкість
переміщення протоплазми у вищих водних рослин тощо).
Щоб мати можливість на належному рівні контролювати якість вод питного
водопостачання і рибогосподарського призначення, необхідно, враховуючи особливості
водойм, сформувати систему біомоніторингу, що складається з організмів-моніторів, які
були б достатньо чутливими і дозволили своєчасно отримувати інформацію про будь-яку
небезпеку, що виникає у водному середовищі, з метою її мінімізації. Поки що ця проблема
залишається вирішеною лише частково, оскільки під неї не підведено достатньо
аргументоване теоретичне підґрунтя. Тому доцільно визначити принципи біологічного
моніторингу водойм спеціального призначення (як складової принципів регіонального
екомоніторингу [8]) та обґрунтувати їх щодо можливості підвищення чутливості
моніторингових досліджень:
1. Проблемна організація системи біологічного моніторингу полягає у
використанні надійних методів, здатних виявляти найгостріші проблеми водойм.
2. Оперативність біомоніторингових досліджень виражена перш за все в
обґрунтованому прийнятті рішень у критичних ситуаціях.
3. Пріоритет управління, або організаційна ієрархія, визначає цільові установки і
нагальні проблеми, на основі яких будується система біологічного моніторингу.
4. Цілісність системи біомоніторингу обумовлюється ефективністю та
нерозривністю її зв'язків.
5. Інформативна відкритість системи біомоніторингових досліджень є
необхідною умовою її нормального функціонування.
Враховуючи наведені принципи біомоніторингу стану водойм, нескладно вказати
можливості підвищення його ефективності, які базуються на підборі більш чутливих
організмів та методів спостереження за їх тест-реакціями на всіх рівнях організації
системи моніторингових досліджень.
Висновки. Обґрунтовані нами принципи дозволяють визначити шляхи
удосконалення системи біологічного моніторингу щодо підвищення її чутливості до
виявлення стану водойм спеціального призначення, які мають відносно невисокі рівні
забруднення вод.
Список використаних джерел
1. Запольський А.К. Охорона питних вод від виснаження і забруднення / А.К.
Запольський, І.В. Шумигай // Агроекологічний журнал. – 2015. – №3, – С. 6-15.
77

2. ДСанПіН 2.2.4-171-10. «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для
споживання людиною» / № 452 / 17747. – Міністерство охорони здоров’я України.
Державні стандартні норми та правила / [чинний від 1.07.2010 р.]. – 50 с.
3. Пат. № 67315 А Україна, МПК G 01 N 33/18. Спосіб оцінки генотоксичності
водного середовища / В.В. Архипчук, Н.М. Гаранько, В.В. Гончарук; заявник та
патентовласник Інститут колоїдної хімії та хімії води ім. А.В. Думанського НАНУ. – №
2003088029; заявл. 28.08.2003, опубл. 15.02.2006.
4. Стецюк Л.М. Використання методів біоіндикації та біотестування для оцінки
стану водних екосистем / Л.М. Стецюк // Вісник Національного університету водного
господарства та природокористування. – Вип. 2 (62). «Сільськогосподарські науки», 2013.
– С.175-181.
5. Методичні основи гідробіологічних досліджень водних екосистем / під ред. В.І.
Назаренка. – К., 2002. – . – 51 с.
6. Методичний посібник з визначення якості води / під ред. В.І. Назаренка. – К.,
2002. – 51 с.
7. Кулагина К.В. Исследование зависимости частоты сердечных сокращений
Daphnia magna от концентрации пестицидов // Фундаментальные исследования. – 2011. –
№ 3 – С. 191-197.
8. Погребенник В. Екологічний моніторинг : концепції, принципи, системи / В.
Погребенник, М. Мельник, М. Бойчук // Вимірювальна техніка та метрологія, № 65, 2005.
– С. 165-172.
МОНІТОРИНГ ВМІСТУ ВАЖКИХ МЕТАЛІВ
У ВОДАХ І ТОРФАХ ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ
Мартенюк Г. М., к. с.-г. н., доцент
Актуальність досліджень та аналіз останніх публікацій. Широке комплексне
використання водних об’єктів призводить до значного погіршення їх екологічного стану
[1,2].
Багаторічні спостереження за станом водних об’єктів засвідчують тенденцію
погіршення гідрохімічних характеристик та якості води в результаті тривалого
антропогенного навантаження [3].
Особливо небезпечними за впливом на екологічну систему водних об’єктів є важкі
метали [4, 5].
Численними дослідженнями встановлено, що інтенсивне освоєння торф’яників
негативно позначається на виконанні ними екологічних функцій [6, 7].
Сільськогосподарське освоєння торфовищ призвело до значних змін у
спрямованості природного процесу ґрунтоутворення: трансформації водно-повітряного,
окисно-відновного, поживного режимів, а також показників фізико-хімічних
властивостей. Торфові ґрунти відносять до найбільш небезпечних в екологічному
відношенні грунтів [8].
Об’єкти і методика досліджень. Дослідження проводились протягом 2005-2015
років на території Лугинського, Малинського, Овруцького та Олевського районів
Житомирської області. Досліджувалась вода річок Жерів, Желонь, Мощаниця, Крем’янка,
Перга, Плав. Відбір проб води виконували 4 рази на рік у кожен із сезонів року згідно з
ГСТУ ISO 5667-4–2001, Fe визначали по КНД-211.1.4.040-95; Pb, Cu, Zn і Mn – на
спектрометрі рентгенівському скануючому кристал-дифракційному „Спектроскан” за
методикою Українського наукового центру охорони вод. Вміст валових і рухомих форм
важких металів у торфовому грунті визначали методом атомно - абсорбційної
спектрометрії на приладі марки С 115–1М з екстракцією елементів амонійно-ацетатним
78

буферним розчином з рН 4,8; рНКС1 – згідно з ГОСТом 26483-85; зольність – методом
спалювання згідно з ГОСТ 27784-88.
Результати досліджень. До гідрографічної мережі Житомирської області входить
2818 річок загальною довжиною 13,7 тис. км.
Річки Житомирського Полісся живляться головним чином за рахунок поверхневого
стоку (насамперед талих снігових вод) і підземних вод. Складний вплив на режим
поліських річок виявляють болота, які, будучи акумуляторами вологи, вирівнюють
весняні паводки та затримують спадання високої води. Хімічний склад води формується
під впливом як природних, так і антропогенних факторів.
Переважна більшість річок Житомирського Полісся в тій чи іншій своїй частині
протікає в межах Українського кристалічного щита, де кристалічні породи, граніти, габро,
габронорити з відносно невеликими запасами мікроелементів перекриті бідними
осадовими породами воднольодовикового походження супіщаного і піщаного
гранулометричного складу. Саме тому води цих річок в період літньо-осінньої межені
містять невеликі кількості Cu, Zn, Pb і Cd.
Якість води у малих річках Житомирського Полісся за вмістом важких металів
відповідає допустимим рівням за виключенням Mn і Fe. Вміст у воді Cu і Zn коливався
протягом 2005-2015 рр. в межах – 0,02-0,06 та 0,01-0,07 мг/л (при ГДК 1,0 мг/л), Pb –
0,001-0,007 мг/л (при ГДК 0,03 мг/л), Cd – 0,00001-0,00003 мг/л (ГДК=0,001 мг/л).
Виключення складають марганець і залізо, вміст яких в усіх випадках перевищував
гранично допустиму концентрацію в 2-12 разів та 2-10 разів відповідно. Висока
концентрація марганцю і заліза у річковій воді є наслідком перетворення первинних
мінералів у вторинні, в результаті чого відбувається вивільнення сполук заліза і
марганцю, а також вимивання Fe і Mn із залізо-марганцевих конкрецій, значна кількість
яких міститься в ілювіальному шарі дерново-підзолистих ґрунтів, зональних для регіону
Полісся. Вміст мікроелементів у воді значною мірою коливався за роками досліджень, що,
насамперед, пов’язано з різноманітністю погодних умов та інтенсивності біологічних
процесів, які протікають у ґрунтах водозбірних територій.
На вміст мікроелементів у воді поверхневих водних об’єктів значною мірою
впливають ступінь заболоченості і залісненості їх басейну, а також характер ґрунтового
покриву. В умовах значної заболоченості і залісненості басейнів річок спостерігаються
підвищені концентрації у річковій воді марганцю і цинку, що, в свою чергу, зумовлюється
високим вмістом цих елементів у лісовій підстилці і торфах.
Торфові болота займають 2,9 % площі Житомирської області, а болотні грунти
поширені на площі 84,8 тис. га, з яких понад 70 % – у північних районах, насамперед, в
Олевському, Овруцькому та Ємільчинському, де їх площа становить від 8 до 12,5 тис. га.
Торфові горизонти болотних ґрунтів значною мірою різняться за валовими
запасами міді. Поряд із низьким вмістом – 4,8-5,7 мг/кг зустрічаються торфові грунти з
високою її концентрацією, яка досягає 20 і більше мг/кг. Торфувато-болотні грунти
бідніші на валовий цинк, ніж торфово-болотні; рухомий цинк міститься в болотних
ґрунтах у незначних кількостях, що не перевищують 1 мг/кг. Торфувато- і торфовоболотні грунти містять значну кількість валового марганцю, яка досягає 200–300 мг/кг, а в
окремих випадках – 500 мг/кг. Вміст валових форм свинцю коливається переважно в
межах 10-40 мг/кг. Вміст рухомого свинцю на переважній більшості обстежених площ
болотних ґрунтів не перевищував 6 мг/кг, проте на майже третині обстежених площ
ґрунтів вміст рухомого свинцю досягав 6-8 мг/кг (1,3-1,7 ГДК). Переважна більшість
болотних ґрунтів вміщує від 0,3 до 0,6 мг/кг валового кадмію, вміст рухомого кадмію для
більшості обстеженої площі коливається в межах 0,04-0,07 мг/кг.
В цілому, торфувато- і торфово-болотні грунти містять значні кількості валового
марганцю, характеризуються низькими запасами валових і рухомих форм міді та цинку й
низьким вмістом валових форм свинцю і кадмію.
Очеретяно-осокові і осоково-сфагнові низинні торфи більше за інші види торфів
79

багаті на валові марганець, цинк і мідь. На більшості обстежених площ цих торфовищ
вміст валової міді складав 10-30 мг/кг. Вміст валового цинку коливався в межах 30-40
мг/кг, валового марганцю – 200-600 мг/кг. Валовий свинець на половині обстеженої
території містився в торфах у концентраціях, що не перевищували 4-6 мг/кг, а вміст
валового кадмію коливався на рівні від 0,16-0,18 мг/кг. Вміст рухомих міді і цинку
досягав у осушених низинних торфовищах максимальних величин 2-3 мг/кг та 1,6-1,8
мг/кг відповідно. На половині обстежених площ вміст рухомої міді становив 1,0-1,5 мг/кг,
а вміст рухомого цинку – 1,0-1,2 мг/кг. Максимальні концентрації рухомого марганцю в
осушених низинних торфах досягали 300–350 мг/кг. Рухомий свинець містився в цих
торфах у концентраціях 0,3–3,8 мг/кг. Концентрації рухомих форм кадмію на більшості
обстежених площ складали 0,06-0,1 мг/кг, проте в окремих випадках досягали 0,12-0,14
мг/кг.
Таким чином, осушені низинні торфовища мають низький вміст валових форм Cu,
Pb, Cd i Zn та рухомих форм міді і цинку. Проте, вміст у них як валових, так і рухомих
форм цинку і міді більший порівняно з болотними ґрунтами.
Список використаних джерел
1. Малые реки Украины : справочник / [А. В. Яцык, Л. Б. Бышовец, Е. А. Богатов и
др.]. — К. : «Урожай», 1991. — 295 с.
2. Оценка состояния малой реки в условиях интенсивной хозяйственной
деятельности и пути его улучшения / А. Е. Усов, Т. Н. Середа, Л. В. Гулейкова //
Гидробиологический журнал. — 2007. — т. 43, № 1. — С. 24—27.
3. Вишневський В. І. Гідрологічні характеристики річок України / Вишневський В.
І - К.: Віпол, 2000. – 376 с.
4. Мислива Т. М. Важкі метали у водах малих річок і боліт Житомирського Полісся
/ Т. М. Мислива, І. С. Кот // Вісник ЖНАУ. – 2011. – № 2., т. 1(29). – С. 58–66.
5. Сосуществующие формы тяжелых металлов в поверхностных водах Украины и
роль органических веществ в их миграции / П.Н. Линник., Т.А. Васильчук., Р.П. Линник,
И.И. Игантенко // Методы и объекты химического анализа. -2007. – 2, № 2. – с.130-145.
6. Трускавецький Р. С. До проблем окультурювання гідроморфних ґрунтів на
осушених землях України / Р. С. Трускавецький, С. Т. Вознюк, М. О. Горін // Вісник
ХНАУ. – 2004. - №1. – С. 89-97.
7. Скрипніченко С. В. Еволюція торфового ґрунту під впливом осушення та
сільськогосподарського використання / С. В. Скрипніченко // Меліорація і водне
господарство. - К., 2002. - Вип. 88.- С. 101-104.
8. Коваль С. І. Агроекологічний стан осушених торфових ґрунтів та розробка
заходів їх збереження і забезпеченню високої продуктивності : монографія / С. І. Коваль. –
Рівне : НУВГП, 2013. – 168 с.
ОСНОВИ РОЗВИТКУ ОРГАНІЧНОГО ВИРОБНИЦТВА НА ПОЛІССІ
Матвійчук Б. В., ст. викладач
Постановка проблеми. Стрімке погіршенням стану природних ресурсів, задіяних
в агропромисловому виробництві та забруднення навколишнього природного середовища
внаслідок зростання антропогенного навантаження на довкілля від господарської
діяльності, а також зростаюча стурбованість суспільства проблемою нестачі
продовольства та його якості у світовому масштабі. Зумовлює пошук та вдосконалення
шляхів розвитку сільського господарства. Оскільки сільське господарство посідає важливе
місце в економіці України. Від ефективності функціонування його залежить добробут
народу, можливості експорту, продовольча безпека держави.
80

Окремі аспекти організаційних, економічних та технологічних підходів щодо
вдосконалення механізму виробництва і просування на ринок органічної продукції
розглядались у працях вітчизняних вчених: О.І. Фурдичка, Н.В. Бородачевої, М.В.
Капштика, М.І. Кобця, П.В. Писаренка, Н.А. Макаренко, Є.В. Милованова та ін.
Порівняно з Україною уцілому Полісся характеризується більш низьким рівнем
сільськогосподарського освоєння земель. Досить високою є питома вага пасовищ та
природних кормових угідь, нижчою бальною оцінкою за середньоукраїнською шкалою є
значення оцінки сільськогосподарських угідь Поліського регіону.
Це й вимагає розробку більш системного підходу до вивчення процесу розвитку
виробництва органічної продукції, що зумовлює необхідність дослідити “життєвий цикл”
органічної продукції природно-ресурсного потенціалу Полісся.
Аналіз останніх досліджень дає можливість стверджувати, що питанню сукупного
агроекологічного стану природно-ресурсного потенціалу регіону Полісся присвячено
мало наукових праць. Хоча проблематиці сутності і ролі присвячено праці вітчизняних
учених: О.І. Фурдичка, В.С. Паштецького, М. А. Хвесика, Є. В. Хлобистова, І. К.
Бистрякова, Н. В. Караєвої і ін.. А досконалий аналіз проблеми використання і
відтворення природно-ресурсного потенціалу, виявлення показників ефективності його
раціонального споживання, методів оцінки й удосконалення управління мають
принципове наукове значення.
Метою дослідження є вдосконалення екологічного управління розвитком
природно-ресурсного потенціалу Полісся та органічного виробництва. Визначення
мінімальної тривалості перехідного періоду від традиційного до органічного
господарювання за сучасних форм.
Виклад основного матеріалу. За визначенням Міжнародної федерації
сільськогосподарського органічного руху (IFOAM) [1], органічне сільське господарство
об’єднує всі сільськогосподарські системи, які підтримують екологічно, соціально та
економічно доцільне виробництво сільськогосподарської продукції. В основу таких
систем покладено використання локально-специфічної родючості ґрунтів як ключового
елементу успішного виробництва, а також науково обґрунтовано експлуатацію природноресурсного потенціалу території зі спрямуванням на гармонійне поєднання
сільськогосподарської практики та довкілля.
Органічне землеробство повинно дотримується принципів, які обумовлені
місцевими
соціально-економічними,
кліматичними
та
історико-культурними
особливостями.
Більшість авторів схиляється до того, що органічне землеробство – це система
ведення сільського господарства, яка передбачає удобрення рослин та підтримання
родючості ґрунту переважно органічними добривами (гній, торфогнойові компости,
сидерати тощо), дозволяється також використовувати несинтетичні сиромелені мінеральні
добрива та меліоранти (фосфоритне борошно, каїніт, гіпс, доломітове борошно та інші).
Синтетичні мінеральні добрива та засоби захисту рослин не використовуються [2]. Тобто
сформоване спрощене поняття органічного землеробства суто до технологічних прийомів,
котрі використовуються. Однак це є швидше деякі ознаки цього прийнятного природі
типу сільськогосподарської діяльності.
Колегією з національних стандартів органічної продукції у 1995 році
запропоновано наступне визначення органічного землеробства: “Органічне землеробство
– це система екологічного менеджменту сільськогосподарського виробництва, яка
підтримує та покращує біорізноманіття, біологічні цикли та біологічну активність ґрунтів”
[3].
У Директиві ЄС 2092/91 від 24 червня 1991 року [4], що регулює правила
органічного агровиробництва та маркування органічної продукції, ці національні традиції
і мовні особливості було взято до уваги, що зумовило офіційне закріплення наведених
термінів (“органічний”, “екологічний”, “біологічний”) та їхніх звичайних похідних (на
81

зразок “біо”, “еко” та ін.) разом або в сполученнях, у всіх офіційних документах
Європейського Союзу щодо органічного сільського господарства.
Нині терміни “екологічний” та “біологічний” використовуються в Україні для
інших – відмінних від органічного способів сільськогосподарського і промислового
виробництва та їх продукції. Ми ж схиляємося до використання термінів: “органічне
виробництво” та “органічна продукція”.
Активний розвиток природно-ресурсного потенціалу та виробництва органічної
продукції сприяв формуванню в багатьох країнах світу (США та ЄС) повноцінних
внутрішніх ринків такої продукції [5]. Хоча площі під органічним землеробством
продовжують зростати в усьому світі, необхідно відмітити, що основний обсяг продажу
знаходиться переважно у високо розвинутих індустріальних країнах. Так, 97%
споживання органічної продукції припадає на Північну Америку та Західну Європу.
Найбільші ринки цієї продукції мають США, Німеччина та Японія. Частка органічної
продукції на ринку продовольства в різних країнах коливається в межах 1–5%. Обсяг
світового ринку органічної продукції станом на 2006 рік [6] оцінювався приблизно 38,6
млрд. дол. США.
Дані про обсяги продажу органічної продукції в країнах-лідерах наведені на
рис. 1 [7].
13359

14000

млн. евро

12000
10000
8000
5300

6000
4000
2000

1850
519

530

703

739

2000

2831

789

0

Рис. 1 Ринок органічної продукції країн-лідерів за даними [7].
Ситуація на світових ринках продовольства свідчить про зростаючу зацікавленість
споживачів в здоровому та повноцінному харчуванні разом з безпосереднім внеском у
збереження природно-ресурсного потенціалу.
На сучасному етапі розвитку Україна не повинна стояти осторонь екологічно
орієнтованих процесів трансформації традиційних систем аграрного виробництва.
Формування світових ринків органічної продукції відбувається доволі активно. Щоб
зайняти свою нішу та стати офіційним та стабільним експортером цієї продукції в країни
ЄС і на світовий ринок не слід зволікати з вирішенням фундаментальних завдань.
Полісся має великий потенціал для виробництва органічної сільськогосподарської
продукції та її реалізації шляхом експорту, а також в середньостроковій перспективі
постачання на внутрішній ринок. Водночас, виробництво органічної продукції сприятиме
вирішенню ряду актуальних проблем, як екологічного так і соціально-економічного
характеру природно-ресурсного потенціалу регіону.
Органічне землеробство в країнах ЄС базується на переліку спеціальних і точних
вимог до процесу виробництва рослинницької продукції. Згідно з положеннями базових
Стандартів Міжнародної Федерації IFOAM, основними вимогами є [8]:
вибір культур і сортів рослин для вирощування в органічному землеробстві
82

здійснюється з огляду на їх адаптованість до ґрунтово-кліматичних умов, стійкість до
шкідників і хвороб. Все насіння і садивний матеріал повинні походити з органічного
сертифікованого виробництва. Заборонено застосування генетично змінених організмів та
їх похідних;
тривалість перехідного періоду. Рослинна продукція однорічної культури може
вважатися органічною лише, якщо до початку її виробничого циклу закінчився перехідний
період тривалістю не менше дванадцяти місяців. У разі багаторічної культури (крім луків і
пасовищ) вимагається перехідний період не менше вісімнадцяти місяців до першого
врожаю;
різноманіття в рослинництві досягається за рахунок комбінування таких заходів:
різноманітна та різнобічна сівозміна, що включає зелені добрива, бобові та рослини з
глибоким корінням; відповідне покриття поверхні ґрунту різними культурами протягом
якомога довшого періоду часу;
родючість ґрунту та внесення добрив. Органічне землеробство передбачає
повернення в ґрунт мікробіологічних, рослинних чи тваринних решток, щоб підвищити,
або як мінімум зберегти його родючість і біологічну активність. Система удобрення
передбачає запобігання втрат поживних речовин, а також надходження в ґрунт важких
металів та інших забруднювачів. Мінеральні добрива застосовують в натуральному
вигляді, без хімічної обробки;
контроль шкідників, хвороб і бур’янів та використання регуляторів росту.
Органічне землеробство передбачає застосування агротехнічних, біологічних та фізичних
методів контролю, згідно Списку дозволених засобів, визначених у Додатку 1 даних
Стандартів;
запобігання забрудненню. Вживаються всі необхідні заходи, щоб забезпечити
захист ґрунту та продукції від забруднення важкими металами та іншими шкідливими
речовинами техногенного чи біологічного походження, наприклад, створенням бар’єрів,
буферних зон.
Згідно з [9], для ведення органічного землеробства сільськогосподарські землі
повинні відповідати певним вимогам щодо рівня їхнього забруднення шкідливими
речовинами: пестицидами, важкими металами, радіонуклідами, а також оптимальними
показниками рівня родючості ґрунту.
Висновок. Отримані наукові результати будуть використані для розробки і
обґрунтування подальших напрямів розвитку природно-ресурсного потенціалу Полісся
для збільшення виробництва органічної продукції в Україні.
За результатами досліджень буде розроблено модель інформаційної комп’ютерної
системи дослідження і впровадження органічного землеробства з урахуванням
екологічних, економічних та соціальних аспектів як на рівні окремих
сільгосппідприємств, так і регіону в цілому, застосування якого дозволить забезпечувати
багаторічний агроекологічний моніторинг.
Список використаних джерел
1. Шикула М. К. Біологічне землеробство / Шикула М. К. // Наука і культура
“Україна”. – К. – 1987. – Вип. 21. – С. 96–103.
2. Малькова К. Органічне виробництво в Україні: майбутнє чи теперішнє?!/
Катерина Малькова // Аграрна країна. – 2007. – № 33 (87). – С. 7.
3. National Organic Standard Board Recommendations (National Organic Program
USDA), April, 1995.
4. Довідник міжнародних стандартів для органічного агровиробництва: Навчальнокоординаційний центр сільськогосподарських дорадчих служб / [за ред. Капштика М.В.,
Котирло О.О.]. – К. : СПД Горобець Г.С., 2007. – 356 с.
5. Willer H. The World of Organic Agriculture. Statistics and Emerging Trends. / Helga
Willer, Yussefi Minou (eds.). – IFOAM, 2004. – P. 13–107.
83

6. Organic Monitor. Sahota, 2008. Research institute of organic agriculture FIBL, Frick,
Switzerland. Інтернет-ресурс: http: // www. organicmonitor.com
7. Survey of Aberystwyth University, Agromilagro Research, FiBL, ZMP. Інтернетресурс: http://www.fibl.org.
8. IFOAM Basic Standarts. Approved by the IFOAM, September, 2005. Інтернет
ресурс : www.ifoam.org.
9. Агроекологічна оцінка відповідності сільськогосподарських підприємств
вимогам органічного агровиробництва / За ред. д.с.-г.н. Н. А. Макаренко. – К., 2007. – 37
с. – (Методичні рекомендації)
СУЧАСНА МЕТОДИКА ПІДБУРУ ДІЛЯНКИ
ДЛЯ СТВОРЕННЯ КАМ’ЯНИСТИХ ГІРОК
Матковська С.І., к.с.-г.н., доцент
Постановка проблеми. Багато століть садівники всього світу створюють квітники
з використанням каменів. Камінь з його суворою красою, нерухомістю, незмінністю в
різну пори року є прекрасним фоном для постійно мінливої краси рослин [3]. Крім того,
такі квітники являють собою гірський ландшафт в мініатюрі і здатні внести різноманіття і
чарівність далеких небачених гірських країн [2].
Аналіз останніх наукових досліджень. В минулому термін “Кам’янисті сади ”
пояснювали колекцію високогірних рослин, оформлених камінням для придання їм
більшої природності. В теперішні часи під словом “ Кам’янисті сади ” розуміють штучну
кам‘янисту гірку, яка вписується в природний ландшафт і безперервно цвіте з весни до
осені [4].
Стилістично всі кам’яні сади умовно можна розділити на три категорії:
1. ландшафтні – моделюючі вигляд будь – якого гірського або іншого природного
утворення і відповідаючої йому рослинної спільноти;
2. художні (пейзажні, фантазійні) – створюють вигаданий або ідеалізований образ
гірської місцевості;
3. колекційні – побудований виключно для вирощування рослин.
Поділ кам’янистих садів за Ю.Б Марковським [3]: 1. Альпійська гірка; 2.
Камениста гірка; 3. Архітектурний рокарій; 4. Ландшафтний рокарій; 5.Терасований схил;
6. «Скали», «бескид»; 7. Гірський ухил; 8.Горна долина; 9.Альпійська галявина;
10.«Лісовий яр»; 11.«Ущелина» «міжгір’я»; 12. «Кам’яниста гряда»; 13. Стіна; 14. Водний
каскад; 15. Болітце; 16. «Міксдордер»; «Японський сад»;
"Альпійська гірка" або альпінарій - стиль, найпоширеніший наприкінці XІ початку XX століття. Призначення таких кам'янистих садів - показ флори альпійського
високогір’я [1].
Альпінарії створювалися як дивовижна паркова прикраса, або як колекція рослин.
Згодом у них стали вирощувати не тільки альпійські, але й інші рослини, що нагадують по
вигляду гірські.
Стилістично таки кам’янисті сади, безумовно, можна віднести до типу фантазійних
садів. Відповідно до художніх уявлень того часу цим спорудженням надавалася не
стільки природна, скільки "художня" форма. Такі сади не вимагали прив'язки до
місцевості. Вони являли собою терасовані пагорби, розташовані поодиноко або
утворювати пагорб гірської системи. Тераси відокремлювали одна від одної проходами й
з'єднували за допомогою сходів, складених з оброблених плит [3].
Ще зовсім недавно кам’янисті сади такого типу були широко поширені по всій
Європі, але оскільки для вирощування гірських рослин вони виявилися вкрай незручні, від
них спочатку відмовилися ботанічні сади, а потім і паркові дизайнери. У цей час їх у
84

первозданному виді можна зустріти лише в історичних парках [1].
"Кам'яниста гірка" - сучасна інтерпретація "альпійської гірки". Залежно від смаку
й почуття міри вона може являти собою або пагорб із безладно розкладеними по ньому
каменями, або фрагмент гірського ландшафту [2]. "Гірка" повинна бути невід'ємною
частиною загальної композиції саду -пов'язана з газоном, підкреслена мощенням, з'єднана
з водоймою, ізольована від господарських будівель, пишних квітників.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Метою було проведення порівняльної
характеристики існуючих методик створення кам’янистих гірок та підбір оптимальної
методики для створення камя’нистих гірок в сучасних урбокомплексах. Враховувались
новітні технології, робота проводилась з літературними джерелами останніх років.
Результати досліджень. На основі вивчених літературних даних виокремлено
єдиний постулат для створення кам’янистої гірки в альпійському саду – вона повинна
добре вписуватися в загальну перспективу ділянки. Різні методики зводяться до подібних
між собою етапів проведення робіт та агротехнічних заходів.
Розпочинати будівництво каменистого саду, перш за все потрібно зі складення
плану робіт та креслення майбутнього об’єкту, для цього потрібно уявити перед собою
образ території, каміння і визначитися, що саме хочемо досягти. Першим етапом
підготовчих робіт є обстеження ділянки яка саме належить під каменистий сад. Уявивши
собі площу, висоту гірки і загальний стиль [4] переходимо до креслень і обрахунків
обсягів робіт. Для створення кам’янистого саду потрібно враховувати наступні
фактори [3]:
1. Вибрати максимально освітлену ділянку. Підбираючи тіньовитривалі рослини ми
можемо створити кам’янистий сад в тіні дерев, але бажано що від споруд тінь була
відсутня. Обов’язково необхідно враховувати зимове танення снігу з дахів. Якщо кожний
рік на кам’янисті споруд саду будуть спускатися «лавини» снігу, і на нього будуть капати
і падати сосульки та литися потоки дощів, буде руйнуватися не лише земляний масив а
навіть каміння і пошкоджуватися рослини. Не бажано розміщувати кам’янистий сад
близько до забудівель. Висота весняних талих вод, також може виявитися важливим
фактором. Більшість альпійських рослин тяжко переносять затоплення водою, отже
ділянка для гірки не повинна розмішуватись на заниженій території. Якщо ризик весняних
паводків все-таки великий, то для запобігання цього явища потрібно провести ряд робіт
по зміні ухилів та водовідведенню від об’єкту.
2. Уздовж стін чи огорожі більшість майстрів створення кам’янистих гірок
пропонують висадити рослини – ліани [3]. Цей прийом дозволить відгородити грядки або
інші господарські забудівлі від основного об’єкту. Між ліанами і кам’янистою гіркою
висадити декілька декоративних чагарників. Важливо, щоб кущі не відволікали погляд від
головного елементу кам’янистого саду. Для кращого вигляду між рослинами і кущами та
кам’янистим садом можна створити плавний перехід за допомогою хвойних рослин,
рододендронів і високих трав’янистих рослин. І лише тоді на передньому плані буде
гармонійно виглядати сам кам’янистий сад [4].
3. При підборі ділянки для розташування кам’янистої гірки необхідно запланувати
прогулянкову доріжку, вона обов’язково повинна проходити біля кам’янистого саду бо з
великої відстані буде важко розгледіти мініатюрні рослини.
4. Важливий елемент будь-якої кам’янистої гірки є рослинний асортимент, який необхідно
добирати враховуючи ґрунтово-кліматичних умови, для Житомира - Центрального
Полісся України. Основу кам’янистої гірки, як правило, становлять ґрунтопокривні
багаторічники. Ґрунтопокривні багаторічники, що цвітуть із весни до осені й
відокремлюються різноманітною формою й фарбуванням листків, нададуть кам'янистій
гірці особливе очарування. Разом з тим, кам’яниста гірка буде виглядати бідно без
карликових хвойних рослини низькорослих листяних чагарників, мініатюрних
цибулинних. Прикрасою гірки стануть різні вереси, кизильник сланкий, гірська сосна,
куляста ялина Пропонуємо висаджувати на кам’янистій гірки навіть деякі однорічники й
85

навіть злаки. Ефектно виглядають камянисті гірки грунт яких, у відкритих місцях вкритий
мохом, старим вапняковим щебенем, рубленим корком.
Висновки. Кам’яниста гірка, повинна бути невід'ємною частиною загальної
композиції кам'янистого саду - пов'язана з газоном, підкреслена мощенням, ізольована від
господарських будівель, пишних квітників. При підборі ділянки для створення
кам’янистої гірки необхідно враховувати кліматичні умови, геологічні особливості
місцевості, поєднання кам’янистої гірки із загальним ансамблем парку, скверу, саду.
Список використаних джерел
1.
Боговая И.О., Озеленение населенных мест/ И.О. Боговая, В.С.
Теодоронский – М.: ВО «Агропромиздат», 1990. – -219с.
2.
Крижановская Н.Я. «Основы ландшафтного дизайна» /Н.Я. Крижановская Х.: ХГАГХ. «Константа», 2002. – 214с., ил.-123с.
3.
Марковский Ю.Б. «Каменистые сады»/ Ю.Б. Марковский - М.:ЗАО
+
«Фитон », 2001. – 272 с.
4.
Немова Е.М. «Стилистика сада» / Е.М. Немова - М.:ЗАО «Фитон+», 2001. –
160с.
РОЗПОДІЛ ВАЖКИХ МЕТАЛІВ І МІКРОЕЛЕМЕНТІВ
В ОРГАНАХ І ТКАНИНАХ ПРЕДСТАВНИКІВ ІХТІОЦЕНОЗІВ
МАЛИХ РІЧОК ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ
Mислива T. M., к. с.-г. н., Білявський Ю. А., к. с.-г. н., Кот І. С., аспірант
Постановка проблеми. Риби займають верхній трофічний рівень у біоценозах
водних екосистем і мають яскраво виражену здатність разом з іншими гідробіонтами
накопичувати забруднювальні речовини, зокрема важкі метали. Підвищений вміст важких
металів в організмі риб свідчить про значну їх концентрацію у водному середовищі,
акумуляцію останніх у харчових ланцюгах та функціональні порушення в усіх ланках
гідроекосистеми. Інформація про рівень і характер накопичення важких металів у м'язовій
тканині риб може бути використана й при оцінці інтенсивності міграції полютантів в
гідроекосистемах та для індикації ступеня забруднення останніх, а також у зв'язку з
необхідністю нормування вмісту цих елементів у рибопродуктах.
Мета досліджень - виявити загальні тенденції вмісту і розподілу важких металів
(заліза, марганцю, міді, цинку, свинцю та кадмію) в організмах представників іхтіофауни
малих річок Житомирського Полісся. Завдання досліджень передбачали: 1) оцінити рівень
забруднення важкими металами (Cu, Pb, Cd, Zn, Fe і Mn) води поверхневих водних джерел
(річки Кам’янка, Звіздаль, Глухівка, Мика); 2) визначити особливості акумуляції важких
металів у різних органах і тканинах представників іхтіофауни малих річок.
Дослідження проводили у літній період 2012-2014 рр. Представників іхтіофауни
для аналізу відловлювали вудкою у таких місцях контрольних ловів: 1) р. Кам’янка, 0,4 км
вище с. Ксаверів Малинського району (створ 1); 2) р. Звіздаль, 1,2 км нижче с. Базар
Народицького району (створ 2); 3) р. Глухівка, 0,6 км нижче с. Мала Рача
Радомишльського району (створ 3); 4) р. Мика, 0,5 км нижче с. Кичкирі Радомишльського
району (створ 4).
Предметом досліджень були статевозрілі представники таких видів: краснопірка
звичайна (Scardinius erythrophthalmus) – вік 4-5 років, плітка звичайна (Rutilus rutilus) – вік
3-4 роки; лящ (Abramis brama) – вік 4-5 років; окунь звичайний (Perca fluviatilis) – вік 2-3
роки; верховодка звичайна (Alburnus alburnus) – вік 3 роки.
Дослідження зразків риби виконували на базі Житомирської обласної державної
лабораторії ветеринарної медицини Державної ветеринарної та фітосанітарної служби
86

України. Кількісне визначення концентрації Cu, Pb, Cd, Zn, Fe і Mn у органах і тканинах
риб здійснювали прямим усмоктуванням розчину у пропан-бутан-повітряне полум’я за
допомогою атомно-абсорбційного спектрофотометра марки С-115-М.
Результати досліджень. Проведені дослідження дали змогу встановити
особливості накопичення важких металів та мікроелементів і характер їх розподілу в
органах і тканинах представників іхтіоценозів з різним типом живлення (рис. 1). Середній
вміст заліза в органах і тканинах досліджуваних видів риб варіював у межах 3,65-14,44
мг/кг сирої маси, досягаючи максимальних значень у зябрах та шкірі, а у плітки – в
нирках. Концентрація марганцю в органах та тканинах досліджуваних видів риб
коливалась від 0,67 до 1,73 мг/кг сирої маси. Максимум марганцю концентрується у
зябрах та печінці представників іхтіофауни.
Вміст міді в органах та тканинах представників іхтіоценозів малих річок варіював у
межах 2,20-9,16 мг/кг сирої маси. За середньої концентрації міді 5,91 мг/кг маси тіла риби
середній вміст її у печінці складав 9,04 мг/кг, що на 53 % більше, ніж у інших органах і
тканинах. Крім того, у печінці плітки, верховодки і окуня вміст міді перевищував ГДК у
1,1-1,2 рази.

Рис. 1. Розподіл важких металів і мікроелементів
в органах і тканинах представників іхтіоценозів з різним типом живлення.
Концентрація цинку в органах та тканинах досліджуваних видів риб коливалась від
20,50 до 33,01 мг/кг сирої маси. Серед представників іхтіофауни, що вивчались,
концентратором цинку виступає лящ.
Вміст свинцю в органах та тканинах риб змінювався в межах від 0,74 до 1,14 мг/кг
сирої маси. Даний елемент накопичується переважно у зябрах та шкірі досліджуваних
видів риб, а у окуня – у зябрах та печінці. Мінімальний рівень вмісту свинцю відмічений у
м’язах усіх досліджуваних видів риб, а максимальні його кількості фіксуються у тілі
краснопірки.
Концентрація кадмію в органах та тканинах представників іхтіоценозів коливалась
від 0,018 до 0,035 мг/кг сирої маси. Вміст цього токсичного металу в організмі усіх
досліджуваних видів риб не перевищував ГДК (0,2 мг/кг). Максимальні кількості кадмію
концентрувались переважно у нирках. Виключення склав окунь, в організмі якого кадмій
концентрувався у печінці. Більше цього елемента відносно інших досліджуваних риб
концентрувалось в організмі краснопірки.
Висновки. Розподіл важких металів і мікроелементів в тканинах і органах
представників іхтіофауни малих річок характеризується нерівномірністю і залежить від
87

функціональних особливостей органів, їх кумулятивної активності та хімічних
властивостей самого елементу. Зокрема, підвищені концентрації усіх досліджуваних
металів зафіксовані у зябрах, які беруть безпосередню участь у обміні хімічними
елементами між водним середовищем і організмами риб. Особливе місце серед
досліджуваних внутрішніх органів риб займає печінка, яка інтенсивно акумулює метали,
насамперед марганець і мідь, перевершуючи за цим показником решту органів, та будучи
функціональним депо цих елементів й одночасно беручи участь у процесах детоксикації.
Незначні кількості досліджуваних елементів концентрувалися у м’язовій тканині. Проте,
враховуючи те, що м’язи складають значний відсоток від маси тіла риби, їх, як і печінку,
можна віднести до депонуючих органів. В цілому у всіх досліджуваних органах і тканинах
представників іхтіофауни переважають залізо і цинк, а мінімальні концентрації характерні
для свинцю і кадмію. Цей факт пояснюється, насамперед, інтенсивною акумуляцією в
організмах риб елементів, які беруть активну участь у перебігу фізіологічних процесів.
Подальші дослідження доцільно зосередити у напрямку встановлення
особливостей накопичення важких металів представниками гідрофітів та у донних
відкладах.
Список використаних джерел
a. Мартенюк Г. М. Важкі метали у водах і торфах Житомирського Полісся / Г. М.
Мартенюк // Наукові читання ЖНАУ. – 2013. – Т. 1. – С. 113-117.
b. Мисковець І. Я. Екологічна оцінка антропогенних змін малих річок Волині / І.
Я. Мисковець // Захист довкілля від антропогенного навантаження: зб. наук. пр. /
Харківський держ. ун-т, Кременчуцький держ. політехнічний ін-т. – Харків; Кременчук:
Швидка, 2001.- Вип. 5(7). – С.34-40.
c. Мислива Т.М. Важкі метали у водах малих річок і боліт Житомирського
Полісся / Т. М. Мислива, І. С. Кот // Вісник ЖНАУ. – 2011. – № 2., т. 1(29). – С. 58-66.
d. Сніжкo С. І. Теорія і методи аналізу регіональних гідрохімічних систем / C. І.
Сніжко. – К. : Ніка-Центр, 2004. – 394 с.
e. Сніжко С. І. Моніторинг якості води річок Житомирської області / С. І. Сніжко,
С. П. Сіренький // Гідрологія, гідрохімія і гідроекологія. – 2000. – Т. 1. – С. 78–79.
f. Тімченко З. В. Оцiнка екологiчного стану малих рiчок / З. В. Тімченко //
Україна та глобальнi процеси: географiчний вимiр: зб. наук. пр.: в 3 т. / ред.: П. Г.
Шищенко; Волин. держ. ун-т ім. Л. Українки. - К.; Луцьк: Вежа, 2000. – Т. 2. – С. 317 –
320.
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ
ГІДРОХІМІЧНОЇ СИСТЕМИ МАЛИХ РІЧОК
ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ (НА ПРИКЛАДІ РІЧКИ ОСЛІВ)
Мислива Т. М., к. с.-г. н., доцент
Кот І. С., аспірант
Постановка проблеми. Формування гідролого-гідрохімічного режиму та якості
води малих річок у межах поліської частини Житомирської області має важливе значення
для забезпечення стабільності й стійкості природних екосистем та різних видів
водогосподарського використання поверхневих вод. Доступність водних ресурсів
відповідної якості у необхідній кількості значною мірою визначає умови життя людей та
економічного розвитку країни в цілому чи окремого регіону зокрема. Виходячи зі
сказаного, актуальною є реалізація системного підходу до вивчення хімічного складу
природних вод при комплексному і поглибленому аналізі направленості гідрохімічних
процесів у природних водах як результату сукупного впливу природних та антропогенних
88

чинників на відкриту гідрохімічну систему природних вод. Це сприятиме розробленню
рекомендацій щодо оптимізації їх структури з метою стабілізації процесів формування
якості води та сталого розвитку водних ресурсів.
Аналіз останніх результатів досліджень. Оцінці екологічного стану поверхневих
водних екосистем присвячено ряд досліджень вітчизняних учених, однак вони стосуються
переважно басейнів малих річок Рівненської [2, 3] та Волинської [6, 10] областей. Питання
формування якості поверхневих вод малих річок Житомирського Полісся залишились
поза увагою дослідників, за виключенням робіт [1, 4, 5, 7], які знову ж таки присвячені
питанням міграції й акумуляції важких металів. Окремі аспекти концепції
багатофакторності формування хімічного складу вод та його системної природи, зокрема
й по відношенню до гідросфери Полісся Житомирщини, висвітлено в роботах С. І. Сніжка
[8, 9], однак подібні дослідження виконані понад десятиліття тому.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження була оцінка екологічного
стану басейну р. Білка та встановлення особливостей формування її гідрохімічної
системи. Завдання досліджень передбачали: 1) ідентифікація основних господарських
чинників, які впливають на формування зовнішньої та внутрішньої структури
гідрохімічної системи р. Ослів; 2) дослідження екологічного стану гідрохімічної системи
річки Ослів та факторів його формування з використанням методу системного підходу.
Об’єкти і методика досліджень. Дослідження проводились протягом
2012-2015 рр. на території Народицького району. Загалом було відібрано та
проаналізовано 12 проб води. Також для проведення факторного аналізу формування
якості гідрохімічної системи були використані дані Департаменту екології та природних
ресурсів Житомирської обласної державної адміністрації та Житомирського обласного
лабораторного центру Держсанепідслужби України. Факторний аналіз формування
гідрохімічної системи р. Ослів проводили з використанням комп’ютерної програми
Statistica 12.0.
Результати досліджень та їх обговорення. Басейн р. Ослів займає площу 93,19
2
км і знаходиться у межах північно-західної частини Житомирського Полісся. Протікає
річка по території Житомирської області. Довжина її становить 20,2 км, площа водозбору
– 93,19 км2, лісистість басейну – 40,7 %, заболоченість – 5,4 %. Сільськогосподарська
своєність басейну р. Ослів відсутня. В зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС
населення з басейну р. Ослів відселене за межі зони безумовного (обов’язкового)
відселення.
За витік річки прийнята точка земної поверхні з відміткою 171,5 м, яка знаходиться
за 3,75 км на південь від автошляху Любарка-Базар на території Народицького району.
Коефіцієнт густоти річкової мережі (не враховуючи річок довжиною менше 10 км)
становить 0,22 км/км2. Власний стік річки не зарегульований. Басейн р. Ослів
розташований в зоні помірного зволоження, живлення річки переважно снігове.
За системою геоботанічного районування басейн р. Ослів знаходиться у межах
Поліської
підпровінції,
Центрально-Європейської
провінції,
Європейської
широколистяної області. Природна рослинність займає приблизно 93,19 км2.
Вода річки відноситься до гідрокарбонатного класу, жорсткість її становить 4,4
мекв/дм3, загальна мінералізація досягає 417,8 мг/дм3. Вміст у воді іонів кадмію
знаходиться на рівні ГДК, марганцю – перевищує ГДК у 5 разів, заліза загального –
перевищує ГДК у 2,3 рази (табл. 1).
Мінливість концентрації хімічних речовин у річкових водах є результатом прояву
дії тих чи інших природних та антропогенних чинників, під впливом яких формуються
зовнішні і внутрішні речовинно-енергетичні зв’язки гідрохімічних систем (ГХС). Для
дослідження механізмів формування та функціонування ГХС була зроблена спроба
виявити основні фактори формування гідрохімічних процесів на основі дослідження
матриць гідрохімічних параметрів. Для цього було проаналізовано 38 показників
хімічного складу води р. Ослів (головні іони – SО42-, Сl-, Са2+, Na2+ + K+ та мінералізація
89

води; біогенні речовини - NO2-, NO32-, NH4+; важкі метали – Cu, Pb, Cd, Zn, Mn, Fe; крім
того величина pH, концентрація завислих речовин, перманганатна окислюваність води,
БСК5, вміст нафтопродуктів) та їх витрати. В результаті були отримані масиви
експериментальних даних, які на першому етапі їх обробки пройшли процедуру
упорядкування і оптимізації та зведення кількості визначень по кожному показнику до
спільного n окремо для кожного пункту спостережень. Потім, використовуючи метод
головних компонент, з кожної групи показників були виділені пріоритетні показники, які
найкращим чином можуть охарактеризувати групу чи окремі структурні частини даної
групи антропогенних, природних, чи гідролого-гідрохімічних параметрів. Виділення цих
показників проводилося на основі створення матриці факторних навантажень зовнішніх
параметрів макро-ГХС річки Ослів.
Таблиця 1.
Окремі показники якості води р. Ослів під час обстеження,
середнє за 2012-2015 рр., мг/дм3, n=12
Назва показника
Мідь
Цинк
Марганець
Залізо
Свинець
Кадмій
Нафтопродукти

Фактичне значення
показника
0,02±0,001
0,08±0,003
0,5±0,02
0,70±0,03
0,003±0,0001
0,001±0,0002
0,03±0,001

ГДК для рибогосподарських
водойм 2 категорії
1,0
1,0
0,1
0,3
0,03
0,001
0,05

Після проведених досліджень нами було визначено факторні навантаження
зовнішніх і внутрішніх параметрів макро-ГХС річки Ослів. Саме ці показники є
величинами значимого факторного навантаження, які вважаються значимими і
використовуватимуться в подальших дослідженнях як пріоритетні показники природноантропогенних зовнішніх зв’язків гідрохімічної макросистеми (табл. 2).
Таблиця 2.
Факторні навантаження зовнішніх і внутрішніх параметрів
макро-ГХС річки Ослів
Параметри
Площа водозбірного басейну

Надходження біогенних та забруднювальних речовин
з селітебних
з природних та агроландшафтів
територій
-0,513165
0,486628

Залісненість басейну

-0,052568

0,464858

Залуженість басейну

-0,513165

0,486628

Заболоченість басейну

-0,132401

0,895016

Урбанізованість басейну

-0,052568

0,464858

Ступінь мінералізації води

0,369417

-0,326177

Твердість води

-0,157812

-0,662783

Об’єм твердого стоку

-0,650196

0,066355

Концентрація іонів кальцію

-0,065458

-0,841333

Концентрація нітратного азоту

-0,938857

0,094423

Концентрація нітратного азоту

-0,918198

-0,015309

Концентрація фосфатів

-0,938457

-0,148310

Біологічне споживання кисню

-0,762411

-0,486656

Перманганатна окислюваність

-0,717405

0,157085

90

Продовження таблиці 2
Вимивання з ґрунту:
азотних добрив
фосфорних добрив

-0,603374

0,455288

0,061693

0,878793

Cu

-0,880966

-0,077309

Cd

-0,726267

0,579893

Zn

-0,903148

-0,213306

Mn

-0,891411

-0,240787

Fe
Обсяги застосування:
азотних мінеральних добрив
фосфорних мінеральних добрив

0,482059

0,205369

0,049215

-0,859071

-0,012078

-0,731095

калійних мінеральних добрив

0,333006

-0,754891

Обсяги скидання стічних вод

-0,732941

-0,576291

Концентрація нафтопродуктів

-0,817804

-0,339398

Виконання факторного аналізу дозволило виявити факторну структуру ГХС, яка була
представлена двома факторами. Фактор 1 – надходження біогенних та забруднювальних
речовин з селітебних території. Найбільшими факторними навантаженнями у даній групі
характеризуються такі показники, як концентрація у воді нітратного і нітратного азоту та
концентрація фосфатів. Другий виділений фактор - надходження біогенних та
забруднювальних речовин з природних та агроландшафтів характеризується такими
показниками, як обсяги застосування мінеральних добрив, вимивання з ґрунту фосфору,
концентрація у воді іонів кальцію і заболоченість території водозбірного басейну.

Рис.1. Структурна блок-схема
формування гідрохімічної макросистеми річки Ослів.
91

В якості додаткової інформації для відображення існуючих зв’язків нами були
використані дані про кореляційні зв’язки між параметрами зовнішньої та внутрішньої
структури гідрохімічної системи (рис 1). Ці зв’язки показані на схемі лініями з вказаними
коефіцієнтами парної кореляції між зв’язаними показниками. Слід зазначити, що
наявність зв’язків між двома ідентифікованими зовнішніми факторами простежується
лише по таких параметрах, як вимивання фосфору з ґрунту та залісненість і
урбанізованість водозбірного басейну. Більш тісні зв’язки існують між параметрами
всередині зовнішніх факторів формування ГХС. Ще більш тісні зв’язки між параметрами
існують всередині внутрішніх факторів формування ГХС річки, тоді як наявність
кореляційних зв’язків між факторами простежується лише для вмісту нітратів і заліза.
Аналогічна тенденція щодо наявності зв’язків між параметрами та факторами
простежується й на загальній схемі формування ГХС річки Ослів. Інтенсивність впливу на
формування загальної дисперсії факторів формування ГХС річки Ослів проілюстрована
рисунком 2. Величина впливу виражається часткою загальної дисперсії того чи іншого
фактора, яку вносить той чи інший показник.

Фактор 2

Фактор 1
-14

-12

-10

-8

-6

-4

-2

0

2

4

6

8

Площа водозбірного басейну
Заболоченість території водозбірного басейну
Твердість води
Концентрація нітратного азоту
Біологічне споживання кисню

Залісненість території водозбірного басейну
Урбанізованість території водозбірного басейну
Об’єм твердого стоку
Концентрація нітратного азоту
Перманганатна окислюваність води

Залуженість території водозбірного басейну
Ступінь мінералізації води
Концентрація іонів кальцію
Концентрація фосфатів
Вимивання з ґрунту:

азотних добрив
Cd
Fe
фосфорних мінеральних добрив
Концентрація нафтопродуктів

фосфорних добрив
Zn
Обсяги застосування:
калійних мінеральних добрив

Cu
Mn
азотних мінеральних добрив
Обсяги скидання стічних вод

Рис. 2. Загальна дисперсія зовнішніх і внутрішніх факторів
формування ГХС річки Ослів
На графіку ця величина виражена шириною паралелепіпеда, яким зображений той
чи інший показник. Показники розміщені як у додатній, так і у від’ємній частині осі
абсцис. Це означає, що відносно осі ординат усі показники, або параметри гідрохімічної
системи річки розділені за напрямком зв’язку параметрів з виділеними факторами. При
цьому позитивні (прямі) зв’язки відображені в правій частині, а негативні (зворотні) - в
лівій. Напрямок зв’язку показника з відповідним фактором також може бути
використаний для поглибленої деталізованої інтерпретації результатів факторного аналізу.
Наведені рисунки наочно демонструють мінливість як внутрішньої, так і зовнішньої
структури ГХС річки та зміну процесів формування якості води в залежності від величини
антропогенного навантаження. Для зовнішніх факторів формування ГХС р. Ослів
характерною є приблизно однакова наявність прямих і зворотних зв’язків. Серед
внутрішніх факторів формування ГХС фактор 1 – антропогенні чинники надходження
біогенних та забруднювальних речовин характеризується наявністю більшої кількості
зворотних зв’язків, а фактор 2 - природні чинники надходження біогенних та
забруднювальних речовин – більшою кількістю прямих зв’язків. Дана тенденція
92

зберігається й для факторів, що в цілому формують ГХС р. Ослів.
Висновки: 1) проведення процедури факторного аналізу дозволяє виявити
факторну структуру гідрохімічної системи та виконати ранжування факторів її
формування (розміщення у порядку зменшення їх абсолютних величин, які виражаються
величиною загальної дисперсії фактора на показниках, які він включає, та значимістю
фактора, яка характеризує вклад конкретного фактора у формування загальної дисперсії
усіх показників, включених до факторного аналізу); 2) комплексна гідрохімічна
макросистема річки Ослів формується переважно під домінуючим впливом двох основних
факторів: фактор 1 - надходження біогенних та забруднювальних речовин з селітебних
територій; фактор 2 – надходження біогенних та забруднювальних речовин з природних
та агроландшафтів.
Список використаних джерел
1.
Кот І. С. Особливості формування якості природних вод малих річок
басейну р. Ірша / І. С. Кот // Вісник ЖНАЕУ. – 2014. – №2 (42). – С. 214-223.
2.
Клименко М. О. Міграція важких металів у харчових ланцюгах водних
екосистем / М. О. Клименко, О. О. Бєдункова // Вісн. нац. ун-ту водного господарства та
природокористування. – 2006. – Вип. 2(34), ч. 1. – С. 13-20.
3.
Клименко М. О. Порівняльна характеристика результатів оцінки якості води
за гідрохімічними показниками та водною рослинністю / М. О. Клименко, Ю. Р.
Гроховська // Вісник РДТУ. – 2001. – Вип. 3(10). – С. 15-22.
4.
Кот І. С. Екологічний стан басейнів малих річок Житомирського Полісся / І.
С. Кот // Тези IХ Всеукр. наук. конф. студентів, магістрів та авспірантів «Сучасні
проблеми екології та геотехнологій», 5-7 березня 2012 р. / М-во освіти і науки, молоді та
спорту України. - Житомир : ЖДТУ, 2012. - С. 135.
5.
Мартенюк Г. М. Важкі метали у водах і торфах Житомирського Полісся / Г.
М. Мартенюк // Наукові читання ЖНАУ. – 2013. – Т. 1. – С. 113-117.
6.
Мисковець І. Я. Екологічна оцінка антропогенних змін малих річок Волині /
І. Я. Мисковець // Захист довкілля від антропогенного навантаження: зб. наук. пр. /
Харківський держ. ун-т, Кременчуцький держ. політехнічний ін-т. – Харків; Кременчук:
Швидка, 2001.- Вип. 5(7). – С.34-40.
7.
Мислива Т.М. Важкі метали у водах малих річок і боліт Житомирського
Полісся / Т. М. Мислива, І. С. Кот // Вісник ЖНАУ. – 2011. – № 2., т. 1(29). – С. 58-66.
8.
Сніжкo С. І. Теорія і методи аналізу регіональних гідрохімічних систем / C.
І. Сніжко. – К. : Ніка-Центр, 2004. – 394 с.
9.
Сніжко С. І. Моніторинг якості води річок Житомирської області / С. І.
Сніжко, С. П. Сіренький // Гідрологія, гідрохімія і гідроекологія. – 2000. – Т. 1. – С. 78–79.
10.
Тімченко З. В. Оцiнка екологiчного стану малих рiчок / З. В. Тімченко //
Україна та глобальнi процеси: географiчний вимiр: зб. наук. пр.: в 3 т. / ред.: П. Г.
Шищенко; Волин. держ. ун-т ім. Л. Українки. - К.; Луцьк: Вежа, 2000. – Т. 2. – С. 317 –
320.
ІНДИКАТОРНІ ПОКАЗНИКИ МОЛЮСКІВ
ЗА ДІЇ НА НИХ ВАЖКИХ МЕТАЛІВ ВОДНОГО СЕРЕДОВИЩА
Пінкіна Т. В., к.б.н., доцент, Пінкін А. А., к.т.н., доцент
Постановка проблеми. Останніми роками несприятливий антропогенний вплив на
навколишнє середовище значно посилився. Особливо це характерно для України, де
загострення екологічних проблем пов’язане з реструктуризацією економіки та слабкою
увагою до усунення негативних впливів господарської діяльності у різних регіонах.
93

Нераціональне природокористування призводить до гострої екологічної ситуації, яка
пов’язана з поступанням забруднюючих речовин у поверхневі та підземні води.
Серед різноманітних забруднюючих речовин поверхневих вод суходолу однією із
найбільш екологічно небезпечних груп є сполуки важких металів [2, 9–11, 13, 18]. Деякі з
них мають канцерогенні та мутагенні властивості і в той же час можуть обумовлювати
незворотні зміни у водних екосистемах. Тому контроль за вмістом цих металів у
водоймах, а також встановлення рівня антропогенних навантажень, що пов’язані з
надходженням їхніх сполук у водні екосистеми, є надзвичайно актуальним завданням.
Аналіз останніх досліджень. Досить часто забруднюючі речовини та сполуки не
можуть бути виявлені у воді звичайними хімічними методами, оскільки полютанти мають
низькі концентрації, а можливість аналітичних методів контролю і операторів обмежені.
Тому такою необхідною є оцінка потенційної біологічної небезпеки забруднення
природних вод. Цій меті може служити токсикологічний контроль із застосуванням
методів біотестування. Під токсичністю розуміють [8] властивість хімічної речовини
ушкоджувати живі організми або летально діяти на них. За будь-якого змісту
токсикологічних досліджень першим кроком має бути встановлення меж безпечності
токсичної речовини, а також меж найбільшого та помірного її впливу. Іони важких
металів у мікрокількостях необхідні живим організмам, а за концентрацій, що
перевищують безпечний їх вміст у організмі, стирається грань між їх фізіологічною та
токсичною дією [4]. Вважають [19], що за дії летальних концентрацій настає незворотнє
пригнічення фізіологічної активності, а сублетальні концентрації пригнічують її лише
спочатку, після чого настає поступове відновлення функцій. Більшість досліджень щодо
впливу іонів важких металів на організми присвячена вивченню пристосувальної
мінливості морфологічних показників [6] та порушенню різноманітних біохімічних
процесів та фізіологічних функцій [15, 11]. У низці експериментальних робіт встановлено
лише деякі токсикологічні показники (LC0, LC50, LC100) для прісноводних організмів
(дафній) [14] і, зокрема, для легеневих молюсків [20] за впливу іонів міді, цинку та
кадмію. Такі роботи направлені насамперед на пошук діапазонів концентрацій, у яких
можна вести подальші дослідження, і в них використано як основний критерій лише
ступінь виживання тварин. Відомості щодо часу появи перших ознак отруєння та настання
незворотних явищ під час отруєння, а також відносно пристосування та витривалості
тварин до впливу іонів важких металів відсутні. Стосовно впливу іонів нікелю існують
розрізнені дані, які стосуються порівняння токсичності при взаємодії різних важких
металів [16]. Визнано за необхідне досліджувати вплив на організми й інших елементів,
зокрема кобальту, оскільки його антропогенне надходження у навколишнє середовище
перевищує природні потоки або співставиме з ними [5]. Комплексні дослідження щодо
встановлення основних екотоксикологічних показників для обраного нами індикаторного
організму − черевоногого молюска ставковика озерного (Lymnaea stagnalis) за дії на нього
іонів міді, нікелю та кобальту не проводились. По кожному з них нами визначено
величини 13 токсикологічних показників. Для нікелю та кобальту 10 із них було
встановлено вперше.
Мета, обʼєкт та методика досліджень. Метою досліджень було визначення
основних токсикологічних показників для молюсків, що перебували в токсичному
середовищі. Обʼєктом дослідження слугували 704 однорозмірних (висота черепашки 38,5–
41,3 мм) екземплярів cтавковика озерного L. stagnalis, зібраного вручну та за допомогою
сачка у травні-червні 2014-2015 рр. у басейні Середнього Дніпра (р.Тетерів, м. Житомир).
У лабораторію тварин транспортували у невеликих полотняних мішечках,
уміщених у свою чергу в пакети з поліетилену. Аклімація до лабораторних умов
становила 2 доби.
Умови експерименту: температура води – 19–23˚С, pH 7,2–8,6, вміст кисню 8,6–8,9
3
мг/дм . Токсиканти – хлориди міді, нікелю та кобальту водного середовища (ч.д.a.).
Розчин готували на дехлорованій відстоюванням (1 доба) воді з житомирської водогінної
94

мережі. Відпрацьовані розчини через 24 год заміняли свіжими. Основному досліду
передував дослід орієнтовний, призначений для підбору концентрацій, необхідних для
основного досліду [1]. Дію на молюсків токсичного середовища встановлювали за
допомогою різних концентрацій хлоридів важких металів. Максимальний час
витримування молюсків у цих розчинах – 48 год.
У результаті проведеного експерименту отримано значення таких основних
екотоксикологічних показників: недіючі, сублетальні та летальні концентрації – LC0, LC50,
LC100; коефіцієнт пристосування (КП); коефіцієнт витривалості (КВ); ступінь токсичності
(СТ); порогова концентрація (ПК); час виживання (ЧВ); летальний час (ЛЧ); летальний
середній час (ЛСЧ); латентний період (ЛП). Більшість показників отримали у результаті
візуального спостереження за поведінкою молюсків у затруєному середовищі та
визначення кількості загинувших особин.
Коефіцієнт витривалості обчислювали для кожної із застосованих концентрацій
хлоридів металів за формулою:
E
КВ = k
(1),
En
де Еk – час, за який загинули усі піддослідні тварини; En – час, через який загинула перша
тварина [3].
Коефіцієнт пристосування визначали за методикою І. Мелесі [17]. Молюсків
витримували у розчинах сублетальних концентрацій хлоридів металів протягом двох діб.
Після цього піддослідних та контрольних тварин поміщали у розчини летальних
концентрацій цих токсикантів. Різниця у часі загибелі піддослідних та контрольних
молюсків давала коефіцієнт пристосування у піддослідних тварин.
Результати досліджень та їх обговорення. Перш ніж з’ясовувати особливості
реагування фізіологічних систем організму молюсків на різні рівні інтоксикації їх іонами
важких металів ми вирішили висвітлити загальні особливості токсичного впливу на L.
stagnalis означених полютантів, для чого нами було визначено основні токсикологічні
показники (табл. 1).
Таблиця 1.
Основні токсикологічні показники (мг/дм3) для ставковика озерного,
підданого 48-годинній дії розчинів іонів важких металів
LC0

LC50*

LC100

Cu2+
0,0004
0,04
0,4
Ni2+
0,05
3
5
2+
Co
20
200
2000
Примітка:*Встановлено графічно

Ступінь
токсичності
0,04
3
200

Порогова
концентрація
0,004
0,005
0,2

Виходячи з отриманих токсикологічних показників, встановлено зони токсичної
активності досліджуваних полютантів: іонів міді – < 0,0004-0,4; нікелю – < 0,05-5;
кобальту – < 20-2000.
Згідно зі шкалою токсичності речовин для гідробіонтів [12] досліджені нами
речовини, які в гострих дослідах викликають загибель 50% тварин, за ступенем
токсичності віднесено до наступних трьох груп:
1. Високотоксичні речовини (до 1 мг/дм3). Сюди належить мідь. 2. Сильнотоксичні
речовини (1–10 мг/дм3). Це нікель. 3. Слабкотоксичні речовини (вище 100 мг/дм3). До цієї
групи відноситься кобальт.
Слід відмітити, що не дивлячись на досить широкий розмах показників ступеню
токсичності та діапазонів концентрацій від гостролетальних до підпорогових (табл. 2),
молюски надзвичайно чутливі до іонів важких металів; на це вказують значення
95

порогових концентрацій для цих полютантів. Навіть якщо організм реагує серйозними
морфологічними та фізіологічними зрушеннями, знаходячись у розчинах з більшими
концентраціями (особливо чітко це можна прослідкувати за впливу кобальту), перші
реакції на токсикант з’являються за досить низьких його концентрацій.
Діапазони концентрацій іонів важких металів (мг/дм3) за
характером їхнього впливу на ставковика озерного
Іон
Cu
Ni2+

Гостролетальні
4 – 0,4
15 – 5

Co2+

25 – 5

2+

Концентрації
Хронічні летальні
Сублетальні
-2
-3
4·10 – 4·10
4·10-4 – 4·10-7
0,5 – 0,05
5·10-3 – 5·10-5
4–1

0,2 – 0,02

Таблиця 2.

Підпорогові
4·10-8 і нижче
5·10-6 і нижче
0,03 і нижче

При визначенні токсикологічних показників нами враховано швидкі поведінкові
та фізіологічні реакції молюсків. Саме ранні реакції організмів на токсичний вплив
(поведінка тварин у токсичному середовищі) є найбільш тонким, найбільш чутливим
показником рівня токсичності середовища. Своєю поведінкою задовго до моменту прояву
незворотніх патологічних зсувів (морфологічних, функціональних) та загибелі, організми
реагують на будь-який зовнішній вплив, у тому числі і токсичний. Після занурення
ставковиків у розчини з концентрацією нижче порогової ніяких змін у їхній поведінці у
відповідь на отруєння середовища не відмічено, що відповідає фазі байдужості процесу
отруєння. Перша реакція на вплив розчинами іонів важких металів у концентраціях, що
визначаються як порогові, полягає у підвищенні рухової активності молюсків. Це
зумовлено наявністю нервового зв’язку, котрий з’єднує органи хімічного чуття молюсків
(осфрадії) із колюмелярним м’язом та комплексом м’язів ноги [3].
По мірі підвищення концентрації токсичної речовини у відповідь на подразнення у
молюсків посилюється секреторна діяльність залозистих клітин, локалізованих у покривах
тіла. Слиз товстим шаром вкриває тіло тварин, створюючи певну перепону для дифузії
токсиканту із навколишнього середовища у організм. Це швидка захисна фізіологічна
реакція. Сильне ослизнення тіла реєструється у переважної більшості тварин протягом
перших двох діб експозиції. У подальшому шар слизу, як правило, не потовщується, а в
деяких випадках навіть потоншується (внаслідок коагуляції слизу і відшарування його від
тіла у вигляді пластівців).
Однією з патологічних реакцій молюсків у відповідь на дію токсикантів є
порушення водного балансу. Слабкий та помірного ступеню набряк також можна
розглядати як швидку захисну фізіологічну реакцію, скеровану на обмеження дії
токсикантів на молюсків внаслідок “розведення” отруйних речовин [7]. Різке збільшення
об’єму тіла (у 1,5–2 рази) і зниження тонусу колюмелярного м’язу не дозволяє тваринам
повністю втягнути його всередину мушлі, тому голова та нога вивисають назовні через її
устя (реакція випадіння). За межею сублетальних концентрацій, по мірі наближення до
концентрацій летальних молюски спочатку прагнуть залишити токсичне середовище
(реакція уникнення), а потім їх рухова активність зменшується і вони або майже нерухомо
сидять, прикріпившись до стінок акваріумів або, опустившись на його дно, нерухомо
лежать, втягнувши тіло у мушлю (об’єм тіла зменшується на 2–3 мм3).
Латентний період визначали за візуальними спостереженнями (табл. 3). За
концентрації 0,0004 мг/дм3 іонів міді ознак отруєння молюсків у середовищі не
спостерігалося. Перші етологічні реакції у розчинах цього токсиканту мають місце за
концентрації 0,004 мг/дм3. Ставковики у цих розчинах через 11 год від початку впливу
металу за симптомокомплексом поведінкових реакцій відрізнялись від інтактних особин:
96

у них була ослаблена рухова функція, спостерігалось виділення надлишку слизу. За вищих
концентрацій іонів міді, так як і інших досліджуваних іонів важких металів, перші ознаки
отруєння виникають тим швидше, чим вищою є концентрація іону металу.
У розчинах іонів нікелю (діапазон 500–0,005 мг/дм3) перші ознаки отруєння
з’являються менш стрімко і через більші проміжки часу, ніж за впливу міді.
Таку ж закономірність можна спостерігати по мірі зменшення концентрацій іонів
кобальту. У розчинах іонів цього металу за високих концентрацій перші реакції на
отруєне середовище з’являються через невеликі проміжки часу від початку досліду. Хоча
кобальт за рештою токсикологічних показників характеризується як слабкотоксична
речовина, значення латентного періоду вказує на те, що гідробіонти виказують чутливість
навіть до дуже невисоких (0,002 мг/дм3) концентрацій цього іону у воді. Можливо такі
концентрації і не призводять до змін у функціональних системах ставковиків, проте
завжди можна спостерігати зміни поведінки молюсків, викликані впливом навіть низьких
концентрацій важких металів.
Таблиця 3.
Значення латентного періоду за перебування молюсків
у розчинах різних концентрацій іонів важких металів
Концентрація іонів
міді (мг/дм3)
Латентний період
(год)

400

40

4

0,4

0,04

0,004

0,1

0,5

1

1,75

3,3

11

500

50

5

0,5

0,05

0,005

0,1

1

1,4

2

9,5

25,3

2000

200

20

2

0,2

0,02

0,002

0,1

0,15

0,7

0,8

1

1,42

10

Концентрація іонів
нікелю (мг/дм3)
Латентний період
(год)
Концентрація іонів
кобальту (мг/дм3)
Латентний період
(год)

За дії важких металів у концентраціях, що визначаються як летальні (LC100),
протягом першої доби ставковики переживають фазу враження, що пов’язане з розвитком
у них деструктивних процесів на клітинному рівні (деструкція мембран, порушення
мембранно-зв’язаних ферментативних процесів та загибель клітин). Протягом 48 год усі
особини цієї групи втрачають життєздатність.
Для обраних іонів важких металів встановлено тривалість впливу токсиканту, що
призводить до розвитку необоротного отруєння, тобто такого отруєння, за якого тварина
не відновлює нормальної життєдіяльності навіть після перенесення її з отруйних
концентрацій у чисту воду. За дії різних концентрацій означених полютантів отримано
наступні значення летального часу (табл. 4).
Тривалість розвитку необоротного отруєння у розчинах іонів важких металів
підлягає загальній закономірності: вона зменшується зі збільшенням концентрації
розчину. Однак ступінь інтоксикації ставковиків за дії на них іонів різних металів
неоднаковий. За досить високих концентрацій іонів кобальту тривалість розвитку
необоротного отруєння підпорядковується тій же закономірності, але діапазони
концентрацій (200–2000 мг/дм3), у яких молюски не відновлюють процесів
життєдіяльності, на два порядки вищі, ніж у розчинах інших металів, що вказує на слабшу
токсичну дію на них кобальту. За показником летального часу ці молюски виявляються
найчутливішими до розчинів міді. За умов перебування у цих розчинах тривалість
97

настання необоротних змін у майже однаковому діапазоні концентрацій у 2 рази менша,
ніж у розчинах іонів нікелю. І хоча молюски досить чутливі до важких металів, на що
вказує показник LC50, вони до певної межі здатні протистояти впливу означених
полютантів. Однак, виходячи з отриманих даних, можна дійти висновку, що оборотність
отруєння молюсків важкими металами досить незначна: ставковики, перенесені у чисту
воду у стані втрати рухливості, майже завжди гинуть.
Таблиця 4.
Значення летального часу за перебування молюсків
у розчинах різних концентрацій іонів важких металів
Концентрація іонів
міді (мг/дм3)
Летальний
час
(год)
Концентрація іонів
нікелю (мг/дм3)
Летальний
час
(год)
Концентрація іонів
2000
кобальту (мг/дм3)
Летальний
час
1
(год)

400

40

4

0,4

0,04

0,004

0,1

0,5

1

10

28,3

35

500

50

5

0,5

0,05

0,7

7,43

18,9

21,5

40

200
30

Досить показовими екотоксикологічними показниками є летальний середній час
та час виживання. Щодо летального середнього часу, то у нашому досліді отримано
наступні його значення (табл. 5).
Таблиця 5.
Значення летального середнього часу за перебування молюсків
у розчинах різних концентрацій іонів важких металів
Концентрація іонів
міді (мг/дм3)
Летальний середній
час (год)
Концентрація іонів
нікелю (мг/дм3)
Летальний середній
час (год)
Концентрація іонів
кобальту (мг/дм3)
Летальний середній
час (год)

400

40

4

0,4

0,04

1,25

3,5

10

24,5

45

500

50

5

0,5

3

10

17

40

2000

200

2,75

40

За високих концентрацій іонів міді (діапазон 40–400 мг/дм3) 50% молюсків гине у
перші три години досліду, що вказує на високу токсичність даного металу. З пониженням
концентрації значення летального середнього часу закономірно збільшується, і за
концентрації 0,04 мг/дм3 половина від загальної кількості ставковиків гине через 45 год. У
98

розчинах летальних концентрацій нікелю молюски гинуть також досить швидко (через 3
год). З пониженням концентрації стрімкіше наростають зміни у розчинах цих іонів
порівняно з розчинами іонів кобальту. Значення летального середнього часу менші, ніж у
розчинах іонів кобальту за такої ж концентрації, що вказує на сильнішу токсичну дію на
молюсків саме нікелю.
Кобальт належить до групи слабкотоксичних речовин, що чітко видно по
значеннях летального середнього часу. У розчинах цього металу молюски гинуть за
концентрацій на порядок більших, ніж у розчинах інших досліджуваних металів. А у
розчинах, концентрації яких можна порівнювати, бо вони мають один порядок (200 мг/дм3
кобальту, 400 мг/дм3 міді та 500 мг/дм3 нікелю), значення летального середнього часу
зростають від 1,5 год у розчинах міді, 3 год у розчинах нікелю до 40 год у розчинах
кобальту.
Час, необхідний для розвитку смертельного отруєння ставковиків, менший від
летального середнього часу за високих концентрацій токсиканту (у таких розчинах
інтоксикація організмів наростає стрімко) і майже вдвічі менший за утримування
молюсків у сублетальних концентраціях. Час виживання для піддослідних тварин тим
більший, чим менша концентрація токсиканту. Для L. stagnalis, підданого дії різних
концентрацій іонів важких металів його значення наведені в таблиці 6.
Таблиця 6.
Значення часу виживання за перебування молюсків у розчинах різних
концентрацій іонів важких металів
Концентрація іонів
міді (мг/дм3)
Час виживання (год)

400

40

4

0,4

0,04

1

2,8

19,7

7,7

40

500

50

5

0,5

2,6

12

28

35

2000

200

20

2

36

46

Концентрація іонів
нікелю (мг/дм3)
Час виживання (год)
Концентрація іонів
кобальту (мг/дм3)
Час виживання (год)

Порівнюючи значення показників часу виживання та летального середнього часу,
можна побачити, що після настання фази розвитку смертельного отруєння, загибель 50%
тварин в усіх концентраціях токсикантів настає через дуже невеликий проміжок часу. Це
вказує на те, що незалежно від величини концентрації розчину будь-якого іону важкого
металу, відразу після сприймання токсичного впливу останніх інтоксикація молюсків
наростає надзвичайно стрімко, що і призводить до загибелі половини тварин. Отже,
молюски досить чутливі до впливу цих полютантів.
Яскравим показником, що характеризує амплітуду коливання фізіологічного
статусу та токсикорезистентності окремих особин у вибірці, є коефіцієнт витривалості
(КВ). З’ясовано, що його значення тим менші, чим меншою є концентрація токсикантів,
тобто тварини до дії менших концентрацій пристосовуються найкраще. За різних
концентрацій токсикантів отримано наступні значення коефіцієнту витривалості (табл. 7).
За малих концентрацій іонів металів неможливо встановити коефіцієнт
витривалості, оскільки у таких розчинах відсутня загибель усіх особин до кінця гострого
досліду. І хоча, виходячи зі значення цього показника, можна зробити висновок про краще
виживання молюсків у розчинах з меншими концентраціями, амплітуда коливань
означеного коефіцієнта дуже незначна, і зміна концентрацій важких металів мало впливає
99

на значення КВ. Знову, так як і у випадку порівняння летального середнього часу та часу
виживання, прослідковується закономірність впливу цих токсикантів на гідробіонтів: з
моменту початку токсичного впливу (загибель першої особини) до повної загибелі усіх
тварин проміжок часу досить незначний, інтоксикація наростає стрімко. Очевидною є
відсутність ефективних природних шляхів протидії важким металам у ставковика,
оскільки, якби такі механізми існували, то хоча б у незначної частини вибірки
токсикорезистентність до досліджуваних отруйних речовин була би набагато вищою
порівняно з іншими особинами. Це призвело б як до збільшення значень самих
коефіцієнтів, так і до зростання амплітуди коливань їх за різними концентраціями. Отже
ще один аспект небезпеки важких металів для ставковика озерного полягає у тому, що ці
молюски у процесі еволюції не виробили достатньо ефективних засобів протидії
означеним елементам, і при досягненні певного рівня токсичного ефекту їх у воді не
можуть пристосовуватися до них.
Таблиця 7.
Значення часу вижиння за перебування молюсків
у розчинах різних концентрацій іонів важких металів
Концентрація іонів міді
(мг/дм3)
Коефіцієнт витривалості
Концентрація іонів нікелю
(мг/дм3)
Коефіцієнт витривалості
Концентрація іонів
кобальту (мг/дм3)
Коефіцієнт витривалості

400

40

4

0,4

2,33

2,13

1,42

1,21

500

50

5

2,59

1,31

1,06

2000
4,8

При моніторингу рівня забруднення водного середовища важкими металами та
вивченні їх впливу на гідробіонтів як показник можна використовувати коефіцієнт
пристосування (КП). Він свідчить про ступінь адаптації гідробіонтів до дії токсичного
чинника. КП залежить від хімічної природи та концентрації отрути: більш вираженою є
адаптація до отрут органічної природи і майже зовсім відсутня до речовин неорганічних
[12]. Експериментально встановлено (табл. 8), що значення КП найвищі для
сильнотоксичних металів і менші для слабкотоксичних. Пояснюється це вищими
значеннями летальних концентрацій та більшою різницею між летальними та
сублетальними концентраціями для слабкотоксичних важких металів. Стосовно
високотоксичних металів помічено, що феномен адаптації ставковиків до отрут носить
тимчасовий характер і виражається у підвищенні стійкості організму молюсків до отрути,
яка змінюється фазою депресії внаслідок порушення їх адаптаційних механізмів.
Таблиця 8.
Коефіцієнт пристосування (год) ставковика озерного за
впливу іонів важких металів
Іон металу
Cu2+
Ni2+
Co2+

Коефіцієнт пристосування
6
1,75
1

100

Висновки. Виходячи з отриманих даних, констатуємо, що згідно сукупності
значень основних екотоксикологічних показників, отриманих для L. stagnalis,
досліджувані полютанти можна поділити на три групи: до високотоксичних належать іони
міді, до сильнотоксичних – іони кадмію, до слабкотоксичних – іони кобальту. Слід
зазначити, що знання токсикологічних показників є важливими для швидкої оцінки стану
середовища за реакціями організмів, які його населяють. Проте, враховуючи здатність
важких металів до кумуляції не тільки в біологічному об’єкті, а й у продуктах їх
живлення, а також у донних відкладах, слід мати на увазі, що при тривалому надходженні
в організм навіть малих кількостей токсиканту може спостерігатися потенціювання,
посилення їх впливу. І тоді навіть низькі концентрації полютанту, на які організм не
реагує під час короткотривалих гострих експериментів, у хронічному досліді здатні
викликати токсичний ефект.
Список використаних джерел
1.
Алексеев В. А. Основные принципы сравнительно-токсикологического
эксперимента / В. А. Алексеев // Гидробиол. журн. – 1981. – Т. 17, № 3. – С. 92–100.
2.
Вишневський В. І. Річки і водойми України. Стан і використання / В. І.
Вишневський – К. : Віпол, 2000. – 376 с.
3.
Выскушенко Д. А. Реагирование прудовика озерного (Lymnaea stagnalis L.) на
воздействие сульфата меди и хлорида цинка / Д. А. Выскушенко // Гидробиол. журн. –
2012. – Т. 38, № 4. – С. 86-92.
4.
Горовая С. Л. Физиолого-биохимические показатели рыб водоемов
Белоруссии. / С. Л. Горовая, С. А. Столярова. – Минск: Наука и техника, 1987. – 157 с.
5.
Евтушенко Н. Ю. О комплексном подходе к исследованию
гидроэкологического состояния Дуная на основе мониторинга / Н. Ю. Евтушенко // Вод.
ресурсы. – 2003. – Т. 20, № 4. – С. 412-419.
6. Забитівський Ю. М. Мінливість морфологічних показників цьогорічок коропа і
активності їх травлення залежно від умов вирощування та за дії важких металів:, Автореф.
дис. на здобуття наук. ступеня канд. біол. наук: спец. 03.00.10 / Ю. М. Забитівський. – К.,
2002. – 20 с.
7. Кизеветтер И. В. Биохимия сырья водного происхождения. / И. В. Кизеветтер. –
М. : Пищев. пром-сть, 1971. – 424 с.
8. Гидроэкологический русско-украинско-английский словарь-справочник /
[Кузьменко М. И., Брагинский Л. П., Ковальчук Т. В., Романенко А. В.]; под ред. В. Д.
Романенко. – К. : Демиур, 1999. – 262 с.
9.
Линник П. Н. Кадмий в поверхностных водах: содержание, формы
нахождения, токсическое действие / П. Н. Линник, И. В. Искра // Гидробиол. журн. –
2007. – Т. 33, № 6. – С. 72–87.
10. Линник П. Н. Тяжелые металлы в поверхностных водах Украины:
содержание и формы миграции / П. Н. Линник // Гидробиол. журн. – 1999. – Т. 35, № 1. –
С. 22–42.
11. Малева М. Г. Ответные реакции Ceratophyllum demersum L. на действие
тяжелых металлов (Cu2+, Cd2+ и Ni2+) / М. Г. Малева, И. Н. Семашко, О. А. Павлова //
Проблемы глобальной и региональной экологии: конф. молодых ученых / ИЭРиЖ
УрОАН. – Екатеринбург: Академкнига, 2013. – С. 144–147.
12. Метелев В. В. Водная токсикология. / В. В. Метелев, А. М. Канаев, Н. Г.
Дзасохова. – М. : Колос. – 1974. – 247 с.
13. Романенко В. Д. Основи гідроекології : [підручник] / В. Д. Романенко . – К. :
Обереги, 2001. – 728 с.
14. Строганов Н. С., Метод биотестирования качества вод с использованием
дафний / Н. С. Строганов, Е. Ф. Исаков, Л. В. Колосова // Методы биоиндикации и
биотестирования природных вод. – Л., 1987. – № 1, – С. 5-12.
101

15. Флеров Б. А. Эколого-физиологические аспекты токсикологии пресноводных
животных. / Б. А. Флеров – Л. : Наука, 1989. – 140 с.
16. Khangarot B. S. Sensitivity of freshwater pulmonate snails, Lymnaea luteola L., to
heavy metals / B. S. Khangarot, P. K. Ray // Bull. Environ. Contam and Toxicol. – 2008. – 41,
N2. – P. 202-213.
17. Malacea Ion Arch. Anthropogenic emissions of heavy metals to the hydrosphere. /
Malacea Ion Arch // Hydrobiol. – 2010. – 65, N 1. – pp. 79–92.
18. Matsui S. Movement of toxic substances through bioaccumulation / Matsui S. //
Guidelines of lake management. – 2011. – 4. – ILEC / UNEP. – Р. 27–41.
19. Radhakrishnaiah K. Effect of cadmium on the freshwater mussel, Lamellideus
marginalis (Lamarck). A physiological approach / Radhakrishnaiah K. // J. Environ. Biol. –
2005. – 9, N2, Suppl. – P. 73-78.
20. Heavy metal toxicity to some freshwater organisms / [Subbaiah M., Balaven Kata,
Naidu K. Akhilender, Purushotham K.R., Ramamurthi R.] // Geobios. – 2013. – 10, N3. – P.
128-129.
РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ ТА СВІТІ
Прокопенко І. П. к.іст.н., доцент
Постановка проблеми. Розвиток прав і свобод людини і громадянина на сьогодні
є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світу.
Даний інститут права розвивався протягом декількох тисячоліть. Кожний етап в історії
людства ознаменований своїми досягненнями в галузі прав людини та громадянина. Саме
стан справ у сфері забезпечення прав і свобод,їх практичної реалізації є тим критерієм ,за
яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в
цілому. Без дотримання цих прав неможливе нормальне існування та розвиток людини в
суспільстві. Часто їх називають конституційними правами,тобто такими,що закріплені в
конституціях держав. Права людини і громадянина виступають основою сучасної
юридичної науки.
Аналіз останніх досліджень. Принципове значення для дослідження мають праці
провідних вчених: СуріловаО.В., Погорілка В.Ф., Рогозіна М.П., Скакун О.Ф., Стадник
Г.Н., Скрипнюка О.В., Рабиновича П.М, Копейчикова В.В., Шемшученка Ю.С., Шмельова
Г.Г., Козюбра М.І., Луковська Д.І. та інші, проте спеціальних досліджень щодо
законодавчого регулювання прав і свобод людини, і громадянина в України приділяється
надто мало уваги.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Метою дослідження є більш детальне
вивчення правових аспектів історичного розвитку прав і свобод людини і громадянина та
їх поступового юридичного закріплення в законодавстві.
Об'єкт дослідження – поняття та юридичний механізм реалізації законодавства
про права і свободи людини і громадянина в історичному та правовому аспектах.
Методологічну
основу
дослідження
становлять
сучасні
методи
пізнання,включаючи,як загальнонаукові методи пізнання: аналіз, синтез, узагальнення,
дедукція, аналогія, формально-логічний методи. Крім того, застосовано і спеціальні
методи пізнання: історико-правовий (використання в ході вивчення становлення і
розвитку основних прав людини); порівняльно-правовий (застосування при порівнянні
українського і міжнародного законодавства з прав людини).
Результати дослідження.У сучасній Україні запроваджується принцип пріоритету
прав особи перед правом держави, нації або певної групи. Повага до кожної людини як до
особистості повинна стати нормою повсякденного життя в Україні, дістати виявлення у
102

визнанні її єдиною цінністю первісного порядку, щодо якої визначаються всі інші
цінності, включаючи право. Мету законодавства слід розуміти, як забезпечення всебічного
розвитку особистості, охорону її життя,
свободи, честі, гідності та особистої
недоторканості. Насамперед, за такого підходу людина ні в якому разі не розглядається
лише як засіб для досягнення цілей. (1)
ООН визначає права людини як «права, які притаманні нашій природі і без яких
ми не можемо жити як люди». Їх справедливо називають також «спільною мовою
людства».
Права людини як категорія є об’єктивним фактом і означає визнання цінності
людини у всіх сферах суспільного життя, які регулюються правом і мораллю, що стає
основною передумовою формування і функціонування сучасної демократичної правової
держави.(2)
У світовій філософській думці слід зазначити, що проблема буття людини завжди
була однією з основних проблем. Правові концепції розуміння прав і свобод людини та
громадянина склалися майже впродовж всієї історії людства в історичних культурах, але
основи правового розуміння прав і свобод людини визначилися за часів Стародавньої
Греції та римського права були розвинуті філософами Просвітництва.
Слід зазначити, що значного розвитку ідея прав людини отримала в період
відмирання феодалізму, становлення і розвитку буржуазного ладу, коли нагального стала
необхідність обмеження абсолютистської монархічної влади.
В Англії ще у 1215р. була прийнята «Велика Хартія Вольностей». У ній закладені
ідеї захисту людини від чиновницького свавілля, недоторканності приватної власності і
заборони безпідставної та незаконної конфіскації майна, проголошене право на те, що
жодна людина не може бути визнана винною у вчиненні злочину інакше, ніж за вироком
суду і на підставі закону, право на вільний виїзд із країни і вільне повернення до неї.(3)
Кожен народ зробив свій внесок у розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю
проблему в залежності від історичних обставин свого буття. Ідеї прав людини знайшли
втілення в нормативні акти Європи і світу.
У 1679 році в Англії було прийнято відомий Habeas Corpus Act, яким заборонялось
безпідставне тривале (понад три доби) утримання заарештованого у в’язниці і
проголошувалося право на розгляд його справи суддею чи іншою компетентною
посадовою особою протягом поміркованого строку було введено правило про
недопустимість повторного притягнення до відповідальності за один і той самий злочин.
Білль про права 1689р. містив положення про заборону жорстоких покарань, проголосив
свободу слова у парламенті.
В Декларації незалежності США 1776р. були закріплені ідеї свободи, прав людини,
визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, принцип розподілу влади і
федералізму, які до сьогодні складають основні постулати американського
конституціоналізму. В Декларації було зазначено, що «…всі люди створені рівними і
наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами до яких належить життя, свобода,
прагнення до щастя».
Прийнятий в США у 1791р. Білль про права закріпив свободу віросповідання,
свободу слова і право на мирні зібрання, заборону надмірних штрафів, жорстоких і
незвичайних покарань, право на особисту недоторканість, недоторканість майна.
Під час французької революції було прийнято Декларацію прав людини і
громадянина, яка лягла в основу Загальної декларації прав людини,прийнято 1948року. У
преамбулі французької Декларації прав людині і громадянина 1789р. було зазначено, що
«…неуцтво, забуття прав людини або нехтування ними є єдиною причиною суспільних
нещасть та зіпсованість урядів.
Названі документи США і Франції стали свого роду еталоном для законодавчого
закріплення(громадянських) і політичних прав людини. Це були документи, що
регулювали відносини між громадянином і державою, захищаючи його від будь-якого
103

неналежного втручання та зловживання владою з боку виконавчої гілки влади. Ці
положення були внутрішніми актами певної громади, які не передбачали нагляд і
втручання з боку сторонніх осіб.
Подібні та інші права людини відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися
за їх реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М.
Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський. Так, ще 1710р.
у «Пактах і конституціях законів та вольностей війська Запорізького», декларувалися ідеї
піднесення природних прав, верховенства права і рівності перед законом і судом. Козакам
гарантувалося право на вільні вибори козацької старшини, а також на те, що вчинене ними
правопорушення не буде каратися свавільно, а підлягатиме розгляду судом, який повинен
винести рішення не поблажливе й лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як
переможений законом.(4)
Правознавець О. Кістяківський підкреслював необхідність обмеження державної
влади «невід’ємними, непорушними, недоторканими, невідчужуваними правами людини»
найважливішим з яких назвав право на гідне існування.(5)
У середині XIXст. з'являється термін «Права людини» в роботі Т.Пейна. Категорія
прав людини стає політико-правовою категорією, без якої не можна зрозуміти природу
людини і найважливішим завданням є боротьба за її права.
Лише після Другої світової війни рубіжним правовим актом всесвітнього
масштабу, що закріпив документально ідею прав людини, стала Загальна декларація прав
людини 1948 року. Вона прискорила процес зміни характеру права, що почався
раніше:основним практичним призначенням права визначено утвердження свободи і
справедливості у різних державах світу. В декларації були сформовані положення, які
дали змогу подолати обмеження не втручання та захистити базові принципи без посилань
на географічні або політичні обмеження.(6)
Проблема прав людини набула значення міжнародного рівня, що дістало
відображення у таких міжнародно-правових актах, як Міжнародний пакт про економічні,
соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські,
політичні права та факультативні протоколи до нього від 16 грудня 1966р., Європейська
конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950р. та ряд ін. На
сьогодні нараховується понад 200 договорів та інших правових актів, які регулюють права
і свободи людини та громадянина в світі.
У середині ХХст. удосконалюється механізм захисту прав людини: за
неможливості захистити свої права згідно з національною процедурою, можна захистити
їх на міжнародному рівні. Для цього були створені міжнародні органи – Міжнародний суд
ООН в Гаазі, Європейський суд і Комісія з прав людини у Страсбурзі та ін.
Відповідно до Конституції України кожному гарантується право знати свої права
та обов’язки, а закріплені в чинних міжнародних договорах стандарти прав і свобод
людини мають бути доведені до відома широких верств населення.
Права і свободи чітко прописані в конституції проте все ж відкритим залишається
питання, щодо механізму їх реалізації.
Висновки. Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав,
які розглядають їх як загальнокультурну цінність, об’єкт міжнародно-правового
регулювання. Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН у галузі
прав людини.
Усе викладене ще раз підтверджує, що Загальна декларація прав людини є
універсальним документом в оцінці завдань щодо забезпечення прав і свобод людини для
країн, урядів, народів…
В основу всіх міжнародних стандартів з прав людини покладено такі загальнолюдські
принципи, як повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи
держави і самоврядування народів та нації; дотримання прав людини, навіть за умови
збройного конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини.
104

Список використаних джерел
1.
Н. Карпачова. Сучасні виклики правам і свободам людини// Право України.2008.-№6. - с.4-6.
2.
Общая теория государства и права. Академ. курс в 2-х томах. Отв. ред. М.Н.
Марченко.-Т.1. Кузнецової. – К., 2002.-Т.1.-с.219.Теория государства. - М., 1988. – с. 301.
3.
Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник 15-е
вид., перероб. і допов.- К., 2005.- с. 311-316.
4.
Мухамєдова Е.Е. Історичний розвиток прав і свобод особи// Держава і право
– Вип.39-К.,2008.- с. 127-128.
5.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права /енциклопедичний курс: Підручник.-Х.,
2006. - с. 209-211.
6.
Пальма М.Понад 60 років по тому…//Право України.-2010.-№10.-с.105
ДО ПИТАННЯ РОЗРОБКИ ТОВАРНОЇ ПОЛІТИКИ ВИРОБНИКІВ
ЕКОЛОГІЧНО БЕЗПЕЧНОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ
Ращенко А. В., к.е.н.
Постановка проблеми. Розробка товару та управління ним протягом всього його
життєвого циклу є одним з основних завдань екологічного маркетингу. Розглядаючи
проблему виробництва екологічно безпечного продукту, слід наголосити на тому, що в
його основу повинні бути покладені потреби споживачів адже, тільки той товар, що
найповніше задовольняє бажання споживачів може бути успішним на ринку. Крім того,
маркетингові інструменти вступають у дію ще до того моменту, коли товар починають
виробляти на підприємстві. Тому, визначальною передумовою впровадження у практику
діяльності аграрних підприємств концепції екологічного маркетингу виступає формування
загальних підходів та рекомендацій щодо реалізації товарної політики.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Концептуальні положення та
теоретичні аспекти екологічного маркетингу розробляються як західними, так і
вітчизняними науковцями. Найбільш відомими із них є Ж. Оттман [1], Р. Пітті [2],
Д. Фуллер [3]. Однак, недостатньо розкритими залишаються питання реалізації товарної
політики сільськогосподарських підприємств у контексті імплементації ними концепції
екологічного маркетингу.
Мета та методика дослідження. Метою дослідження є обґрунтування загальних
підходів та рекомендацій щодо розробки товарної політики виробників екологічно
безпечної сільськогосподарської продукції. Використано методи соціологічного
опитування та експертних оцінок, за допомогою яких здійснено дослідження
взаємозв’язків між умовами реалізації товарної політики екологічного маркетингу та
особливостями поведінки споживачів та керівників сільськогосподарських підприємств.
Виклад основного матеріалу. У рамках концепції екологічного маркетингу, при
формуванні пропозиції, виробнику необхідно враховувати не тільки екологобезпечне
виробництво продукції, але й ще низку компонентів. На всіх стадіях життєвого циклу
товару слід дотримуватись певних обмежень та гарантувати екологічну безпеку
сільськогосподарської продукції та безпосередньо процесу її виробництва, збуту та
утилізації. Тому при розробці товару необхідно враховувати:
 бажання споживачів (виробляти необхідно тільки той товар, що найповніше
задовольняє бажання споживачів);
 базові властивості товару (властивості екологічного товару мають відповідати
або навіть бути кращими за властивості його звичайного аналогу);
 наявність товарів конкурентів (у нового товару мають бути аналогічні або кращі
характеристики порівняно з товарами конкурентів);
105

 відповідність продукту стандартам, нормативним документам, вимогам щодо
екологічності та безпеки продукту тощо;
 необхідність збереження довкілля (шкідливі впливи на природне навколишнє
середовище виробництва, споживання чи переробка товару все частіше стають об’єктом
уваги споживачів та зумовлюють рішення зробити покупку);
 існуючу організацію виробництва продукту (товар має бути привабливим для
споживачів, нескладним у виробництві та мати конкурентоздатну ціну) [4].
Щодо сільськогосподарської продукції, то вона має відповідати встановленим
вимогам, зокрема: технології виробництва продукції мають бути дружніми до довкілля;
використання штучних добрив та засобів захисту рослин мають бути обмеженими;
продукція не повинна містити в собі залишків шкідливих хімічних речовин; при
зберіганні продукції заборонено використання хімікатів; пакувальні матеріали та
транспортування продукції повинні бути максимально безпечними для навколишнього
середовища. Крім того, щоб ефективно адаптувати маркетингову товарну політику
підприємств, у тому числі і сільськогосподарських, до вимог споживачів та мати певні
переваги порівняно з конкурентами, необхідно володіти вичерпною та достовірною
інформацією щодо ставлення потенційних покупців до екологічно безпечного продукту та
його складових. З цією метою, на нашу думку, слід визначити важливість та
пріоритетність показників екологічності сільськогосподарської продукції.
Запропонована система показників розроблена на основі даних опитування
потенційних
споживачів
екологічно
безпечної
продукції
та
керівників
сільськогосподарських підприємств [5]. Складові екологічно безпечного продукту можна
розподілити на три групи. Екологічно безпечні вирощування та переробка продукції
відносяться до першої пріоритетної групи, упаковка продукції та переробка відходів її
виробництва – до другої групи, а енерго- і ресурсозберігаючі технології та формування
відповідних логістичних маршрутів – до третьої, найменш важливої для споживачів та
виробників групи. Саме складові третьої групи чинників екологічно безпечної продукції
могли б бути цікавими, проте не є, для виробників, адже саме застосування новітніх
технологій, що забезпечують економію ресурсів, а також оптимізація маршрутів
перевезень підприємства може стати джерелом економії витрат для останнього.
Для
всіх
сегментів
потенційних
споживачів,
а
також
керівників
сільськогосподарських підприємств, зазначені характеристики екологічно безпечної
продукції мають практично однаковий рейтинг [5]. Розрахувавши ваговий коефіцієнт для
кожної складової екологічно безпечного продукту можна визначити ступінь їх важливості
для споживачів та виробників. Враховуючи дані розподілу, можна припустити, що
екологічно безпечний продукт складається із зазначених характеристик та може бути
оцінений відповідно до важливості кожної зі складових для споживача. Водночас, слід
враховувати і ставлення виробників до характеристик екологічно безпечної продукції. На
рис. 1 графічно представлені взаємозв’язки та впливи виробників та споживачів
екологічно безпечних продуктів.
Отже, товарна політика як інструмент екологічного маркетингу, направлена на те,
щоб розробити, виготовити та реалізувати товар таким чином, щоб мінімізувати або
усунути негативний вплив на довкілля на всіх стадіях його життєвого циклу. При цьому,
обов’язковою умовою успішної реалізації товарної політики є можливість підтвердити чи
довести, що продукція, яку виробник пропонує споживачам на ринку, є дійсно екологічно
безпечною, а процес її виробництва чи інша господарська діяльність не наносить шкоди
здоров’ю людей та навколишньому природному середовищу. Саме інформація, отримана
у результаті проведення дослідження поведінки споживачів та оцінка думки керівників
сільськогосподарських підприємств, дозволили сформувати рекомендації щодо розробки
товарної політики екологічного маркетингу, яка повинна гуртуватися на визначених
складових екологічно безпечної сільськогосподарської продукції.
106

2

Екологічно безпечні технології вирощування
с.-г. продукції

1

1

Екологічно безпечні технології
переробки сировини

2

4

Екологічно безпечна упаковка продукту

4

3

Переробка відходів виробництва та споживання
продукту

3

5

Енерго- та ресурсозберігаючі технології
виробництва продукту

5

5

Екологічно безпечне транспортування продукту

Цільові споживачі

Сільськогосподарський товаровиробник

Екологічно безпечний продукт

6

Рис. 1. Схема взаємовідносин виробників
екологічно безпечної сільськогосподарської продукції та споживачів.
Примітка:
- прямий вплив;
- опосередкований вплив; n - рейтинг
важливості складових екологічно безпечного продукту
Джерело: власні дослідження.
Висновки. Таким чином, визначати відповідність сільськогосподарської продукції
вимогам екологічного маркетингу та потребам потенційних споживачів доцільно
використовуючи структуровану систему її оцінки. Така система має ґрунтуватися на
оцінці складових екологічно безпечної сільськогосподарської продукції, важливість яких
визначено її споживачами та виробниками. Використання такого підходу дозволить
сільськогосподарським товаровиробникам здійснювати ефективне управління процесом
розробки та виробництва екологічно безпечної продукції.
Список використаних джерел
1. Ottman J. A. Green Marketing: Opportunity for Innovation / J. A. Ottman, W. R.
Reilly. – USA. : Booksurge Llc, 2006. – 288 p.
2. Peattie R. Green marketing / R. Peattie. – London : Pitman Publishing, 1992. – Мова:
англ.
3. Fuller D. Sustainable Marketing: Managerial – Ecological Issues. Sage: Thousand
Oaks / D. Fuller. – GB. : CA, 2002. – 295 p.
4. Гредел Т. Е. Промышленная экология: учебник / Т. Е. Гредел, Б. Р. Алленби; пер.
с англ. под ред. Э. В. Гирусова. – М. : ЮНИТИ–ДАНА, 2004. – 527 с.
5. Ращенко А. В. Методические аспекты реализации товарной политики
производителей экологически безопасной сельскохозяйственной продукции / А. В.
Ращенко // Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве
и образовании, 2012: сборник научн. трудов SWorld. – Одесса: Куприенко, 2012. – Вып. 4,
т. 33. – ЦИТ: 412–1256. – С. 50–57.
107

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТА УЧАСТІ АДВОКАТА НА СТАДІЇ
ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Рись В. Г., к. п. н., ст. викладач, адвокат
Постановка проблеми. Чинним законодавством України не лише закріплене
широке коло прав та свобод громадян. а також визначаються механізми їх забезпечення
та гарантії реалізації. Однією з таких гарантій є право громадян на захист суб'єктивних
прав та охоронюваних законом інтересів. Найбільш повному здійсненню права особи на
судовий захист значною мірою сприяє юридична допомога, надання якої передбачена
законом. Така допомога громадянам може надаватися в різноманітних формах, у тому
числі й у формі представництва в цивільних, господарських, адміністративних та
кримінальних справах. Найбільш досконалою формою надання юридичної допомоги
виступає процесуальне представництво адвоката, оскільки, як правило, громадяни в своїй
переважній більшості не мають достатніх спеціальних правових знань для особистого
захисту своїх прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.
Аналіз останніх досліджень. Питання юридичного врегулювання механізму
виконавчого провадження досліджувалося такими вчені: Фурса С.Я., Щербак С.В., Чабан
С.М., Хотинська О.В., Ковтун Л.П, Ємельянова І.І., Нижник А.І., Павлова Л.М. та інші.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Об’єктом дослідження є інститут
представництва на стадії виконання судового чи іншого юрисдикційного органу рішення.
Метою дослідження є комплексний аналіз теоретико – практичного розуміння
особливості правового статусу та участі адвоката як представника на завершальній стадії
судочинства – стадії виконавчого провадження.
Методологічною основою дослідження складають філософсько-світоглядних, а
також загальнонаукових та спеціально – наукових методів, серед яких: діалектичний,
конкретно – пошуковий, методи індукції та дедукції, статистичний, системний,
структурно – функціональний, порівняльно – правовий та спеціально – юридичний
методи.
Результати дослідження. Представництво інтересів громадян та юридичних осіб
адвокатом також може здійснюється і на стадії виконавчого провадження. Законодавче
забезпечення підсумкової стадії – стадії виконавчого провадження - встановлюється
законами України «Про виконавче провадження», «Про державну виконавчу службу»,
нормами процесуальних галузей права та положеннями підзаконних актів, які регулюють
механізми практичної виконавчої діяльності ./1, 2, 3, 4/
Особливістю основного спеціального закону в системі державної виконавчої
діяльності – Закону України «Про виконавче провадження» (надалі - Закон) це те, що в
ньому відсутні прямі посилання про безпосередню участь адвоката в виконавчому
провадженні, він також не визначає повноважень адвоката на цій завершальній
процесуальній стадії , але разом з тим цим законом встановлюються не тільки загальні
правила представництва сторін (ст. 12 цього Закону), а також коло тих осіб, які не можуть
бути представниками у виконавчому провадженні (ст. 13 Закону).
Вказані норми спеціального закону, а також діючі норми процесуального
законодавства, які регулюють участь представника, поширюється також і на відносини,
що виникають у процесі виконання судових рішень, бо саме ця стадія завершує судову та
іншу юрисдикційну діяльність по захисту суб'єктивних прав громадян та юридичних осіб.
Адже, звертаючись до суду (іншого юрисдикційного органу) з проханням про визнання чи
поновлення своїх порушених прав, позивач (заявник) у судовій справі (іншому
провадженні) прагне не лише отримати від уповноваженого законом органу
підтвердження, визнання його порушеного права, а й реалізувати його на практиці,
домогтися від протилежної сторони вчинення дій, до яких вона зобов'язана рішенням суду
чи іншого юрисдикційного органу.
108

Враховуючи те, що діяльність суду (іншого юрисдикційного органу) по здійсненню
правосуддя в сфері захисту прав, свобод та інтересів осіб завершується постановленням
відповідного рішення, а цей факт ще не означає досягнення практичного результату, який
може бути реалізовано лише у виконавчому провадженні. Зважаючи на це, видається не
тільки бажаною, але і необхідною участь адвоката у виконавчому провадженні з метою
професійного захисту прав сторін на завершальній стадії процесу реалізації особою своїх
прав. В зв’язку з цим, вважаємо, що повноцінний договір про надання правової допомоги
не повинен орієнтувати адвоката виключно на роботу в судовому процесі (іншому
юрисдикційному органі) до моменту вирішення справи, але і повинен передбачати його
подальшу участь у процедурі виконання прийнятого компетентним органом рішення.
На практиці часто виникають непередбачені на початкових стадіях судового чи
іншого юрисдикційного процесу обставини, що із - за відсутності вказаної умови в
договорі про надання правової допомоги може виникнути ситуація, коли особа,
звертаючись за правовою допомогою до адвоката та отримавши таку допомогу - на
завершальній стадії правозахисного процесу уже визнана та задоволена судом (іншими
органами) вимога залишається нереалізованою, а та особа , в інтересах якої було
прийнято рішення, залишається сам на сам з державним виконавцем і може минути (в
кращому випадку) чимало часу, перш ніж її вимоги будуть реально виконані. В такій
ситуації подальший розвиток справи цілком залежатиме лише від дій конкретного
державного виконавця.
Разом з тим, все це не означає, що державний виконавець є абсолютним
монополістом у даній стадії процесу. Законом України передбачена можливість
нагляду за законністю виконавчого провадження, контроль за своєчасністю,
правильністю, повнотою виконання судових рішень державним виконавцем, як з боку
начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби, так і
керівника
вищестоящого органу ДВС, органів прокуратури (ст. 8 Закону).
Слід зазначити, що і активна участь адвоката у виконавчому провадженні сприяє
успішній реалізації механізму правового захисту особи в процесі виконання прийнятих
судом рішень. Насамперед, це правове врегулювання відносин адвоката з клієнтом щодо
визначення об’єму його повноважень в процедурі виконавчого провадження.
Повноваження представника мають бути підтверджені довіреністю, виданою і
оформленою відповідно до вимог закону (п. 5 ст. 12 Закону). Обсяг їх залежить від
волевиявлення сторони, яку представляє адвокат та визначається змістом договору
(доручення) між ним та довірителем . Повноваження адвоката як представника, або
захисника в тому числі і на стадії виконання судових рішень, підтверджуються у
відповідності положень ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність», нормами процесуальних галузей права, а також можуть посвідчуватись
ордером, який виданий відповідним адвокатським об’єднанням, договором, або
дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової
допомоги..
На підставі ст. 12 Закону адвокат, як представник на стадії виконання, вправі
вчиняти всі процесуальні дії від імені особи, яку він представляє, окрім випадків, коли
особа (боржник) зобов'язана згідно з рішенням вчинити певні дії особисто. В Законі не
визначено повноваження представника у виконавчому провадженні, які мають спеціально
обумовлюватися довіреністю. Однак, слід зазначити, що згідно ст. 44 ЦПК України, яка
визначає повноваження представника в суді, визначається, що представник може вчиняти
від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця
особа. Окремі обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної
дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
Це означає, що адвокат та його довіритель ще на стадії укладання договору про
представництво в суді (установі, підприємстві, організації) повинні вирішувати питання
надання юридичної допомоги також у виконавчому провадженні.
109

Адвокат як представник сторони (наприклад, стягувача) вправі подати до
відповідного відділу Державної виконавчої служби України заяву про примусове
виконання рішення на підставі виконавчого документа ( п.1 ст. 18 Закону), тим самим
розпочати процес виконання судового рішення. Факт, що адвокат ініціює процес
примусового виконання судового рішення, бере участь на цій його стадії, не виключає
можливості сторони самостійно виступити у виконавчому провадженні, що є однією з
особливостей цього виду процесуального представництва.
Від активної позиції адвоката вже у підготовчій частині виконавчого провадження
залежить своєчасність вчинення дій по виконанню судового рішення. Звичайно, виконання судових рішень майнового характеру залежить, передусім, від своєчасного його
забезпечення (ч. 4 ст. 24 Закону). Адвокат зобов'язаний потурбуватися про забезпечення
виконання по майнових стягненнях, своєчасно ставити питання про необхідність опису
майна боржника і накладення на нього арешту, звільнення від останнього, виключення
майна з опису. В інтересах довірителя адвокат вправі запропонувати можливі заходи по
реалізації прийнятого рішення, попередити сторони про можливі наслідки вчинення чи
невчинення тих чи інших дій, а також робити, відповідні обставинам виконавчого
провадження, заяви, заявляти клопотання, відводи державному виконавцю тощо.
Боржникові доцільно роз'яснювати переваги добровільного виконання рішення, що
набрало законної сили, неминучість примусового виконання, попереджати про
можливість настання негативних наслідків для нього в разі ухилення від виконання.
В інтересах свого клієнта адвокат може бути присутній при проведенні виконавчих
дій, порушувати провадження у суді, отримувати від державних виконавців необхідну
інформацію, пов'язані з виконанням судового рішення. Адвокат як особа, яка володіє
спеціальними знаннями в галузі права, при виявленому факту відчуження майна
боржником, має перевірити законність вчиненої угоди, а в разі підозри про її фіктивність ставити перед повноважними особами питання про пред'явлення позову щодо визнання
такої угоди недійсною.
Адвокат зобов’язаний інформувати сторону, яку представляє, про її право
укладати мирову угоду і на стадії виконання судових рішень, що є особливо ефективним
способом виконання у провадженнях про звернення стягнення на майно та про його поділ.
Іноді на практиці виникає потреба у конкретизації виконання рішення судового рішення
або необхідність у роз’ясненні його окремих положень. В такій ситуації державний
виконавець може звернутися до суду (або до іншого органу, який видав виконавчий
документ) з заявою про роз'яснення змісту документу, однак, саме адвокат в інтересах
свого довірителя зобов’язаний ставити це питання перед державним виконавцем.
Стягувачу адвокат має роз'яснити наслідки відмови від примусового виконання,
зменшення розміру стягнення, відкликання виконавчого документа, а боржникові —
право звернення до суду з приводу відстрочки або розстрочки виконання, зміни способу і
порядку виконання в разі наявності обставин, що ускладнюють або роблять неможливим
виконання судового (іншого юрисдикційного органу) рішення.
Захист законних інтересів сторони у виконавчому провадженні адвокат може
здійснювати і в інших формах: таких, як надання юридичних консультацій, складання
заяв, подання клопотань, виготовлення проектів мирових угод та інших процесуальних
документів.
Висновки. Отже, необхідність участі адвоката на завершальній стадії процесу
захисту прав, свобод та інтересів осіб обумовлена, вважаємо, головним чином,
складністю чинного законодавства, що регулює всю сукупність існуючої системи
правовідносини, які виникають при реалізації прав, поновлених судовим актом чи актом
іншого юрисдикційного органу, а також значимістю завершальної стадії виконання
рішень юрисдикційних органів щодо довершеності та повноти наданої адвокатом
юридичної допомоги окремим громадянам чи юридичним особам.
110

1.

Список використаних джерел
Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року. №606 –

Х1У
2. Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 року (з
наст. змін. і доп.). № 202/98 – ВР
3. Цивільний процесуальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер,2012
4. Законодавство України про виконавче провадження: Науково-практичний
коментар. – Кол. авторів: Ємельянова І.І., Нижник А.І., Павлова Л.М. та ін. – К.:
Видавничий дім «Ін Юре», 2002
5. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» // ВВР України. –
2013. - № 50 – 51, ст. 2057.
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ
РОЗВИТКУ ОРГАНІЧНОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ
Смаглій В.О., к.е.н.
Постановка проблеми. Глобальні зміни у розвитку світової економіки тісно
пов’язані з динамічним зростанням попиту в багатьох країнах світу на високоякісну
продукцію органічного виробництва, яке в порівнянні з традиційним має низку
економічних, екологічних та соціальних переваг, є основою для забезпечення населення
екологічно-безпечними продуктами харчування та збереженням навколишнього
середовища.
Мета роботи. Довести, що аграрний сектор України володіє широким спектром
можливостей для розвитку органічного напряму господарювання, формування
вітчизняного ринку органічної продукції, а також завоювання позицій на світовому ринку.
Розраховувати на успіх можливо лише за умови законодавчого і нормативно-правового
забезпечення, впровадження інноваційних технологій, екологічного менеджменту,
належної державної підтримки та суспільного визнання в країні органічного виробництва.
Обгрунтування отриманих результатів. Проаналізувавши світові тенденцій
розвитку органічного виробництва і вітчизняних особливостей його становлення
виявлено, що незважаючи на відсутність належної державної підтримки щодо органічного
виробництва в Україні, ми займаємо 21 місце серед країн світу по площах сертифікованих
земель (близько 280 тис. га). Це вагомий показник, який свідчить, що наша держава
випереджає ряд країн ЄС (Португалія, Швеція, Фінляндія, Угорщина), для яких цей
інноваційний напрям розвитку є пріоритетом спільної аграрної політики ЄС.
У сучасних умовах розвитку вітчизняного органічного виробництва важливе
значення надається налагодженню взаємовигідних партнерських відносин між
сертифікованими сільськогосподарськими і переробними підприємствами, суб’єктами
інфраструктури органічного ринку, на основі горизонтальної і вертикальної інтеграції.
На шляху утвердження органічного виробництва в Україні важливе значення має
створення національного органу сертифікації та інспекції підприємств, покращення
поінформованості керівників і спеціалістів аграрних формувань, які ведуть виробництво
за традиційними технологіями з питань функціонування органічного сектора в Україні і за
її межами. При проведенні соціологічного опитування серед керівників аграрних
підприємств України, які зацікавлені в переході на органічне виробництво з’ясувалось, що
вони потребують допомоги в законодавчому і нормативно-правовому забезпеченні,
індивідуальному дорадництві в питаннях інспекції та сертифікації господарств, державній
фінансовій підтримці, отриманні доступних кредитів, гарантій щодо стабільного збуту
органічної продукції.
На
нашу
думку
необхідно
удосконалити
галузеву
структуру
111

сільськогосподарського виробництва в діючих підприємствах органічного спрямування.
При формуванні нових підприємств потрібно дотримуватись цілісного підходу, при якому
розвиток тваринницької галузі є обов’язковою складовою органічного виробництва, що
сприятиме врівноваженню його як системи, забезпечуючи ґрунт органічними добривами
для потреб рослин в поживних речовинах.
Найважливішим об’єктом управління у системному аналізі і оцінці
результативності господарювання органічних сільськогосподарських підприємств, що
визначає стан і перспективи їх розвитку є витрати. Їх відхилення від нормативних
параметрів суттєво впливає на кількість і якість продукції, обсяги прибутку, формування
економічного інтересу товаровиробників. На основі аналізу досвіду країн ЄС доведено,
що для забезпечення ефективного ведення вітчизняного органічного агровиробництва
необхідно сформувати не тільки належну систему управління витратами в кожному
підприємстві, але й запровадити спеціальні форми державної підтримки органічного
сектора, сформувати дієву інфраструктуру органічного агропродовольчого ринку для
повного задоволення потреб споживачів.
Перспективна модель стратегії розвитку органічних сільсько-господарських
підприємств має охоплювати узагальнену систему дій, спрямовану на досягнення мети
через розподіл, координацію та ефективне використання наявного ресурсного потенціалу,
з дотриманням вимог вітчизняної нормативно-законодавчої бази і міжнародних стандартів
та норм функціонування органічного виробництва.
Висновок. Аграрний сектор України має всі передумови розвитку органічного
напряму господарювання. Екологічна сертифікація сільськогосподарських підприємств з
подальшим виробництвом та переробкою органічної продукції є перспективним заходом
раціонального природокористування, який забезпечує інноваційний шлях розвитку
сільської місцевості та аграрного сектору економіки, вирішує питання якості продукції та
конкурентоспроможності вітчизняного агропромислового сектору, має загальнодержавне
значення, оскільки супроводжується синергетичними ефектами та стабілізацією стану
навколишнього середовища.
Список використаних джерел
1. Добряк Д.С. Теоретичні засади сталого розвитку землекористування у
сільському господарстві / Д.С. Добряк, А.Г. Тихонов, Н.В. Гребенюк. – Київ : Урожай,
2004. – 136 с.
2. Галяс А. Органічне агровиробництво: нові ринкові можливості та виклики для
виробників зерна в Україні: в рамках проекту «Якість зерна та система кредитування
сільського господарства в Україні – фаза ІІ» / А. Галяс, М. Капштик, Ю. Бакун. – Київ,
2008. – 71 с.
3. Корніцька О.І. Екологічні та соціально-економічні передумови розвитку
виробництва органічної продукції: дис. …кандидата с-г наук: 03. 00. 16 / Корніцька Олена
Іванівна. – К., 2009. – 133 с.
4. Скрипчук П.М. Екологічна сертифікація в сфері природокористування: екологоекономічні засади розвитку: Монографія / П.М. Скрипчук. – Рівне : НУВГП, 2010. – 335 с.
5. Скрипчук П.М. Концепція екологічної сертифікації об’єктів навколишнього
природного середовища територіально-госродарських систем стосовно екологічних вимог
/ П.М. Скрипчук // Стандартизація. Сертифікація. Якість. – № 4. – 2009. – С. 41-50.
6. Шубравська О. Ринок органічної продукції та перспективи його розвитку в
Україні / О. Шубравська // Економіка України. – 2008. – № 1. – С. 53-61.
7. Organic farming – Definition [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.wordiq.com/definition/Organic_farmin.

112

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ ВАЖЕЛІ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ЕКОЛОГІЧНО
СЕРТИФІКОВАНОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА
Чайкін О. В., аспірант
Постановка проблеми. Формування сучасної системи екологічно сертифікованого
сільськогосподарського виробництва зумовлює необхідність урізноманітнення джерел
фінансування, у тому числі й за рахунок кредитування. Доступ вітчизняних підприємств
до кредитних ресурсів може надати можливість імплементувати виробничі процеси, що
відповідатимуть сталому розвитку, пройти процедуру сертифікації за міжнародними
стандартами, запровадити інноваційні енергоефективні технології, що необхідно для
досягнення належного рівня конкурентоспроможності, яка дозволить у довгостроковій
перспективі розширити обсяги виробництва та переробки продукції, отримати додаткові
прибутки, створити нові робочі місця для сільського населення. Відтак, подальших
досліджень потребує питання створення та імплементації фінансово-кредитних важелів
розвитку вітчизняної системи екологічно сертифікованого виробництва.
Аналіз останніх досліджень та публікацій.
Фінансово-кредитні
важелі
розвитку агропромислового комплексу України були досліджені І. В. Карповою [4]. А. Р.
Дуб вивчив доцільність та перспективи державного сприяння виготовлення екологічно
чистої сільськогосподарської продукції в Україні [3]. Особливості банківського
кредитування аграрних товаровиробників в сучасних умовах були досліджені В.
І. Аранчим та О. Т. Прокопчук [2;5]. Проте аспекти дослідження можливості
використання фінансово-кредитних важелів з метою розвитку системи екологічно
сертифікованого сільськогосподарського виробництва потребують додаткового вивчення.
Мета та методика дослідження. Метою дослідження є вивчення можливості
використання фінансово-кредитних важелів з метою розвитку системи екологічно
сертифікованого сільськогосподарського виробництва. У процесі наукової роботи була
застосована низка методів, зокрема: інтерв'ювання (при отриманні інформації щодо
вагомості
екологічних та соціальних ризиків сільськогосподарських підприємств
позичальників), абстрактно-логічний (для теоретичного узагальнення результатів
дослідження та формування висновків).
Виклад основного матеріалу. На сучасному етапі Україні необхідне створення
комплексу заходів щодо кредитування сільського господарства в контексті реформування
та переходу від дотаційної до ринкової системи підтримки та фінансування
агропромислового комплексу. Проте, переважна більшість комерційних кредиторських
установ не зацікавлені у кредитуванні сільськогосподарських виробників, що пояснюється
сезонністю діяльності останніх, не відповідністю їх сучасним міжнародним вимогам та
стандартам, відсутністю ліквідного забезпечення тощо. Існуючий мораторій на іпотеку
земель сільськогосподарського призначення також уповільнює розвиток кредитного
забезпечення підприємств аграрного сектору економіки [2]. Так у 2015 році вітчизняні
сільськогосподарські підприємства залучили на 32% менше кредитних коштів порівняно з
2014 роком [4]. Отже, специфіка аграрного виробництва робить вітчизняних
сільськогосподарських виробників неконкурентоспроможними на кредитному ринку й
обумовлює необхідність державної підтримки екологічно сертифікованого виробництва.
Враховуючи, що діяльність сільськогосподарських підприємств в умовах ринкової
економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення
коштів із зовнішніх джерел, особливо у вигляді кредитів, державі необхідно створити
сприятливе
економічне
середовище
для
стимулювання
кредитування
сільськогосподарської галузі, де пріоритетними мають стати ті підприємства, що
відповідають вимогам сталого розвитку та запровадили систему екологічно
сертифікованого виробництва.
Варто зауважити, що більшість вітчизняних сільськогосподарських підприємств
113

обмежуються лише юридичною екологічною відповідальністю, тобто організовують свою
діяльність відповідно до вітчизняного екологічного законодавства. Але, щоб задовольняти
зростаючі конкурентні вимоги щодо соціальної та екологічної відповідальності,
підприємство повинно сприяти розвитку внутрішнього і зовнішнього середовища свого
бізнесу понад передбачені законодавством вимоги. Система екологічно сертифікованого
виробництва передбачає управління всіма економічними, екологічними та соціальними
ризиками, що можуть вплинути на інтереси майбутніх поколінь, і тому має стати
привабливішою для кредиторів та отримати пріоритетність державної підтримки.
З метою отримання інформації щодо вагомості екологічних та соціальних ризиків
сільськогосподарських підприємств - позичальників для вітчизняних кредиторів та
оптимальних, на думку фахівців, розмірів, терміну та забезпеченості кредиту було
розроблено відповідну анкету та проведено інтерв`ю експертів-представників системно
важливих банків м. Житомир. Необхідно зазначити, що відповідно до постанови № 863
Національного Банку України станом на 01.12.2014 системно важливими визначено 8
банків: АТ «Приватбанк», АТ «Ощадбанк», АТ «Укрексімбанк», АТ «Дельта Банк», АТ
«Райффайзен Банк Аваль», АТ «Укрсоцбанк», АТ «Промінвестбанк», АТ «Сбербанк
Росії». Саме тому було проведено інтерв’ю провідних фахівців цих банківських установ,
за виключенням представника «Дельта Банк», так як на період дослідження ця установа
знаходилась у процесі ліквідації згідно з рішенням НБУ. За результатами дослідження
було визначено чинники економічних, екологічних та
соціальних ризиків
сільськогосподарських підприємств-позичальників. Проаналізувавши думки експертів,
визначено їх вагомість (рис.1).
Екологічні та
соціальні ризики
10,00
7,57
Наявність
екологічного
серифікату
7,86

5,00
0,00

Забезпеченість
кредиту 9,57

Сума позики
9,14

Термін
9,29кредитування

Рис.1. Думка експертів щодо вагомості показників економічних,
екологічних та соціальних ризиків позичальників.
Результати аналізу думок експертів доводять, що наявність екологічного
сертифікату у підприємства - позичальника є не визначальною, але досить вагомою, що
доводить зацікавленість кредиторів у співпраці з інноваційно активними, екологічно та
соціально відповідальними виробниками. Необхідно зазначити, що за сучасних умов
глобалізації
світової економіки, які спричинили уніфікацію та універсалізацію
екологічних вимог до якості сільськогосподарського виробництва, екологічна
сертифікація може бути використана у якості засвідчення як екологічної, так і соціальної
відповідальності виробника. За результатами анкетування було визначено чинники
сертифікованого сільськогосподарського виробництва, що можуть впливати на прийняття
рішень щодо кредитування під час оцінки і управління екологічними ризиками
банківськими установами.
Отже, результати проведеного дослідження доводять, що наявність саме екологічно
114

сертифікату - Системи управління навколишнім середовищем (ISO 14001) є одним з
пріоритетних критеріїв для експертів-кредиторів. Перше ж місце займає наявність
сертифікату про відповідність стандарту Системи аналізу ризиків, небезпечних чинників і
контролю критичних точок (НАССР), що мінімізує вірогідність виникнення аварійних
ситуацій на виробництві, тим самим гарантуючи стабільність виробничої діяльності і
мінімізуючи ризик банкрутства виробника у наслідок ліквідації наслідків аварії чи
нанесення шкоди навколишньому природному середовищу. Думки експертів збігаються у
негативному ставленні до відсутності відповідності підприємства жодному міжнародному
стандарту якості та екологічній безпеці виробництва.
Висновки. Якщо якість навколишнього природного середовища можна трактувати
як суспільне благо, що споживається усіма членами суспільства, то система екологічно
сертифікованого виробництва має здобути державну фінансово-кредитну підтримку у
вигляді державного гарантування при кредитуванні банківськими установами екологічно
сертифікованих сільськогосподарських підприємств, цільових кредитів на модернізацію
та впровадження інновацій у виробництві, проходження процедури сертифікації.
Пріоритетність кредитування екологічно сертифікованих виробників має бути
встановлена законодавчо, необхідна розробка та імплементація процедури реального, а не
номінального врахування екологічних ризиків при кредитування вітчизняних
підприємств.
Слід зазначити, що екологічно сертифіковані підприємства, поряд із традиційними
підприємствами, є більш інвестиційно-привабливими через специфіку їх господарської
діяльності, корпоративну екологічну та соціальну відповідальність. Відповідність
виробничих процесів сучасним міжнародним нормам та стандартам сприяє тому, що за
рахунок диверсифікації через екологізацію виробництва ризик, пов’язаний із сезонними
особливостями сільського господарства, стає значно нижчим. Поряд із цим, в екологічно
сертифікованого сільськогосподарського підприємства зменшуються труднощі, пов’язані
із реалізацією виробленої продукції, оскільки споживачі демонструють збільшення попиту
на таку продукцію, налагоджується власна стійка мережа збуту сертифікованої продукції,
поліпшуються відносини із місцевими громадами та владою. Таким чином, екологічно
сертифіковані сільськогосподарські підприємства мають отримати більше можливостей
кредитування, ніж підприємства, що ведуть екстенсивне виробництво.
Список використаних джерел
1.
Blackman A. The Evidence Base for Environmental and Socioeconomic Impacts of
“Sustainable” Certification / A. Blackman, J. Rivera // Resources for the Future, 10 (17), USA.
2010. – 34 p.
2.
Аранчій
В. І.
Особливості
банківського
кредитування
аграрних
товаровиробників в сучасних умовах / В. І. Аранчій // Вісник НБУ. – 2011. – №2. – С 10 –
14.
Дуб А. Р. Доцільність та перспективи державного сприяння виготовлення
3.
екологічно чистої сільськогосподарської продукції в Україні / А. Р. Дуб // Науковий
вісник НЛТУ України. – 2008.- №18.9. – С. 83–88.
4.
Карпова І. В. Фінансово-кредитні важелі розвитку агропромислового
комплексу України / І. В. Карпова // Наукові записки Національного університету
«Острозька академія». Серія «Економіка» : збірник наукових праць / ред. кол. :
І. Д. Пасічник, О. І. Дем’янчук. – Острог : Видавництво Національного
університету «Острозька академія», 2013. – Випуск 24. – С. 211–214.
5.
Прокопчук О. Т. Проблеми кредитного забезпечення сільськогосподарських
підприємств / О. Т. Прокопчук // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції молодих
учених / УДАУ. – Умань : УДАУ, 2008. – В 2 ч. – Ч. 2. – С. 128–129.

115

АНТРОПОГЕННИЙ ВПЛИВ НА ЕКОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОШИРЕННЯ
НАЗЕМНИХ МОЛЮСКІВ РОДИНИ HELICIDAE (GASTROPODA: PULMONATA)
НА ТЕРИТОРІЇ ЄМІЛЬЧИНСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКІЙ ОБЛАСТІ
Чернишова Т. М., к. б. н. ст. викладач
Постановка проблеми. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. спостерігається
пришвидшення антропогенних змін у видовому складі та поширенні наземних молюсків
різних регіонів України. Завдяки антропохорії (Кирпан, 2002) окремі види молюсків
значно розширюють межі свого розповсюдження на території України, інші – вперше
потрапляють на її територію з інших країн. Багато представників родини Helicidae
(равлики справжні) фауни України є антропохорно занесені або інтродуковані. Більшість з
низ (Cepaea vindobonensis (Fėrussac, 1821), Helix pomatia (Linnaeus, 1758) поширенні як у
природних, так і антропогенно змінених біотопах. І на даний момент не можливо
встановити чіткі ареали поширення цих молюсків у типових для них біотопах.
Аналіз останніх публікацій. Останнім часом у вітчизняній літературі з’явилося
ряд статей (Гураль-Сверлова Н.В., 2009) про вплив урбанізації та пов’язаних з нею
антропогенних факторів, які впливають на екологічні особливості поширення наземних
молюсків, зокрема родини Helicidae (Сверлова, 1999). Ці наземні молюски проявляють
значну схильність до синантропізації і часто утворюють багаточисельні колонії саме у
міських та інших антропогенно трансформованих біотопах. На їх поширення у таких
біотопах значний вплив мають цілий комплекс абіотичних (в першу чергу
мікрокліматичних) та біотичних (в першу чергу мала конкуренція та міжвидова
взаємодія).
Мета досліджень. Нашою метою було дослідження поширення наземних молюсків
родини Helicidae у різних біотопах на території Ємільчинського району Житомирської
області та розглянуто екологічні особливості антропогенного впливу на поширення цих
молюсків.
Об’єкт досліджень. Равлики родини Helicidae (равлики справжні): Cepaea
vindobonensis (равлик смугастий австрійський), Helix pomatia (равлик великий
виноградний), Helix lutescens (равлик великий жовтуватий).
Методика досліджень. Для дослідження використано 127 екз. равликів родини
Helicidae (C. vindobonensis – равлик смугастий австрійський – 52 екз., H. pomatia - равлик
великий виноградний – 39 екз., H. lutescens - равлик великий жовтуватий – 36 екз.)
зібраних у весняно-осінній період 2014 – 2015 років з смт. Ємільчине та його околиць.
Результати досліджень. При зборі равликів з території смт. Ємільчине та його
околиці у дев’яти пунктах збору було виявлено три представники родини Helicidae. Це C.
vindobonensis, H. pomatia, H. lutescens (Rossmässler, 1837).
Для збору представників равликів з родини Helicidae було обстежено різні частини
смт. Ємільчино, особливо ті ділянки, які засаджені деревно-кущовими насадженнями і
мають розвинений трав’яний покрив (міський парк, декоративно-кущові насадження,
плодовий сад, парк при лікарні) та його околиці (береги річки Уборть та ставка).
Хоча і молюски родини Helicidae, як відомо з літературних джерел (Сверлова,
2005), заселяють широкий спектр біотопів від сухих та відкритих до зволожених та
затінених. Нами були виявлені равлики переважно у затінених і з добре розвиненою
рослинністю біотопи. На відкритих місцевостях та пустках, вони знайдені не були.
Виявилось, що C. vindobonensis, H. pomatia, H. lutescens це типові види наземних
молюсків в урбанізованих та синантропних біотопах. Усі дослідженні види були виявлені
не окремо, а по декілька видів в одному біотопі. Найбільш чисельним виявився вид C.
vindobonensis – 52екз., а види H. Pomatia та H. lutescens менш чисельними – 39екз. та
36екз. відповідно.
В результаті досліджень виявилось, що C. vindobonensis є найбільш широко
116

розповсюдженим і типовим синантропним представником, який знайдено нами у шести з
десяти пунктах збору.
60
50
40
30

Ряд1

20
10
0
Cepaea vindobonensis (равлик
смугастий австрійський)

Helix lutescens (равлик
великий жовтуватий)

Helix pomatia (равлик
великий виноградний)

Рис. 1 Діаграма чисельності видів родини Helicidae (справжні равлики).
Цей вид був виявлений переважно у відкритих біотопах (луки, левади), де з
рослинності різнотрав’я та в кущових насадженнях. Найбільш чисельними виявились дві
вибірки: перша - вздовж берега р. Уборть, вул. Набережна (11екз.); друга - околиця міста
вул. Жовтня, берег ставка (12екз). Наші дані добре узгоджуються і літературними
(Гураль-Сверлова Н. В., 2011, 2012).
Під час обстежень було виявлено, ще одного представника H. pomatia. Це
найвідоміший представник наземної малакологічної фауни. Зустрічається на всій
території України у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Київській, Миколаївській,
Одеській, Рівненської, Харківській областях. Причому західні та східні кордони сучасного
ареалу виду на території України значно розширився за рахунок антропохорії (Сверлова,
2008).
Він заселяє широкий спектр біотопів, як природних, так і антропогенних, з різним
ступенем затінення та зволоження. Часто трапляється в урбоекосистемах (Сверлова, 2004,
2005, 2006).
Хоча цей вид і вважається найпоширенішими, але нами він був виявлений лише у
чотирьох з десяти досліджених біотопів. Загальна його кількість становила 39
екземплярів. Він був знайдений, як і попередній вид у різних біотопах (деревні плодові
насадження, різнотрав’я, деревно-кущові насадження). Це відносно не велика цифра, якщо
враховувати той факт, що вид синантропний і поширений по всій території України.
Він проявляє чітку тенденцію до синантропізації. Як свідчать наші дослідження
добре себе почуває в урбанізованому біотопі і за його межами практично не зустрічається.
Ще один досліджуваний нам вид – H. Lutescens, який був виявлений у трьох
пунктах збору. Всі біотопи були гігроморфні і мали кущово-трав’янисту та трав’янисту
рослинність. Як видно ці равлики надають перевагу біотопах з достатньої вологою.
Загальна кількість представників цього виду, знайденого нами, становить 36 екземплярів.
Висновок. Отже, при дослідженні равликів родини Helicidae було встановлено їх
кількісний та якісний склад у смт. Ємільчине та його околиці і виявлено ряд екологічних
особливостей розповсюдження цих равликів в урбанізованому біотопі. Встановлено, що
C. vindobonensis, H. pomatia та H. lutescens є типовими мешканцями у міському
середовищі. В урбанізованому середовищі вони були знайдені у паркових зонах (міських
та лісових), декоративних кущових насадженнях, зарослих берегів водойм та ін. біотопах.
117

Відносно теплий та стійкий мікроклімат синантропних ландшафтів може сприяти
розселенню та акліматизації цих равликів з південних регіонів в регіони з більш
прохолодним кліматом, а також з інших країн. Встановлено, що на розповсюдження
равликів в антропогенному середовищі, має вплив інтродукція та антропохорія.
Список використаних джерел
1. Гураль-Сверлова Н. В. Нові знахідки наземних молюсків на території м. Львова
та Львівської області / Гураль-Сверлова Н.В., Гураль Р.І. // Наук. зап. Держ. природозн.
музею. – Львів, 2010. – Вип. 26. – С. 221-223.
2. Гураль-Сверлова Н. В. Черевоногі молюски Gastropoda західної частини
Малого Полісся і Волинської височини / Гураль-Сверлова Н.В., Гураль Р.І. // Подільський
природничий вісник. – Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2011. – С. 52-65.
3. Гураль-Сверлова Н. В. Проникнення нових видів слизняків на територію
Львівської області, їх можливе господарське значення та особливості діагностики /
Гураль-Сверлова Н.В., Гураль Р.І. // Наук. вісн. Львів. нац. ун-ту ветерин. медицини та
біотехнологій ім. С.З. Гжицького. – Львів, 2009. – Т. 11, № 3 (42), ч. 1. – С. 269-276.
4. Кирпан С. П. До вивчення синантропних елементів у наземних малакоценозах
заходу України / С. П. Кирпан, Н. В. Сверлова // Наук. зап. Держ. природозн. музею. –
Львів, 2002. – Т. 17. – С. 191-195.
5. Сверлова Н. Наземні малакокомплекси Львова та їх зв'язок з екологофітоценотичними поясами міста / Н. Сверлова // Праці наукового товариства ім.
Шевченка. Екологічний збірник. – Львів, 1999. – Т. 3. – С. 249-523.
6. Сверлова Н. В. Наземні молюски (Gastropoda, Pulmonata) Природних та
урбанізованих екосистем Розточчя / Н. В. Сверлова // Природа Розточчя: збірник науковотехнічних праць природного заповідника „Розточчя”. – Вип. 1. – Івано-Франкове: ПЗ
„Розточчя”, 1999. – С. 150-154.
7. Сверлова Н. В. Зоогеографічний склад сучасної фауни черевоногих молюсків
(Gastropoda) західної частини Подільської височини / Н.В.Сверлова, Р.І.Гураль // Вісн.
Львів. ун-ту. Серія Географічна. – 2004. – Вип. 30. – С. 288-289.
8. Сверлова Н. В. Визначник наземних молюсків заходу України / Н. В. Сверлова,
Р. І. Гураль. – Львів, 2005. – 218с.
9. Сверлова Н. В. О распространении некоторых видов наземных моллюсков на
территории Украины / Н. В. Сверлова // Ruthenica – 2006. – № 16 (1-2). – С. 119-139.
СОЦІАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО
МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ РЕКЛАМНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ
Шишка Ю. М., асистент
Постановка проблеми. Для того щоб максимально ефективно використовувати
переваги рекламної діяльності в мережі Інтернет та мінімізувати вплив її недоліків
необхідним є якісний адміністративно-правовий механізм регулювання рекламної
діяльності, який повинен враховувати та забезпечувати свободу обігу інформації, що є
важливим міжнародно-правовим принципом. Межі необхідного адміністративноправового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет можна з`ясувати
визначивши соціальне призначення адміністративно-правового механізму регулювання
рекламної діяльності в мережі Інтернет.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання соціального призначення
адміністративно-правового механізму регулювання рекламної діяльності в мережі
Інтернет у вітчизняній науці не є дослідженим. Окремі розвідки у цій сфері стосувалися,
118

передусім, або сутності адміністративно-правового механізму загалом або соціальної
цінності права. Серед учених, які аналізували ці питання були наступні, а саме: С. С.
Алєксєєв, Ю. П. Битяк, В. В. Ісаєва, З. В. Кузнєцова, П. М. Рабінович, І. Б. Тацишин та
інші. Однак питання соціального призначення адміністративно-правового механізму
регулювання рекламної діяльності в мережі залишаються досі недослідженим.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Об'єктом дослідження є – суспільні
відносини, що виникають при адміністративно-правовому регулюванні рекламної
діяльності в мережі Інтернет.
Мета дослідження – проаналізувати соціальне призначення механізму правового
регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет.
Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового
пізнання: формально-юридичний, формально-логічний, системного аналізу, моделювання
та прогнозування.
Результати дослідження. Правове регулювання рекламної діяльності в мережі
Інтернет – це цілеспрямований, нормативно-організований вплив права в його широкому
розумінні на суспільні відносини за допомогою правових засобів (юридичних норм,
нормативно-правових актів тощо) та на основі правових принципів.
Перш ніж визначити соціальне призначення механізму регулювання рекламної
діяльності в мережі Інтернет вважаємо за доцільне окремо дослідити категорію "механізм
правового регулювання".
Поняття "правове регулювання" і "механізм правового регулювання" є предметом
наукових досліджень теорії права і галузевих юридичних наук. На думку П. Рабіновича,
правове регулювання – це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів
владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони й
розвитку [1, c. 53]. С. Алексєєв переконаний, що під правовим регулюванням потрібно
розуміти здійснення за допомогою системи правових засобів результативний нормативноорганізаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони,
розвитку відповідно до суспільних потреб певного соціального устрою [2, c. 171].
Механізм правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет – це
сукупність правових засобів, які забезпечують безпосередній юридичний вплив на
поведінку суб’єктів та об’єктів суспільних відносин, пов’язаних зі здійсненням рекламної
діяльності в мережі Інтернет.
Загальне значення механізму правового регулювання полягає в тому, що на його
основі можна виділити основні правові підсистеми – правотворчість, правореалізацію,
застосування права, проаналізувати їх зв'язок і взаємозалежність у процесі правового
регулювання [2, с. 245].
Як слушно зазначає В. Ісаєва, соціальне призначення права формується,
складається з потреб суспільного розвитку. Відповідно до соціальних потреб створюються
закони, спрямовані на закріплення певних відносин, регулювання їх або охорону.
Соціальне призначення права полягає у врегулюванні, упорядкуванні суспільних
відносин, наданні їм належної стабільності, створенні необхідних умов для реалізації прав
громадян і нормального існування громадянського суспільства загалом [3, c. 46].
Цілком погоджуємося з І. Тацишиним, що механізм правового регулювання
рекламної діяльності повинен бути спрямований на реалізацію економічних, правових,
соціальних та управлінських завдань [4, c. 10].
Економічними завданнями механізму правового регулювання рекламної діяльності
в мережі Інтернет є розвиток підприємництва; забезпечення потреб рекламодавців,
виробників та розповсюджувачів реклами в доступі до ресурсів мережі Інтернет;
створення достатніх умов для вільного поширення достовірної та правдивої інформації
про товари й послуги, сприяння ефективному розвитку рекламної індустрії.
До правових завдань механізму правового регулювання рекламної діяльності в
мережі Інтернет можна віднести такі: створення ефективної системи регулювання
119

суспільних відносин у сфері рекламної діяльності в мережі Інтернет; забезпечення захисту
прав та законних інтересів рекламодавців, виробників, розповсюджувачів, а також
споживачів реклами.
Щодо управлінських завдань механізму правового регулювання рекламної
діяльності в мережі Інтернет, то, як слушно зазначає З. Кузнєцова, вони випливають із
вимог ст. 42 Конституції України, відповідно до якої держава забезпечує захист
конкуренції в підприємницькій діяльності; захищає права споживачів, здійснює контроль
за якістю й безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт [5, c. 7].
Соціальними завданнями механізму правового регулювання рекламної діяльності в
мережі Інтернет є зменшення соціальної напруги, що може виникнути через поширення
неправдивих, образливих даних в Інтернет-рекламі; забезпечення довіри до інформації,
що поширюється в мережі Інтернет; сприяння позитивній ролі реклами в розвитку
соціально орієнтованої ринкової економіки.
Соціальне призначення механізму правового регулювання полягає насамперед у
тому, що покликане юридично гарантувати досягнення цілей, які ставить законодавець,
видаючи або санкціонуючи юридичні норми в межах певних типів – "моделей" –
юридичного впливу [6, с. 348]. Питання про сутність та соціальне призначення механізму
правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет безпосередньо пов’язане з
його функціями. Відомо, що функціями є окремі напрями діяльності, підпорядковані
кінцевій меті, заради досягнення якої й здійснюється процес управління. Тобто функції
правового регулювання випливають з його мети.
Мета правового регулювання є окремою його характеристикою, оскільки розкриває
відповідний зміст. Мета регулювання має комплексний характер, оскільки відображає
його різноплановість. Аналіз галузевого законодавства дає змогу стверджувати, що метою
правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет є забезпечення
стабільності правовідносин у сфері рекламної діяльності в мережі Інтернет, а також захист
прав та інтересів споживачів, Інтернет-користувачів і конкурентів рекламодавця.
Як було зазначено, функції механізму правового регулювання – це основні напрями
його впливу на суспільні відносини. Таких напрямків декілька і вони взаємопов’язані.
Погоджуємося з А. Черемновою, що є дві групи інтересів, які мають бути захищені
законодавством про рекламу: інтереси споживачів та інтереси конкурентів [7, c. 14]. Тому
закономірно, що одна з функцій механізму правового регулювання рекламної діяльності в
мережі Інтернет – захист прав споживачів реклами. Згідно зі ст. 1 закону "Про рекламу",
споживачі реклами – це невизначене коло осіб, на яких спрямовується реклама [8]. Як
слушно зазначає А. Черемнова, за змістом закону "Про рекламу", споживачами реклами
можуть бути не тільки фізичні, але і юридичні особи, до відома яких доводиться або може
бути доведена реклама, внаслідок чого можливий відповідний вплив реклами на них.
Більше того, для визнання особи споживачем реклами не потрібно наміру
використовувати товар для власних потреб, що характерно для поняття "споживач" у
законі "Про захист прав споживачів". Споживачами реклами можуть бути як покупці
товарів і послуг масового попиту, так і покупці-професіонали із середовища підприємців,
різні групи або типи потенційних клієнтів, що спеціалізуються на використанні певних
видів товарів або послуг [7, c. 58].
Ураховуючи вимоги закону "Про захист прав споживачів", вважаємо, що механізм
правового регулювання рекламної діяльності має забезпечувати: 1) повне розкриття
необхідної інформації про продукцію, її продавця та виробника зрозумілою для
споживача мовою; 2) надання правдивої, точної та достовірної інформації споживачу; 3)
можливості зворотного зв’язку між споживачем та рекламодавцем задля можливості
притягнення останнього до відповідальності в разі порушення ним законодавства.
Інтернет-реклама не повинна уповільнювати швидкість доступу веб-ресурсів,
заважати перегляду іншої інформації на сторінці, користувач повинен мати можливість
відмовитися від перегляду реклами без втрати можливості перегляду іншої, цікавої йому,
120

інформації тощо. Однією з функцій механізму правового регулювання Інтернет-реклами
має бути захист персональних даних Інтернет-користувачів, тобто заборона
адміністраторам веб-ресурсів та провайдерам без дотримання встановленого законом
порядку збирати персональні дані Інтернет-користувачів, що доступні їм.
Функцією механізму правового регулювання рекламної діяльності в мережі
Інтернет також має бути захист осіб від недобросовісної конкуренції, для чого потрібно
розробити ефективні методики розслідування та припинення порушень конкурентного
законодавства в мережі Інтернет. Як слушно зазначає А. Черемнова, у ст. 42 Конституції
України міститься конституційне зобов’язання держави захищати конкуренцію в
підприємницькій діяльності. Це положення поширюється на рекламну діяльність, оскільки
вона є різновидом підприємницької діяльності. Тому законодавство про рекламу тісно
пов’язане з антимонопольним законодавством і законодавством про захист від
недобросовісної конкуренції [7, c. 14].
У розробленні механізму правового регулювання рекламної діяльності в мережі
Інтернет необхідно реалізувати функцію розвитку економіки. Також функцією механізму
правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет є забезпечення права на
свободу слова та вільне поширення інформації.
Висновок:
1) механізм правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет – це
сукупність правових засобів, які забезпечують безпосередній юридичний вплив на
поведінку суб’єктів та об’єктів суспільних відносин, пов’язаних зі здійсненням рекламної
діяльності в мережі Інтернет;
2) метою правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет є
забезпечення стабільності правовідносин у сфері рекламної діяльності в мережі Інтернет,
а також захист прав та інтересів споживачів, Інтернет-користувачів і конкурентів
рекламодавця;
3) механізм правового регулювання рекламної діяльності в мережі Інтернет
виконує низку функцій: 1) захист прав споживачів реклами; 2) захист економічної
конкуренції; 3) захист персональних даних; 4) розвиток вітчизняної економіки; 5)
забезпечення права на свободу слова та вільне поширення інформації.
Список використаних джерел
1. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – 5-те вид., зі
змінами. – К. : 2000. — 176 с.
2. Проблемы теории государства и права : [учеб]. / под ред. С.С. Алексеева. – М. :
Юрид. лит., 1987. – 448 с.
3. Ісаєва В. В. Функції права: теоретико-правовий аналіз / В. В. Ісаєва // Часопис
Київського університету права. – 2013. – № 1. – С. 45 – 48.
4. Тацишин І.Б. Адміністративно-правове забезпечення інформаційних відносин в
галузі реклами : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 "Адміністративне право і
процес, фінансове право, інформаційне право" / І. Б. Тацишин. — Л., 2009. — 18 с.
5. Кузнєцова З.В. Управління у сфері рекламної діяльності: організаційноправовий аспект : автореф. дис... канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 "Адміністративне право
і процес; фінансове право; інформаційне право" / З.В. Кузнєцова ; Нац. ун-т внутр. справ.
— Х., 2003. — 19 с.
6. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.
П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.
7. Черемнова А. І. Правове регулювання комерційної реклами в Україні [Текст] :
дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Черемнова Антоніна Іванівна ; Одеська держ. юридична
академія. - О., 2000. - 173 c.
8. Про рекламу : Закон від 03.07.1996 № 270/96-ВР ст // [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80.
121

УДК 504.062.4 : 631.484
ЕКОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПЕРТИНЕНЦІЇ В БІОЛОГІЧНІЙ
РЕКУЛЬТИВАЦІЇ ТЕХНОЗЕМІВ
Борисюк Б.В., доцент. к. с-г. н., Швець В.В. та Борисюк Л.Б., аспіранти
Постановка задачі. Земля завжди вимагала уваги до себе, особливо останнім
часом, коли значно збільшилися обсяги видобутку корисних копалин відкритим
(кар’єрним) способом. Рекультивація порушених територій після видобутку корисних
копалин є актуальною еколого-соціальною і народногосподарською проблемою, особливо
для регіонів з розвиненою гірничо-видобувною промисловістю до якого також
відноситься регіон Полісся з значними покладами титанових руд. Дослідження свідчать,
що повторне використання рекультивованих земель може бути раціональним та
ефективним лише у разі правильного вибору напряму відновлюваних робіт на порушених
землях. Якраз такий підхід дозволяє пізніше відтворити порушений ландшафт і частково
або повністю відновити флору й фауну, втрачену в процесі гірничих розробок.
Нині існують напрацювання з рекультивації земель, що зазнали впливу
промисловості, в таких країнах, як США, Англія, Німеччина, Чехія, Словаччина, Польща,
Болгарія, Росія та ін. Цьому важливому питанню присвячено наукові праці відомих
вчених: Х.І. Ноймана (1976), В. Ейнхора (1976), І. Сегі (1976), Л.В. Моторіної (1979), К.
Уолворка (1979), Н.А. Новікова (1980), В.А. Овчіннікова (1982), П. Трейкяшки (1983), Я.
Бендера (1986), В.А. Ковди (1992); зокрема вітчизняних: М.Т. Масюка (1974), В.Н. Данько
(1976), М.О. Бекаревича (1986), І.Х. Узбека (1990, 2000, 2012), Р.М. Панаса (1996, 2003),
В.О. Забалуєва (2003) та ін. [4].
Елементи новизни. Спираючись на їх наукові досягнення, визначено необхідність
та своєчасність дослідження посилення явища пертиненції в біологічній рекультивації
земель.
Рекультивація порушених промисловістю земель і досі має локальний і
спорадичний характер, без належного організаційно-інформаційного забезпечення. Таке
становище, з урахуванням наявності десятків тисяч гектарів порушених земель,
непридатних до використання як продуктивної сили, вимагає наукового пошуку шляхів
активізації екологічних процесів спрямованих на використання внутрішнього резерву
порушеної системи. Підбір рослинних формацій здатних значно активніше відтворювати
екологічні процеси до їх природного протікання, відновлення природного екологічного
збалансування в екосистемах, формування стійких агроландшафтів основні напрямки
активної реабілітації порушених земель.
Проблема відновлення для сільськогосподарського використання територій,
порушених за відкритої розробки корисних копалин, розробка підходів до істотного
поліпшення таких земель є актуальним завданням науки – агроекології. При виборі шляхів
рекультивації порушених земель особливу увагу дослідників слід приділити природному
явищу пертиненції за формування різної структури рослинних формацій, включно й
проблеми збалансованого природокористування.
Методологія досліджень.
Стаціонарні дослідження проводимо на порушених земель Північно-західної
ділянки Лемненського родовища ДП «Іршанський ДГЗК» на землях резерву і запасу
Лісівщинської сільської ради Коростенського району Житомирської області, ділянка
розташована на північний захід від с. Лісівщина на відстані 1,0 км. Площа ділянки - 30,6
га.
Ділянка межує з північного сходу з р. Лемня, з північного заходу з не
рекультивованою ділянкою, з інших сторін з землями Лісівщинської сільської ради. На
ділянці, що розглядається після закінчення гірничодобувних робіт виконана технічна
рекультивація поверхня ділянки покрита рослинним ґрунтом. В наслідок проведення
122

технічної рекультивації в центральній частині ділянки утворилася водойма.
Ділянка рекультивованих земель представлена смугою шириною 80-350 м, що
простягається навколо водойми. Ці землі втратили продуктивність в результаті
техногенної діяльності людини, а саме: при проведенні гірничодобувних робіт відбулося
порушення ґрунту внаслідок видобування корисних копалин.
Проведення біологічної рекультивації на ділянці спрямовані на відновлення
родючості порушених земель з метою використання їх в сільськогосподарському
виробництві. Стаціонарний дослід з оцінки ефективності рослинних угрупувань відновлювати,
посилювати екологічні процеси містив такі варіанти:
Дослід з ефективності травосумішок містив такі варіанти:
Варіант 1: Костриця очеретяна, стоколос безостий, грястиця збірна (посів
рядковий);
Варіант 2: Очеретянка звичайна, грястиця збірна (посів рядковий);
Варіант 3: Костриця очеретяна, стоколос безостий, грястиця збірна (посів в
розкид);
Варіант 4: Очеретянка звичайна, грястиця збірна (посів в розкид);
Контроль: Конюшина червона, райграс пасовищний, грястиця збірна, вівсяниця
Дослід з впливу вирощування енергетичної верби на рекультивованих землях на
динаміку грунтовідтворних процесів містить такі варіанти;
Salix tordis (Швеція
Salix viminalis 1057 (Польща)
Salix viminalis L. сорт – Панфилівська 2 (Україна)
Salix triandra L. сорт Панфилівська (Україна)
Визначення чисельності основних еколого-трофічних груп проводили
загальноприйнятим методом мікробіологічних досліджень (Методы почвенной
микробиологии и биохимии/ Под. ред. Звягинцева Д.Г. – МГУ, 1991. – 304 с.).
Вміст загальної мікробної біомаси визначали регідраційним методом (Методы
почвенной микробиологии и биохимии / Под. ред. Звягинцева Д.Г. – МГУ, 1991. – 304 с.)
Інтенсивність “дихання” ґрунту визначали абсорційним методом Штатнова.
Для аналізу фізико-хімічних показників ґрунту: рухомого фосфору, обмінного
калію, лужногідролізованого азоту, гумусу, суми обмінних основ та рНсол.вит
користуються загальноприйнятими методиками (ДСТУ 13.080.10).
Хімічні властивості ґрунту визначаються за методиками:
- Рухомий фосфор та обмінний калій за методом Кірсанова в модифікації ННЦ
ІГА ДСТУ 4405:2005;
- Лужногідролізований азот за Корнфілдом (1985);
- Гумус за Тюріним ; МЕТОДИ ВИЗНАЧАННЯ ОРГАНІЧНОЇ РЕЧОВИНИ
ДСТУ 4289:20044
- Суму ввібраних основ за методом Каппена-Гільковиця ГОСТ 27821-88;
- Гідролітичну кислотність та рНсол. ДСТУ ISO 10390:2001.
Результати досліджень. Серед шляхів, які передбачають відновлення і повернення
порушених земель до того стану, коли їх можна використовувати для потреб народного
господарства, є рекультивація. Це дасть можливість створити антропізовані
агроландшафти, які гармонійно доповнюють природні екосистеми (Акімов, 1960; Грицан,
2000, Фурдичко, 2006 та ін.).
Нині рекультивація земель за Р.М. Панасом (1) – це здійснення різноманітних
робіт, метою яких є не тільки часткове перетворення природних територіальних
комплексів, порушених промисловістю, але й створення на їх місці ще продуктивніших і
раціонально організованих елементів культурних ландшафтів, тобто в кінцевому підсумку
оптимізація техногенних ландшафтів та відновлення природних умов навколишнього
природного середовища.
Проведений агрохімічний аналіз проб техноземів після технічного етапу
123

рекультивації порушених земель, порівняно до показників за природного складення
дерново-підзолистого ґрунту, засвідчує не однорідність ґрунтових проб і суттєву
відмінність в родючості техноземів за всіма показниками агрохімічними показниками
(табл. 1).
Таблиця 1.
Результати лабораторних досліджень фізико-хімічних властивостей зразків
рекультивованого ґрунту 2014 року

п/п
1
2
3
4
5

Номера проб

7,7
6,7
3,6
3,5

Сума
ввібраних
основ
мг-екв./100 г
0,23
6,6
0,46
1,4
6,97
0,80
3,63
1,40

4,7

2,92

pH сол
вит.

Проба 1
Проба 2
Проба 3
Проба 4
КОНТРОЛЬ
(переліг)

Гк

3,0

Р2О5

К2О

Nk

Гумус,
%

102
15
49
39

мг/кг
17
9
13
14

5,6
4,2
16,8
33,6

0,19
0,07
0,33
0,72

52

122

71,4

1,46


п/п
1
2

Воднофізичні
показники
ґрунту
Щільність,
г/см3
Загальна
пористість,
%

Травосумішки

Сорти та гібриди верби енергетичної
Salix
Salix
Salix
Salix
vimina viminalis
triandra
tordis
lis
Панфилі Панфилівсь
1057
вська 2
ка

Контроль
(пасовище)

Порівняльна оцінка воно-фізичних показників стану техноземів за різних варіантів
досліду засвідчує суттєві відмінності їх динамічних змін порівняно з контрольним
варіантом при вирощуванні сортів та клонів верби енергетичної. Так за в переважній
більшості варіантів верби суттєво поліпшуються показники: щільності ґрунту, загальної
пористості, ступеня аерації та насиченості водою як порівняно з контролем, так і
порівняно з варіантами земельних ділянок досліджуваних травосумішок. Ці ділянки мали
перевагу порівняно з контрольною лише за факторів щільності ґрунту, загальної
пористості та ступеню насиченості водою (табл. 2).
Таблиця 2.
Динаміка водно-фізичних властивостей техноземів
за різного рослинного покриву

Вар
№1

Вар
№2

Вар
№3

Вар
№4

1,55

1,49

1,57

1,52

1.5

1.5

1.5

1.5

1.7

41,61

43,6

40,7

42,8

46

43.8

43.1

44.4

37.5

3

Ступінь
аерації, %

72,4

72,2

75,2

74,0

90.4

80.2

93.9

81.9

83.2

4

Ступінь
насичення
водою, %

27,6

27,7

24,7

25,9

34.8

19.7

16.1

18.1

16.8

Судячи з приведеного аналізу водно-фізичних показників техноземів ценоз рослин
верби енергетичної є кращим чинником пертиненції.
Аналіз агрохімічних показників техноземів підтверджує вище приведений
висновок про більш активний вплив рослин верби енергетичної на процеси пертиненції,
відтворення природної родючості. На всіх варіантах досліду з вирощуванням верби
показниками агрохімічного стану кращі порівняно до ділянок з травосумішками першого
року і також до контрольного варіанту (табл. 3).
124

Таблиця3


п/п
1
2
3
4
5
6
7

Агрохімічні
показники
pH сол вит.
Гк, мгекв./100г
Сума
ввібраних
основ, мгекв./100 г
Р2О5, мг/кг
К2О, мг/кг
Nk, мг/кг
Гумус,%

Вар
№1

Вар
№2

Вар
№3

Вар
№4

7,6

7.7

7.7

7.3

Сорти та гібриди верби енергетичної
Salix
Salix
Salix
Salix
vimina viminalis
triandra
tordis
lis
Панфилі Панфилівс
1057
вська 2
ька
6,9
6,8
6,9
7,1

0,23

0,23

0,23

0,23

0,24

0,61

0,54

0,25

0,29

16,4

10,9

10,5

9,2

33,8

35,8

19,8

42,0

17,1

99
32
22,4
0,31

94
25
21,0
0,34

51
22
18,2
0,34

64
26
12,6
0,31

127
47
16,8
0,59

127
56
21,0
0,84

136
51
18.2
0,56

174
78
9,8
0,59

85
30
15,4
0,48

Контроль
(пасовище)

Травосумішки

7,6

Висновки:
1. В переважній більшості варіантів верби енергетичної суттєво поліпшуються
показники: щільності ґрунту, загальної пористості, ступеня аерації та насиченості водою
як порівняно з контролем, так і порівняно з варіантами земельних ділянок досліджуваних
травосумішок;
2. На всіх варіантах досліду з вирощуванням верби показниками агрохімічного
стану кращі порівняно до ділянок з травосумішками першого року, а також до
контрольного варіанту.
Список використаних джерел
1.
Панас Р.М. Рекультивація земель: Навч. Посібник. Вид., 2-ге вид., - Львів:
Новий світ – 2001, 2007. – 224с.
2.
Єтеревська Л.В. Рекультивація земель. – К.: Урожай, 1977. – 125 с.
3.
Поляков М.И. и др. Рекультвация земель и охрана природы / М.И. Поляков,
А.Т. Бойко, П.В. Шведовский – Минск: Ураджай, 1987. – 176 с.
4.
Клименко М.О. Збалансоване використання земельних ресурсів: Навчальний
посібник /М.О. Клименко, Б.В. Борисюк, Т.М. Колесник. – Херсон: ОСДІ ПЛЮС, 2014. –
552 с.
5.
Панас Р.М. Агроэкологические основы рекультивации земель. – Львов: издво при Львов. гос. ун-те, 1989. – 157 с.
ОСОБЛИВОСТІ ПОШИРЕННЯ МІКОЗУ
СОСНИ ЗВИЧАЙНОЇ У ЛІСОВИХ НАСАДЖЕННЯХ
ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ
Андреєва О. Ю., к.с.-г.н, доцент
Зимароєва А. А., к.б.н.
Постановка проблеми. Аналіз статистичної звітності з питань лісозахисту
свідчить, що у ДП "Житомирське ЛГ" з 2012 року різко погіршився санітарний стан
соснових лісів, що призвело до збільшення площі санітарних рубок за чотири роки майже
у 10 разів. Одним із чинників відпаду соснових насаджень є офіостомові гриби, які
переносять стовбурові комахи під час заселення дерев. Деревина, в якій швидко
розвиваються офіостомові гриби, набуває синього кольору, тому хвороба одержала назву
125

"синява". Оскільки її спричиняють гриби, то вірною є також назва цієї хвороби –
мікоз [1,3].
Аналіз останніх досліджень. Синяву деревини хвойних порід спричиняють
офіостомові гриби. До цієї групи входять представники родів Ophiostoma, Ceratocystis і
Ceratocystiopsis, а також нестатеві стадії родів Leptographium, Pesotum, Hyalorhinocladiella,
Sporothrix і Thielaviopsis (Wingfield et al. 1993). Ці гриби завдають шкоди лісовому
господарству як збудники хвороб лісу та лісовій промисловості як збудники синяви
деревини [5]. Синява поступово проникає від поверхні у внутрішні шари деревини, що
призводить до її знецінення. Таку деревину не можна використовувати, зокрема, у
виробництві меблів [4].
Встановлено, що збудники хвороби – офіостомові гриби – можуть проникати у
дерево як з верхівки, так і починаючи з окоренкової частини стовбура. Це залежить від
того, який шкідник сприяв внесенню спор гриба у дерево [1].
На хвойних породах гіфи грибів концентруються у паренхімі клітин променів і
смолоходів ураженої заболоні, а також на пізніх стадіях інфекції заселяють трахеїди.
Оскільки в результаті розвитку офіостомових грибів деревина забарвлюється у різні
відтінки від синього до чорного, ці гриби називають також деревозабарвлювальними або
грибами синяви. Гриби синяви утилізують продукти фотосинтезу, які зберігаються у
живих клітинах паренхіми заболоні [6].
Мета, об'єкт та методика дослідження. Метою наших досліджень було вивчення
особливостей поширення мікозу сосни звичайної у насадженнях ДП "Житомирське ЛГ".
Об’єктом дослідження є поширення осередків мікозів сосни звичайної у лісових
насадженнях ДП "Житомирське ЛГ".
За даними обстеження соснових насаджень, відведених у санітарні рубки у 2014 і
2015 рр., нами було здійснено аналіз, який дав змогу з’ясувати особливості поширення
мікозу сосни залежно від лісорослинних умов, віку, складу та повноти насаджень.
Загалом за даними обстеження ослаблених і всихаючих соснових насаджень ДП
"Житомирське ЛГ", осередки мікозу виявлені у 2014 році на площі 63,6 га, а у 2015 році –
на площі – 521,8 га. Сосново-ялинові насадження до розрахунку не брали.
Статистичну обробку результатів досліджень проводили методами описової
статистики [2] з використанням комп’ютерних програм Microsoft Excel.
Результати дослідження. Соснові насадження лісового фонду ДП "Житомирське
ЛГ" ростуть переважно у свіжих і вологих суборах і сугрудах. На інші типи лісорослинних
умов припадає лише 1,4 % площі.
Осередки мікозу сосни також виявлені у свіжих і вологих суборах і сугрудах (рис.
1.1). Водночас осередки мікозу у свіжих суборах становили понад 40 % площі всіх
осередків цієї хвороби (47,9 і 42,7% у 2014 і 2015 рр. відповідно), тоді як у загальній
площі соснових насаджень площі свіжого субору становили лише 29,8 %. У сугрудах
частка соснових насаджень у загальній площі була в обидва роки більшою, ніж у площі
осередків мікозу (див. рис. 1.1).
Одержані дані свідчать, що серед типів лісорослинних умов, представлених у
лісовому фонді ДП "Житомирське ЛГ", мікоз сосни надає перевагу свіжим суборам.
Загалом у лісовому фонді ДП "Житомирське ЛГ" соснові насадження представлені
І–XIX класами віку.
Соснові насадження в осередках мікозу, обстежених у 2014 р., належали до VI–ХІV
класів віку (рис. 1.2).

126

Рис. 1.1 Розподіл за типами лісорослинних умов усіх соснових насаджень і
насаджень в осередках мікозу, виявлених у 2014 і 2015 рр.
Аналіз рис. 1.2 свідчить, що вік соснових насаджень, уражених мікозом у 2014
році, був більшим, ніж уражених мікозом у 2015 році. Розрахований середній вік усіх
соснових насаджень становив 74 роки, а соснових насаджень, уражених мікозом у 2014 і
2015 рр., – 91 і 77 років відповідно. Одержані дані можна пояснити тим, що хвороба в
першу чергу уражувала старші деревостани, ослаблені різними чинниками.

Рис. 1.2 Розподіл за класами віку усіх соснових насаджень і насаджень
в осередках мікозу, виявлених у 2014 і 2015 рр.
Відносна повнота соснових насаджень лісового фонду ДП "Житомирське ЛГ"
становила від 0,3 до 1 із переважанням повноти 0,7–0,8. Водночас на 73,1 % площі
осередків мікозу, виявлених у 2014 році, повнота соснових насаджень становила 0,3 та на
10 % площі – 0,2 (рис. 1.3).

127

Рис. 1.3 Розподіл за повнотою усіх соснових насаджень і насаджень
в осередках мікозу, виявлених у 2014 і 2015 рр.
Це означає, що у 2014 році хвороба поширювалася насамперед у низькоповнотних
насадженнях. Саме такі насадження приваблюють багатьох шкідливих комах. Після
вилучення санітарними рубками 2014 року низькоповнотних насаджень осередки
продовжували розвиватися у 2015 році у насадженнях із більшою повнотою. Так, серед
насаджень, охоплених мікозом у 2014 році, лише 11 % за площею мали повноту 0,6, а за
більшої повноти осередків не було виявлено. Водночас у 2015 році повнота соснових
насаджень на переважній площі осередків мікозу (90 %) перевищувала 0,6. За нашими
розрахунками, середня зважена повнота соснових насаджень у лісовому фонді ДП
"Житомирське ЛГ" становить 0,75.

Рис. 1.4 Розподіл за часткою сосни у складі усіх соснових насаджень і насаджень в
осередках мікозу, виявлених у 2014 і 2015 рр.
Цей показник у соснових насадженнях, відведених у санітарні рубки у зв’язку з
поширенням мікозу у 2014 і 2105 рр., становить 0,32 і 0,7. (див. рис. 1.3).
Сосна у складі соснових насаджень лісового фонду ДП "Житомирське ЛГ"
становить від 2 до 10 одиниць, причому площа чистих соснових насаджень сягає
128

40,4 % (рис. 1.4).
В осередках мікозу помітно зростає частка чистих соснових насаджень (68,2 і
60,8 % серед відведених у санітарні рубки у 2014 та 2015 рр.), причому розподіл соснових
насаджень за цим показником у 2014 та 2015 рр. достовірно не відрізняється
(див. рис. 1.4).
Висновки.
1. Осередки мікозу у свіжих суборах становили понад 40 % площі всіх осередків
цієї хвороби (47,9 і 42,7% у 2014 і 2015 рр. відповідно), а у свіжому субору – 29,8 %.
Середній вік усіх соснових насаджень становив 74 роки, а соснових насаджень, уражених
мікозом у 2014 і 2015 рр., – 91 і 77 років.
2. Осередки мікозу поширюються насамперед у низькоповнотних насадженнях.
Відносна повнота соснових насаджень лісового фонду ДП "Житомирське ЛГ" становила в
середньому 0,75, в осередках мікозу, виявлених у 2014 році, – 0,32.
3. Площа чистих соснових насаджень у складі соснових насаджень лісового фонду
ДП "Житомирське ЛГ" сягає 40,4 %, а в осередках мікозу – 68,2 і 60,8 % серед відведених
у санітарні рубки у 2014 та 2015 рр.
Список використаних джерел
1. Давиденко К.В. Методичні аспекти оцінювання патогенного впливу
офіостомових грибів, пов’язаних із короїдами, на саджанці сосни звичайної /
К.В. Давиденко, В.Л. Мєшкова // Вісник Харківського національного аграрного
університету. Серія «Фітопатологія та ентомологія». – 2012. – № 11. – С.57–63.
2. Ивантер Э.В. Введение в количественную биологию / Э. В. Ивантер,
А. В. Коросов. – Петрозаводск : Изд-во Петр-ГУ, 2011. – 302 с.
3. Краснов В. П. Довідник із захисту лісу / В.П. Краснов, В.І. Ткачук, О.О. Орлов
/під ред. д. с-.г. н., проф. В.П. Краснова. – К.: Видавничий дім "Екоінформ", 2011. – 528 с.
4. Мешкова В.Л. Офиостомовые грибы, переносимые короедами-корнежилами в
сосновых культурах Левобережной Украины / В. Л. Мешкова, Е. В. Давиденко // Изв.
Санкт-Петербургской ЛТА. – СПб, 2012.– Вып. 200. – С.106 – 113.
5. Пашенова Н.В. Изучение грибов синевы древесины в хвойных лесах
Центральной Сибири / Н.В. Пашенова, Г.Г. Полякова, Е.Н. Афанасова // Хвойные
бореальной зоны. – 2009. – XXVI, № 1. – С. 22–28.
6. Linnakoski R. Bark beetle-associated fungi in Fennoscandia with special emphasis on
species of Ophiostoma and Grosmannia / R. Linnakoski Dissertationes Forestales 119. –
Joensuu, 2011. – 74 pp.
ЕПІЗООТОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ КЛАСИЧНОЇ ЧУМИ
СЕРЕД ДИКИХ І СВІЙСЬКИХ СВИНЕЙ У СВІТІ
ВПРОДОВЖ 2014-2015 РОКІВ
Бездітко Л. В., канд. вет.наук, доцент, ЖНАЕУ
Муштук І. Ю., канд.вет.наук, мол. наук. співробітник
Інституту ветеринарної медицини НААНУ
Постановка проблеми. Класична чума свиней відноситься до транскордонного
захворювання та належить до групи надзвичайного ризику, оскільки це
висококонтагіозне, вірусно-інфекційне захворювання усіх вікових груп домашніх і диких
свиней з летальністю від 80 до 100% [4]. Вірус чуми свиней може швидко поширюватись
на значній території і завдавати матеріальних збитків, пов’язаних із загибеллю тварин і
недоотриманням продукції для харчування людей у вигляді свинини, так і витрат на
здійснення заходів з ліквідації наслідків, заподіяних протиінфекційними обробками,
129

карантинуванням, вимушеним забоєм тварин, проведенням дезінфекції та ін.
Аналіз останніх досліджень. В останні роки КЧС реєструється в понад 60 країнах
на всіх континентах світу (крім Антарктиди). У країнах Європи спалахи спостерігаються в
Болгарії, Румунії, Латвії, Республіці Білорусь, Росії та Україні [3, 4].
Виникнення спалахів КЧС серед свійських і диких свиней спонукає практичних
фахівців до пильної охорони території нашої держави від занесення збудника даної
інфекції. Серед безлічі шляхів його розповсюдження одним з основних є міграційний,
тому необхідний постійний контроль за переміщенням диких свиней із неблагополучних
щодо КЧС пунктів та контролем щодо проведення заходів біобезпеки на відповідному
належному рівні у підсобних господарствах приватного сектору серед свійських
свиней [1].
Мета роботи полягає у вивченні епізоотичної ситуації щодо розповсюдження
збудника КЧС та на основі проведеного моніторингу визначити ризики занесення даної
інфекції на територію України.
Об’єкт та методика досліджень. Проаналізовано літературні джерела та матеріали
ProMED, інтернет-ресурси МЕБ, служби ветеринарної медицини України.
Результати дослідження. Проведений нами аналіз епізоотичної ситуації стосовно
цього захворювання у світі свідчить про наявність спалахів КЧС у країнах ближнього і
далекого зарубіжжя (табл. 1). Результати табл. 1 вказують на те, що захворювання
спостерігали у п’яти країнах cвіту, де впродовж двох років було зареєстровано 33 спалахи
КЧС. В Україні та Російській федерації зареєстровано спалахи серед диких свиней, що
свідчить про циркуляцію збудника серед сприйнятливих диких тварин, які мігрують та
знаходяться у природних умовах [2, 4].
Таблиця 1.
Кількість спалахів КЧС серед свійських і диких свиней у світі
за 2014-2015 рр.
Кількісні показники
сприйнятливих захворілих
загиблих
спалахи
тварин
тварин
тварин
Україна
1*
4*
Колумбія
22
1556
631
512
Корея
1
300
4
300
Монголія
4
1916
688
237
2
380
10
6
Росія
3*
17*
1*
Всього
33
4152
1354
1056
Примітка: * - дикі свині.
Країни

знищених
тварин
4*
507
1679
374
16*
2580

Згідно з повідомлення Державної ветеринарної і фітосанітарної служби України, на
території Київської області біля сел Мирча та Луб’янка, що розташовані у Бородянському
районі, вірус КЧС був виявлений у 4-х відстріляних кабанів. На початку 2015 року
відбулося засідання Державної надзвичайної протиепізоотичної комісії при Бородянській
райдержадміністрації, на якому були затверджені протиепізоотичні заходи для боротьби з
вірусом КЧС.
Слід зауважити, що стратегія боротьби з КЧС у країнах світу залишається
різноманітною. У світі застосовують дві системи боротьби з викоріненням КЧС: жорстка –
поголівний забій та альтернативна – поголівний забій та вакцинація.
Деякі країни при ліквідації спалахів КЧС поряд з вимушеним забоєм застосовують
тимчасову вакцинацію, інші держави (Молдова, Білорусь, Україна) проводять поголівну
вакцинацію свиней проти КЧС живими вакцинами, як основний засіб профілактики.
У зв’язку з тим, що перехворілі і вакциновані тварини мають однаковий спектр
130

вірусспецифічних антитіл, у багатьох країнах Західної Європи відмовились від вакцинації
і перейшли на серологічний контроль. Тварини з виявленими антитілами підлягають
забою.
Наші спостереження та дослідження показали, що КЧС серед диких свиней
реєструють здебільшого у зимовий період, що проявляється відсутністю збалансованих
кормів, як наслідок тривалого стресу й ослаблення імунітету, внаслідок цього латентна
інфекція з персистуванням вірусу може переходити у клінічні форми перебігу або тварини
у значній кількості починають виділяти вірус у довкілля, і навіть якщо клінічно не
хворіють, стають джерелом збудника інфекції для інших членів популяції [4].
На території Європи дикі свині мають значне поширення, а збільшення щільності
їх популяції відповідно впливає на географічне поширення КЧС, особливо в країнах, де
частина свиней утримується в господарствах із відсутністю системи біозахисту.
У поширенні будь-якого захворювання серед диких тварин важливе значення має
збільшення щільності їх популяцій, підвищення стадності і міграції. Адже заходи з
депопуляції диких свиней в Білорусії, Росії, призвели до міграції їх на територію нашої
держави і країн Європейського Союзу, звідси ускладнення епізоотичної ситуації з АЧС і
КЧС в Україні, Польщі, Латвії, Литві, Естонії. Ускладненню епізоотичної ситуації сприяє
також відсутність біозахисту в індивідуальних господарствах громадян, які утримують
свиней. Такої проблеми не існує в країнах (наприклад у Німеччині або Голландії), де свині
утримуються в приміщеннях із забезпеченням біозахисту.
Результати табл. 2 вказують, що у наведених чотирьох країнах відмічається значна
кількість сприйнятливих до розповсюдження вірусної інфекції тварин. Найбільший
відсоток сприйнятливих тварин знаходиться в дикій фауні країн, що територіально
межують з нашою державою, а саме Білорусь – 75% та Росія – 63%.
Таблиця 2.
Загальна кількість сприйнятливих щодо КЧС свиней
в країнах ближнього зарубіжжя

Країна

Сприйнятливих
тварин (гол.)

Білорусь
Литва
Латвія
Росія

3 910 900
1 010 681
820 286
17 640 570

Сприйнятливих
Свійських тварин
Диких тварин
Кількісні
Кількісні
Відсоток.
Відсоток.
показники
показники
Показник
показник
(од. голів)
(од. голів)
977 725
25 %
2 933 175
75 %
272 884
27 %
737 797
73 %
442 954
54 %
377 332
46 %
6 527 011
37 %
11 113 559
63 %

Можливість контакту з дикими свинями – резервуарами вірусів КЧС і АЧС
призводить до спалахів захворювання. Тому, на нашу думку, в такій епізоотичній і
господарській ситуаціях припинення вакцинації свиней в індивідуальних господарствах
громадян не на часі.
Епізоотологічний і серологічний моніторинг показують, що дикі свині є
резервуаром вірусу КЧС. Відсутність спалахів захворювання серед диких свиней не
означає елімінацію цього вірусу в популяції. Не можна відкидати також можливість
“зворотного” потрапляння вірусу від свійських свиней до диких.
Епізоотії КЧС в популяціях диких свиней можуть розвиватися незалежно від
свійських тварин, але здебільшого це відбувається у відповідну життєву фазу цих тварин.
Епізоотії припиняються тоді, коли вичерпується кількість сприйнятливих тварин і
щільність їх популяції скорочується до мінімальних розмірів, у цьому разі порушується
передача збудника і епізоотії згасають.
Як відомо, свині є всеїдними тваринами. Тому, трупи загиблих від будь-яких
131

захворювань диких свиней з’їдають родичі з цієї самої популяції. Це стосується й інших
вірусних захворювань. Враховуючи той факт, що холод консервує віруси, такий труп є
фактором передачі вірусу щонайменше впродовж 5 місяців.
Висновки та перспективи подальших досліджень. 1. Проведено аналіз
епізоотологічного стану щодо циркуляції збудника КЧС серед популяції свійських та
диких свиней у світі впродовж 2014-2015 рр.
2. Аналізом епізоотологічної ситуації щодо КЧС у світі серед свійських і диких
свиней, виявлено вірогідність проникнення та поширення даного захворювання у дикій
фауні нашої держави.
Список використаних джерел
1. Прискока В. А. Попереджувальна діагностика інфекційних захворювань з
оцінкою ступеня ризику / В. А. Прискока, О. М. Неволько, В. С. Свідерський //
Ветеринарна біотехнологія. – Київ. – 2014. – №24. – С. 170-175.
2. Макаров В. В. Классическая чума свиней – особенности эпизоотического
процесса и проблемы на современном этапе / В. В. Макаров, С. И. Джупина, А. А.
Коломыцев // Аграрная Россия. – 2001. - № 3. - С. 42-48.
3. Moenning V. Classical Swine Fever Virus / V. Moenning, I. Greiser-Wilke //
Encyclopedia of Virology. – 3-rd ed. – 2008. – P. 525-532.
4. Mushtuk I.Y. Clasiccal swine fever among populations of wild and domestic animals /
I.Y. Mushtuk // Біологія тварин. – Львів. – 2014. – Т.16. – № 3. – С. 104-109.
МЕХАНІЗАЦІЯ РОБІТ ПРИ СТВОРЕННІ ЛІСОВИХ КУЛЬТУР
Білецький В.Р., к.т.н., доцент
Постановка проблеми: для розв’язання проблеми безперервного і невиснажливого
лісокористування, вирощування високопродуктивних лісових насаджень, одержання
максимального лісівничого ефекту першочергове значення має відтворення лісових
ресурсів та забезпечення ведення збалансованого і невиснажливого лісокористування [1].
При розв’язанні комплексу питань, пов’язаних із лісовідновленням, важливе
значення має вплив способів лісовідновлення на ґрунтово-біологічні процеси в лісових
екосистемах. Одним із важливих завдань, що стоять перед лісовим господарством України
є подальше підвищення рівня механізації трудомістких процесів, зокрема при штучному
лісовідновленні, що пов’язано з підготовкою лісокультурних площ для посіву та посадки
лісових культур.
Аналіз останніх досліджень: при штучному лісорозведенні необхідно враховувати
особливості росту деревних порід і чагарників залежно від способу і технології
вирощування насаджень в різних умовах, часто не звичних рослині, зокрема це той чи
інший спосіб підготовки ґрунту, спосіб зміщування, густота, догляд тощо [2, 3].
Лісовідновлення на Україні на думку Пастернака П.С., Ромашова М.В. [4] повинно
здійснюватись з урахуванням типів зрубу.
Питанням обробітку ґрунту під лісові культури присвячено багато досліджень. У
більшості з них віддають перевагу глибокій без відвальній оранці. Вакулюк П.І. [2] та
багато інших вчених зазначають, що в умовах свіжого субору глибока безвідвальна оранка
на зрубах не має суттєвого позитивного впливу на ріст культур, а оптимальним є
обробіток ґрунту на глибину до 25см.
Мета, об’єкт та методика дослідження: метою досліджень – є вивчення
виробничого досвіду створення лісових культур за участю головних лісоутворюючих
порід в умовах центрального Полісся.
Об’єктами досліджень були лісові культури сосни звичайної з домішками
132

другорядних порід, таких як, дуб звичайний, береза та ялина. Для вивчення стану
насаджень підбирались характерні ділянки соснових деревостанів, у яких закладались
пробні площі, з переліком дерев і виміром висот за стандартною методикою.
Використовувались методичні положення, викладені в рекомендаціях по створенню
лісових культур.
Результати дослідження: агротехнічні заходи, пов’язані із створенням лісових
культур слід узгоджувати із лісорослинними умовами, складом ґрунтів, наявності
осередків водної чи вітрової ерозії ґрунтів, доступністю лісокультурних площ для
лісогосподарської техніки, оснащеністю технічних засобів та багатьма іншими
чинниками, які впливають на технологію лісокультурних робіт [3; 5].
Для підготовки ґрунту на не розкорчованих зрубах, особливо на свіжих –
використовуються плуги ПКЛ-70, ПЛД-1,2, та інші агрегати. При підготовці ґрунту
переважає використання плуга ПКЛ-70, посадку сіянців проводять в борозни.
Використання такої технології в більшості випадків дає позитивний результат. Але в
несприятливих погодних умовах посадка сіянців сосни по дну борозни давала і негативні
результати, особливо при вологому періоді літа і в вологих і особливо сирих умовах
місцезростання. Тому в останні роки на підприємствах використовують технологію
створення лісових культур, яка рекомендована і широко використовується при створенні
лісових насаджень, відійшовши від діючих традицій, посадку сіянців проводять не в
борозни, а в насипні гребні після проходу плуга, створюючи як би спарені ряди.
Пропонована система обробітку ґрунту під лісові культури побудована на
ґрунтово-типологічній основі, окремо по групам умов місцезростання: бори, субори,
сугрудки і діброви. В границях цих груп виділені градації по вологості: сухі, свіжі, вологі,
сирі, мокрі. При цьому враховувались ґрунтові різновидності по всім основним
параметрам, які впливають на обробіток ґрунту. Породний склад лісових культур
представлений в (табл. 1).
Таблиця 1
Питома вага головних лісоутворюючих порід
в культурах за 2013–2015рр. (%)
Тип умов
місцезростання
1
2
3
4
1
2
3
4
2
3
4

В

С

Д
Всього

Сосна
звичайна
100,0
100,0
96,0
100,0
93,0
2,6

44,7

Головні лісоутворюючі породи
Дуб
Вільха
Береза
чересчатий
чорна
повисла

42,0
7,0
72,5
6,0
100,0
93,0
48,0
35,5

68,0

8,7
94,0
52,0
19,2

Ялина
звичайна

4,0

1,1

15,1
7,0

0,6

2,0

Що стосується схеми розміщення по площі, то в переважаючих типах умов
місцезростання В1, В2, В3, В4, С1, С2, С3, С4 на свіжих нерозкорчованих лісосіках при
достатньому і рівномірному розміщенні підросту, найбільш оптимальним є наступне
розміщення садивних місць: 2,5-3,5х1,0-0,75м, тобто від 2,5 до 6,0 тис. штук однолітніх
сіянців на 1,0га.
Результати досліджень по вивченню раціональних способів обробітку ґрунту
133

дозволили використовувати для домінуючих умов, наступну систему (табл. 2).
Таблиця 2
Види основного обробітку ґрунту під лісові культури на зрубах
і рекомендовані ґрунтообробні механізми
Гідротопи

Рихлий, 1,0

1 сухі

Борознами,
ПКЛ-70

2 свіжі

Борознами,
ПКЛ-70

3 вологі
4 сирі

Смугами
ПЛД-1,2
Борознами,
ПКЛ-70

Стан ґрунту по щільності, г/см3
Середній (оптимальне)
Щільний, 1,5 і більше
1,1 – 1,5
Борознами з рихленням дна
Борознами, ПКЛ-70
борозни – ПКЛ-70
Борознами, ПКЛ-70
Борознами з рихленням дна
Смугами ПЛД-1,2
борозни – ПКЛ-70 Смугами
Смугами ФБН-0,9
ФБН-0,9
Смугами ФБН-0,9,
Смугами ФБН-0,9,
ФПУ-0,8, ФП-2
ФПУ-0,8, ФП-2
Гребнями – ПЛО-400,
Гребнями – ПЛО-400,
ЛКН-600, ПКЛН-500А
ЛКН-600, ПКЛН-500А

Посадку сіянців і саджанців в сухих і свіжих умовах проводять в дно борозни, в
вологих – в підготовлену смугу і в сирих – в гребні (вали).
Що стосується догляду за лісовими культурами, то рихлення ґрунту проводиться
тільки на ущільнених ділянках (щільність ґрунту більше 1,5г/см3), на інших площах
догляд зводиться до знищення бур’янів.
Роботи по лісокультурному виробництву дозволили виявити додаткові резерви
удосконалення технологічного процесу виробництва лісових культур. Так на деяких
ділянках успішно ростуть лісові культури, які створені в умовах В3 без попередньої
підготовки ґрунту. Виконуються роботи зі створення лісових культур механізованим
шляхом з суміщенням операцій по підготовці ґрунту і посадці сіянців, вони відрізняються
високою приживлюваністю, збереженістю, підвищеним приростом.
Висновки: застосування того чи іншого способу поновлення повинно визначатись
лісівничими особливостями насаджень, які поступають у рубку. Саме тому для успішності
поновлення насаджень їх слід ретельно обстежувати до рубки для вибору раціональної
технології її проведення, орієнтуючись при цьому на вибраний метод поновлення.
Одним із найважливіших факторів у вирішенні завдань по підвищенню
продуктивності лісів в Україні, в цілому є комплексна механізація робіт, а особливо
лісокультурних. При проектуванні механізованих робіт, необхідно підібрати
лісогосподарські машини і знаряддя, щоб вони дійсно утворювали механізований
комплекс, в якому враховано техніко-економічні та агротехнічні аспекти, послідовність та
безперервність виконуваних операцій.
Список використаних джерел
1. Правила відтворення лісів. Постанова Кабінету Міністрів України №303 від
1.03.2007 р.
2. Вакулюк П.Г., Самоплавський В.І. Лісовідтворення та лісорозведення в Україні:
Монографія. – Х.: Прапор, 2006. – 384 с.
3. Лісові культури / Гордієнко М.І., Гузь М.М., Дебринюк Ю.М., Маурер В.М. –
Львів: Камула, 2005. – 608 с.: іл.
4. Пастернак П. С., Ромашов Н. В. Лесовостановление равнинных лесов
Украинской ССР. Науч. труды ВАСХНИЛ. – М., 1975. – С 214 – 231.
5. Зима І.М., Малюгін Т.Т. Механізація лісогосподарських робіт: Підручник. – 4-е
вид., перероб. і доп. – Київ: Фірма «ІНКОС», 2006. – 488 с.
134

ЗАГАЛЬНИЙ ЛІСОПАТОЛОГІЧНИЙ СТАН ЛІСІВ РІВНЕНСЬКОГО
ОБЛАСНОГО УПРАВЛІННЯ ЛІСОВОГО ТА МИСЛИВСЬКОГО
ГОСПОДАРСТВА
Вишневський А. В., к.с.-г.н., доцент
Поліщук О. Є., к.с.-г.н., доцент
Постановка проблеми. Значення лісів у житті людини надзвичайно велике і
багатогранне. Вони відіграють водоохоронні, ґрунтозахисні, санітарно-гігієнічні та інші
функції. З метою охорони та захисту лісів при веденні лісового господарства
встановлюється і здійснюється комплекс санітарно-оздоровчих заходів та санітарних
вимог.
Санітарно-оздоровчі заходи є частиною профілактичних заходів, які проводяться
лісокористувачами з метою збереження стійкості насаджень, запобігання розвиткові
патологічних процесів у лісі, зниження шкоди, що завдається шкідниками, хворобами,
стихійними природними явищами та техногенними впливами [1].
Аналіз останніх досліджень. Ріст і розвиток лісових насаджень, особливо
штучного походження, залежно від видового складу, умов місцезростання та кліматичних
факторів, супроводжується комплексом хвороб та шкідливих комах, які за відповідних
умов можуть суттєво знизити продуктивність аба викликати їх загибель [2, 6].
Мета дослідження–вивчення динаміки розвитку деяких збудників хвороб в
лісових насадженнях Рівненського ОУЛМГ та їх вплив на загальний санітарний стан
лісостанів.
Об'єкт дослідження – уражені збудниками хвороб різновікові лісові насадження
Рівненського ОУЛМГ
Методика дослідження. У дослідження використовувався метод статистичнопорівняльного аналізу. Дослідження проводилися на основі діючих нормативних
документів та рекомендацій з використанням санітарних обстежень, матеріалів
лісопатологічних
обстежень
та
статистичних
даних
лісогосподарських
підприємств [3, 4, 5].
Результати дослідження. Загальний лісопатологічний стан лісів Рівненського
ОУЛМГ в 2015 році характеризується масовим всиханням похідних ялинових насаджень
на півдні області та масовим розоренням лісових земель внаслідок незаконного добування
бурштину, які потребують термінової рекультивації.
Всихання ялинових насаджень проходить миттєво, та носить суцільний характер.
Найбільш ймовірними причинами всихання даних насаджень є різного роду зміна
гідрологічного режиму, а також невідповідність природному ареалу розповсюдження.
Найбільше таких насаджень зафіксовано по ДП «Костопільське ЛГ», ДП «Клеванське
ЛГ», ДП «Рівненське ЛГ», ДП «Дубенське ЛГ».
В поточному році механічне пошкодження грунтів внаслідок незаконного
видобутку бурштину на лісових землях стало не тільки регіональною проблемою. В цьому
році під санітарні рубання суцільні спеціалістами лісозахисного підприємства було
обстежено 94 га розорених внаслідок незаконного видобутку бурштину лісових
насаджень. Найбільші площі зафіксовані по ДП «Клесівське ЛГ», ДП «Дубровицьке ЛГ»,
ДП «Володимирецьке ЛГ» та ДП СЛАП «Володимирецький держспецлісгосп». Одиничні
прояви даної проблеми зустрічаються і в інших північних підприємствах Рівненського
ОУЛМГ.
Хвороби лісу, в свою чергу, також не сприяють покращенню лісопатологічної
ситуації. В порівнянні з попереднім роком площа осередків хвороб зросла на 2375 га
(17%), за останні п’ять років це найбільший ріст площі осередків хвороб лісу. Найбільш
поширеною хворобою залишається коренева губка середньовікових соснових
монокультур, які були створені в післявоєнні роки. Осередки кореневої губки є
135

найбільшим по площі осередком хвороб по області, а протягом звітного року збільшився
ще на 835 га (7%). За звітний рік виникло 1268 га осередків даної хвороби. Істотне
збільшення осередків кореневої губки пояснюється насамперед тим, що
лісогосподарськими підприємствами недостатньо уваги приділяється заходам боротьби в
осередках слабкої степені ураження, де тільки починає проявляти себе даний патоген. Вся
боротьба, в основному зводиться до проведення санітарних рубань суцільних, а
проведенню санітарних рубань вибіркових приділяється недостатньо уваги.
Лісогосподарські підприємства, через економічний стан змушені проводити рубки, що
мають хоч якусь економічну ефективність, а санітарним рубкам, що несуть за собою одні
витрати, уваги приділяється дуже мало. В 2015 році, заходами боротьби (санітарні
рубання суцільні), санітарного огляду Рівненського ОУЛМГ, ліквідовано 316 га площі
даного осередку, в той час як виникло 1268 га. Для проведення ефективної боротьби
також не сприяють і терміни розробки осередків кореневої губки, фактично з 12 місяців
підприємство має тільки 5 місяців в яких дозволяється проведення розробка осередків
даної хвороби.
Проаналізувавши всі інші осередки хвороб, в основному відмічається тенденція до
збільшення їх площі .
При проведенні аналізу санітарного огляду, слід відмітити, що окремі підприємства
ліквідували осередки кореневої губки, як такі що затухли під дією природних факторів на
площі 117 га. Найбільшу площу таким чином списав ДП «Рокитнівський лісгосп» - 83 га,
в свою чергу заходів боротьби даний лісгосп в поточному році провів
на площі 11 га. (рис. 1.1.)
Динаміка санітарних рубань вибіркових в порівнянні з попередніми роками
залишається на стабільно високому рівні.

Рис.1.1. Динаміка санітарних рубань вибіркових по Рівненському ОУЛМГ, м3
Вибірка кубомаси з 1 га істотно збільшилася, та сягнула найбільшого об’єму за всі
статистичні роки, при чому площа та об’єми рубок зменшились:
2005 р. – 12,3 м³/га; 2006 р. – 12,2 м³/га; 2007 р. – 13,5 м3/га; 2008 р. – 12,7 м3/га;
2009 р. – 12,9 м3/га; 2010 р. – 13,7 м3/га; 2011 р. – 13,8 м3/га; 2012 р. – 13,8 м3/га; 2013 р. –
136

14,6 м3/га; 2014 р. – 15,4 м3/га.
При проведенні ряду планових та позапланових перевірок по дотриманню вимог
лісового законодавства в підприємствах управління виявлено, що систематично на
ділянках лісу пройдених санітарними рубаннями вибірковими та очистками лісу від
захаращення залишаються не вимічені та не забрані рубкою сухостійні, всихаючи, дуже
ослаблені дерева (ІV –VІ категорії санітарного стану) чим ігнорується п.22 «Правил
поліпшення якісного складу лісів» та п.10 «Санітарних правил в лісах України». Дані
порушення, на протязі 2015 року були зафіксовані в ДП «Клеванське ЛГ», ДП «Остківське
ЛГ», ДП «Млинівське ЛГ». В таких випадках пряма мета санітарних рубань вибіркових не
досягається.
Також негативним явищем, які зустрічаються під час проведення санітарно –
оздоровчих заходів, зокрема санітарних рубань вибіркових, є складання дров’яної
лісопродукції, в тому числі заселеної вторинними шкідниками, до сироростучих дерев,
чим порушується п. 43 «Санітарних правил в лісах України». Дані порушення на протязі
2015 року були зафіксовані в ДП «Остківське ЛГ», ДП «Клеванське ЛГ», ДП «Млинівське
ЛГ», ДП «Сарненське ЛГ» тощо (рис. 1.2, 1.3.).

Рис. 1.2. Динаміка вибірки кубомаси з 1 га при проведенні санітарного рубання
вибіркового протягом 2005 – 2015 рр.

Рис. 1.3. Динаміка санітарних рубань вибіркових по
Рівненському ОУЛМГ, га
137

Рис. 1.4. Розподіл площ санітарних рубань суцільних
по причинах розладнання по Рівненському ОУЛМГ, %
Зафіксовано не поодинокі випадки невчасного відведення та розроблення
насаджень котрі пошкоджені стихійними явищами (вітровалом, буреломом та
сніголамом), у відповідності до пункту 14 «Санітарних правил в лісах України» не
дотримуються терміни розробки лісосік, що відведені під санітарні рубки, згідно пункту
52 частина 4 «Санітарних правил в лісах України», за порушення термінів розробки,
нараховані майнові стягнення по ДП «Клеванське ЛГ», ДП «Рівненське ЛГ», ДП
«Сарненське ЛГ». (рис. 1.4, 1.5).

Рис. 1.5. Динаміка санітарних рубань суцільних по
Рівненському ОУЛМГ, га
При аналізі санітарних рубань суцільних спостерігається динаміка до зменшення
об’ємів даного виду рубок. В порівнянні з останнім роком їх об’єм зменшився на 192 га.
Основною причиною призначення насаджень до санітарних рубань суцільних в звітному
році є різного роду зміна гідрологічного режиму (підтоплення, пониження рівня
грунтових вод, коливання рівня грунтових вод, надмірне зволоження тощо). Другою за
об’ємом причиною є коренева губка, яка як згадувалось раніше, все більше прогресує в
138

повоєнних соснових монокультурах. Не останнє місце в даному переліку займають
насадження розладнані лісогосподарськими заходами, що в свою чергу були пошкоджені
в попередні роки вітровалами та буреломами. Звертає на себе увагу і така причина як
механічне пошкодження ґрунтів внаслідок незаконного видобутку бурштину (обстежена
площа 94 га).
Висновки
1. Лісовій охороні лісогосподарських підприємств взяти під жорсткий контроль всі
незадовільні в санітарному відношенні ділянки лісу та запроектувати першочергове
проведення в них санітарно – оздоровчих заходів, зокрема в осередках кореневої губки.
Особливу увагу звернути на осередки хвороб слабкої степені ураження, де ослаблені
сироростучі дерева, схильні до заселення вторинними шкідниками, також не ігнорувати
облікування вторинних шкідників лісу та планування в їх осередках санітарно –
оздоровчих заходів слабкої інтенсивності.
2. Санітарно – оздоровчі заходи планувати в необхідних об’ємах та в терміни у
відповідності до санітарного та лісопатологічного стану насаджень і виконувати їх згідно
вимог “Санітарних правил в лісах України” та інших нормативних документів.
3. Не допускати в подальшому проведення санітарних рубань вибіркових з
порушенням п. 22 «Правил поліпшення якісного складу лісів» та п. 10 «Санітарних правил
в лісах України» (не вимічені та не забрані рубкою сухостійні, всихаючи та дуже
ослаблені дерева ІV-VІ категорії санітарного стану).
4. Як і в минулі роки звернути увагу лісогосподарським підприємствам на
порушення п. 43 «Санітарних правил в лісах України» - складування дров’яної
лісопродукції до сироростучих дерев, оскільки це сприяє розповсюдженню вторинних
шкідників.
Список використаних джерел
1. Воронцов А.И., Семенкова И.Г. Лесозащита. - М.: «Лесная промышленность»,
1975. - 344 с.
2. Воронцов А.И. Патологиялеса. – М.: Лесная промышленность, 1987. – 272 с.
3. «Санітарні правила в лісах України», Київ., - 2006 рік.
4. Мозолевская Е.Г.Методы лесопатологического обследования очагов стволових
вредителей и болезней леса. – М.: Лесная промышленность, 1984. – 152с.
5. Краснов В.П., Ткачук В.І., Орлов О.О. Довідник із захисту лісу. Видавничий дім
«Еко-інформ». Київ – 2011. 527 с.
6. Цилюрик А.В., Шевченко С.В. Лісова фітопатологія. - К.: КВІЦ, 2008. 464 с.
ОСОБЛИВОСТІ ПОШИРЕННЯ ТА ЧИСЕЛЬНОСТІ ЗАЙЦЯ СІРОГО
(LEPUS EUROPAEUS PALL.) У ЗАХІДНИХ РАЙОНАХ ЖИТОМИРЩИНИ
Гузій А. І., д. с.-г. н., професор
Власюк В. П., к. с.-г. н., доцент
При веденні мисливського господарства на зайця сірого важливе значення
відіграють закономірності його поширення та чисельності у різні пори року. Вияснення
цього питання дає можливість дослідити просторово-типологічну організацію тварин, їх
поведінку, що необхідно ураховувати під час проектування біотехнічних заходів,
біотехнічних споруд з метою підвищення чисельності виду. Поряд з цим, закономірності
стадіального поширення слід ураховувати і при проведенні обліків чисельності
мисливських тварин та визначення якості мисливських угідь (бонітування).
Закономірності просторово-часової динаміки посідають чільне місце і при плануванні
норм добування. Від уміння визначати місця перебування тварин у період полювання, із
139

урахуванням погодних умов, залежить успішність його проведення.
Поряд з цим, від просторово-часової організації виду у значній мірі залежить й
пропускна спроможність мисливського господарства під час проведення полювання на
хутрових тварин, ураховуючи й зайця сірого.
Таким чином, для правильної організації ведення мисливського господарства на
зайця сірого, визначення якості мисливських угідь (бонітування), планування проведення
біотехнічних заходів з підвищення чисельності виду слід ураховувати закономірності
просторово-часової динаміки, структуру місцепроживань, зміну захисних і кормових умов
за порами року.
Постановка проблеми. Заєць сірий є найчисленнішим представником
мисливських звірів Полісся. Оптимальними умовами його проживання є ландшафти, у
яких переважають сільськогосподарські угіддя, що чергуються з лісовими масивами,
луками, водоймами з якомога меншим антропогенним навантаженням.
Біотопічний розподіл зайця сірого в умовах зони мішаних лісів залежить від
багатьох чинників. Зокрема, сюди можна віднести вплив крайового ефекту, захисних та
кормових умов, мозаїчності ландшафту та антропогенного фактора. Проте, до цього часу,
вплив цих факторів на просторовий розподіл розглядуваного виду в умовах Полісся,
лишається практично невивченим. Деякі відомості стосовно стаціального розподілу виду
на Поліссі знаходимо у роботах 60-80 років [1,2,3,4,6]. Фрагментарні відомості щодо
просторово-часового розподілу виду за порами року наводяться у праці О.П.Корнєєва
„Заєць-русак на Україні” [5], у якій автор відмічає лише загальні тенденції розподілу
цього виду по стаціях на території України загалом.
Таким чином, виникає доцільність у вивченні й аналізі усіх аспектів проживання
зайця сірого за порами року на Поліссі, включаючи його просторово-часову організацію.
У весняний період (березень, квітень, перша половина травня) заєць сірий
зустрічається у різноманітних стаціях. Проте, у цей період він практично не фіксувався
нами в “темних” глухих лісах. В умовах Полісся мисливські угіддя в основному
представленні болотами, хвойними і мішаними насадженнями. Луки, орні землі займають
порівняно невеликі площі.
Завданням досліджень є виявлення просторово-часової організації зайця сірого у
весняний період у західних районах Житомирщини.
Об’єкти і методика досліджень. Об’єктом дослідження є заєць сірий, а предметом
– вивчення просторово-типологічної розподілу, з’ясування факторів, що його визначають.
Дослідження проводили у мисливських угіддях Новоград-Волинського та
Ємільчинського районів Житомирської області. Методика досліджень полягала у
маршрутному обстеженні різних біотопів з метою встановлення стацій проживання зайця
сірого.
Результати досліджень. Результати обліків зайця сірого наведені в таблиці.
Нами встановлено, що у весняний період розподіл зайців по стаціях перебуває в
тісній залежності від поновлення рослинного покриву, що має великий вплив на стан
кормових властивостей угідь. Найвища зустрічність зайця спостерігається на територіях,
які знаходяться поряд із посівами озимих. Зокрема, високою є щільність виду
(зустрічність близько 25 %) за умови коли посіви озимих межують із чагарниковими
заростями. Це пояснюється тим, що на озимих тварини знаходять оптимальні кормові
умови. Чагарникові зарості характеризуються добрими захисними властивостями, де є
можливість порятунку від ворогів та несприятливих погодних умов. Дещо нижча
зустрічність тварин спостерігається на луках, зарослих багаторічними травами та на ріллі
(зустрічність близько 20 та 15 % відповідно). У другій половні весняного періоду
рослинний покрив лук відновлюється, і, як наслідок, їх кормові властивості
покращуються. Переліски, узлісся та середньовікові мішані насадження характеризуються
нижчою зустрічністю (близько 10 %). Очевидно, що у весняний період заєць сірий надає
перевагу більш відкритим просторам, так як такі території характеризуються кращими
140

кормовими властивостями. У інших стаціях, охоплених маршрутними обліками,
зустрічність зайця сірого є порівняно низькою (менше 5 %). Зокрема, сюди належать
мішані молодняки І групи віку, верхові болота, минулорічна стерня.
Таблиця
Зустрічність зайця сірого у весняний період
(у перерахунку на 20 км маршруту)
№ п/п

Біотопи

1.

Посіви озимих культур (на межі із
чагарниковими заростями, перелісками)
Луки зарослі багаторічними травами
Рілля
Переліски
Верхові болота
Минулорічна стерня
Середньовіковий мішаний ліс (при наявності
підросту і підліску та чагарників)
Мішані молодняки І групи віку
Узлісся


2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
Разом

Кількість
зустрічей
5

Зустрічність,
%
23,8

4
3
2
1
1
2

19,0
14,3
9,5
4,8
4,8
9,5

1
2
21

4,8
9,5
100

У інші періоди року стаціальний розподіл виду має певні особливості, які
визначаються кормовими та захисними властивостями мисливських угідь.
Висновки
1. У весняний період заєць сірий віддає перевагу відкритим просторам, оскільки у
таких угіддях швидше відновлюється рослинний покрив, і, як наслідок, їх кормові
властивості є кращими аніж у лісових екосистемах.
2. У весняний період заєць сірий зустрічався у таких співвідношеннях: посіви
озимих культур (на межі із чагарниковими заростями, перелісками) – 23,8 %, луки, зарослі
багаторічними травами – 19,0 %, рілля – 14,3 %. У інших біотопах зустрічність зайця є
дуже низькою.
Перспективи подальших досліджень. Продовження вивчення розглянутих питань
полягає у проведенні аналогічних досліджень у зимовий, весняний та літній періоди року.
Список використаних джерел
1. Абеленцев В.И., Шевченко Л.С. Научные основы восстановления запасов зайцарусака на Украине и их эксплуатация // Вестн. зоол. – 1975. – № 5. – С. 17-21.
2. Волох А.М., Архипчук В.А., Гулай В.И., Евтушевский Н.Н., Шевченко Л.С.
Особенности динамики численности зайца-русака на территории УССР // Изученение
терриофауны Украины, её рациональное использование и охрана. – К.: Наук. думка. –
1988. – С. 19-34.
3. Груздев В.В. Экология зайца-русака. –М.: Изд-во МОИП, 1974. – 164 с.
4. Колосов А.М., Лавров Н.П., Наумов С.П. Биология промислово-охотничьх
зверей СССР. – Москва: Высшая школа, 1979. – 416с.
5. Корнєєв О.П. Заєць-русак на Україні. – К.: Видавництво Київського
університету, 1960. – 108с.
6. Татаринов К.А. Звірі західних областей України. – К.: Вид-во АН Української
РСР, 1956. – 301 с.

141

ТРЕМАТОДОФАУНА ЧЕРЕВОНОГИХ МОЛЮСКІВ БОЛІТ
УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІССЯ
Житова О. П., д.б.н., доцент, ЖНАЕУ
Житов І. А., студент
Національний медичний
університет ім. О. О. Богомольця
Постановка проблеми та аналіз останніх досліджень. Для оцінки
паразитологічної ситуації на території Українського Полісся необхідним є визначення
видового складу трематод, які є збудниками широкого кола небезпечних гельмінтозів
тварин і людини. Відомо [1], що успішна боротьба з трематодозами можлива лише за
наявності глибоких знань з біології та усіх стадій розвитку збудників – дегенетичних
сисунів. В цьому відношенні вагоме значення мають дослідження личинок трематод
молюсків різних типів водойм. Знання личинок трематод в молюсках дозволять виявляти
осередки небезпечних трематодозів, і шляхом своєчасних заходів запобігати спалахам
паразитарних захворювань серед тварин.
Нині є достатня кількість робіт присвячених фауні трематод молюсків, проте дані
про цю групу паразитів залишаються неповними. Зокрема, наявні у літературі відомості
щодо видового складу трематод молюсків різних типів водойм носять фрагментарний
характер.
Тому, враховуючи вищезазначене, мета наших досліджень полягала у визначенні
видового складу трематод молюсків боліт на території Українського Полісся.
О,бєкт та методика дослідження. Матеріалом слугували збори 1894 екз. молюсків
Lymnaea (Lymnaea) stagnalis (Linne,1758), Planorbarius corneus (Linne, 1758), Lymnaea
(Stagnicola) palustris palustris (O.F.Műller, 1774), Lymnaea (Galba) subangulata Roffіaen,
1868, Lymnaea corvus Gmelin,1791, Lymnaea ovata (Draparnaud, 1805), Planorbis planorbis
(Linné, 1758), Contectiana (Contectiana) listeri (Forbes et Haney, 1853). Збір молюсків
здійснювали в 2005–2011 рр. Їх видову приналежність визначали конхологічним методом
використовуючи анатомічні дані [2]. Паразитологічні дослідження проводили
загальнопринятими методами [3]. Морфологію партеніт і личинок трематод визначали на
живих екземплярах із використанням вітальних барвників [3, 4].
Результати дослідження. При дослідженні молюсків з трьох боліт Волинської та
Житомирської областей нами виявлено личинки 16 видів трематод (табл.1). Видів
трематод спільних для молюсків усіх обстежених водойм немає, 14 видів були знайдені у
молюсків лише в одному з боліт. Болота суттєво відрізняються одне від одного не тільки
видовим складом личинок трематод, але й екстенсивністю інвазії молюсків. Так,
мінімальна екстенсивність інвазії молюсків становила 1,49%, при цьому максимальна –
24,05%. Середня екстенсивність інвазії молюсків пратенітами і личинками трематод
становила 7,07±0,6%.
У досліджених молюсків боліт видовий склад личинок трематод коливається у
межах від 2 до 11. У відносно великій водоймі, біля с. Валерянівка Волинської області з
відкритим плесом, зарослим ряскою зустрічаються шість видів молюсків (L. stagnalis, L.
ovata, L. corvus, P. corneus, P. planorbis, C. contecta) і знайдена багата фауна трематод (11
видів, переважно паразити птахів) за досить високої екстенсивності інвазії, 24,05%
(табл.1.) Невеличка, відносно глибока водойма, с. Білокоровичі Житомирської області, що
частково заросла вищою водною рослинністю, має збіднену фауну молюсків, три види, L.
stagnalis, L. corvus та L. subangulata, що були заражені п'ятьма видами трематод, з дуже
низькою екстенсивністю інвазії (1,5%), переважно це паразити амфібій. Менше за
розмірами порівняно з іншими, водойма у с. Залісся Волинської області заселена лише
двома видами молюсків, L. palustri та P. planorbis, у яких знайдено два види трематод з
трохи вищою екстенсивністю інвазії (5,3%) ніж у попередніх водоймах. Один із них
паразит птахів, другий – ссавців.
142

Таблиця 1.

Болото
с. Білокоровичи
Житомирський
обл.

Echinostoma revolutum Frohlich, 1802
Echinoparyphium aconiatum Dietz, 1909
Hypoderaeum conoideum (Bloch, 1782) Dietz, 1909
Patagifer bilobus Rudolphi, 1819
Opisthioglyphe ranae Froehlich, 1791
Haplometra cylindracea Zeder, 1800
Plagiorchis sp.
Haematoloehus asper Looss,1899
Haematoloechus variegatus (Rudolphi, 1819)
Liorchis scotiae Willmott, 1950
Notocotylus sp.
Cotylurus cornutus Rudolphi, 1808
Tylodelphys clavata Nordmann, 1832
Alaria alata Goeze, 1788
Paracoenogonimus ovatus Kasturada, 1914
Leucochloridiomorpha constantiae (Mueller, 1935)
Gover, 1938
Всього:

Болото
с. Залісся
Волинська обл.

Види трематод

Болото
с. Валерянівка
Волинська обл.

Трематодофауна молюсків боліт Українського Полісся

1
+
+
+
+
+
+
+
+
+
+

2
+
+
-

3
+
+
+
+
+
-

+

-

-

11

2

5

Нами відмічено відсутність прямої залежності між екстенсивністю інвазії молюсків
та видовим різноманіттям личинок трематод. Переважна більшість вивлених трематод (10
видів) на стадії марити паразитує у птахів (із них 1 вид також відмічається і у ссавців), 4
види – у амфібій (із них 1 вид і у рептилій), 2 види – у ссавців. Лише 2 види трематод є
спільними для двох з трьох досліджених водойм (P. bilobus, C. cornutus).
Висновки. Отже, трематодофауна молюсків боліт має випадковий характер.
Подібна «випадковість» набору паразитів риб відома для невеликих ізольованих один від
одного озер-ламб у Карелії. Аналогічний феномен описано також для тваринного
населення невеличких ізольованих островів і для їх паразитів.
Список використаних джерел
1. Бутенко Ю. В. Пресноводніе моллюски южного и юго-восточного Казахстана
как промежуточніе хозяева трематод. : автореф. дис. на соискание учён.: автореф. дис. на
соискание учён. степени канд. биол. наук / Ю. В. Бутенко. – Алма-Ата, 1966. – 19 с.
2. Стадниченко А. П. Прудовиковые и чашечковые (Lymnaeidae, Acroloxidae)
Украины: моногр. / А. П. Стадниченко. – К. : Центр учебной литературы, 2004. – 327 с.
3. Гинецинская Т. А. Трематоды их жизненные циклы, биология и эволюция / Т. А.
Гинецинская. – Л.: Наука, 1968. – 411 с.
4. Черногоренко М. И. Личинки трематод в моллюсках Днепра и его водохранилищ
/ М. И. Черногоренко. – К. : Наук. думка, 1983. – 210 с.
143

ВПЛИВ ПЕРЕДПОСІВНОЇ ПІДГОТОВКИ НА РІСТ СІЯНЦІВ
ULMUS LAEVIS PALL
Захарчук О. І., асистент
Постановка проблеми. В’язи є достатньо швидкорослими, особливо в молодому
віці, видами. Проте, експериментальних даних з питань вирощування садивного матеріалу
дуже мало. Це можна пояснити темпами втрати схожості насіння так і пошкодження
в’язових деревостанів голландською хворобою, що стало однією з причин втрати інтересу
лісівників до цієї цінної породи. Однак, незважаючи на ці негативні фактори, є ряд
позитивних чинників, - зокрема рясне плодоношення в’яза гладенького, а також наявність
окремих насаджень, стійких до уражень голландською хворобою.
Аналіз останніх досліджень. За даними Лoгіннова [5], насіння в’язів висівають без
стратифікації, одразу після збору, або пізно восени. Однак, кращим терміном висіву
вважається період з кінця травня до початку червня. Сіянці добре ростуть на родючих
суглинистих і супіщаних грунтах.
У науковій літературі існують дані з вивчення росту однорічних та дворічних
сіянців Ulmus L. [1, 4]. Так, однорічні сіянці починають рости у висоту з моменту появи
справжнього листя і до середини вересня. Приріст протягом вегетаційного періоду
відбувається нерівномірно
В.В. Огієвський [6] стверджує, що основними факторами, які визначають
технологію вирощування сіянців видів роду Ulmus L., є дозрівання насіння в кінці травняпершій половині червня, швидке його проростання і сильна втрата схожості навіть при
короткочасному зберіганні. Пізньоосінні та ранньовесняні посіви минулорічного насіння
відзначаються пониженою схожістю.
Мета, об’єкт та методика дослідження. Метою наших досліджень було
встановлення впливу різних способів передпосівної підготовки насіння в’яза гладенького
на вихід стандартних сіянців породи з одиниці площі, а також вплив на інтенсивність їх
росту впродовж першого року вирощування у відкритому ґрунті лісового розсадника
Курчицького лісництва ДП «Новоград-Волинське ДЛМГ».
У зв’язку з цим, був проведений експеримент із застосуванням чотирьох варіантів
передпосівної підготовки:
1 варіант – насіння замочене у воді кімнатної температури на 24 години;
2 варіант – насіння замочене у розчині KMnO4 на 2 години;
3 варіант – насіння висіяне одразу після збору без підготовки;
4 варіант – насіння висіяне у грунт без підготовки одразу після збору у перемішку з
вологим піском.
Свіжозібране насіння в’яза гладенького висівали вручну рядовим способом з
відстанню між рядками 25 см. Норма висіву становила 8 г на 1 м посівного рядка у всіх
варіантах. Висів проводився у сонячну погоду.
Заміри показників росту і розвитку проводили в кінці вегетаційного періоду.
Статистичну обробку здійснювали за допомогою програми Мicrosoft Ecsel.
Результати дослідження. Перші масові сходи з’явилися у варіантах 1 і 2. Їх
кількість була майже у 10 разів більшою, ніж при висіві свіжозібраного насіння без
підготовки. Результати спостережень за з’явленням сходів у в’яза гладенького наведені в
табл. 1 .
Так, насіння замочене у воді (В.1) або у розчині КMnO4 (В.2) дало масові сходи уже
на десятий день після висіву. Насіння, перемішане з вологим піском (В.4) дало сходів у
три рази більше, порівняно із свіжо висіяним насінням без підготовки (В.3). При цьому у
варіантах 1 і 2 на 10-ий день сходів виявилось в 3,4 рази більше, ніж у варіанті 4.
Наступні дослідження показали, що у варіанті 1 та 2 через місяць після висіву
кількість сходів досягла найвищого значення, після чого їх кількість
почала
144

зменшуватись, як результат проходження процесу природного відбору. Внаслідок високої
густоти почалась сильна конкуренція між сіянцями. У наступних двох варіантах (3, 4)
такої сильної конкуренції ми не спостерігали у зв’язку із меншою кількістю рослин,
відповідно, у 6,7 та 2,0 рази порівняно з кращим варіантом 2.
Таблиця 1
Динаміка кількості рослин Ulmus laevis Pall.
протягом вегетаційного періоду 2014 року
Варіант досліду

1

2

3

4

Результати технічного приймання та інвентаризації
проведення спостереження за
Кількість сходів на 1 м.
з’явленням сходів
довжини посівного рядка, шт
25.05.14
59
30.05.14
68
15.06.14
72
18.09.14
53
25.05.14
61
30.05.14
95
15.06.14
79
18.09.14
52
25.05.14
7
30.05.14
10
15.06.14
16
18.09.14
9
25.05.14
18
30.05.14
24
15.06.14
30
18.09.14
28

Насіння, висіяне без підготовки, дало незначну кількість сходів (у 5,8 рази менше
порівняно з найкращим варіантом). Результати впливу способів підготовки насіння до
висіву на кількість сходів представлені на рис. 1.
Передпосівна підготовка впливає не тільки на швидкість з’явлення сходів, але й на
подальший ріст сіянців. Дані інвентаризації (табл. 2) вказують, що найкращим ростом за
висотою відзначаються сіянці, які виросли із насіння, замоченого у воді кімнатної
температури протягом 24 год. (на 27 % більші, ніж сіянці, які виросли із висіяного без
підготовки). Дещо меншу висоту мають сіянці із насіння, висіяного у грунт з вологим
піском. Середня висота сіянців тут є на 22 % більшою порівняно із найгіршим варіантом
(В.3).

Рис. 1. Кількість сіянців в’яза гладенького залежно
від способу передпосівної підготовки насіння.
145

Таблиця 2
Результати інвентаризації однорічних сіянців в'яза гладенького
(сезон 2014 року) залежно від способу підготовки насіння до висіву



Час
заготівлі
плодів

Маса
проби
насіння,
г

1

2

3

1

14.05.14

2

14.05.14

3

15.05.14

4

14-15.05.14

100

*

Дані інвентаризації
К-сть сіянців на 1 м
Висота, Діамет
посів. рядсм
р мм*
ка, шт.
7
8
9

Спосіб
передпосівної
підготовки насіння

Час
висіву
насіння

Час
масового
з’явлення
сходів

4
Намочування у
воді на 24 год.
Обробка KМnO4
2 год.
Без підготовки
Перемішування з
вологим піском

5

6

15.05.14

25.05.14

27,31

2,61

53

15.05.14

25.05.14

23,80

2,28

52

15.05.14

09.06.14

21,58

2,12

9

15.05.14

30.05.14

26,56

2,72

28

Примітка: на кореневій шийці.

Кількість сіянців, шт ni

Аналіз впливу передпосівної підготовки насіння на ріст однорічних сіянців
показує, що найкращим ростом за висотою відзначаються сіянці, які виросли із насіння
намоченого у воді кімнатної температури на 24 год. (рис. 2).
12
10
8
6
4
2
0
0

5

10

15

20

25

30

35

40

45

50

55

60

65

70

75

80

85

Висота, см
В.1

В.2

В.3

В.4

Рис. 2. Зміна кількості сіянців в’яза гладенького за висотою
від способу передпосівної підготовки насіння.
Цей же спосіб передпосівної підготовки насіння дає і значну кількість сходів на 1 м
довжини посівного рядка, поступаючись лише варіанту 2. Через низьку густоту сіянці,
вирощені за варіантом 4, мають досить високий показник середньої висоти і тут дуже
мала кількість сіянців відстаючих в рості.
Статистичні показники висоти сіянців, які виросли із насіння, підготовленого до
висіву різними способами, наведені в табл. 3. Так, середньоквадратичне відхилення є
досить високим (особливо у варіантах 2 і 4), що пов’язано із високою ступінню мінливості
ознаки – висоти сіянців. У трьох варіантах досліду коефіцієнт варіації є значним
(V>20 %).
Поряд з цим, показник точності досліду є достатньо високим (2,9-4,9 %). У своїх
наукових дослідженнях ми використали достатній 95 %-ий рівень достовірності.
Середнє значення показника висоти сіянців, оцінку якого здійснюємо, знаходиться
у межах визначених достовірних інтервалів. У всіх варіантах досліду підтверджується
достовірність середнього значення (tф>3 %).
146

Таблиця 3
Статистичні показники висоти (см) сіянців Ulmus laevis Pall. при різних способах передпосівної підготовки насіння

Показник

1
Кількість спостережень (Nф)
Розмах варіації (R)
min значення
max значення
Медіана (Me)
Мода (Mo)
Середне значення (Хс)
Дисперсія
Середньоквадратичне
відхилення
Коефіцієнт варіації
Достовірність
середнього
значення (tф)
Точність досліду (P)
Довірчий
Довірчий
Рівень значимості (р=5%)
Асиметрія (А)
Ексцес (Е)

Насіння замочене у воді
кімнатної температури
(варіант 1)
Основна
Величина
помилка
2
3

Насіння намочене у розчині
KMnO4 на 2 год. (варіант 2)
Основна
помилка
4
5
За висотою, Н (см)
60
55,8
8,6
64,4
23,1
20,6
23,80
1,18
83,42
Величина

70
35,2
11,1
46.3
26,25
23
27,31
65,60

0,97
-

8,10

0,685

9,13

29,7

2,51

28,2
3,6
25,4
29,20
5,0
0,33
-0,27

Свіжозібране насіння без
підготовки
(варіант 3)
Основна
Величина
помилка
6
7

Насіння висіяне у
перемішку з піском
(варіант 4)
Основна
Величина
помилка
8
9

44
15,3
13,3
28,6
21,45
16,5
21,58
17,37

0,63
-

51
35,3
9,1
44,4
26,3
37,5
26,56
68,81

1,16
-

0,834

4,17

0,44

8,30

0,820

38,4

3,52

19,3

2,06

31,2

3,10

-

20,2

-

34,3

-

22,9

-

0,32
0,293
0,586

4,9
21,5
26,2
5,0
1,98
6,62

0,51
0,316
0,632

2,9
20,4
22,8
5,0
-0,16
-0,76

0,32
0,369
0,738

4,4
24,3
28,8
5,0
-0,04
-0,82

0,47
0,343
0,686

147

З метою встановлення ознаки висоти сіянців відповідності нормальному розподілу
використовуємо критерії достовірності: t=A/ma>3; t=E/mE>3. Ці показники для чотирьох
варіантів досліду становлять, відповідно, 1,1 і 0,5; 6,3 і 10,5; 0,4 і 1,0; 0,1 і 1,2. Отже,
розподіл чисельності підлягає нормальному у варіантах 1,3 і 4 (t<3), лише у варіанті 2 він
не підлягає нормальному розподілу (t>3).
Висновки. Найбільш рано і масово сходи в’яза гладенького з’явились із
свіжозібраного насіння, намоченого перед висівом у воді кімнатної температури на 24 год.
та у розчині КMnO4 – на 2 год. Така передпосівна підготовка насіння забезпечила також
найвищі результати за кількістю сіянців на кінець вегетаційного періоду.
Сіянці, які виросли із насіння, намоченого у воді кімнатної температури, теж мають
достатньо високий показник середньої висоти, однак тут кількість відсталих у рості
рослин значно більша.
Ріст 1-річних сіянців в’яза гладенького суттєво залежить від способу підготовки
насіння до висіву. Найкращими способами підготовки насіння є намочування його перед
висівом у воді кімнатної температури на 24 год. або у розчин КMnO4 – на 2 год.
У суху погоду висіяне насіння потребує ретельного поливу.
Список використаних джерел
1. Боринев В.П. Ускоренное выращивание древесных пород. – Новосибирск:
Наука, 1987. – 191 с.
2. Гордієнко М.І, Гузь М.М., Дебринюк Ю.М., Маурер В.М. Лісові культури:
підруч. для студ. вищ. навч. закл. – Львів: Камула, 2005. – 608 с..
3. Горошко М.П., Миклуш С.І., Хомюк П.Г. Біометрія. – Львів: Камула, 2004. – 236
с.
4. ГОСТ 3317-90 Сеянцы деревьев и кустарников.Технические условия. Введ.
18.07.90. – М.: Изд-во стандартов, 1990. – 31 с.
5. Логгинов Б.И., Кальной П.Г. Краткий курс лесных культур. – К.: Урожай, 1966.
– 283 с.
6. Огиевский В.В., Рубцов Н.И. Лесные культуры и лесные мелиорации. – М.:
Лесн. пром.-сть, 1974. – 376 с.
ОСОБЛИВОСТІ ДИНАМІКИ ЩІЛЬНОСТІ ВОРОНОВИХ ПТАХІВ
НА ЗВАЛИЩІ ВІДХОДІВ У МІСТІ ЖИТОМИРІ
Зимароєва А. А. к.б.н.
Андреєва О. Ю. к.с.-г.н., доцент
Постановка проблеми. На сьогодні урбанізація є однією із домінуючих тенденцій
розвитку людського суспільства, яка викликає незворотні перетворення природних
ландшафтів [2]. Звалища твердих побутових відходів населених пунктів стали
своєрідними “біотопами”, які були створені людиною. Величезні харчові ресурси, які
скупчуються в подібних місцях, приваблюють різних тварин, особливо в холодну пору
року, коли тут трохи тепліше, ніж в інших біотопах через постійне тління сміття [8].
З екологічної точки зору території смітників вельми специфічні та цікаві. Вони, як
правило, розташовані недалеко від міста. У великих містах займають величезні площі
землі. Тут відбуваються постійні контакти птахів з людиною, тому звалища відіграють
важливу роль у процесі їх синантропізації. Звалища володіють багатою кормовою базою,
яка залучає сюди різні види птахів, що утворюють великі скупчення. Це дозволяє
говорити про важливу екологічну роль звалищ, бо саме тут концентруються і
переміщаються значні маси органічної речовини.
Не виключається і епідеміологічна роль звалищ, зокрема, в можливості виникнення
148

і перенесення в місто орнітозу та інших інфекційних захворювань, оскільки саме на
звалищі відбувається контакт “диких” птахів із міськими [1].
Аналіз останніх досліджень. Відмічено, що звалища характеризуються дуже
високою чисельністю воронових птахів [2, 5, 3, 1], оскільки, ці птахи, завдяки широкій
екологічній пластичності, успішно використовують всі переваги рудеральних біотопів не
тільки як кормової бази [3, 8], але як і місця гніздування [1, 6]. Переживання Corvidae
екстремальних умов зимового періоду в трансформованих ландшафтах розцінюють як
один з етапів синантропізації птахів [1, 5]. Звалища відходів відіграють особливо важливу
роль в житті воронових у зимовий період, коли вони стають практично єдиним доступним
джерелом корму для цих птахів.
Слід зазначити, що з орнітологічної точки зору екологічні проблеми звалищ
висвітлені у спеціальній літературі явно недостатньо. У вітчизняній орнітологічній
літературі є лише уривчасті відомості по населенню птахів звалищ України [6, 7].
Динаміка населення воронових птахів на звалищах взагалі не досліджувалася, хоча
Corvidae є одними з наймасовіших видів птахів у цих рудеральних біотопах.
Мета, об’єкт та методика досліджень. Метою нашого дослідження було
з’ясувати сезонну динаміку щільності воронових птахів на звалищі побутових відходів у
місті Житомирі.
Об’єктом досліджень було обрано популяції воронових птахів, які харчуються на
полігоні ТПВ м. Житомира.
Методики досліджень. Житомирське звалище (полігон твердих побутових
відходів) розташоване на вул. Андріївській, 29 на південній околиці міста. Площа звалища
приблизно 21,6 га, на ньому накопичилось близько 15 млн. м3 відходів, при щорічному
збільшенні на 0,4–0,5 млн. м3. Полігон м. Житомира, як свідчить технічна документація,
не має фільтраційного екрану, системи відводу та очищення фільтрату, тобто складування
відходів відбувається із порушеннями вимог екологічного законодавства. Поряд із
полігоном розташоване невелике озеро. В озелененні переважають тополі та сосни.
Протягом 2009−2012 рр. ми проводили абсолютний облік усіх воронових птахів
присутніх на звалищі у конкретний період спостережень.
Для оцінки відносної значущості видів птахів на звалищах використовували
індекси домінування Сімпсона та Бергера-Паркера [2].
З огляду на особливості клімату регіону проведення досліджень, а також на сезонні
ритми, які притаманні саме вороновим птахам на території області, в рамках річного
циклу ми виділили кілька періодів: зимовий (1 листопада – 15 лютого), передгніздовий (16
лютого – 30 березня), гніздовий (1 квітня – 30 червня), період літніх кочівель або
післягніздовий період (1 липня – 31 серпня) та період осінніх міграцій (1 вересня – 30
жовтня). Сезонну динаміку воронових на звалищі розглядали у відповідності з виділеними
періодами.
Результати досліджень. Полігон (хоча, вірніше казати звалище) відходів м.
Житомира відвідують 5 видів воронових птахів: грак, галка, сіра ворона, сорока, крук.
Чисельність їх в різні періоди року сильно варіює (p ≤ 0,05). Граки є абсолютними
домінантами серед зимового населення воронових на звалищі (табл.1).
Найбільш активно воронові відвідують звалище в зимові місяці, причому пік
чисельності зазвичай припадає на лютий (рис. 1). Це пояснюється надзвичайно холодною
та сніжною погодою у місяці лютому в останні 3 зимові періоди. На звалищі відмічено
значне переважання грака та галки над усіма іншими видами воронових. Поблизу полігона
нами зареєстрована велика популяція круків, котрі майже увесь рік перебувають на його
території, покидаючи її лише у літні місяці.
Для оцінки відносної значущості найбільш чисельного виду воронових (грака), ми
використовували індекси домінування Сімпсона та Бергера-Паркера. Високі значення
індексів домінування свідчать про підвищення ступеня домінування грака і зменшення
видового різноманіття воронових. Середнє значення індекса Сімпсона на звалищі взимку
149

2010–2011 рр. становлять 0,73, а індекса Бергера-Паркера – 0,84.
Таблиця 1.
Сезонна динаміка щільності населення воронових птахів
на полігоні ТПВ м. Житомира
Щільності воронових за сезонами року, ос/км2*
1
2
3
4
5
Грак
1757,5
13806,4
12738,1
151,1
7,1
Галка
177,0
1627,3
1323,8
10,8
4,3
Сіра ворона
36,9
98,4
98,8
8,6
5,3
Сорока
6,7
23,8
12,5
7,0
3,3
Крук
23,0
126,1
106,5
27,9
0
Всього
2001,2
15682,1
15376,7
246
68,1
*Примітка: 1 – сезон осінніх міграцій; 2 – зимовий сезон; 3 – передгніздовий сезон;
4 – гніздовий сезон; 5 – післягніздовий сезон.
Вид

Plot of Means and Conf. Intervals (95,00%)

Загальна щільність воронових птахів (log-трансформована)

Заг. щільність: =Log10(V12)
5,0
4,5
4,0
3,5
3,0
2,5
2,0
1,5
1,0
0,5
0,0
1

2

3

4

5

6

7

Місяць

8

9

10

11

12

Заг. щільність

Рис. 1. Динаміка чисельності воронових птахів на полігоні твердих побутових відходів м.
Житомира (значення щільності воронових логарифмічно трансформовані).
У гніздовий сезон кількість воронових на звалищі різко скорочується, що,
можливо, пов’язане з відсутністю поблизу зручних для гніздування місць. Здійснювати
кормові польоти за межі міста птахам стає енергетично невигідно, тому лише особини, які
не гніздяться, продовжують в цей період харчуватися на звалищі. Навесні воронові
стикаються з жорсткою конкуренцією з боку сизої чайки, яка майже повністю витісняє їх
зі звалища на період свого гніздування. Мінімальна кількість птахів відмічена в
липні−серпні, до того ж в обліках цього періоду найчастіше відсутні круки, граки та
галки. Вочевидь, у літній період корми антропогенного походження грають не таку
важливу роль у житті воронових птахів.
150

Висновки.
1. Звалище відходів м. Житомира відвідують 5 видів воронових птахів: грак,
галка, сіра ворона, сорока, крук.
2. Найбільш активно воронові відвідують звалище в зимові місяці, причому пік
чисельності зазвичай припадає на лютий. Мінімальна кількість птахів відмічена у літні
місяці (липні−серпні).
3. Граки є абсолютними домінантами серед зимового населення воронових на
звалищі (середнє значення індекса Сімпсона – 0,73, а індекса Бергера-Паркера – 0,84).
Список використаних джерел
1.
Исаева О. С. Орнитофауна свалочных комплексов Мордовии. / О. С. Исаева
// Актуальные проблемы изучения и охраны птиц Восточной Европы и Северной Азии:
матер. междунар. конф. – Казань, 2001. – С. 278 – 279.
2.
Клауснитцер Б. Экология городской фауны: пер. с нем. / Б. Клаустнитцер;
[зав. ред. Т. М. Турпаев]. – М.: Мир, 1990. – 246 с. – ISBN 5-03-001383-0.
3.
Константинов В. Н. Птицы на городских свалках / В. Н. Константинов, А. Н.
Хохлов // Природа. – 1991. – № 6. – С. 32.
4.
Константинов В. М. Городские свалки как место концентрации
синантропных птиц / В. М. Константинов, А. Н. Хохлов // Фауна Ставрополья. – 1993. –
Вып. 5. – С. 9 – 12.
5.
Константинов В. М. Многолетняя динамика численности врановых птиц на
техногенных водоемах и полигоне бытовых отходов в зимний период / В. М.
Константинов, С. Н. Спиридонов, О. С. Исаева // Врановые птицы: экология, поведение,
фольклор: Сб. научных трудов. – Саранск, 2002. – С. 45–49. – ISBN 5-8156-0134-9.
6.
Костин С. Ю. Птицы на полигонах ТБО Крыма : автореф. дис. канд. биол.
наук : спец. 03.00.08 “Зоология” / Костин Сергей Юльевич. – Киев, 1994. – 16 с.
7.
Кошелев А. И. Оценка значения Одесской городской свалки для зимующих
птиц / А. И. Кошелев, JI. B. Пересадько, В. И. Березовский // Влияние антропогенной
трансформации ландшафтов на население наземных позвоночных животных. – М., 1987. –
Ч. 2. – С. 103–108.
8.
Хохлов Н. А. Зимующие птицы свалок городов Северного Кавказа: автореф.
дис. на соискание науч. степени канд. биол. наук: спец. 03.00.08 “Зоология” / Николай
Александрович Хохлов. − Ставропольский государственный университет. – Ставрополь,
2006 – 17 с.
НАСІННЄВЕ РОЗМНОЖЕННЯ CATALPA BIGNONIOIDES WALT.
В КУЛЬТУРІ В УМОВАХ ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ
Іванюк Т. М., к.с.-г.н., доцент
Буднік І. П., к.с-г.н., асистент
Постановка проблеми Важлива роль для озеленення та створення паркових
композицій відводиться породам інтродуцентам. Їх цінність визначається різноманітністю
декоративних якостей, які викликають у людей особливі естетичні відчуття. Види роду
Catalpa Scop. родини Бігнонієві (Bignoniaceae) визначаються декоративними
властивостями, особливо під час цвітіння. Вони є перспективними для широкого
використання в умовах культури Житомирського Полісся.
Впровадження їх у зелене будівництво тісно пов'язане з можливістю їх насіннєвого
розмноження. Так як насіннєве розмноження інтродуцентів збільшує стійкість наступного
покоління проти несприятливих факторів середовища і має особливе значення в
акліматизації, то впровадження їх у садово-паркове господарство безпосередньо пов᾽язане
151

із можливістю насіннєвого розмноження.
Аналіз останніх досліджень За систематичною ієрархією рід Catalpa Scop.
належить до родини бігнонієвих (Bignoniaceae Pers.), нараховує 10 видів, які природно
зростають в Північній Америці та Східній Азії. Інтродуковані в Україні 5 видів, проте в
культурі найчастіше зустрічаються три: Catalpa speciosa Ward., C. bignonioides Walt., C.
hybrida Spaeth. [4]
Це листопадні дерева з округлою широкою кроною, із супротивним, інколи
кільцевим, розміщенням крупних листків (20 – 30 см довжиною) на довгих черешках.
Квіти до 7 см завдовжки, білі чи кремові з пурпуровими плямами, пахучі, зібрані у
прямостоячі волоті до 25 см завдовжки. Плоди – коробочки, повислі, циліндричні до 40 см
довжиною, містить велику кількість крилатого насіння [3]. Завдяки своїй стійкості до
пилу, диму і газів катальпи в більшій мірі використовувалися у посадках для озеленення
міст. Сьогодні часто практикують одиничні висадження цього дерева на приватних
територіях, зважаючи на високі декоративні якості.
Досвід вирощування порід інтродуцентів у ботанічних садах та дендропарках
України свідчить, що зимостійкість теплолюбних рослин у межах одного виду залежить
від географічного походження насіння та живців, з яких вирощено садивний матеріал. З
метою отримання максимального ефекту акліматизації рослинного матеріалу фахівці
рекомендують при розмноженні орієнтуватися на насіння рослин, що дозріло у місці
інтродукції чи наближених до нього районах.
Питанням насіннєвого розмноження представників роду катальпа присвячено
роботи Є.В. Волощука [1], В.Г. Нестеренка [6], О.І. Подольської [7], В.Л. Кульбіцького
[4], О.М.Кухарської [5], та ін.
Мета, об᾽єкти та методика досліджень Метою наших досліджень було вивчення
біолого-екологічних особливостей насіннєвого розмноження Catalpa bignonioides в
умовах Житомирського Полісся.
Об᾽єктом дослідження є інтродукований вид Catalpa bignonioides Walt. (катальпа
бігнонієвидна, бузколиста або звичайна).
Для досліджень використовували насіння
Catalpa bignonioides місцевої
репродукції. За нашими спостереженнями плоди Catalpa bignonioides дозрівають у
вересні-жовтні. Масовий виліт насіння спостерігався наприкінці зими – на початку весни.
Заготівлю насіння катальпи проводили, за рекомендаціями О.І. Подольської [7], в
осінній період (жовтень 2013 року), оскільки в цей період воно має найвищу схожість.
Зберігалось насіння ( з жовтня 2013 по березень 2014 року) у скляній тарі у холодильнику
при температурі 6 – 8 ̊ С.
В лютому 2014 року, після перевірки на схожість, виявлено, що лабораторна
схожість насіння Catalpa bignonioides становить 96%.
Для отримання повноцінних сходів велике значення має глибина загортання
насіння. В.Л.Кульбіцький рекомендує заробляти насіння катальпи на глибину 0,5 – 1 см,
Желтікова [3] на глибину 3-4 см., Н.Ф. Русанов [7] – на 2-3 см.
Упродовж вегетаційного періоду догляд за сіянцями включає такі заходи:
періодичне розпушування ґрунту у міжряддях, підтримка досить високого ступеня його
вологості шляхом систематичних поливів, знищення бур’янів тощо.
Результати досліджень За даними В.Л. Кульбіцького, досліджувані види катальпи
пристосовані до зимово-весняного розсівання насіння, однак отримати повноцінні посіви
за рахунок осіннього посіву в умовах Правобережного Лісостепу України не вдалося.
В другій декаді квітня 2014 року, коли середньодобова температура була більше 10 ̊
С, було висіяне насіння у відкритий грунт та у парник під скло в трьох варіантах із різною
глибиною загортання. Перед посівом частина насіння Catalpa bignonioides була оброблена
стимулятором росту - замочена в янтарній кислоті ( 2 г/л ) на 48 годин.

152

Таблиця 1
Грунтова схожість насіння у відкритому грунті
Без обробки стимулятором росту
Глибина
посіву, см

Кількість діб до
Грунтова
появи масових
схожість, %
сходів
0,5 см
24
38
1 см
22
58
2 см
23
46
Примітка: *Грунт підзолистий, супіщаний.

Із застосуванням стимулятора
росту
Кількість діб до
Грунтова
появи масових
схожість, %
сходів
21
42
19
65
20
52

Дані табл. 1 свідчать, що у відкритому грунті масово сходи з᾽являються на 22 – 24
день. Оптимальна глибина посіву у відкритому грунті для C. bignonioides становить 1-2
см. Різниця між даними наших досліджень та даними названих вище авторів пояснюється
тим, що дані автори проводили свої дослідження на різних за гранулометричним складом
ґрунтах на ділянках закладання дослідів: опідзолених чорноземах, сірих лісових
суглинках та піщаних грунтах, тоді як в умовах наших досліджень грунти супіщані.
Результати наших досліджень співпадають із даними О.М.Кухарської, які були отримані
на аналогічних грунтах в умовах Києва [5].
Обробіток насіння C. bignonioides стимулятором росту прискорює появу масових
сходів на три дні і підвищує грунтову схожість на 4 - 7%.
Таблиця 2
Грунтова схожість насіння у закритому грунті
Із застосуванням стимулятора
росту
Глибина
Кількість діб до
Кількість діб до
посіву, см
Грунтова
Грунтова
появи масових
появи масових
схожість
схожість
сходів
сходів
0,5 см
14
82
12
92
1 см
16
76
14
86
2 см
17
74
15
83
Примітка: *Субстракт: торф + річковий пісок у співвідношенні 1:2.
Без обробки стимулятором росту

Дані табл. 2 свідчать, що в умовах закритого грунту масово сходи з᾽являються на
14 – 17 день. Оптимальна глибина посіву насіння у закритому грунті менша, ніж у
відкритому і становить 0,5 см. Обробіток насіння C. вignonioides стимулятором росту
підвищує його грунтову схожість на 9 – 10%, це більше, ніж у відкритому грунті, і
прискорює появу масових сходів лише на 2 дні.
Сіянці C. bignonioides Walt. ростуть досить швидко і, за даними
В.Л. Кульбіцького [4], в однорічному віці досягають 30–40 см заввишки та 10–15 мм у
діаметрі кореневої шийки.
За нашими дослідженнями, однорічні сінці C. bignonioides Walt. мали середню
висоту 50 – 60 см, хоча деякі екземпляри сягали висоти 90 см.
Навесні у 1-2 річних сіянців були відмічені ознаки примерзання. Встановлено, що у
ранньому віці сіянці C. bignonioides Walt. страждають як від ранньоосінніх так і від
пізньовесняних заморозків. Як результат – пошкодження верхньої частини пагонів та
верхівкових вегетативних бруньок та однорічних нездерев᾽янілих пагонів.
З цією проблемою можна успішно боротися, обрізаючи ранньою весною
ушкоджені пагони. Катальпа добре переносить обрізку і можна поєднати таку вимушену
153

обрізку з декоративною, створивши у майбутньоу крону дерева потрібної форми.
Із закритого грунту в третій декаді травня сіянці, із висотою 10 – 15 см, були
пересаджені у торфові горшки із поживним грунтом. Приживлюваність становила 90%.
Перезимівля саджанців у горшках у неукривній культурі спричиняє їх загибель в
результаті дії морозу.
Висновки За нашими спостереженнями плоди Catalpa bignonioides дозрівають у
вересні-жовтні. Масовий виліт насіння спостерігався наприкінці зими – на початку весни.
У результаті проведених досліджень нами визначено оптимальну глибину висіву насіння
Catalpa bignonioides Walt. для супіщаних грунтів в умовах Житомирського Полісся під час
весняного висіву у відкритий ґрунт на глибину 1,0–2,0 см, у закритий грунт із
субстрактом: торф + річковий пісок у співвідношенні 1:2 – на глибину 0,5 см.
Передпосівний обробіток насіння катальпи стимулятором росту (янтарною кислотою 2
мг/л) дає змогу прискорити появу масових сходів та значно підвищити його схожість.
Список використаних джерел
1. Волощук Е.В. Всхожесть семян катальпы в зависимости от сроков сбора плодов
// Е.В. Волощук / Сборник трудов УкрАСХН. – К.: Изд - во УкрАСХН. – 1960. – Вып. 4. –
С. 75–79.
2. Желтикова Т.А. Лесные питомники Средней Азии / Т.А. Желтикова – Ташкент:
1954. – 67 с.
3. Заячук В.Я. Дендрологія [текст]: підручник / [В.Я. Заячук]. – [Вид. 2-ге зі змін.
та доповн.]. – Львів : СПОЛОМ. 2014. – 676 с.
4. Кульбіцький В.Л. Насіннєве розмноження Catalpa speciosa Ward. еx Engelm., C.
bignonioides Walt., C.ovata Don. в умовах культури у Правобережному Лісостепу України
// В.Л. Кульбіцький / Лісове та садово-паркове господарство: Науковий вісник. – 2005. –
Вип. 15.1. – Львів: УкрДЛТУ, 2005. – С. 49–53.
5. Кухарська О.М. Особливості насіннєвого розмноження Сatalpa speciosa Ward., C.
bignonioides Walt., C. hybrida Spaeth в умовах культури міста Києва./ Кухарська О.М. //
Наук. вісн. Національного університету біоресурсів та природокористування. – 2010. - №
152. – Ч.2. – С. 392 – 397
6. Нестеренко В.Г. О жизнеспособности семян катальпы //В.Г. Нестеренко /
Интродукция и зеленое строительство. – Кишенев: 1969. – 87 с.
7. Подольская О.И. Сбор и подготовка семян древесных пород Средней Азии /
Подольская О.И. – Ташкент: Госиздат, 1955. – 243 с. 7. Русанов Н.Ф. Род Catalpa Scopoli //
Н.Ф. Русанов / Дендрология Узбекистана. – Ташкент: Фан, 1978. – С. 130–194
ПОРІВНЯННЯ СПІЛЬНОТИ БЕЗХРЕБЕТНИХ ЛІСОВОЇ ПІДСТИЛКИ
У РІЗНИХ РАЙОНАХ ДОСЛІДЖЕННЯ
Калиновський Н. В.
Вступ. Лісова підстилка є особливим компонентом лісових ценозів (Сукачев В.Н.,
1964). Вона є перехідним шаром, який знаходиться на межі двох основних топічних
блоків ценозів суші – наземного та грунтового. Разом з верхніми шарами грунту підстилка
є основним місцем взаємодії безхребетних, мешканців різних ярусів лісу (Захаров А.А. и
др., 1989).
Різноманітне населення лісової підстилки регулює процеси біологічного
кругообігу, який в свою чергу, забезпечує грунтоутворюючі процеси в лісових
екосистемах (Симонов Ю.Р., 2013). Проте чисельність популяцій безхребетних
змінюється в залежності від природних умов: пори року, температури, кількості опадів,
висоти над рівнем моря, освітленості та інших чинників природного середовища
154

(Blairetal., 2000; Wiwatwitaya D., Takeda H., 2005; Wong M.T.F., Nortcliff S., 1995). Навіть
на порівняно невеликій площі лісу існують багаточисленні варіанти мікроклімату,
неоднорідні лісова підстилка і грунт, різний видовий склад деревостанів і трав’яної
рослинності (Erdmann G. etal., 2012). Всі ці фактори впливають на чисельність та
структуру підстилкових спільнот.
Інформації щодо чисельності підстилкових безхребетних та структури їх спільноти
в соснових лісах Житомиського Полісся небагато. Попередніми нашими роботами
показано, що щільність населення підстилки та структура її спільноти відрізняються в
залежності від віку деревостанів, типу умов лісозростання (Kalynovskyi N., 2012;
Kalynovskyi N., 2014). Метою даної роботи було дослідити ступінь впливу
місцерозташування на спільноту підстилкових безхребетних.
Матеріал та методи.
Дослідженняпроводилися в двох типах лісорослинних умов – свіжихсоснових
борах, А2, та свіжихсосновихсуборах, В2 (Погребняк П.С., 1955). В кожному
типілісудосліджувалинаступнівіковігрупи: зруб, незімкнутілісовікультури, молодняки,
середньовікові та стиглідеревостани.
Зразок – квадратний моноліт підстилки розміром 10 х 10 см кожен (100 см2, або 1
дм2), товщина моноліту дорівнювала товщині підстилки (таблиця 1).
Всього досліджено 450 зразків – по 150 зразків із кожного лісогосподарства (2 зони
(А2 і В2) х 5 вікових груп х 3 сезони х 5 зразків). Виділення безхребетних здійснювали за
допомогою модифікованих Tullgren лійок діаметром 15 см зі вставленою дротяною сіткою
з розміром комірок 2 х 2 мм. Джерелом світла слугувала електрична лампа. Безхребетні
випадали через отвір лійки у збірні пляшечки наповнені 70% спиртом. Екстракція тривала
2 доби.
Підрахунок загальної кількість індивідумів у таксономічних групах здійснювали за
допомогою дисекційного мікроскопу при загальному збільшенні 40х. Кліщів
класифікували до підзагону та родини за допомогою складного мікроскопу при
збільшенні 100х.
Абсолютну щільність визначали як кількість особин (індивідумів) на площі один
квадратний метр (інд. м-2). Товщина підстилки в зразках була різною. Для того щоб цей
показник не впливав на абсолютну щільність тварин при порівнянні зразків з різною
товщиною підстилки, кількість тварин отримана у кожному зразку була поділена на
товщину підстилки.
Результатидослідження та їхобговорення
Середньорічна абсолютна щільність підстилкових безхребетних у стиглих лісах в
умовах А2 була практично однаковою у всіх трьох районах дослідження (рис.1). У
підстилках свіжих соснових борів відповідних інших вікових груп в Баранівці та Лугинах
значення абсолютної щільності бехребетних також були близькими. У Краснобірському
районі абсолютна щільність підстилкових безхребетних у всіх вікових групах борів, за
виключенням зрубу, була більшою за таку у двох інших районах дослідження (рис.1). При
цьому статистично достовірна різниця відмічалася лише між Краснобікою та Баранівкою
у підстилках молодяків (Kruskal-Wallis тест, Р=0.004) та між підстилкою середньовікових
лісів Краснобірки і Лугин (Kruskal-Wallis тест, Р=0.003).
В умовах свіжих соснових суборів середньорічна абсолютна щільність
безхребетних в підстилках середньовікових та стиглих лісів була найменшою в Баранівці,
а найбільшою – в Лугинах (рис. 2). Різниця щільності між цими двома районами була
статистично достовірною (Kruskal-Wallis тест, Р=0.002 для середньовікового та Р=0.009
для стиглого лісу). Серед молодняків, максимальна середньорічна абсолютна щільність
підстилкових безхребетних спостерігалася в Краснобірському районі, а найменша – в
Баранівці (Kruskal-Wallis тест, Р=0.001- для Краснобірки і Баранівки, Р=0.027 – для
Краснобірки і Лугин). В зрубах, найбільша абсолютна щільність підстилкових
безхребетних спостерігалася в Лугинському районі, а найменша – в Краснобірці (Kruskal155

Wallis тест, Р<0.0001 – для Краснобірки і Лугин, Р=0.05 – для Краснобірки і Баранівки)
(рис. 2). Підстилки НЛК трьох районів дослідження за абсолютною щільність
безхребетних статистично не відрізнялися між собою.
Середня абсолютна щільність підстилкових
безхребетних (А2)
350

х100 інд.м-2

300
250

Бр
Кб
Лг

200
150
100
50
0
Зр

НЛК

Мл

СВ

Ст

Рис. 1. Середньорічна абсолютна щільність усіх підстилкових безхребетних у свіжих
соснових борах трьох районів дослідження: Бр – Баранівське лісництво, Кб –
Краснобірське лісництво, Лг – Лугинське лісництво.

Середня абсолютна щільність підстилкових
безхребетних (В2)
350

х100 інд.м-2

300
250

Бр
Кб
Лг

200
150
100
50
0
Зр

НЛК

Мл

СВ

Ст

Рис. 2. Середньорічна абсолютна щільність усіх підстилкових безхребетних в свіжих
соснових суборах трьох районів дослідження: Бр – Баранівське лісництво, Кб –
Краснобірське лісництво, Лг – Лугинськелістництво.
Співвідношення кліщів до ногохвісток в підстилках свіжих соснових борів різних
районів з віком лісу змінювалося по-різному (рис. 3), проте в межах відповідної вікової
групи статистичної відмінності між трьома районами дослідження не відмічено.

156

A/C індекс (А2)

10

Бр

8

Кб

6

Лг

4
2
0
Зр

НЛК

Мл

СВ

Ст

Рис. 3. Індекс співвідношення кліщів до ногохвісток у свіжих соснових борах трьох
районів дослідження: Бр – Баранівське лісництво, Кб – Краснобірське лісництво,
Лг – Лугинськелістництво.
A/С індекс (В2)

Бр

10

Кб

8

Лг

6
4
2
0
Зр

НЛК

Мл

СВ

Ст

Рис. 4. Індекс співвідношення кліщів до ногохвісток у свіжих соснових суборах трьох
районів дослідження: Бр – Баранівське лісництво, Кб – Краснобірське лісництво,
Лг – Лугинськелістництво.
У підстилках свіжих соснових суборів А/С індекс в підстилці НЛК Баранівки
суттєво відрізнявся від такого Краснобірки (Kruskal-Wallis тест, Р=0.004) та Лугин
(Kruskal-Wallis тест, Р=0.005) (рис. 4). Він також був статистично відмінним у підстилках
стиглих суборів Баранівки та Краснобірки (Kruskal-Wallis тест, Р=0.013).
Висновки:
1. В умовах А2С середньорічна абсолютна щільність безхребетних лісової
підстилки у відповідних вікових групах лісів досліджених районів мало відрізнялася, за
виключенням молодняків та середньовікових деревостанів. В них підстилка відібрана у
центральних районах була значно більше заселена безхребетними тваринами ніж така у
північних та південних районах.
2. В умовах В2ДС лісова підстилка на зрубах та деревостанів різного віку, за
виключенням незімкнутих лісових культур, відрізнялася в залежності від району
дослідження. У молодняках найбільш заселеною була підстилка центральних районів, у
середньовікових та стиглих – північного.
3. Співвідношення кліщів до ногохвісток у лісовій підстилці свіжих соснових борів
різних районів з віком лісу змінювалося по-різному, проте в межах відповідного віку
статистичної відмінності між трьома районами дослідження не відмічено. У підстилці
свіжих соснових суборів А/С індекс у незімкнутих лісових культурах та стиглих
деревостанах у трьох районах дослідження суттєво відрізнявся.
157

Список використаних джерел
1. Погребняк П.С. Основы лесной типологии / П.С.Погребняк. – К.: Изд–во АН
Украинской ССР, 1955.– 456 с.
2. Почвенные беспозвоночные рекреационных ельников Подмосковья /А.А.
Захаров, Ю.Б. Бызова, А.В. Уваров и др. – М.: Наука, 1989. – 233 с. – ISBN 5-02-005330-9.
3. Симонов Ю.И. Экология – экономика природы //Вестник Самарского
государственного экономического университета. – 2013. – Т.7 (105). – С.99 – 113.
4. Сукачев В.Н. Динамика лесных биогеоценозов //Основы лесной
биогеоценологии. М.: Наука, 1964. - С. 1 – 574.
5. Blair J. M., Todd T. C., Callaham M. A. Responses of grassland soil invertebrates to
natural and anthropogenic disturbances. /In D. C. Coleman and P. F. Hendrix (eds.) Invertebrates
as Webmasters in Ecosystems, 2000. CABI Publishing, New York, NY, USA. – P. 43–71.
6. Erdman G., Scheu S., Maraun M. Regional factors rather than forest type drive the
community structure of soil living oribatid mites (Acari, Oribatida) //Experimental and Applied
Acarology. – 2012. – Vol. 57. – P. 157 – 169.
7. Кalynovskyi N. Litter invertebrate communities in pine forests of different age
(Baranivka area, Ukraine) //Materials of Annual 18th International Scientific Conference.
Proceedings “Researchforruraldevelopment 2012”, Jelgava, 2012. – P. 14 – 20.
8. Kalynovskyi N. The effects of forest site conditions and stands’ age on litter
microarthropod density and community structure in ZhytomyrPolissya, Northern Ukraine
//Forestry Ideas, Bulgaria, 2014. – vol. 20, No 1 (47). – P. 57 – 66.
9. Wiwatwitaya D., Takeda H. Seasonal changes in soil arthropod abundance in the dry
evergreen forest of north-east Thailand, with special reference to collembolan communities
//Ecological Research. – 2005. – Vol. 20(1). – P. 59 – 70.
10. Wong M.T.F., Nortcliff S. Seasonal fluctuations of native available N and soil
management implications //Nutrient Cycling in Agroecosystems. – 1995. – Vol. 42(1). –
P. 13-26.
ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ПРОБЛЕМ МАЛИХ РІЧОК УКРАЇНИ
Катковський А. В., к.п.н., доцент
Постанова проблеми Раціональне використання та збереження природних
ресурсів – невід’ємна умова сталого розвитку регіонів України. При цьому велика роль
розвитку регіонів належить водним ресурсам, а саме річкам. Річки течуть на всіх
континентах, забезпечуючи життя людині, тваринному і рослинному світу. Кожна річка
живе своїм життям, кожна річка унікальна.
На малих річках, які розташовані в умовах одного ландшафту і мають невеликі
витрати води, результуюча дія природних та господарських факторів проявляється
швидше і більш виразно.
Більшість малих річок відчувають вплив забруднення стічними водами
промислових підприємств, сільськогосподарського виробництва та комунального
господарства. Багато річок замулюються, тому що транспортуюча здатність водного
потоку знижується під дією відбору значних об'ємів води. Дуже чутливий водний режим
малих річок - до одностороннього зниження рівня ґрунтових вод, що відбувається під час
меліорації земель і при відборі підземних вод.
Аналіз останніх досліджень. Дослідження показали, що в середній за водністю рік
зменшення за рахунок зрошення стоку в Лісостепу становить 5%, а в Степу – понад 20%.
Із збільшенням посушливості року зростає безповоротне водоспоживання. Можливості
використання водних ресурсів для зрошення вже практично вичерпані. Безповоротні
втрати поверхневого стоку при існуючій зрошуваній площі в маловодні роки
158

перевищують природний стік річок.
Факторами, які супроводжуються впливом зрошувальних меліорацій на природні
компоненти річкового басейну, є також: - якість поливної води і її сумісність з ґрунтами; фільтраційні втрати у водоймах, каналах і при поливах; - навантаження поливної техніки
на ґрунти, - якість дренажно-скидних вод у водоприймачі, - підтоплення території.
Основними негативними моментами, що нині впливають на малі річки, є замулення, тісно пов'язане з ерозією на водозборі, - забруднення, - зарегулювання і
спрямлення, - погіршення самоочисної здатності, - збіднення генофонду корисних тварин
і рослин, меліоративні роботи.
Мета, об’єкт та метод дослідження. Метою дослідження є ефективність та
раціональність дотримання водного режиму при існуючій зрошуваній площі в маловодні
роки малих річок. Об’єкт дослідження – мали річки України.
Вода - основа життя, і дають її підземні джерела, озера, ріки - малі та великі.
Аналізуючи та оцінюючи сучасний та очікуваний стан малих річок, ми враховуємо такі їх
особливості: - малі річки є основним джерелом живлення великих рік, тому збереження їх
має найважливіше значення для захисту водних ресурсів від виснаження; - на водозборах
малих річок розміщується значна кількість населення, промислових об'єктів,
сільськогосподарських земель, що визначає велике народногосподарське значення цієї
категорії річок; - внаслідок малої величини ці річки дуже чутливі до певних видів
господарської діяльності, що особливо гостро позначається на водному режимі території.
В інтересах малих річок необхідно обов'язково ураховувати наступні моменти:
раціональне ведення сільського господарства, збереження у заплавах, на схилах долин і на
водозбірних площах річкових басейнів чагарниково-деревної та лучно-степової природної
рослинності, широке і своєчасне втілення комплексних протиерозійних і водоохоронних
заходів, суворе додержання правил агротехніки, збереження оптимального
співвідношення орних та інших площ водозборів, що в цілому забезпечували б нормальне
функціонування екосистеми водозбору, припинення зарегулювання річок.
Результати дослідження. Для попередження забруднення річки, знищення рослин
і тварин, що оселяються на її берегах, а також для створення сприятливих умов її
існування, з обох берегів річок необхідно встановлювати більш якісно прибережні
захисні смуги (ПЗС) та водоохоронні зони (ВЗ). Ці ділянки є природоохоронними
територіями, господарська діяльність на яких має певні обмеження і регулюється Водним
кодексом України. Розміри цих територій та характер господарювання в них
регламентуються статтями 87-89 Водного кодексу.
Тому головна мета створення водоохоронної зони та прибережної захисної смуги –
це попередження забруднення, замулення річок; створення природного біофільтра, що
візьме на себе основний тягар стічних вод із прилеглих господарсько освоєних територій.
Висновок. Виходячи з вищенаведеного та враховуючи те, що річки забезпечують
життя людині, тваринному і рослинному світу, нагальним завданням сучасності є - більш
ефективне проведення природоохоронних заходів. Це вимагає дбайливого ставлення до
їхніх ресурсів, відновлення, бо саме вони забезпечують життєві потреби більшої частини
населення і саме цієї води недостатньо для забезпечення всіх потреб господарства
держави, зокрема південного регіону, який є самим маловодним в Україні.
Список використаних джерел
1. Водне господарство в Україні / За ред. А.В. Яцика, В.М. Хорєва. – К.:
Генеза, 2000.
2. Водний Кодекс України. Постанова ВР № 214/95 – ВР від 06.06.95
3. Географічна енциклопедія України: в 3-х т. / Відп. ред. О.М. Маринич. – К.,
1989, 1990, 2000.
4. Использование и охрана малих рек / А.Н. Альферович, В.В. Дроздов, В.Н.
Плужников и др. - Минск: Ураджай, 1989.
159

5. Малі річки України: Довідник / А.В. Яцик, Л.Б. Бишовець, Є.О. Богатов та ін.;
за ред. А.В. Яцика. – К.: Урожай, 1991.
6. Методика з упорядкування водоохоронних зон річок України / Міністерство
екології та природних ресурсів України. – К.: УкрНДІВЕП, 1999.
7. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні у 1999 році / Міністерство екології та природних ресурсів України. – К., 2000.
8. Паламарчук М.М., Ревера О.З. Нове життя малих річок. – К.: Урожай, 1991.
9. Перехрест В.С., Чекушкина Т.А. Малим річкам – чистоту і повноводність. – К.:
Урожай, 1984.
10. Поліщук В.В. Малі річки України та їх охорона. – К.: Т-во “Знання” УРСР,
1988. (Сер. 8 “Нове в науці, техніці, виробництві”, № 14).
11. Природа Карпатського регіону України. – К.: ІНЕКО, 1999.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОРНІТОКОНСОРЦІЇ
СОСНИ ЗВИЧАЙНОЇ У ЛІТНІЙ ПЕРІОД НА ПРИКЛАДІ
ПИЩІВСЬКОГО ЛІСНИЦТВА ДП «НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКЕ ДЛМГ»
Климчук О. О., к.с.-г.н., доцент
Кратюк О. Л., к.б.н., доцент
Постановка проблеми. Відповідно до сучасних поглядів консорцію розглядають
як елементарну одиницю функціонування структури біогеоценозу. Під впливом зовнішніх
факторів трансформація біогеоценозу розпочинається саме з консорції [8]. Птахи є групою
з великим запасом толерантності щодо змін умов середовища. Зазвичай, реакцією на зміну
середовища є зменшення їх чисельності та активності, що в свою чергу впливає на склад і
дольову частку та характер взаємодій птахів у функціонуванні консорції. Поряд з цим
відбуваються зміни в обміні речовин та енергії у самій консорції та у біогеоценозі в
цілому. Дослідження цього питання і полягає у вивченні біоморфічної характеристики
птахів-консортів.
Аналіз останніх досліджень. Історія вивчення птахів у функціонуванні консорції є
неоднозначною. На перших етапах вивчення поняття консорції трактувалось досить
вузько і тому птахів, незважаючи на їх активну взаємодію з вищими рослинами, не
включили до складу консорції, так як індивідуальні зв’язки птахів з автотрофними
рослинами носять, як правило, тимчасовий характер [2]. На особливу увагу заслуговують
праці, які присвячені дослідженню ролі птахів у міжбіогеоценотичних і міжпарцелярних
зв’язках [11] і в яких приділена увага функціональному значенню комахоїдних птахів у
консорціях дуба [4], проаналізовано консортивні та міжбіогеоценотичні зв’язки водноболотних птахів [5].
В Україні вивченню птахів у системі консортивних зв’язків не приділялось
належної уваги. Окремі регіональні відомості знаходимо у О.Л. Пономаренка [8-10] та
Ю.О. Штірц [12] стосовно Степового Придніпров’я та міста Донецька. У видовому аспекті
варто відзначити роботу О.С. Закали [7] стосовно топічних і фабричних консортивних
зв’язків представників роду очеретянок (Acrocephalus).
Мета, об’єкти та методика досліджень. Метою дослідження є виявлення
біоморфічної структури консортивних зв’язків птахів у соснових насадженнях
Центрального Полісся на прикладі Пищівського лісництва ДП «НовоградВолинське ДЛМГ».
Об’єктом дослідження є орнітоконсорції у соснових лісах Пищівського лісництва
ДП «Новоград-Волинське ДЛМГ». Модельними групами птахів для вивчення консорції
обрано представників ряду Дятлоподібних Piciformes та Горобцеподібних Passeriformes.
Як основний метод дослідження консорцій, використовували хронометрування
160

денного бюджету часу (DTB) птахів на один екземпляр деревної породи [3, 6]. Бюджет
часу птахів для кожного екземпляра деревостану (ядра консорції) фіксували візуально
упродовж усього світлового дня. Користуючись вище наведеною методикою, ми
фіксували час прильоту і відльоту птахів, їх вид, вид функціональної взаємодії з
автотрофом.
Розподіл птахів за розмірами біоморфічних ланок проводили відповідно до змін,
внесених О. Л. Пономаренком [9] у робочу схему біоморф М. П. Акімова [1].
Результати досліджень. Домінуючими видами консорції сосни звичайної у літній
період є дятел звичайний, вівчарик-ковалик та синиця велика і їх бюджет часу становить
52,42 %, 13,70 % і 11,78 % DTB відповідно. Жовна чорна, сорокопуд терновий, сойка,
крук, чикотень, синиця блакитна, повзик, костогриз є субдомінуючими видами і їх
загальний бюджет часу становить 19,2 %DTB. Частка другорядних видів (яструб великий,
зозуля, крутиголовка, дятел малий, вівчарик жовтобровий, гаїчка пухляк) становить
2,91 % DTB.
Орнітоконсорти брали участь у топічних і трофічних зв’язках. У консорції сосни
звичайної у літній період зафіксовано п’ять видів функціональної діяльності, а саме: один
належить до трофічних, чотири – до топічних (поза готовності, відтворення акустичних
сигналів, чистка пір’я та педальні переміщення).
У літній період у функціонуванні консорції сосни звичайної форичні та фабричні
зафіксовані не були.
Переважаючим видом функціональної взаємодії з автотрофом у літній період є
топічні зв’язки – 54,15 % DTB. У топічних зв’язках беруть участь шістнадцять
зафіксованих видів птахів. Для топічної складової сосни звичайної характерне
домінування дятла звичайного, сорокопуда тернового і вівчарика-ковалика – відповідно
32,28 %, 9,99 % і 25,31 % DTB топічних зв’язків. Жовна чорна, сойка, крук, вівчарик
жовтобровий, чикотень, синиця велика, повзик, костогриз виступають субдомінантами і їх
загальний бюджет часу складає 19,44 % DTB топічних зв’язків. Другорядними видами є
яструб великий, зозуля, крутиголовка, дятел малий, синиця блакитна і їх дольова частка є
незначною – 3,21 % DTB топічних зв’язків.
Найбільшу кількість топічних зв’язків (три види) виявили вівчарик-ковалик (поза
готовності, чистка пір’я, педальні переміщення) та синиця велика (відтворення
акустичних звуків, чистка пір’я, педальні переміщення) Жовна чорна, дятел звичайний,
сойка, синиця блакитна, повзик, костогриз виявили по два види залежностей. Решта видів
птахів-консортів виявили по одному виду функціональної зв’язку (в переважній більшості
поза готовності). Гаїчка пухляк не виявила жодного виду функціональної залежності.
Таким чином, консорція сосни звичайної у літній період має досить спрощений характер.
Трофічна складова консорції сосни звичайної за видовим складом є біднішою за
топічну. У функціонуванні таких зв’язків бере участь шість видів із шістнадцяти
зафіксованих. Дятел звичайний і синиця велика є домінуючими трофоконсортами –
відповідно 76,20 % і 14,14 % DTB трофічних зв’язків. Субдомінантами є гаїчка пухляк –
1,92 %, синиця блакитна – 5,12 % і повзик – 1,90% DTB трофічних зв’язків. Частка жовни
чорної несуттєва – 0,73 % DTB трофічних зв’язків. Характерною рисою для консорції
сосни звичайної є велика дольова участь видів, які полюють на поверхні стовбура (дятел
звичайний і жовна чорна) – 76,93 % DТВ трофічних зв’язків. Ця особливість свідчить про
те, що фітомаса сосни звичайної не є вагомим джерелом трофічної бази для птахів.
Топоморфи представлені убіквістами, дріміобіонтами та узлісниками.
Домінуючими є дріміобіонти – 95,74 %. Частка убіквістів (крук) та узлісників (чикотень)
відповідно становить 2,63 % і 1,63 % DTB і свідчить про їх випадковий характер. У
клімаморфічній структурі домінують річні види – 79,47 % DTB. Дольова частка
цілорічних видів невелика і загалом становить 20,53 % DTB. Така особливість демонструє,
що консорція сосни звичайної знаходиться під впливом поступової зміни характеру
функціонування із зимового на літній.
161

Трофоморфічний склад консорції сосни звичайної у літній період є представлений
трьома трофічними групами: фітофагами, зоофагами і всеїдними видами. Паніними
видами є представники групи зоофагів – 94,88 % DTB.
У складі трофоморф ІІ-го порядку наявні насінеїди, оглядальники, нишпорники,
глибокі нишпорники, засідники і мисливці. за наявністю Найповніше представлені
трофоморф ІІІ-го порядку є група нишпорників, до складу якої увійшли представники
першої, другої, третьої, четвертої та п’ятої розмірних ланок. Їх загальна дольова частка
становить 22,59 % DTB. Найактивнішою виявилась група глибоких нишпорників –
53,87 % DTB Найменш активними є оглядальники – 0,15 % DTB. Серед трофоморф ІІІ-го
порядку домінуючими є перша (13,70 %), друга (16,33 %) та п’ята (52,42 % DTB) розмірні
ланки. Перша розмірна ланка представлена вівчариком-коваликом (13,70 % DTB), друга –
вівчариком жовтобровим, гаїчкою пухляком, синицями блакитною і великою (їх загальна
частка становить 20,05 % DTB), третя – повзиком і дятлом малим (3,06 % DTB), четверта
– сорокопудом терновим і крутиголовкою (5,87 DTB) п’ята – костогризом, чикотнем і
дятлом звичайним (55,22 % DTB), шоста – яструбом великим, зозулею, жовнею чорною,
сойкою і круком (5,82 % DTB).
Висновки. Таким чином, соснове насадження підтримує різноманітну біоморфічну
структуру і має важливе значення у збереженні функціонального різноманіття та стійкості
орнітоконсорцій. Біоморфічний аналіз характеризує консорцію соснових насаджень як
типово лісову зі збалансованим обміном речовин та енергії в лісах Центрального Полісся
у літній період.
Список використаних джерел
1. Акимов М.П. Биоценотическая рабочая система жизненых форм – биоморф //
М.П. Акимов // Науч. записки ДГУ. – Харьков, 1955. – Т. 51. – С. 5–54.
2. Арнольди Л.В. Краткая программная записка по изучению консортивных
связей животных и низших растений с доминантными видами высших растений в
растительных сообществах / Л.В. Арнольди, Е.М. Лавренко // Программно-методические
записки по биокомплексному и геоботаническому изучению степей и пустынь
Центрального Казахстана. – М.-Л. : АН СССР, 1960. – С. 5–8.
3. Булахов В.Л. Консортивные связи в средообразующей деятельности
позвоночных животных в степных лесах УССР / В.Л. Булахов // Значение консортивных
связей в организации биогеоценозов: материалы ІІ Всесоюз. совещ. по проблеме изучения
консорций – Пермь: ПГПИ, 1976.–С. 274–277.
4. Булахов В.Л. Роль птиц в межбиогеоценозных и межпарцелярных связях в
экстразональных лесных экосистемах / В.Л. Булахов // Экология и охрана птиц : тез. докл.
8-й Всесоюз. орнитолог. конф. – Кишенев: Штиница, 1981. – С. 34.
5. Гавриленко В.С. Функциональная роль насекомоядных птиц в дубовых
биогеоценозах заповедника «Кодры» при взаимодействии с консорцией дуба: автореф.
дис. на соискание науч. степени канд. биол. наук: 03.00.16 / В.С. Гаврилеко; МГУ. – М.,
1987. – 15 с.
6. Дольник В.Р. Методы изучения бюджетов времени и энергии у птиц /
В.Р. Дольник // Тр. зоолог. ин-та. – 1982. – Т. 113. – С. 3–37.
7. Закала О.С. Очеретянки роду Acrocephalus maum.: біологія та міграція на
Заході України: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. біол. наук: 03.00.08 /
О.С. Закала. – Київ, 2008. – 20 с.
8. Пономаренко А.Л. Изменение характера консортивних связей птиц в дубравах
Приднепровья под воздействием техногенного пресса / А.Л. Пономаренко // Заповідна
справа в Україні. – 1997. – Т. 3. Вип. 2. – С. 95–97.
9. Пономаренко А.Л. Пространственное распридиление птиц в консорции дуба
(Querrcus robur) в липово-ясеневых дубравах степного Преднепровья в гнездовой период /
А.Л. Пономаренко // Вестник зоологии. – Экология. Морфология. Методика. – 2000. –
162

№ 14. Ч. 2. – С. 107–113.
10. Пономаренко О.Л. Консортивні зв’язки птахів у дібровах Степового
Придніпров’я як фактор стійкості лісових екосистем: автореф. дис. на здобуття наукового
ступеня канд. біол. наук: 03.00.16 – екологія / О.Л. Пономаренко; Дніпропетровський
націон. університет. – Дніпропетровськ, 2004. – 20 с.
11. Чащин С.П. Консортивные связи млекопитающих и птиц с растительными
ассоциациями в Троцкой лесостепи / С.П. Чащин, Л.А. Баженова, Т.Г. Вяткина [и др.] //
Материалы II Всесоюзного совещания по проблеме изучения консорций [„Значение
консортивных связей в организации биогеоценозов”]. – Пермь: ПГПИ, 1976. – С. 297–299.
12. Штірц Ю.О. Орнітофауна як структурний елемент культур біогеоценозів
м. Донецька та прилеглих до нього зелених захисних зон: автореф. дис. на здобуття
наукового ступеня канд. біол. наук: 03.00.16 – екологія / Ю.О. Штірц; Дніпропетровський
націонал. університет. – Дніпропетровськ, 2004. – 19 с.
ЗМІНИ ЕКОЛОГІЧНОЇ СТРУКТУРИ КОМПЛЕКСІВ СОВКОПОДІБНИХ
(LEPIDOPTERA: NOCTUOIDEA) ПРИМІСЬКОЇ ЗОНИ М. ЖИТОМИР
Ковтун Т. І., к.с.-г.н., доцент
Постановка проблеми. Приміська зона м. Житомир характеризується наявністю,
так званих, напівприродних біотопів, що утворились внаслідок реформи
агропромислового комплексу, яка відбувається в Україні на протязі останніх десятиліть.
Результатом цієї реформи виявився процес вилучення значних ділянок землі з-під
сільськогосподарського користування на тлі зменшення майже в 3-5 разів обсягів
щорічних заходів із захисту рослин. Землі, що вийшли з-під сільськогосподарського
користування, є надзвичайно важливими та цікавими з точки зору вивчення їх
ентомофауни. значною та важливою складовою яких є надродина совкоподібні
(Noctuoidea).
Адже такі напівприродні біотопи знаходяться в процесі активної
трансформації.
Аналіз останніх досліджень. За результатами попередніх досліджень протягом
2011-2014 років була наведена еколого - фауністична характеристика совкоподібних
напівприродних біотопів приміської зони м. Житомира. Було відмічено, що видова
структура Noctuoidea досліджуваного району є достатньо збалансованою. Загальна
кількість виявлених видів (95) дає змогу говорити про значну видову різноманітність
Noctuoidea досліджуваного району, що є надзвичайно важливим фактором стабільності
даного ентомоценозу.[1] Крім того, були проаналізовані деякі параметри екологічної
структури популяцій совкоподібних (Noctuoidea) напівприродних біотопів приміської
зони м. Житомир: видовий склад та структура домінування. Аналіз видового складу
показує, що кількість виявлених видів значно переважає на ділянці, яка є прикладом
напівприродного біотопу. Також були розраховані індекс подібності ентомофауни (за
Серенсеном) та індекс домінування Бергера-Паркера для ентомофауни досліджуваних
ділянок. Показано, що домінуючі види є практично однаковими на обох ділянках та
становлять невелику частку загальної чисельності ентомоценозу ( 28,4% і 23,3%
відповідно).[2,3]
Метою досліджень було вивчення
особливостей екологічної структури
совкоподібних (Noctuoidea) напівприродних біотопів приміської зони м. Житомир.
Об’єктом досліджень були популяції совкоподібних (Noctuoidea) напівприродних
біотопів приміської зони м. Житомир.
Методика дослідження. Дослідження проводились в районі с. Березівка,
Житомирського району, Житомирської області. Були вибрані 2 дослідні ділянки,на яких
було обладнано постійні пункти обліку нічних метеликів за допомогою світлової пастки.
163

В якості джерела світла використовувались люмінесцентні лампи потужністю 100W. Збір
комах проводився 2 рази на місяць на кожній ділянці. Комах заморювали етилацетатом.
Визначення совкоподібних проводилось відповідно до загальноприйнятої міжнародної
систематики (Fibiger M., Hacker H.,2004).
Результати дослідження. Ділянка № 1 – це сільськогосподарські угіддя, на яких
вирощується переважно городина. Ділянка №2 з початку 2000-х років
не
використовується під посадку сільськогосподарських культур, на ній епізодично ведеться
викошування трави і випасання худоби. Таким чином, ділянка №1- це типовий агроценоз,
а ділянка №2 є прикладом напівприродного біотопу, де триває процес сукцесії.
Дослідження, що проводились протягом 2015 року, були направлені на уточнення
видового складу та продовження роботи по обліку чисельності популяцій совкоподібних
досліджуваних ділянок.
У результаті проведених досліджень 2012-2015 років було зібрано 856 екземплярів
комах, що належать до 111 видів совкоподібних, які за системою М. Фібігера та Г. Хакера
(Fibiger, Hacker, 2004) відносяться до 4 родин і 18 підродин. Таким чином,протягом
польового сезону 2015 року були виявлені представники 16 нових видів та 2 нових
підродин Pantheinae та Bryophilinae. Крім того, роботи , що проводились протягом 2015
року, були направлені на продовження вивчення відмінностей екологічної структури
популяцій совкоподібних дослідних ділянок №1 та №2. Був уточнений видовий склад
популяцій совкоподібних досліджуваних ділянок (табл.1).
Таблиця 1
Видовий склад популяцій совкоподібних досліджуваних ділянок
Родина

Підродина

Noctuinae
Acontinae
Cuculliinae
Heliothinae
Acronictinae
Eustrotiinae
Noctuidae
Plusiinae
Metoponiinae
Condicinae
Amphipyrinae
Dilobinae
Bryophilinae
Pantheinae
Notodontidae
Pygaerinae
Hypeninae
Erebidae
Erebinae
Scoliopteryginae
Nolidae
Chloephorinae
Всього
видів
Загальна
кількість
особин

Ділянка
№1
46
1
1
3
4
1
6
2
1
1
1
1
2
2
1
1

Кількість видів
ДомінуДілянка
вання, %
№2
62,2
61
1,35
1
1,35
1
4,05
2
5,4
3
1,35
8,1
5
1
2,7
1
1,35
1
1,35
1
1,35
1,35
2,7
2,7
1
2
1,35
1
1,35
-

74

81

484

372

164

Домінування, %
75,3
1,2
1,2
2,4
3,6
6,0
1,2
1,2
1,2
1,2
1,2
2,4
1,2
-

Як видно з таблиці 1, на ділянці №1, що зазнає більшого антропогенного
навантаження в порівнянні з ділянкою №2, спостерігається зниження кількості видів
приблизно на 9% на фоні збільшення чисельності досліджуваного ентомокомплексу
приблизно на 24%. Такі результати співпадають з даними, що наводяться в роботі
Winiarska Y. (1990) [4], в якій відмічалось,що із посиленням урбаністичного пресу
відбуваються зміни видового складу, чисельності, структури домінування. В комплексах
совок спостерігається зменшення числа видів приблизно на 30% при збереженні
домінуючої структури та 50%-му збільшенні чисельності таких комплексів.
Це свідчить про те, що процес сукцесії, що розпочався на ділянці №2, наближає її
до природного біотопу, в якому будь-які біоценози, в тому числі і ентомоценози,
набувають ознак стабільності.
Наступним етапом роботи було уточнення структури домінування в
ентомокомплексах Noctuoidea досліджуваних ділянок. Дані про це наведені в таблиці 2.
Кількість особин певного виду розраховувалась як середнє арифметичне значення
чисельності особин цього виду за 2013-2015 роки.
Як видно з таблиці 2, структура домінування є достатньо збалансованою на обох
ділянках. Домінуючі види становлять невелику частку загальної чисельності
ентомоценозу ( 9,5% і 8,9% відповідно). Крім того дані таблиці 2 свідчать про те, що
структура домінування зберігається однаковою на обох ділянках: 6 із 7 домінуючих видів
ділянки №1 є домінуючими і на ділянці №2.
Таблиця 2
Структура домінування в ентомокомплексах совкоподібних
досліджуваних ділянок

Вид
Совка оклична (Agrotis exclamationis L.)
Совка озима (Agrotis segetum [Denis&
Schiffermuller])
Совка гамма (Autographa gamma L.)
Совка смугаста бліда (Mythimna pallens L.)
Совка с-чорне (Xestia c-nigrum L.)
Совка наземна червоно-бура
(Hoplodrina blanda Denis & Schiffermüller)
Совка білокрайня (Ochropleura plecta L.)
Середньорічна кількість особин

Ділянка №1
КільДоміну
кість
вання,
особин
%
15,3
9,5

Ділянка №2
КільДоміну
кість
вання,
особин
%
7,3
5,9

8,0

4,9

4,3

3,5

4,6
7,0
11,0

2,8
4,3
6,8

11,0
10,0
7,0

8,9
8,1
5,6

7,6

4,7

-

-

10,6
161,3

6,6

8,.0
124,0

6,5

Висновки.
1. На ділянці №1, що зазнає більшого антропогенного навантаження в порівнянні з
ділянкою №2, спостерігається зниження кількості видів приблизно на 9% на фоні
збільшення чисельності досліджуваного ентомокомплексу приблизно на 24%.
2. Процес сукцесії, що розпочався на ділянці №2, наближає її до природного
біотопу, в якому будь-які біоценози, в тому числі і ентомоценози, набувають ознак
стабільності.
3. Структура домінування є достатньо збалансованою на обох ділянках. Домінуючі
види становлять невелику частку загальної чисельності ентомоценозу ( 9,5% і 8,9%
відповідно).
4. Структура домінування зберігається однаковою на обох ділянках: 6 із 7
домінуючих видів ділянки №1 є домінуючими і на ділянці №2.
165

Список використаних джерел
1. Ковтун Т. І. Особливості фауни совкоподібних (Noctuoidea) напівприродних
біотопів приміської зони м. Житомир/ Т. І. Ковтун // Вісник ЖНАЕУ. – 2013. - № 1(36),
т.1. – с. 49-54.
2. Ковтун Т. І. Особливості екологічної структури популяцій совкоподібних
(Noctuoidea) напівприродних біотопів приміської зони м. Житомир/ Т. І. Ковтун //
Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України. Львів: РВВ НЛТУ
України . - 2014. – Вип. 24.1. – с.108-113.
3. Ковтун Т. І. Деякі результати вивчення совкоподібних (Lepidoptera:Noctuoidea)
приміської зони м. Житомира / Т. І. Ковтун // Наукові читання – 2015. – Житомир: Вид-во
ЖНАЕУ , 2015. – Науково-теоретичний збірник « Науково - інноваційний інститут
екології та лісу». – С. 39-42.
4. Winiarska Y. Impakt of settlement pressure of communities of noctuid moths
(Lepidoptera,Noctuidae) in lindenoak-horn-beam forests on Mazovian Lowland // Fragm. Faun.
1990 – 34. № 1-5 – p.61-70.
ОСНОВНІ АСПЕКТИ ТЕХНОЛОГІЇ
ЛІСОВІДНОВЛЕННЯ НА ТОРФОВИХ ҐРУНТАХ В УМОВАХ
КОРАБЕЛЬНОГО ЛІСНИЦТВА ДП«ЖИТОМИРСЬКЕ ЛГ»
Левченко В. Б., Шульга І. В., к. с.- г. н., доценти
Постановка проблеми. Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється рівнем та
інтенсивністю антропогенного впливу на них зростаючим техногенним навантаженням,
що порушує природну стійкість і середовище-формуючі функції лісових екосистем. Лише
за останнє десятиріччя в Україні від промислових викидів загинуло 2,5 тис. га лісових
насаджень, радіаційного забруднення через аварію на ЧАЕС зазнали близько 3,5 млн. га
лісів. Щороку, потреба народного господарства України в деревині постійно зростає. При
цьому, лісо-рослинні ресурси в більшості регіонів країни залишаються незмінними, а
подекуди вони зменшуються. Невичерпність їх неможлива без своєчасного відновлення
деревостанів, що вирубуються в процесі проведення рубок догляду та головного
користування. Відновлення потребують також ділянки, на яких ліс загинув від стихійного
лиха (пожежа, вітровал, бурелом тощо) та порушені внаслідок антропогенної діяльності.
Поновлення лісу відбувається природним шляхом і штучно, внаслідок цілеспрямованих
дій людини.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Корабельне лісництво ДП
“Житомирське лісове господарство” розташовано в зоні Житомирського Полісся з
перевагою в лісових масивах соснових деревостанів і наявністю значних площ
перезволожених лісових масивів (перехідних та низових боліт). Значні ділянки
заболочених земель мають запаси торфу. Добування торфу для господарських цілей
призводить до того, що вироблені торфовища стають досить значною частиною
порушених земель, які значно відрізняються за своїми характеристиками і вимагають
дещо специфічних заходів щодо їх поновлення [1, 4]. Вироблені торфовища можуть бути
відновлені з метою подальшого лісогосподарського використання для створення водойм
або лісових культур сосни звичайної [1]. Напрям лісо-відновлювальних робіт здебільшого
залежить від способу добування торфу, товщини залишкового шару, гідрологічних
умов [2, 3].
Слід зазначити, що торфові виробки представляють собою специфічні ділянки
лісової місцевості, які характеризуються певною неоднорідністю характеру рельєфу,
наявністю залишкового шару торфу, безпосереднім виходом на денну поверхню
підстеляючих пісків, що обумовлює різноманітність водно-фізичних і хімічних показників
166

торфової виробки, навіть, в межах однієї виробки [2, 4]. Тим більше, торфова виробка
характеризується різким пониженням місцевості. Загальний нахил ділянки торфової
виробки з південного заходу на північний схід, тому для зниження перезволоження в
дощові періоди потрібно привести в належний стан осушувальні канали [1, 3].
Мета, завдання та методика досліджень. До теперішнього часу не достатньо
вивчено комплекс робіт по створенню лісових культур на торфових грунтах на прикладі
Корабельного лісництва, що в свою чергу передбачає заходи по вивченню природнокліматичних умов, дослідження фізичних, водних і хімічних властивостей торф’яників,
стану та фактичного характеру торфових розробок, вивчення будови рельєфу залишених
торфорозробок, аналізу динаміки вологості поверхневого шару на торфорозробках,
динаміки природного заростання торфових розробок, удосконалення технології
заліснення торфових розробок в умовах ДП «Житомирське ЛГ».
Природно-кліматичні умови району поширення торф’яників вивчались за
літературними джерелами та матеріалами лісовпорядкування. Даний район
характеризується середньорічною температурою в межах +7°С, річна кількість опадів
становить близько 600 мм, коефіцієнт зволоження - 1,4-1,5. Тут поширені переважно свіжі
та вологі бори й субори. Заболоченість території досить висока (понад 40% території
знаходиться в зоні перезволоження). Вологі бори займають біля 25% і вологі субори 15%.
Біля 20% складають сирі середньо-зволожені типи лісорослинних умов. Середній склад
насаджень 6С2Д1Вл1Б. В трав'яному покриві найбільш поширеними є брусниця, чорниця,
багно та інші види. Значення деяких фізичних та фізико-хімічних властивостей
торф'яників Корабельного лісництва ДП “Житомирське ЛГ” наведено в таблиці 1.
Таблиця 1.
Характеристика властивостей торф'яників
Корабельного лісництва ДП «Житомирське ЛГ»
Фізико-хімічні показники торфу
Продуктивна волога на глибині 0-100
см,
Щільність торфу
Щільність твердої фази
рНсольове
Гідролітична кислотність
Сума увібраних основ
Вміст азоту
Рухомий фосфор
Обмінний калій

Одиниці виміру

Значення

Мм

192

г/см3
г/см3
мг-екв. /100 г
мг-екв. /100 г
мг/100 г
мг/100 г
мг/100 г

0,16
1,24
4,3
10,7
9,0
30,4
6,8
3,0

Ефективне заліснення торф’яників можливе лише після детального їх обстеження і
виділення одно типових площ за категоріями лісорослинних умов. В результаті
обстеження було виявлено, що характер поверхні торфових розробок Корабельного
лісництва переважно має плоско-хвилястий характер, що за класифікацією Заснянського
П.С. відповідає низинним і перехідним болотам. Прокладені нівелірні ходи показали, що
мікрорельєф торфових розробок - це плоска поверхня з поступовим чергуванням
підвищених і понижених місць з наявністю в окремих місцях неглибоких западин або
блюдце подібних понижень.
На основі маршрутно-рекогносцирувального обстеження й аналізу профілів
виділено три категорії торфових розробок. Найбільш поширеними є торф'яники 2 - ї
категорії, які становлять більше 60% території лісництва.

167

Таблиця 2.
Загальна характеристика торфових розробок
Корабельного лісництва ДП “Житомирське ЛГ”
Категорія
Розробок

Тип
Площа,
лісо-рослинних
га
умов

1

8,8

А – В2-3

2

26,3

В2 – В3

3

7,6

В3 – В4

Загальна характеристика
ділянки
Порівняно підвищена
ділянка, місцями залишки
торфу до
15 см, ґрунтові води на
глибині 0,5-0,6 м
Плоско-хвиляста ділянка,
залишки торфу 10-20 см,
ґрунтові води на глибині 0,20,5 м, можливе короткочасне
затоплення
Пониження із залишковим
шаром торфу до 30 см,
періодично перезволожене

Запроектовані
Заходи

заліснення

заліснення

заліснення

Слід відмітити, що глибина залягання ґрунтових вод у великій мірі залежить від
стану торфорозробки. В місцях, де первинна осушувальна система яка була прокладена
для відведення води замулена чи зруйнована, зволоженість ділянок була вища ніж на
інших ділянках. Таким чином, умови дослідження були репрезентативними для всієї
території Корабельного лісництва.
Результати досліджень. Природне заростання торфових виробок проходить
нерівномірно і має певну динамічність. На свіжих торфорозробках (особливо на ділянках
3-ї категорії) росте рослинний покрив у вигляді рослин: іван-чай, кіпрей, місцями
зустрічаються осоти, ситник і польовиці, які слабо вкривають поверхню і вони не є
серйозною перешкодою для природного поновлення лісових порід. На двохрічних
торфорозробках трав'яний покрив більш густий, злаки і осоти починають утворювати
дернину. В травостої з'являються такі види як рогіз, хвощ та інші. Густота та видовий
склад травостою, окрім тривалості торфорозробки, обумовлюється ще й категорією
ділянки, про що свідчать дані таблиці 3.
Таблиця 3.
Характеристика видового складу природної рослинності
на торфорозробках в умовах Корабельного лісництва
Категорія
Ділянки

Ступінь покриття
поверхні,
%

Кількість видів,
шт.

1

12

10

2

45

22

3

75

50

Основні види
трав'янистої
рослинності
ястребинка, калерія,
булавоносець
іван-чай, ситник,
булавоносець, чорнобиль,
ястребинка
ситник, осоти, хвощ

Характер ґрунтових профілів дослідних ділянок 1-ї та 3-ї категорій близький між
собою, з тією лише різницею, що на ділянках 1-ї категорії відсутній торф, а на розробках
2-ї категорії, шар залишкового торфу має товщину до 20 см. Враховуючи, що під
168

заліснення плануються друга та третя ділянки, то для них і розроблялась технологія
лісовідновлення.
Вирощування лісових культур на розроблених торф’яниках передбачає комплекс
технологічних прийомів, який включають такі операції як: обробіток та удобрення ґрунту,
вапнування, садіння та догляд за культурами [1]. Перш за все необхідно провести
глибокий обробіток ґрунту із внесенням відповідних норм мінеральних добрив. Обробіток
ґрунту під лісові культури полягає в наданні йому відповідних властивостей, які в
комплексі створюють найбільш сприятливі умови для приживлення лісових культур і їх
росту. У процесі обробітку ґрунту йому надається відповідна структура, поліпшується
його аерація, водний режим, знищується небажана рослинність, активізується
життєдіяльність ґрунтової мікрофлори, що забезпечує активізацію мінералізації запасів
органічної речовини і накопичення необхідних для рослин мінеральних речовин у
доступній для їх засвоєння формі. Крім того, обробіток ґрунту створює умови для
кращого загортання кореневих систем садивного матеріалу. Системи і способи обробітку
ґрунту під лісові культури вибирають відповідно до категорії лісокультурної ділянки та
умов природної зони. На торфорозробках застосовують переважно частковий обробіток
ґрунту за допомогою фрез і дискових борін. Фрези добре розпушують ґрунт, чим
забезпечують найбільш сприятливі умови для росту лісових культур.
Враховуючи те, що торфові розробки мають кислу реакцію ґрунтового розчину,
необхідно провести вапнування для нейтралізації гідролітичної кислотності. Оскільки
згідно існуючих рекомендацій для заліснення було обрано лісові культури, які добре
переносять ґрунтову кислотність, то розрахункову норму вапна було зменшено на ¼, що
також здешевить вартість робіт з біологічного відновлення торфових розробок. На 23 га.
торфорозробок треба внести 139 т. вапна. Для зменшення витрат на вапнування
проектується внесення вапна смугами по поверхні ґрунту перед фрезерним обробітком.
Фреза МФ-0,9 добре перемішує залишковий торф з піском, що створює потрібні умови
для механізованої посадки лісових культур.
Торфові ґрунти містять значну кількість азоту (3% і більше), менше фосфору і
збіднені калієм та мікроелементами. Крім того, згідно наших рекогносціювальних
обстежень торфорозробок з'ясовано, що це в минулому низинні і перехідні болота,
зольність торфів яких досить висока і становить близько 25-35%. Таким чином, розробки
не потребують додаткового внесення азотних добрив. Тому для покращання поживного
режиму торфових розробок, пропонуємо внесення тільки фосфорних та калійних добрив
(Р60К90), а також мікродобрив, що містять мідь, молібден, бор.
Для збагачення земель, що відведені під лісові насадження органічною речовиною
слід проводити посів сидеральних культур в міжряддях лісових насаджень до зімкнення
крон. Перевагу слід віддавати люпину багаторічному (Lupinus polyphyllus), оскільки він
найменш вимогливий до ґрунтів і дає високі врожаї зеленої маси. Посів люпину
багаторічного здійснюємо після посадки саджанців і сіянців лісових культур на
лісотехнічних ділянках № 1 та № 2 відповідно (орієнтовно кінець квітня – початок
травня).
Основним методом лісокультурного розведення на даний час є лісопосадка.
Садивний матеріал, завезений на лісокультурну ділянку, потрібно негайно загорнути
землею, щоб запобігти навіть незначному висиханню коренів. Сіянці прикопують на
глибину, що становить 1/4 їх висоти. Найкраща пора для садіння або висівання 2 декада
березня. У цей період спостерігається найінтенсивніше коренеутворення. Корені
починають рости раніше, ніж надземна частина рослин, і продовжують рости протягом
весни і до початку літа [2]. Найбільш ефективним є механізована посадка сіянців та
саджанців з відкритою кореневою системою. У процесі механізованого садіння, корені
рослин щільно загортаються землею, не допускається загинання коренів у ґрунті,
утворення пустот біля них.
До лісокультурної ділянки № 1 віднесено ділянку торфової розробки 2-ї категорії.
169

Рослинний покрив на цій ділянці був майже відсутній, поверхня ділянки досить рівнинна.
За характером лісорослинних умов в перспективі сформується вологий субір В3.
Враховуючи вищевикладене і на основі загального аналізу природних умов та результатів
досліджень рекомендуються наступні лісокультурні прийоми на лісокультурній
ділянці № 1:
а) система культур: суцільні послідуючі культури на торфовій розробці без
природного поновлення;
б) тип і спосіб змішування: деревний кулісами для зменшення антагонізму між
сосною і березою;
в) склад лісових культур: 7СЗБ;
г) схема змішування і густота лісових культур:
С–С–С–С–С–Б–Б–Б
С–С–С–С–С–Б–Б–Б
С–С–С–С–С–Б–Б–Б
0,5 - 0,7
С–С–С–С–С–Б–Б–Б
2,5 - 2,5
Отже, загальна густота лісових культур: 7,2 тис. шт. на 1 га, в т.ч. сосни - 5 тис.,
берези - 2,2 тис;
д) метод і спосіб створення лісових культур: посадка механізована весною 2-х
річними сіянцями сосни звичайної та берези повислої з власного розсадника;
ж) система і спосіб підготовки ґрунту: частковий, смугами за допомогою фрези
МФ-0,9 для кращого перемішування залишкового шару торфу з материнською породою;
з) догляд за культурами в рядах (рихлення і прополка на протязі 4-х років).
У таблиці 4 наведена потреба садивного матеріалу для лісокультурної ділянки № 1.
Таблиця 4.
Розрахунок потреби і вартості посадкового матеріалу
для лісокультурної ділянки № 1

Деревні породи
сосна звичайна
береза повисла
Всього

Вік,
років
2
2
-

Потрібно,
тис. шт.
на 1 га

на всю
площу

5
2,2
7,2

117
51,5
168,5

Вартість,
грн.
за
на
1 тис.
всю
шт.
площу
26,0
3042,0
23,0
1184,5
4226,5

З метою застосування для посадки лісопосадочної машини, передбачається
використання 2-х річних сіянців як сосни, так і берези. Терміни весняної посадки дещо
пізніші, ніж на вирубці, тому, що торфова розробка більш зволожена і потрібне певне
просихання поверхні для забезпечення нормальної роботи механізмів на посадці. Тому
після викопування, садивний матеріал слід вкрити грунтом або соломою. Орієнтовний час
садіння - кінець квітня.
До лісокультурної ділянки № 2 віднесено понижену ділянку торфової розробки 3-ї
категорії, площею 9,8 га. Товщина залишкового торфу обумовлюється характером будови
мікрорельєфу, зокрема в пониженнях товща торфу більша і навпаки, хоча зовнішній
вигляд ділянки досить рівнинний. Ґрунтові води виходять майже на поверхню (влітку на
глибині 0,3 - 0,5 м). За характером лісорослинних умов це В3-4 з переходом в С3 - C4. З
врахуванням специфічності лісорослинних умов на цій ділянці проектують наступні
організаційно-технічні елементи лісо-поновлення:
170

а) система культур: суцільні послідуючі культури на торфовій виробці без
природного поновлення;
б) тип і спосіб змішування: деревний, кулісами (ряд ялини, ряд вільхи чорної);
в) склад лісових культур: 5Я5Влч.;
г) схема змішування і густота лісових культур:
Я – Вл – Я – Вл
Я – Вл – Я – Вл
0,7
Я – Вл – Я – Вл
2,5
Загальна густота лісових культур - 5,7 тис. на 1 га, в т.ч. ялини 2,85 і вільхи чорної
2,85 тис. шт.;
д) метод і спосіб створення лісових культур: посадка механізована весною 2-х
річними сіянцями ялини та однорічними сіянцями вільхи чорної;
ж) система і спосіб підготовки ґрунту: суцільний - оранка плугом ППН-40 на
глибину 45 см з послідуючим фрезеруванням смугами фрезою МФ-0,9 для перемішування
торфу з піском на глибину 20 см;
з) догляд за культурами механізований культиватором КЛБ-1,7 і ручний в рядках
посадки протягом 4-х років згідно розробленого графіку.
У таблиці 5 приведений розрахунок потреби садивного матеріалу і його вартості
для лісокультурної ділянки № 2.
Розрахунок загальної потреби садивного матеріалу і його вартості зроблено з
врахуванням збільшення потреби садивного матеріалу на 10% на випадок відпаду.
Технологія проведення робіт по створенню лісових культур аналогічна попередній
ділянці, і наводиться в таблиці 5.
Таблиця 5.
Розрахунок потреби і вартості садивного матеріалу
для лісокультурної ділянки № 2

Породи
Ялина
Звичайна
Вільха
Чорна
Всього

Вид
садивного Вік, років
матеріалу

Потрібно, тис. шт.
на
на 1 га
всю
площу

Вартість,грн.
за
на
1 тис.
всю
шт.
площу

саджанці

2

2,85

31,2

31,0

967,20

сіянці

2

2,85

31,2

25,0

780,0

-

-

5,7

62,4

-

1747,2

Догляд за насадженнями полягає у збереженні вологи за рахунок зменшення
випаровування з поверхні ґрунту, знищення бур'янів які конкурують з лісовою
рослинністю за поживні речовини і вологу, створення необхідної аерації верхніх шарів
ґрунту.
До агротехнічних доглядів належать: розпушування ґрунту в рядках з одночасним
знищенням бур’янів; обкошування культур вздовж посадкових рядків і в рядках.
Всього за перший рік проводять 5-6 доглядів, потім цей показник зменшують до
зімкнення крон. Надалі періодично вирубують кущі і екземпляри другорядних деревних
порід. План проведення доглядів за культурами наведений в таблиці 6.

171

Таблиця 6.
Графік проведення доглядів
за культурами на місцях заліснення торфорозробок

Роки після
посадки

травень

червень

липень

серпень

Вегетаційний період (декада)

1
2
3
4

3
-

2
-

1
2
3

2
-

Кількість
доглядів
в рядках
1
2
2
1

Технологічна собівартість створення лісових культур на ділянках бувших
торфорозробок, особливо 1-ї та 2-ї складає 31257,82 грн.
Висновки та перспективи подальших досліджень. Проаналізовано та
опрацьовано дані про можливість відновлення ділянок лісового фонду, що перебували під
торфорозробками в умовах Корабельного лісництва ДП “Житомирське лісове
господарство”. Запропоновано науково-обгрунтовані заходи по залісненню території після
закінчення добування торфу в умовах урочищ ДП “Житомирське ЛГ”. Рекомендовано
енерго та ресурсозберігаючу технологію по залісненню ділянок після проведення
торфорозробок. Оптимізовано породний склад та схеми змішування при залісненні
торф’яників, а також відновлення лісостану на територіях порушених внаслідок
антропогенної діяльності людини.
В подальшому планується сконцентрувати увагу на дослідженні та оптимізації
технології лісозахисту культур, створених на торфових землях, порушених внаслідок
антропогенної діяльності людини.
Список використаних джерел
1. Калінін М. І. Лісові культури і захисне лісорозведення. / М. І. Калінін // – Львів:
Світ, 1994. – 296 с.
2. Калиниченко М. П. Лесовосстановление на выробках. / М. П. Калиниченко – М.:
Лесная промышленность, 1983. – 325 с.
3. Сладковський Г. П. Веремеєнко С. І. Раціональне використання та охорона
земельних ресурсів. / Г. П. Сладковський, С. І. Веремеєнко. – Рівне: РДТУ, 1999. – 116 с.
4. Харченко Ю. В. Стан і динаміка лісового фонду Харківської області. / Ю. В.
Харченко // Лісівництво і агролісомеліорація. - 2005.- №8. – С. 47-55.
ЕКОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ДЕНДРОФЛОРИ
СТАРОВИННИХ ПАРКІВ ЖИТОМИРЩИНИ
Марков Ф. Ф., к.с.-г.н.
Постановка проблеми. В Україні загалом нараховується 88 парків-пам’яток
садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення та 414 – місцевого [7], із них на
Житомирщині – 5 парків-пам’яток загальнодержавного та 18 – місцевого значення.
У зв’язку з реконструктивними заходами, які проводилися владними структурами
колишнього СРСР, значна кількість парків у другій половині ХХ ст. зазнала суттєвих змін.
В основному роботи виконували без урахування особливостей їх планування. Як наслідок,
більшість із таких об’єктів утратили первинний ландшафтний вигляд. Присадибні
172

старовинні парки перетворювалися у парки культури та відпочинку. На їх територіях
встановлювали атракціони, створювали дитячі та спортивні майданчики тощо, які
порушили їх структуру.
Аналіз останніх досліджень. Дослідження історичних садово-паркових об’єктів
проводили Л. І. Рубцов [10], В. П. Кучерявий[8, 9], Н. Д. Успенська [11], Ю. О. Клименко
[4], С. І. Кузнецов [7], С. Б. Ковалевський [5], Р. Б. Дудин [2] та ін.
Сучасний стан парків-пам’яток садово-паркового мистецтва Житомирської області
залишається недостатньо дослідженим.
Мета, об’єкт та методика. Метою роботи є визначення та аналіз екологічної
структури дендрофлори старовинних парків Житомирської області.
Об’єктом дослідження є формування насаджень парків-пам’яток садово-паркового
мистецтва (ППСПМ).
Видовий склад дерев та кущів паркових насаджень з’ясовували методом
маршрутних обстежень. Вивчення екологічної структури видів дендрофлори парків
проводили за А. І. Колесніковим [6].
Для Вільхівського, Турчинівського та Червонського парків визначали зональний
тип лісорослинних умов за допомогою емпіричної формули Д. В. Воробйова [1]:
R
W  0  0,0286  T 0
(1),
T
де W – вологість клімату, R – сума опадів за теплий період, T0 – сума додатних
температур для оцінки кількості тепла.
Дослідними об’єктами обрано ППСПМ місцевого значення «Юліно», ім. МиклухоМаклая, Вільхівський, Коростишівський, Турчинівський та Червонський. Зазначені парки
закладені наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст. на основі розроблених закордонними
архітекторами проектів переважно ландшафтного планування.
Результати дослідження. Декоративні рослини, як й інші живі організми,
потребують для свого розвитку певних умов, без яких вони втрачають свої декоративні
якості або гинуть. Невідповідність умов зростання потребам рослин одразу проявляється у
їх зовнішньому вигляді. Рослини змінюють форму росту, колір та форму листків, кількість
квіток, інтенсивність їх забарвлення тощо [10].
Умови росту відбивалися як на функціональному устрої органів рослин, так і на їх
зовнішній формі. Тому габітус, властивий певному виду, доцільно розглядати як результат
тривалого пристосування рослин до певних умов існування, які склалися у процесі
історичного розвитку виду. Завдяки цьому зовнішні форми видів рослин добре
пристосовані до умов зростання [10].
Результати аналізу дендрофлори за вибагливістю її видів до вологи засвідчують,
що переважаючою групою рослин у насадженнях дослідних парків є мезофіти, які
потребують для свого розвитку помірного ґрунтово-повітряного зволоження, у результаті
чого нормально протікають процеси обміну речовин.
У табл. 1 наведений кількісний розподіл дендрофлори парків відповідно до умов
зволоження. Для кожного парку визначали кількість рослин певної групи та їх відсоток.
У кожному п