• Название:

    Ірен Роздобудько "Гра в пацьорки"

  • Размер: 0.58 Мб
  • Формат: PDF
  • или
  • Название: Гра в пацьорки
  • Автор: Ірен Роздобудько

Annotation
Пацьорки - дрібний різнокольоровий бісер. Ним можна вишити гарну картину, а можна розсипати по підлозі і ніколи не зібрати до купи.
Власне, все наше життя є гра в пацьорки. І від того, як ти використовуєш ці «дрібниці шиття», залежить, чи складуться вони у візерунок.
Ірен Роздобудько
Я Є!
ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
ХВIСТ
ОСIНЬ - ЦЕ Я
ШIСТНАДЦЯТЬ
БРИДКЕ ПАЦЯТКО
ЗАХВАТ I ВIТЕР
НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ
ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ
КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?
ПОЖАРТУВАЛИ…
РЕМОНТ
ПРОЗРIННЯ
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА
*
ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
IРОНIЯ ДОЛI-2
ПОТВОРКА
П'ЯТЬ ХВИЛИН
КОЛИСЬ ДАВНО…
ФАТАЛЬНА ЖIНКА
КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI
ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА
СОВА
ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ
Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ
ФОРМУЛИ КОХАННЯ
СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

Ірен Роздобудько
Гра в пацьорки

Я Є!
1

«…вона вистрибнула з темряви прямо пiд колеса мого лiмузина.
Нi, брешу. Лiмузина тодi у мене ще не було. Навiть не було ще такого поняття як «райдер», тобто перелiк всього, без чого твої
гастролi неможливi. Нинi у моєму перелiку умов вказана навiть чорна iкра i пляшка «Айс Вайн»…
Отже, лiмузина не було. Проте була «Волга», яку надало керiвництво мiста - чорний катафалк з протертим шкiряним сидiнням.
Зараз такi є хiба що в музеях.
Пiсля концерту ми чудово влаштувалися позаду вчотирьох: я, моя донька (тодi їй було десять) i зворушлива парочка геїв з бек-вокалу,
моїх найкращих друзiв. Це я точно пам'ятаю.
Нiби вчора було…
А от назву того мiстечка забула. Їх в моєму життi було безлiч. Надто багато, щоб запам'ятовувати назви. Як, власне, i було безлiч ось
таких провiнцiйних дуреп, готових зненацька кинутися пiд колеса.
Але чому я запам'ятала саме її?!
Ця картинка чiтко закарбувалась у пам'ятi: в мерехтливому свiтлi фар, прямо посеред дороги, розгублено розкинувши руки, стоїть
вона: чорнi штанцi «пiд шкiру» з дешевого цупкого атласу, такий же топ на тоненьких бретельках, неймовiрного вигляду i якостi дерев'янi
босонiжки-стукалки (тодi вони лише входили в моду) на височеннiй платформi - вершина майстерностi якогось мiсцевого теслi.
Повний несмак!
I бiла тека, судомно затиснута в руцi. Нi, не тека. Це був просто стосик паперу, який вона випустила з рук прямо на капот, злякавшись
виску гальм.
Папiрцi розлетiлись на всi боки. Один навiть затягло протягом в напiвпрочинене вiконце машини. Менi навiть здалося, що вона
навмисне осипала авто своїми папiрцями. Артдиректор Володя, що сидiв попереду, механiчним жестом зловив бумаженцiю, засмiявся i
тицьнув її менi пiд нiс:
- Поглянь, ще одна божевiльна освiдчується тобi у вiчному коханнi!
Водiй засигналив.
I дiвчисько, як наполохана кицька, вiдстрибнула вбiк. Краєм ока я встигла помiтити, як вона збирає свої папiрцi по кущах…
Проїхали!
Я страшенно втомилася вiд концертiв, втомилася продиратися крiзь спiтнiлий натовп прихильникiв, що крутилися довкола мене, мов
зграя хижих птахiв, готових вiдiрвати бодай клапоть сукнi, а насправдi - виклювати печiнку й очi, розiрвати на шматки селезiнку, нирки i
серце. Втомилася вiд незатишних готельних номерiв i вiд задушливого аромату квiтiв, якi встеляли днище автiвки.
Ноги - на трояндах! Хiба не про це ти мрiяла колись?…
Я машинально глянула в папiрець…
…за пiвнiч вiкна - вхiд,
куди пролiг безтямний шлях,
позбавлений покою…
там, де скуштуєш славного напою,
щоб не впiзнати анi добрих, анi злих…
I трохи нижче:
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…
Зрозумiло, знову тексти.
Безкiнечна кiлькiсть римованих рядкiв, якими мене осипали в кожнiй провiнцiйнiй дiрi! Молоде дарування! Я склала з папiрця лiтачок i
випустила у вiкно навздогiн iншим.
Маячня.
Суцiльна маячня.
А скiльки їх iще буде таких-от папiрцiв з нотами або текстами!
I цих спiтнiлих вiд хвилювання долоньок, якi разом з букетом намагаються сунути до рук i свою «нетлєнку».
Дивно, що я все-таки запам'ятала її - у вузьких штанцях у таку спеку! Що за дива пiдсвiдомостi?
I дивно, що нинi, коли чергова нiч навалилась на груди, мов величезний ньюфаундленд, пам'ять видала саме цi кадри кiнохронiки. Тодi
я була… Як там у Пушкiна: «Онєгiн, я тодi, здається, була весела й молода»?…
Я i зараз ще молода.
Нi, не так: без цього невблаганного «ще»!
Я - молода.
Я - сповнена сил.
Я - кохана. (Тут, власне, варто б розсмiятися!). Нi, мене дiйсно любить публiка. Але чому менi так сумно?…
Як там було, в тому папiрцi?
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…

«Як самотнiй лiхтар…» Пам'ятаю цю самотнiсть! Це коли тобi, негарнiй i неладнiй, з нотною текою у руках, навздогiн кричить дворова
шпана: «Агов, спiвачко з погорiлого театру!», i кидають в бiлий сарафанчик перезрiлий помiдор.
А скiльки потiм їх було. Цих помiдорних пострiлiв, цих бурих плям на бiлому пiр'ї? Аж доки сама не стала злою, i пiшла лише вгору i
вперед. Лише вгору i вперед.
Вона б так не змогла, ця провiнцiйна дурепа. Iнакше ще тодi кинулася б пiд колеса мого авто, зупинила б цей бiсовий «катафалк»,
постукала б у вiкно - нахабно i самовпевнено. Закричала б на все горло: «Я - є!!»
I хто знає, можливо, я б i взяла її з собою. Витрусила б з цього паршивого мiстечка, мов iз запилюженого мiшка.
Нi. Це їй не пiд силу. На таке була здатна лише я. Коли менi довкола торочили: «Ти - нiщо!», а я усiм тiлом, усiм своїм єством
пробивала будь-якi вiкна i, спльовуючи кров, вперто кричала, стиснувши до болю зуби: «Я - є!»
А де ти тепер, провiнцiйна дурепо в штанцях «пiд шкiру»? Агов?!
Заспокоїлася. Вариш борщi або лiпиш вареники. Закочуєш пiд кришку огiрки. Сто вареникiв за зиму. I сто слоїкiв з огiрками влiтку. А
все, що тобi було потрiбно, це, зцiпивши зуби, закричати цю просту фразу: «Я - є!»
Я розумiю, це важко.
Адже тодi б довелося доводити це щоденно. Все життя.
Вибач…
Ти, певно, здивувалася, коли б знала, що через таку прiрву рокiв я згадала саме тебе. В цю нiч, що лежить на грудях, як кошлатий злий
ньюфаундленд…»

2

«…я вистрибнула прямо пiд колеса її автiвки.
Цю мить я запам'ятала на все життя. Три днi її перебування у нашому мiстечку були дивом, святом, промiнцем свiтла на темному
горищi. Так буває: один промiнець, який пробивається крiзь дiрку в даху, наповнює темний простiр золотим танцем тисячi порошинок.
Багато разiв, здершись на горище нашої триповерхiвки, я спостерiгала цей золотий танок мiкроскопiчних частинок.
Усi три вечори я провела у почтi її столичних фанiв, уже зранку обкурених смердючою травою i накачаних дешевим теплим пивом, яке
продавалося у нас на кожному кроцi. Разом з ними я ночувала пiд балконом її готельного номера. I менi не було соромно.
Нi, божевiльною фанаткою я не була. Я взагалi не розумiла, як можна, забувши честь i гiднiсть, бiгати за столичною знаменитiстю.
«Не сотвори собi кумира!» - було моїм девiзом ще тодi, в сiмнадцять. Але її приїзд в наше розмите спекою i загальною задухою мiстечко
все перевернув догори дриґом!
Посеред безкiнечної сiростi марiонеток, що стрибали на екранах телевiзора, вона була єдиною, хто мiг би мене зрозумiти.
У сiмнадцять ми шукаємо розумiння майже так само несамовито, як i кохання. Але, якщо любов може статися з будь-яким
хлопчиськом, то розумiння - це святе. Його треба шукати десь ТАМ, в захмарнiй височинi, в архангела Гавриїла чи ж у «духа АхматовоїГоренко», яких викликаєш у рiздвяну нiч…
Решта - до дiдька!
Дiстати квиток на ЇЇ концерт було нереально. Тiльки обранi, як-от наш головний редактор газети, мали омрiяний клаптик синього
папiрця з датою, часом i мiсцем.
Цей клаптик кур'єр багатотиражки власноруч доставив з кас спортивного комплексу i поклав на стiл начальству.
I я, нещасна секретарка, що маячила над головою шефа в очiкуваннi пiдпису пiд купою документiв, майже знепритомнiла, задихнулась
вiд неможливостi мати такий же жалюгiдний, нiкчемний, крихiтний i такий доленосний квиток.
Я мовчки крутила хвостом, пускала слину i щомитi непритомнiла, поглядаючи на це щастя, яке нiколи не належатиме менi.
Але… «Нiколи нiчого не проси у сильних свiту сього!» - стримувала себе цитатою з улюбленого роману. А її продовження - «…самi
прийдуть i самi запропонують» - в цiй ситуацiї було нереальним, навiть якби я була самим Михайлом Афанасiйовичем.
Але всю магiю слiв великого письменника я збагнула тодi, коли в закапелок за шафою, де було моє мiсце, в другiй половинi дня
зазирнув Сан Санич i сказав, простягаючи менi квиток:
- Подумаєш, кiшка руда приїхала i все мiсто на вухах! Дурдом якийсь. Я Зикiну поважаю… А ти молода, сходи, розвiйся…
…Увечерi я одягла свiй найкращий одяг: шикарнi атласнi брючки i моднючi босонiжки на височезнiй дерев'янiй платформi. До речi,
загогулистi вiзерунки на них я зробила власноруч розпеченим цвяхом, i сама вкрила всю поверхню смердючим меблевим лаком. Щоб
було не гiрше, нiж «фiрмА»! I зiбрала всi свої «безсмертi творiння» на той випадок, якщо раптом менi вдасться пробитися за лаштунки.
У 109-му ряду спортивного комплексу я, звiсно, не сидiла.
А дзуськи!
Я примостилася на пiдлозi пiд самою сценою, в колi її обкурених фанiв, з якими зрiднилася за ночi, проведенi пiд вiкнами готелю. I
мiлiцiя нас не чiпала: не було нiякого сенсу.
Зайвий клопiт ганяти вiтер.
Як вона спiвала!! Все моє коротеньке життя летiло слiдом за її хриплуватим голосом. У збудженому мозку проносились тисячi картин i
мiльйон переконань, що моє життя не зведеться на пси! Що я iсную, як абсолютно осiбна людська одиниця, що не пропаду в тонах пiску,
не перемiшаюся з ним, що мої слова, якi викрикую в подушку i записую в стонадцятий нотатник ще знадобляться. I ВОНА донесе їх до таких
як я. Тих, у кого в очах завжди, - навiть в запилюженiй млявiй провiнцiї! - плюскотить море, а в скуйовдженому волоссi ночує вiтер.
Я шепотiла за нею слова пiсень, i вони (цi слова!) менi категорично не подобалися! Я можу краще! Я знаю, що потрiбна їй так само, як
i вона менi…
Потiм була купа мала, вир, стовпотворiння. Снаряди букетiв летiли їй прямо в голову. Вона ледве дiсталася машини, яку я подумки
охрестила лiмузином. Вона забарикадувалася в нiй, як в акварiумi.
I я зрозумiла: це кiнець. Я бiльше нiколи не побачу її. I нiколи нiчого не зможу сказати. I що я - мала провiнцiйна дурепа.
Авто вiд'їхало. За ним, мов навiжена, помчала публiка. Пiддавшись масовому психозу, я кинулась крiзь сквер i вистрибнула якраз на
поворотi пiд колеса автiвки. Ну i що? Яскрава пляма свiтла рiзонула по очах, завищали гальма. Свiтло фар ослiпило i освiтило мене всю з вiдкритим ротом, з розкинутими руками. I я зрозумiла, як жахливо виглядаю в цих iдiотських штанцях в таку спеку, патлата, скуйовджена,
розпашiла, з шаленими очима i не менш шаленим бажанням заявити про себе не лише їй, а й усьому свiтовi! З божевiльним, диким

бажанням сiмнадцяти рокiв…
Папiрцi випали з мої рук прямо на капот. I розлетiлись по всiй
дорозi. Жах! Я кинулась збирати їх по придорожнiх кущах. I зрозумiла: мене немає! Я - нiщо. Просто кумедна провiнцiйна дурепа.
Свято юностi закiнчилось.
Наступного дня я як завжди вийшла на роботу в свiй закуток за шафою. А перед тим пiшла до перукарнi i пiдстриглась. Дуже коротко. I
дуже негарно…»

*

…У готелi холодно. Добре, що я вибрала номер з невеличкою кухонькою, де можна приготувати каву таку як люблю. Без банки доброї
кави я взагалi нiкуди не виїжджаю. Навiть сюди, до Америки, бо тут важко знайти нормальну каву. Я занурююсь в теплий кашемiровий
плед i лягаю на диван в обнiмку з телефоном.
Набираю номер.
На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так
само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.
- Про що ви хочете поговорити? - питає вона безбарвним голосом. - Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…
- Про життя i смерть, - iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю:
- А ще про те, як… одного разу вистрибнула пiд колеса вашого авто.
Пауза.
Пауза затягується…
I менi здається, що життя - лише гра в пацьорки.
Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi - не шкодуватиму.
Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.
Несподiвано вона питає:
- А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?
- Нi! - чесно зiзнаюсь я.
- Тодi приходь - навчу тебе! - каже вона.
I ми смiємося.
А потiм вона додає:
- «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою - одна…» - здається, так?

*

…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою
навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно
припасованими дошками.
Але це нiчого.
Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити
його i, видихаючи, промовити: «Я - є!»

ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
Художницi Катеринi Штанко
присвячую…
Ася хотiла оцiнити картину.
Вона завжди була не впевнена в собi. А тепер ще бiльше. Їй була необхiдна оцiнка збоку. Вона знала, хто це може зробити посправжньому, без лестощiв i реверансiв i зателефонувала Варгасу.
Вiн був чи не єдиним майстром, що мiг сказати правду.
Але Варгас мешкав за чотири години їзди вiд столицi, й Ася, загорнувши картину в полотно, зазбиралася в дорогу.
У розмовi Варгас сказав, що на неї чекає сюрприз - збiговисько друзiв, яких Ася не бачила з часу закiнчення «художки», та мiсцевої
елiти на чолi з сестрами Куманськими.
I Ася поїхала у пiднесеному настрою.
Прибула в мiсто Варгаса о четвертiй, побродила старовинними вулицями, бо зустрiч в майстернi була призначена на шосту, а йти туди
ранiше Асi здавалося незручно.
Але вона все одно прийшла першою рiвно о шостiй.
Майстерня вчителя була простора i заставлена полотнами. В нiй пахло фарбами, тютюном i кавою. За годину сюди почали сходитись
тi, кого Ася знала i любила, хоча зустрiчалися не часто, а з деякими i зовсiм не бачились по кiлька рокiв, адже у кожного були свої справи,
проблеми, трiумфи i трагедiї.
Люди заходили, виставляли з пакетiв пляшки, розкладали продукти, гомонiли, i стара майстерня поступово наповнювалась
атмосферою приязнi. Асю обiймали, розпитували. Вона вiдповiдала коротко, сповнена цiкавостi до iнших.
Вона взагалi була мовчазною.
Сестри Куманськi затримувались.
Свiдомо чи несвiдомо, та на них чекали як на свято. Їхнi iмена були на устах.
Варгас пiдвiв Асю до полотен, якi висiли на стiнi на «почесному» мiсцi, i сказав, що їх написали неземнi жiнки.
Картини нiби свiтилися зсередини. Здебiльшого на них були дiти i янголи, що гралися на хмарках повiтряними кульками, птахи з
людськими очима i червоними нiжками в чобiтках, розшитих перлами, ведмедики та зайцi в мережаних фартушках i капелюшках, дощi з
цукерок.
Поглянувши на цi картини хотiлося плакати, смiятися, розповiдати iсторiї з власного дитинства, любити маму i пробачати батьку.
Асю дiйсно душили сльози - вiд свiтла i потужних хвиль нiжностi, щастя, добра, якi випромiнювали картини. Ася ще бiльше нiяковiла i
замикалася в собi, розумiючи, що привезений на оцiнку малюнок може так i пролежати в кутку пiд вiшалкою, загорнутий в полотно i
замкнений в пластикову теку.
На сестер чекали…
I це очiкування кидало на обличчя присутнiх вiдлиск комети, яка наближалася, але її ще не було видно на небосхилi.
Нарештi…
Це сталося саме нарештi - миттєво, несподiвано, свiжо, мов весняний дощ, не зважаючи на те, що очiкування, розмови, розповiдi
сягнули апогею. I ось в цьому наелектризованому апогеї НАРЕШТI все i сталося.
В очах Асi це виглядало так.
Мелодiйний дзвiн китайських пiдвiсок в передпокої. Скрип дверей, аромат парфумiв («Нiна Рiччi» та «Ейфорiя»), i на середину
майстернi впурхнула, здiймаючи вихор золотого пилку… блакитна пташка, що нiби вилетiла зi свого полотна. Пташка з людськими очима,
на високих пiдборах, з мереживним волоссям, з янголом на правому плечi…
Вона розкинула руки, покрутилася на однiй нозi, здiймаючи разом iз золотистим пилком вихор почуттiв i пелюсткову заметiль радостi, i
проспiвала дзвiнким голосом (хоча слово «дзвiнким» надто грубе для тiєї мелодiї, що злiтала з її вуст):
- Я летiла! Там дощ! I зiрки висять - величезнi, мов яблука!!! Я навiть схиляла голову, щоб не зачепитись! Яке це щастя!!! Як я вас
люблю!!!
Вiд цього голосу також хотiлося розплакатись, як i вiд тих чистих, прозорих, зiтканих з невагомого павутиння, полотен.
Але не встигла розвiятися насолода вiд цiєї митi, як настала iнша. Адже з порогу зазвучала ще одна мелодiя. I якщо першу можна було
порiвняти iз дзвоном, то друга наповнила майстерню звуками скрипочки.
Ще одна пташка - друга з сестер, зодягнута у рожеве, вступила зi своєю партiєю:
- Люблю, люблю, люблю!!! Налийте менi вина! Я хочу пити сьогоднi за цей дощ, за вас! Ми є! Ми будемо! I це прекрасно!
I закрутилося.
Пили, гомонiли, читали вiршi…
Нiби досi життя на цiй планетi не iснувало.
Ася дивилася на сестер i вiдчувала свою нiкчемнiсть, сiрiсть, безмовнiсть, невмiння пiдхопити розмову змiстовною цитатою. Але рiч
була навiть не в цьому. Вiд сестер пашiло благополуччям. Тим благополуччям, яке дається вiд народження i запрограмовано триває до
старостi. Хоча люди вишуканi i творчi, налаштованi на гостре сприйняття реальностi свiту i боротьби з ним, усiляко пручаються цьому
даному згори благополуччю. Сестри боролися, театралiзуючи i гiперболiзуючи кожну свою розповiдь, кожний тост, кожну iнтонацiю i все,
про що вони говорили, виглядало значуще-трагiчним, важливим, неперевершено справжнiм. Таким, пiсля якого зависали паузи, якi
завершувалися вигуками захвату i розчулення.
Одна iз сестер, iнтонуючи кожне слово, розповiла про вчорашню зустрiч в магазинi з бабцею, що просила на хлiб… Друга - про свiй
сон, сповнений мiстичного змiсту.
Пауза…
Зiтхання…
Тост…
I раптом захоплена загальною магiєю цих iнтонацiй та розповiдей, зачарована, приголомшена Ася вiдчула… нi з чим не порiвняний
дискомфорт. Якесь неспiвпадiння з тою любов'ю, яку вiдчувала вона. Розчулена музикою спiлкування, вона всiма фiбрами вiдчула кiлька,

а можливо лише одну (!) фальшиву ноту, яка псувала, зводила нанiвець всю гармонiю тiєї музики i того свiтла, яке несли присутнiм сестри.
Вона окинула поглядом гостей, щоб знайти пiдтвердження своїй крамольнiй думцi, адже не могло бути, щоби цю ноту не почув хоча б
хтось.
Але погляди чоловiкiв випромiнювали лише щире захоплення цими банальними побутовими iсторiйками, нiби в них крилося бiблiйне
одкровення.
I Ася зiщулилась вiд цiєї ноти, ще бiльше замкнулася в собi, мiркуючи про те, що нiколи не навчиться говорити так значуще про
незначнi речi. А ще вiдчула злiсть до себе за свою неправоту, грiшнiсть i навiть деяку пiдступнiсть, адже сестри дивились на неї приязно.
Навiть сказали, що багато чули про неї, i вважають, що вона «з їхньої зграї«.
Одна iз сестер навiть проказала замовляння Мауглi з тою ж iнтонованою поважнiстю: «Ми з тобою однiєї кровi - ти i я!».
А друга пiдбадьорила тостом про «досягнення успiху, який обов'язково прийде i до неї!».
Ася знову вiдчула страшенний сором за цю високу пафосну iнтонацiю, адже їй завжди здавалося, що люди мають говорити спокiйно,
не театрально, уникаючи високих слiв, i… до болi в щелепах була далека вiд будь-якого благополуччя. I тому через безлiч об'єктивних
причин не могла бути «однiєї кровi» з тими, хто завжди мав дах над головою, надiйний тил - люблячих батькiв i чоловiкiв, що обожнюють
тебе тiльки за те, що ти iснуєш.
З жахом приймаючи черговий комплiмент i посмiхаючись (вважаючи цю посмiшку найпiдлiшим вчинком свого життя!), Ася згадала, що
в юностi часто билася саме з такими рафiнованими дiвчатками, якi НIКОЛИ не перешивали материну спiдницю, щоб було в чому пiти на
шкiльну вечiрку, їх НIКОЛИ не хапали за розпущене волосся вчителi, не кидали об стiну з вереском: «Тут школа, а не будинок розпусти!», i
вони НIКОЛИ не харчувалися на 10 копiйок на день: хлiб, гiрчиця i чай. Але якi чомусь тягнулися саме до неї, нiби розчиняли свiй сироп
крихтою її солi…
Варгас сказав, що всi зiбралися тут заради зустрiчi з Асею, але це було не так. I вiд цього Асi було нiяково за те, що вона приїхала
сюди, за свою мовчазнiсть, за те, що їй соромно розповiдати про себе, хоча цих розповiдей нiхто вiд неї i не очiкував.
Близько одинадцятої вона почала збиратися на електричку.
Сестри зупиняли її i слiдом за ними присутнiсть Асi - саме тодi, коли вона почала прощатися, - помiтили iншi, переключившись,
загомонiли: «як ти», «де ти», «чим займаєшся»…
Але Ася вже стояла в коридорi i, посмiхаючись, махала руками, роздавала повiтрянi поцiлунки, вiдчувала себе штучною,
ненатуральною i знову сто разiв грiшною, адже ця штучнiсть ламала її зсередини: «Все ОК!», «Я чудово вiдпочила з вами!», «Дякую», «У
мене? Та так… живу якось…».
Коли поцiлунки i побажання закiнчилися, i всi повернулись до столу, за яким знову залунали голоси сестер Куманських, Ася, вже стоячи
бiля дверей майстернi, нарештi наважилась витягти з теки картину i, соромлячись, тицьнула в руки колишньому вчителю.
- Глянеш? - запитала вона i додала, не сподiваючись, що вiн почує, адже погляд Варгаса вже блукав там, де за столом знову лилася
мелодiя нiжних голосiв. - Я тобi вiрю…
Варгас розгорнув полотно. На картинi розмiром А-3 був… уламок Венецiї.
Варгас мовчав, роздивляючись грубi, як шматки живої плотi, мазки…
- Що ти хочеш почути? - нарештi хрипло промовив вiн.
- Її хочуть купити… - нерiшуче сказала Ася. - I я не знаю…
- Хто? - перебив вiн.
- Iталiйцi…
- Звiсно… iталiйцi… - невизначено сказав вiн, не вiдриваючи погляду вiд живої Венецiї, яку тримав у руках, i додав пiсля довгої паузи:
- Не шкода?
- Шкода, - пiдтвердила Ася. - Але… I замовкла.
Адже все, про що вона шалено хотiла розповiсти йому сьогоднi, було надто реальним, не вартим загального настрою зустрiчi з
«неземним дивом». Про те, що…
- Тодi бери не менше «п'ятерика», - сказав Варгас.
- «П'ятерика» - чого?
- Тисяч «зелених»… - посмiхнувся вiн. - Це дорога робота. Ти стала майстром…
I раптом вiн вiдчув жаль через те, що вона йде.
Прикро i… полегшено, нiби з небосхилу весняного саду, наповненого щебетом i свiтлом, зникає грозова хмара, яка таїлась, нi чим
себе не виказуючи, i могла б несподiвано поглинути цей сад з усiма його принадами - знищити легкiсть, прозорiсть, невимушенiсть,
грайливiсть, муркотiння, шепоти, спiви пташок, iгри дiтей з янголами, карамельний присмак, ведмедикiв, зайцiв, мереживнi вiзерунки…
- Дякую. Тримаймося! - сказала Ася, цiлуючи його в бороду i зачиняючи за собою дверi першою, щоб вiн не мiг визирнути за нею i
помiтити, як вона поволi розслаблює обличчя вiд сьогоднiшньої посмiшки, що приклеїлась до нього.
Вона вийшла на вулицю.
У нiч.
У дощову весняну нiч.
I пiшла до вокзалу.
А поки йшла, думала, думала…
Про життя. Про своє, i взагалi.
Про свою iдiотську вдачу - завжди вiдступати в тiнь, ховатися, зникати з поля зору, коли тобi кажуть: «Ви можете будь-якi дверi
вiдчиняти одним поштовхом ноги!».
Про те, що якби вона це вмiла, то дочекавшись паузи у безкiнечному потоцi слiв, могла б розповiсти, як…
Як її розшукала стара жiнка-iталiйка, дружина директора музею в Римi, як приїжджав сам директор i як, нарештi, пiсля довгих «чаїв» у її
майстернi, всучив їй чек на п'ятдесят тисяч за одну лише картину. За цей уламок своєї батькiвщини, написаної чужинкою з вперто
зцiпленими устами i зосередженим поглядом сiрих очей.
Про свою недавню виставку в Парижi…
А, зрештою, про найголовнiше - що вона щаслива. Як може бути щасливим справжнiй художник, що пройшов усе життя уздовж i
впоперек, i бачив його таким, яке воно є - без купюр, без рожевих окулярiв, але з великою мовчазною любов'ю, яка проявляється не в
словах - у вчинках, а ще - у фарбах.
Можливо, якщо б вона «розiйшлася не на жарт», сказала б i парочку чисто жiночих сентенцiй про французькi парфуми, про своє нове
авто, про акторiв i полiтикiв, якi телефонують з проханням продати хоча б ескiзи…

I про те, що все це не має для неї жодного значення. I що вона завжди почуватиметься невпевнено, щоб йти далi, не зупиняючись…
I що «однiєї кровi» вона може бути лише з природою - з цiєю весняною нiччю, з вiтром i дощем, з землею i травою, з собаками, що нинi
йшли за нею до самого вокзалу.
I з тими, хто почувається так само, як i вона…
…Ася сiла в потяг i вiдчула, що хоче їсти.
Пiшла до вагону-ресторану i замовила собi солоне i гiрке.
Солоне - оселедець.
Гiрке - гiрчицю.
Пiд здивованим поглядом офiцiанта намастила шматок оселедця гiрчицею.
З почуття спротиву, яке завжди рухало її життям: завжди робити так, як нiхто! А ще тому, щоб звiльнитися вiд присмаку мармеладу в
ротi i горлi.
Вона проковтнула цю ядучу сумiш i нарештi вiдчула себе по-справжньому щасливою.

ХВIСТ
Я лежу на найвиднiшому i найтеплiшому мiсцi - на великому каменi. Десь поблизу виграє море i тануть в розпеченому пiску прохолоднi
кiнчики хвиль. I шиплять, закипаючи бiлоснiжними бурунами.
Нарештi все позаду: колючий холод зими, пронизливi голки весняного вiтру уперемiж з незмитим дощами брудним пилом, вперте
очiкування тепла, свiтла, запахiв i ось такого тихого лiтнього дня на березi моря.
Найбiльше я люблю лежати ось так: на круглому гладкому каменi, вiдчуваючи його гарячу поверхню, нiжитись у цьому теплi,
дослухатися до потойбiчних звукiв, що долинають з його осердя.
У кожного каменя свiй голос, своя тисячолiтня iсторiя.
Я люблю камiння - сухе i гаряче.
А от моря не люблю! Його розмова надто швидка, метушлива. Не встигне проспiвати свою пiсню одна хвиля, як її одразу накриває
друга, але i їй не наговоритися, не розповiсти всього, що знає.
Море - пiвденний ринок, де нiхто нiкого не чує.
Я не створена для моря, хоча моє тiло схоже на хвилю i таке ж прохолодне. I так само вмiє уникати простягнутих рук, як i хвиля.
Спробуй, упiймай…
А скiльки було цих простягнутих рук долонькою вниз!
Багатьом здається, що варто лише скласти долоню «ковшиком», набратися терпiння, а потiм, у потрiбну мить, зробити рiзкий рух i хоп! - накриєш рукою своє вертке щастя, притиснеш до землi.
А що далi?
Можна заспиртувати його у слоїку. I час вiд часу показувати гостям, сентиментально згадуючи, як все сталося мiж вами одного тихого
лiтнього вечора на березi моря…
А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! - короткий порух жадiбної руки.
Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.
З боку здається, що я сплю.
Хвилi заколисують мене.
Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не
щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».
Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони - безiменнi експонати в колекцiї щастя?
Я лежу на виднотi.
Мене важко не помiтити.
Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.
Я знаю: скоро мене помiтять.
Мене просто неможливо не помiтити!
Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською
сiллю, силою i трохи тютюном.
«А, може, нехай буде, як буде? - раптом думаю я. - Нехай ця рука, яка рiзниця?…»
А що потiм?
Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.
Багато разiв я бачила такi погляди iнших…
Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову
блискавку…
Камiнь порожнiй.
У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.
Кiнчик хвоста - це дрiбниця.
Вiдросте…

ОСIНЬ - ЦЕ Я
- Знову цей дощ! - волає слухавка. - Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш
все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах - ти лише поглянь - суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!
Так вона може причитати годинами.
Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi - ближче до вiкна, щоб на
власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…
…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану
вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби
потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.
Дощi - мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.
Я нiколи не ношу iз собою парасольки!
А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата.
Варто лише вмiти читати!
- Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! - жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її
плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.
Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.
- Не верзи дурниць! - каже вона. - Ти завжди щось вигадуєш.
Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:
«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.
Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд
одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»
- А пiдпис? - несподiвано серйозно питає вона.
- Це не обов'язково, - вiдповiдаю. - Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…
- У смужку?
- Нi. Ту, що одягала на випускний…
- Ну… - зiтхає вона. - Певно я в неї вже не влiзу…
У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.
- Влiзеш обов'язково… - кажу я.
Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.
Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.
- Це був вiн! - божевiльним голосом кричить слухавка. - I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася,
все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!
Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»
Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.
Адже осiнь - це я…

ШIСТНАДЦЯТЬ
- Ох, дiвки! - видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. - Ось
виповниться нам по шiстнадцять - розквiтнемо!
До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у
мене також…
Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на
добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.
- Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! - бiдкалася вона. - А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся!
Негайно!!!
- Та ти що? - заспокоювала я. - Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi - чорнi, глибокi…
Менi б такi очi…
- Збожеволiла? - заперечувала Лiлечка. - Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я - потвора
та ще й недомiрок…
- Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! - переконувала я.
- Маленький собака - завжди цуценя? - уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.
- Ти висока, тому i струнка… - зiтхала подруга.
- Нема чому заздрити, - заперечувала я. - У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.
- Дурненька ти… - пiдводила риску Лiлечка.
- Це ти дурненька, - вiдповiдала я.
Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном,
густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.
I все ж таки заповiтної межi - шiстнадцяти рокiв - чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi
нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.
У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому
галасливому святi життя.
Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми
влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще,
нiж зовсiм нiчого!
За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i
ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).
- Ну, що? - єхидно спитала я. - Розквiтаєш?
- Ага, - незворушно вiдповiла вона. - До мене вчора на вулицi причепився хлопець…
Я ледь не задихнулась:
- Ну i?…
- Завтра йдемо в кiно! - гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його
звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне - старший аж на п'ять рокiв.
До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…
Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже
цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.
Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до
ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього
ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…
Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально
спалювала цiкавiсть.
Якось разу вона сказала:
- Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…
Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.
Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i,
крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.
I раптом я помiтила Лiлечку.
Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.
Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i
пiшла назад.
Я хотiла гукнути її, але передумала.
Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:
- Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!
I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.
А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на
допомогу доброї феї.

БРИДКЕ ПАЦЯТКО
Я лягаю i прокидаюсь з однiєю думкою: жах! Менi навiть не треба дивитись в дзеркало, я i без того знаю: жах i страхiття!
Перше - очi. Ну що це за очi! Свiтлi, майже прозорi, як у пацятка. Я вичитала в якомусь журналi, що очi виглядатимуть виразнiше, якщо
пiдстригти вiї. Пiдстригла. I що? Нiякого ефекту. Тепер нема що фарбувати.
Друге - нiс. Не нiс, а ґудзик якийсь! До того ж вiсiм (я пiдрахувала) веснянок якраз на перенiссi! Виводила. Жодний крем не
допомагає. Терла одеколоном, вiдбiлювала огiрками та соком з цибулi. I нiчого. Сидять, як сидiли.
Ну не випалювати ж їх! Тодi вiд носа точно нiчого не залишиться.
Вiн у мене i так крихiтний. Мов свинячий. Все правильно: пацятко i в Африцi пацятко! Але прикро-о-о…
По-третє, по-четверте i по-десяте: брови, губи, волосся…
Я вже мовчу про талiю i стегна! Мене абсолютно нiчого не влаштовує. Я така жи-и-и-ирна. Жах! Ми з дiвчатами тiльки про це i
говоримо. Вимiрюємо сантиметром, у кого скiльки в талiї i в стегнах i просто божеволiємо. Ну, не виходить 45 i 55, як у Кейт Мосс!
Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!
Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я
потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»
Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!
А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»
Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»
О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!
Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) - пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на
дорогах: всi витрiщаються! Шкiра - фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю.
Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка - маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття
пiдiйде.
А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.
Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.
Я коли до взуттєвого бутику заходжу - пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду - нiби менi тут нiчого
не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.
Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi
тiла!
…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все
зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована
свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе - раз плюнути! Думаю: чому я не така?
Хто винен? Навiщо я взагалi на свiт народилася? Я хiба про це просила?!
Проревiла пiвночi.
Уранцi очi червонi! А менi ж сьогоднi треба вирiшити, кого нарештi обрати - Сашка, Михайла чи Вадика. А як обирати з такою
зовнiшнiстю?
Я взагалi не розумiю: вони знущаються чи що? Сашко навiть Оксанку покинув. Через мене. А Мишко той зовсiм… Прокидаюсь одного
разу, а пiд балконом на асфальтi напис - лiтери в мiй зрiст: «Галко, ти найкраща!»
Жах!
От Вадик…
Вадик найчеснiший з усiх. Вiн прямо каже: «Ти - чудо!».
«Чудо-юдо? Жаховисько тобто?», - уточнюю я.
«Певно що так, - вiдповiдає. - Чи довго ти мене будеш мучити?!»
Нiби я якась фатальна красуня.
Нi, менi з моїми зовнiшнiми даними обирати не доводиться…
Нехай вже буде так, як є.
…А ще кажуть, що треба про майбутню професiю думати, про кар'єру, виховувати в собi дiловi якостi, мови вивчати. Вчу. Виховую.
Думаю. Щоб батькiв не засмучувати. Адже їм здається, що це найголовнiше в життi. А менi так не здається. Я б просто хотiла прокидатися
щасливою. Ось просто так: прокинувся й одразу посмiшка на все обличчя. Але це не означає, що ти одружена з мiльйонером. Зовсiм нi!
Ми вчора про це з дiвчатами говорили. Оксанка прямо сказала: хочу замiж за багатого (певно, на зло Сашковi!). Ну, гадаю, в неї це
вийде. В Оксанки волосся руде i ноги довшi за мої. I талiя не 58, як у мене, а 55. Хоча я впевнена, що вона живiт втягнула, коли мiрялись.
А я так думаю: краще я сама мiльйонеркою стану. Замiж за багатого - це нудно. Потiм все одно буде: «Подай, принеси!»
Словом, якщо не бути менi Шерон Стоун, то хоч вивчитися треба. Буду займатися. Сiла. Але дзеркало перед собою поставила.
Навiщо? Щоб на дискотеку не втекти!
Дуже допомагає: як набридне англiйську вчити, одразу зиркну в люстро. I засмучуюсь, звiсно. Проте розумiю: яка дискотека? Моя
доля - сидiти i зубрити.
…Який дивний сьогоднi день!
От гадаю: дзвонити чи не дзвонити.
Одне слово, йду я вчора вулицею, зустрiчаю Оксанку. «Ой, - каже вона. - А я якраз до тебе! Пам'ятаєш, як ми на танець живота
ходили? Я зараз кастинг пройшла, серiал новий знiмають. Молодiжний. Там ще дiвчата потрiбнi, такi, щоб танцювали добре. Пiдеш?»
Я їй одразу все i розповiла - i про свої очi, i про брови, i про талiю, i стегна не забула. Яке ще кiно?!
Але Оксанка i мертвого умовить. Умовила, звiсно.
Довелося зранку пiти. Подруга все ж таки.
А тепер ось лежу в темрявi. Мiсяць у вiкно заглядає, а я думаю: що це за жарти такi? Що робити? Кому вiрити?
…Отож прийшла я на той кастинг заради Оксанки. Викликали мене за списком на подiум, змусили пройтися туди-сюди, потiм якийсь
капелюх на голову напнули i почали фотографувати. А потiм режисер i каже: «Супер. Ви нам пiдходите. Будете грати!» «Як це - грати? питаю. - Я ж потанцювати в масовцi прийшла». «Прийшли в масовку, а я вас обрав на роль! - безапеляцiйно каже вiн i аж сердиться. - Не

сперечайтесь. У вас чудовi данi! I темперамент є. I дикцiя».
Оксанка, звiсно, набурмосилась.
А режисер дав менi вiзитiвку, щоб я передзвонила, як вирiшу.
Ось лежу i думаю: телефонувати чи нi.
Мама на радощах уже всiх подруг обдзвонила. «Ну, я ж казала, що ти у мене красуня!»
А менi раптом так неприємно стало. Згадала, як мене подiумом водили. Як кобилу по ярмарку. I як знизу дивилися усi. Там був один
такий… помiчник режисера. Все волосся розчiсував, на гребiнець дмухав i пiдморгував.
Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.
I не шкодую.
Певно, навчилася, думаю.
Чого? Ну, ось цього - любити себе…

ЗАХВАТ I ВIТЕР
…Її звали ЛУна. Саме ЛУна, з наголосом на першому складi, бо вона була «дiвчинкою». А ще тому, що саме так звали конячку
вiдважної Луїзи Пойндекстер з роману «Вершник без голови», який менi на нiч читала бабуся.
ЛУну менi подарували на десятирiччя. Мама вжахнулася, мовляв, навiщо ЦЕ такiй дорослiй дiвчинцi?! Але анi тодi, анi тепер нiщо не
йшло у порiвняння з тим захватом, що охопив мене вiд такого подарунка.
Захват i вiтер - ось чим стала для мене ЛУна.
Я стрибала в сiдло i мчала прерiями, а за мною нiсся табун диких мустангiв i, звичайно ж, слiдом летiв на допомогу рятiвник вiдважний дикун з нетутешнiм iменем Морiс Джеральд.
Сповнена почуттями, я на все горло волала рядки з якогось вiршика:
Плюшевые мишки, зайцы, погремушки Дарят детям с елки разные игрушки!!!
- Ти що, з глузду з'їхала? - сварилась мати.
Але варто було їй пiти до кухнi, як я знову опинялася в сiдлi, i як ненормальна кричала про плюшевих ведмедикiв i зайцiв, запитуючи в
бабусi, як далi, в тому вiршику i чий вiн… Бабуся невпевнено вiдповiдала, що це явно не Маршак i не Чуковський, але далi про сумне, бо
вiршик не дитячий. I продовжувала в'язати шкарпетки.
Я не хотiла про сумне. Лише про захват i вiтер!
…У ЛУни була пряма, густа, бiлоснiжна грива i довгий нейлоновий хвiст, що iскрився у променях сонця. Я вiдносила її до стайнi i нiжно
обтирала клаптиком оксамиту лискучi боки, видовжену мордочку з великими карими очима.
Я занурювалась обличчям в її гриву i шепотiла на вухо про те, що ми ще поскачемо до таємничого озера Чад, i я наллю їй справжньої
джерельної води.
Боки ЛУни дрiбно тремтiли пiд моїми пальцями, нiздрi роздувалися, i вона довiрливо трусила вухами, розумiючи, що все так i буде…
А потiм… Не завтра i не пiслязавтра, а далеко-далеко ПОТIМ ЛУна зникла з мого життя. А разом з нею - захват i вiтер.
А я, порившись в книгах, знайшла продовження того вiршика:
…и, состарясь, дети до смерти, без толку
все на белом свете ищут эту елку.
Где жар-птица в клетке, золотые слитки, где висит на елке счастье их на нитке…
Я шукала ЛУну.
Або хоч щось подiбне на неї. Адже мiй син щозими клав пiд подушку лист до святого Миколая. I в ньому завжди було одне й те ж:
«Дорогий святий Миколаю! Дуже тебе прошу, подаруй менi коня. Адже ковзани i трансформери в мене вже є…»
У магазинах продавалося все - i плюшевi ведмедики, i зайцi…
Але це в нього теж було. А менi хотiлося подарувати сину захват i вiтер.
I тодi менi порадили з'їздити у передмiстя, може там у глушинi ще продається те, що менi треба.
…ЛУну я впiзнала одразу. Вона стояла одна, вкрита пилом, у найвiддаленiшому кутку меблевого (чомусь саме меблевого!) магазину.
Я гладила її шовкову гривку i вiдчувала, як пiд пальцями оживають її гострi оксамитовi вушка, як наповнюються свiтлом великi карi очi.
- Хороша конячка! Берiть, не пошкодуєте. Один мiсцевий дивак робить їх ось вже двадцятий рiк. Остання лишилась… - умовляв мене
продавець.
Вiн не знав, що мене не треба вмовляти.
Додому я дiсталася останньою електричкою. Син вже спав. З-пiд його подушки стирчав черговий лист: «Дорогий святий Миколаю…».
Мати сплеснула у долонi:
- Ти нiяк не вгамуєшся! Хлопцю десятий рiк!!
Але хiба я винна, що так довго шукала?
Я притисла палець до вуст: «Тс-с-с…» - i пiшла до своєї кiмнати. Завтра святий Миколай нарештi виконає заповiтне бажання. А поки
що…
ЛУна дивилась на мене вологими очима: «Коли ж ми поскачемо до озера Чад?!» Вона була трошки вища за ту мою ЛУну i трошки
грубша, але все одно - дуже-дуже гарна.
Я обережно сiла в сiдло.
Захват i вiтер!
Вони були тут, зi мною!!
Виявляється, вони не зникли з мого життя. Моє волосся розвiвалося на вiтрi, ковбойський капелюх з'їхав на потилицю, позаду
наростав гул тисячi копит, попереду - безодня i голос Морiса Джеральда: «Стрибай! Ти зможеш!!»
I ЛУна, моя вiрна ЛУна, стрибнула. I полетiла над безоднею.
Над мiстом.
Над свiтом.
Я вдячно поплескала її по лискучому боцi - вiн ще невловимо тремтiв. Чи це тремтiли мої пальцi? Я обняла ЛУну за шию i сказала, що
завтра у неї буде новий вершник, з яким вони обов'язково поскачуть до озера Чад…

НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ
«Як чудово бути молоденькою i дурненькою!» - крутиться у головi чиясь фраза. Хто це сказав? Коли?
Бiлий тополиний пух повiльно кружляє за вiкном, здається, що це снiг… А пам'ять вiдносить тебе у спогади двадцятирiчної давнини,
туди, де плюскоче море. В запахи галасливого пiвденного мiстечка з пiстрявими парасольками на пляжi, пiд якими сидять панi
бальзакiвського вiку у грайливих барвистих шортах. Ти сiмнадцятилiтня бiжиш повз них, на ходу пiдкидаєш в повiтря хлiбнi кульки, їх теж на
ходу, тобто на льоту, пiдхоплюють тлустi чайки. I ти голосно смiєшся, не зважаючи на цих панi. Краєм вуха чуєш: «Як чудово бути
молоденькою i дурненькою!». Звiсно, старою i розумною бути набагато нуднiше, подумки огризаєшся, не пiдозрюючи, що це
звичайнiсiнька заздрiсть. До твого непристойно голосного смiху, до прозорого сарафана, до розпашiлого обличчя, на якому жодного
грама косметики. Це - молодiсть.
А дурiсть…
Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за
випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.
Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете
прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.
А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя - воно таке. Тече собi, як мед, затягує - не виборсатись, не
злетiти.
Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки
дiйде.
I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш
зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»
Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.
Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».
Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.
Де вона ця троянда?
…Як добре бути молоденькою i дурненькою!
Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i…
вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.
Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути - буде крихiтна перукарня.
Ось платан.
Ось перукарня.
Навiть вивiска збереглась - «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…
Стоп, дорогенька! А тепер - стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на
головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)
Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш
довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I
запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»
Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.
Жити в столицi.
Писати науковi працi.
Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,
щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала
на очах, почувалася малою i нiкчемною.
Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз,
прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв - двадцять п'ять, тридцять?
Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже
в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.
Треба запитати.
З пiд'їзду виходить старенька, вона має знати все. I старенька
iз задоволенням зупиняється, обтирає рота кiнцем хустки, її очi спалахують цiкавiстю - дуже хочеться погомонiти. I ти дiзнаєшся, що
твiй хлопчик-»ботанiк» живе тут, як i ранiше, що покинув iнститут, поїхав на Пiвнiч, «там великi грошi заробив!», повернувся з дружиною, з
якою розлучився, запив, взявся за розум, одружився вдруге - «i все було нормально, як у людей», перехворiв пiсля аварiї на заводi,
працював слюсарем, кондуктором, теслею, нинi прибирає пляжi - «там бiльше подають!» Квiти? Якi квiти, дитинко? Пропаща душа. А от
дiтки в нього гарнi. Хлопчик Вовка i дiвчинка… I вона називає твоє iм'я…
«Твоїм iменем я назву найгарнiшу троянду. Я повезу її на виставку, i мене запитають: що це за назва? А я вiдповiм, що так звуть мого
янгола, мого чарiвного птаха, мого найрiднiшого друга, зрадити якого важче, нiж здiйснити самогубство!«
Ти опускаєшся на лаву. «Дiвчино, вам погано? - питає молоденька матуся i додає: -Даруйте…», подумки зрозумiвши, що ти давно i
глибоко не дiвчина.
Ти сидиш на лавi довго. Бачиш, як вiд моря до будинку непевною ходою йде чоловiк з хусткою на головi, краї якої зав'язанi чотирма
«рiжками». У руцi моток чорного шлангу i сiтка з помiдорами. В нього борода i кругле черевце.
«Господи, нехай омине. Зроби так, аби це був не вiн!» - шепочеш ти, опускаючи очi.
…Чоловiк проходить повз тебе i зникає в своєму пiд'їздi.

ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ
Воно, мов перший снiг наприкiнцi листопада, ще не затоптаний нiчиїми ногами, або, як перша трава наприкiнцi березня, що ледь
помiтна на ще вкритiй памороззю землi.
До нього треба добре пiдготуватися, щоб зустрiти у всеозброєнностi. Наприклад, потренуватися цiлуватися на… помiдорах. Вони
м'якi i червонi, мов вуста, принаймнi так рекомендувала одна з досвiдчених однокласниць. Ти тренувалась. I думала: «Ну коли вже, коли
воно прийде, це перше кохання?!» Адже, кажуть, що воно обов'язково має бути! Як же без нього!
I ось воно надходить. Точнiше - вiн. Йому теж п'ятнадцять (плюс-мiнус - тут можливi варiанти).
Вiн вчиться в паралельному класi, або живе по сусiдству, або товаришує з твоїми друзями. Можливо, вiн набагато старший i вже
навчається у вишi чи працює. Байдуже. Головне, що ти слухаєш його, зачаївши подих, а в серцi ворушиться їжачок iз золотими голками - i
боляче, i лоскотно i так гарно-прегарно…
Це ж перше кохання, про яке ти так довго мрiяла! Ще з дитинства, коли дивилась «Анжелiку - маркiзу ангелiв», ну, там, де вона пригадуєш? - лежить в сiнi i дихає, мов навiжена, - груди ходуном ходять, ти так не вмiєш, але потiм, коли воно прийде - навчишся не гiрше.
I ось воно прийшло! Яке щастя!
Ти ще не знаєш, що воно прийде i… пiде. Адже воно не може iнакше!
Саме тому, його i назвали - першим. А все, що буде з тобою далi, то вже поза нумерацiєю…
…Я не вiдповiдала його вподобанням! Зовсiм. Анi крапельки! Це було зрозумiло по тому, як вiн часто натякав, що рокiв за двадцять
я перетворюсь на «пампушку» - надто пишну i неосяжну для його рук, що надто висока, а йому подобаються низенькi…
Але першу частину цього зауваження я пропускала повз вуха, бо головним було те, що найближчi двадцять рокiв вiн усе ж таки планує
бути поруч!
I вiн дiйсно вiд цього не вiдмовлявся, адже для нього я також була першим коханням, яке i «зле», i «слiпе», але таке напруженоромантичне, адже - «на все життя» i «до могили»!
Намагаючись вгодити його смаку, я старанно худла, морила себе дiєтами, припинила носити височеннi «платформи» i пiдстриглась
«пiд хлопчика», щоб виглядати зворушливо.
У перший день знайомства (це було зовсiм випадково, на якiйсь вечiрцi, яку влаштувала моя подруга, коли її батьки поїхали на
вiдпочинок), вiн просто посеред швидкого танцю вхопив мене за руку i, затягнувши у вiльний вiд парочок куток - на кухню, шепотiв: «Не
щезай! Тiльки не щезай!»
За тиждень вiн попросив у мене маленьку фотку i сказав: «Похвастаюсь в училищi!»
Через мiсяць вiн скептично оглядав мене, зодягнуту в новi джинси: «Тобi варто схуднути…»
Ще через тиждень я чекала на нього майже всю нiч в пiд'їздi, трусячись вiд страху i холоду. А дочекавшись, сказала: «Я тебе люблю».
I вiн розгублено промовчав.
А я пiшла додому на другий кiнець мiста. Йшла i думала, що життя скiнчилося…
…Я сиджу на кухнi у своєї давньої подруги, яку не бачила рокiв п'ятнадцять. На тiй самiй, де - «не щезай!»…
- До речi, - раптом каже вона. - Пам'ятаєш своє перше? Вiн так само живе поруч, у сусiднiй квартирi. Зараз має зайти - вiддати
стольник.
Скiльки разiв пiсля того, як я вирiшила вижити i викреслити з пам'ятi ту жахливу сцену в пiд'їздi, малювала у своїй уявi цю випадкову
легку зустрiч. Ось вона, я - вродлива i молода (байдуже, скiльки промине рокiв!), струнка (даремно боявся!), успiшна i дiлова (вiн був
упевнений, що моя доля - кухня!), в надзвичайному (зiрки Голлiвуду вiдпочивають!) бiлому костюмi, подзенькую ключами вiд власного
авто… I ось вiн: добряче пiдтоптаний типчик невизначеного вiку, з «пивним» животиком, що ледь вмiщується пiд картатою сорочкою…
Я закурюю довжелезну сигарету i, витримавши довгу паузу, аби вiн мiг парочку разiв ковтнути повiтря i не задихнутись вiд захвату,
кажу йому, випускаючи дим рiвним колечком: «Як смiшно: колись, здається, я тебе любила…». I ця невимушена фраза мене нi до чого не
зобов'язує i навiть не хвилює, i зовсiм нiчого не означає, крiм того, що я - вродлива, молода, в бiлому костюмi, ну i т. п.
На менi зараз дiйсно бiлий костюм. I сигарети з собою. Довгi такi - дим в очi пускати. Лунає дзвiнок. Подруга йде вiдчиняти. Але,
дiдько! - чому я так хвилююся?
Чому перетворююсь на те гидке каченя, що вночi стояло у пiд'їздi?!
На незграбне, недолуге каченя з пишними формами i шаленим бажанням любити - раз i на все життя?!
«Але ж тепер ти розумiєш, - кажу я собi, - що життя не закiнчується разом з першим коханням? Це лише репетицiя до справжнiх
почуттiв!»
«Нi фiга собi репетицiя! - промовляє з вiдстанi рокiв «каченя». - Ти, певно, забула, як збиралася померти у розквiтi лiт, а потiм
вирiшила вискочити замiж за першого-лiпшого. А цим першим-лiпшим виявився мафiозi мiсцевого масштабу, що ледь не посадив тебе «на
голку»! Ти забула, як закинула вступ до iнституту, балансувала на краю прiрви, кидалася з вогню в полум'я. Аби лише твiй хлопчисько
збагнув, що нiхто i нiколи не кохатиме його так вiрно, як ти, i що ти зробиш усе можливе i неможливе, аби вiн був щасливим! Як готова була
стояти з вiялом бiля його голови, щоб жодна муха не сiла на миле чоло? Забула?!»
«Який жах! - дивуюсь я. - Невже таке було?»
«Ще б пак! - продовжує ворушити пам'ять кляте «каченя». - Просто тодi ти не вмiла хитрувати i прораховувати десять ходiв
наперед…»
«Це була хвороба, - кажу я. - Багато галасу з нiчого…»
Адже вiн i був «нiщо»: звичайнiсiнький хлопчисько, що не прочитав жодної книжки. Ми були рiзнi. Як добре, що все вчасно скiнчилося.
…З коридору чути голос подруги: «Пiди, поглянь, кого до нас вiтром занесло!»
I поки лунають кроки в коридорi, я вiдчуваю, що мить трiумфу настала - я саме така, якою хотiла бути багато рокiв тому.
Цiкаво, а як виглядає вiн?…
…I я несподiвано ловлю себе на думцi, що менi це зовсiм нецiкаво! Зовсiм. Анi крапельки!
У першого кохання завжди юне обличчя. Який зв'язок мiж ним, чиїмось «пивним» черевцем i картатою сорочкою? I взагалi, весь цей
мотлох дорослих i досвiдчених?
Вони iронiзують, вони посмiюються над самими собою, згадують, «якi кумеднi були в нього вуха» чи як «вона весь час одягала
светри навиворiт».
I полегшено зiтхають, що ця хвороба проминула, що вони одужали i що знайшли свою половину. I нi про що не шкодують…

I все ж таки як добре, що ти було, перше кохання!
З чим порiвняти тебе? Як описати цi безсоннi ночi з вранiшнiми синцями пiд очима, цi навiженi переходи вiд смiху до слiз, цей трепет i
жах, цi незрозумiлi вигуки - «Не щезай!», «Назавжди!», «Я - як ти!».
А цi виряджання на перше побачення!
Коли перевернуто весь гардероб - i нiчого одягти!
У хiд iде матусина перука з жахливого штучного волосся; подруга з iншого кiнця мiста мчить до тебе з модельними «лодочками»
старшої сестри i тою блузкою, в якiй ти «ну, викапана Мерелiн Монро!».
Ага. I жовта перука дуже доречна. Яка ще Мерелiн - Олег Попов!
Iстерика.
Бабуся термiново пiдкорочує джинсову спiдницю. Ти рiжеш ножицями футболку майже до грудей, щоб вiдкрити живiт.
I, нарештi, резюме молодшого брата, що повернувся з прогулянки: «Ну i страховисько!».
Знову iстерика.
Побачення не буде!!!
А це цiлодобове чергування бiля телефону: подзвонить - не подзвонить?!
Подзвонив!
Свiт перевертається, кожне слово, кожен жест набуває особливого змiсту.
«Як ти до мене ставишся?…» У вiдповiдь загадкова посмiшка.
Що криється за нею - питання життя i смертi.
«Вiн при цьому поглянув тобi у вiчi?» - «екзаменує«подруга. «Як саме поглянув?», «А ти йому що?», «А вiн тобi?», «Поцiлувались?»,
«Як саме - з язиком чи без?».
О, Господи…
А потiм - прiрва.
Адже неможливо весь час жити пiд напругою 220 вольт. Першим не витримує вiн. Йому подобаються дiвчата низенькi, бiлявки, вiн
натякає, що йому треба як слiд висипатися, що батько починає вести не дуже приємнi розмови про те, що у нього до матусi було двадцять
п'ять подiбних подружок, до того ж друзi скаржаться, бо зовсiм їх закинув - а це ж святе!
I що, може, краще зустрiнемось рокiв за п'ять чи десять, коли все буде зрозумiлiше, по-дорослому.
I все-таки, як добре, що ти було, перше кохання. I добре, що пiшло, тихо чи грюкнувши дверима. Не має значення…
…Сусiд проходить на кухню.
Вiн веселий i галасливий. Урочисто вiддає позичений стольник i з цiкавiстю оглядає мене. I не квапиться йти.
Вiн наспiвує якусь ресторанну пiсеньку, щось про «ах, какая женщина!» i грайливо замовляє чай - не можна ж пiти одразу, коли тут
такий магнiт i таке нове поле для його чоловiчої дiяльностi. У бiлому костюмi!
Йому конче треба дiзнатися, як мене звуть…
Я посмiхаюсь, ламаю в попiльницi недокурену довгу сигарету i кажу:
- Колись ми вже знайомились. Але це не має значення…

КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?
…На менi були шкiльнi туфлi з перетинкою на круглому ґудзику - зовсiм дитячi, грубi колготи (такi тепер не носять навiть у дитсадку) i
кумедний в'язаний капелюшок. Я приїхала подавати документи в один з твоїх закладiв, хоча всi мої думки були не з тобою, а там, звiдки я
приїхала, адже там мене не любили.
I я хотiла померти подалi вiд дому.
У тобi.
А документи були лише приводом поблукати твоїми вуличками i пошукати небезпечних пригод.
I ти одразу зрозумiв це. I повiв на Володимирську гiрку, не зважаючи на мої дитячi туфлi i вовнянi колготи в огидний «рубчик» (О!
Щойно спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофiлом?!).
Ти налив менi повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, i я подумала: цiкаво, який у нього
вираз обличчя? Певно, вiдсторонено-урочистий i байдужий…
Був холодний квiтень. Портвейн хлюпнувся вниз, аж до пiдошов моїх шкiльних туфель, i вмить пiдступив до горла, а потiм я почула
дзвiн. Я нiколи не чула дзвонiв у мiстi i тому вирiшила, що ця музика звучить в моїй головi. Хоча це були дзвони Софiйського собору.
Потiм ти водив мене кругами. Назва однiєї вулицi була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармiйська»…
Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарештi знайшов зручне мiсце, десь в нетрях твоїх ще на той час iснуючих комуналок,
несподiвано сказав: «З тобою щось не так… Не розумiю… Але щось не так…» i наказав негайно тiкати звiдси.
Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш - заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив поджентльменськи.
Але я не втекла…
Я взагалi не люблю задкувати, коли рiшення прийнято…

*

Ми нiколи не шукали одне одного. Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я вiдвозила документи, але бiльше не пригощав
червоно-чорним портвейном. А я поки що вирiшила не помирати.
Тепер ти був для мене архiпелагом. Менi здавалося, що кожна станцiя метро - це столиця острова, з усiх бокiв оточеного водою. Я
виходила на кожнiй, робила кола i знову поверталася пiд воду - в особливий запах, напiвтемряву i прохолоду метро. Всi, хто приїжджає
сюди, полюбляють кататися на ескалаторах - на цьому восьмому дивi свiту туди-сюди, i спостерiгають, як назустрiч пiдiймаються чи
спускаються тисячi людей з однаковим виразом обличчя.
Певно, я гаяла час…
Ти спробував дати менi шанс i звернувся з iншою пропозицiєю: «Дiвчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблi Вiрського?» I тут же
запропонував у ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирськiй. Чомусь ти весь час
намагався звести мене на ту кручу…
Хотiв скинути? Чому?
Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.
I ти це вiдчував.
I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для
мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…
Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в
крихке старовинне камiння.
Тепер я чула твої дзвони…
I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.
Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.

*

Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi
на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей
зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…
Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i
не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас
вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити
тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що,
мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.
Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…
Як я могла пробачити таке?
Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який
сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.

*

Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу
екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi - так як має бути, коли ще немає любовi,
але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).
Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.
Ланцюжки вогнiв нарештi приводили туди, куди не можливо дiйти без любовi. Я почала чути, як ти дихаєш i чим пахнеш. А мої нiчнi
квiти, без яких я себе не уявляла, за словами Ерiха Марiї Ремарка, «пахли крадiжкою» i фарбами, i березовими бруньками, i мокрим
асфальтом, i кавою, яку чомусь продавали в лазнi на Малiй Житомирськiй…
Я навiть змирилася зi страшною металевою тiткою, що здiймає щит i меч над мостом Патона, i думала, що якби мiй дiдусь багато
рокiв тому, перепливаючи в тому мiсцi Днiпро, побачив таку залiзну жiнку, вiн би, певно, дуже здивувався…
Ти обертався до мене зi священним скреготом, спроквола, i майже сам того не бажаючи. Адже ось так, навпомацки торкаючись
долонями твоїх мурiв, я - можливо i випадково! - натрапила на потаємний, ледь помiтний важiль, i ти важко заворушився, струшуючи з себе
тисячолiтню пилюку. Ти повернувся i прочинив дверi.
I я побачила там все, про що читала в книжках i про що гугнявив екскурсовод.
Твоя красу, твою велич, потаємнi ходи у твоєму тiлi.
Я не знала, чим засвiдчити свою вдячнiсть за цю скороминущу причетнiсть до цих таємниць. I… купила два помаранчi на Бессарабцi
(тодi їх можна було придбати лише там!). I стара сива ворона, що сидiла на деревi бiля Чорторийського озера, з подивом спостерiгала, як
я роблю «жертвоприношення» - закопую їх у землю. Певно, тодi менi здавалося, що тобi не вистачає лише апельсинових садiв… (Я не
була на тому мiсцi, на Чорториї, який нинi називається парком Дружби народiв - рокiв п'ятнадцять - так менi легше уявити, що посеред
верболозу ростуть два розкiшнi апельсиновi дерева…)

*

У мене завжди було дивне вiдчуття: нiби я спустилася на твою землю з повiтряної кулi. До того вона розгойдувалася пiдi мною,
намагаючись струсити небажану мешканку - i от я ухопилась за канат, яким була зав'язана її пуповина, i почала досить вправно спускатися,
хоча з фiзкультури мала трiйку.
А коли зiстрибнула, одразу вiдчула, що пiд ногами нарештi тверда i не хистка земля. Я припинила балансувати на кулi. I почала
балансувати над зовсiм iншим, набагато бiльшим простором, впасти в який можна лише раз. Але я не впала - ти пiдставив руки, обережно
зняв згори, немов я була яблуком. I оселив у собi, i привчив любити тебе таким, яким ти є…
Яким був тодi.
Без скляних потвор-хмарочосiв, помпезних готелiв, жлобських вiтрин з не менш жлобськими цiнами, з розвагами для тих, чиї матусi
досi живуть в селi i садять непотрiбну нiкому з них картоплю. З цими кумедними у своїй провiнцiйностi свiтськими заходами, з потворними
монументами, з розпродажами, на яких продають, купують, закладають i перезакладають твоє четвертоване тiло.
Але який ти красивий у сутiнках! Звiсно, можна вигадати багато епiтетiв, метафор i порiвнянь, але ти гарний i без них.
Просто - гарний.
Який ти довiрливий вранцi, коли спиш, розкинувшись на пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним i безборонним. Таким, якого
хочеться тихо цiлувати в теплу спину, i чути, як ти ворухнешся увi снi. I сказати тобi: «Спи, спи, мiй коханий. Я з тобою. Я завжди буду з
тобою…»

ПОЖАРТУВАЛИ…
- Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.
- Коли?
- Бiльше того, - продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). - Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама
все бачила! Ви цiлувались!!!
- Маячня… - процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.
Збиралися вечеряти.
Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.
Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що
Неля жартує.
Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:
- Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!
Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд
розсмiятися.
Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.
Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.
Не думати.
Їсти.
Спати.
Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.
Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.
Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась
по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася
бурхливим потоком слiв:
- Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти
мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк! - Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала
на пiдлогу. - Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила - така фiфа в люрексi…
Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона
уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.
Це розчулило її.
Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.
- Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… - Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає
залiзобетонною). - Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?
- Я був на футболi, - тихо сказав Вадим.
Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком:
«Купився! Купився!!»
Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.
- Ти не був на футболi! - святкуючи перемогу, сказала вона. - Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на
годиннику була восьма, i ти вже був удома.
- Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…
- Брешеш! Брешеш! - зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його. - Я точно пам'ятаю: нашi виграли!
- Я… - почав вiн.
- Ну? - весело пiдбадьорила Неля.
Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.
- Так. Я не був на стадiонi.
- Тобто?… - розгубилася Неля.
- Я не був на стадiонi, - повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска. - Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не
знав, як тобi про це сказати…

РЕМОНТ
Чоловiк вирiшив робити ремонт!
Сам.
Власноруч!
Адже сказав, що не довiряє жодним майстрам.
Перебуваючи на сьомому небi вiд несподiваного щастя, Людмила влаштувала святкову вечерю зi свiчками, шампанським i його
улюбленою фаршированою рибою, бо на це доленосне рiшення чекала довгих п'ять рокiв. I нарештi - здiйснилося. А все починалося так.
Вранцi чоловiк сказав:
- Щось у нас незатишно. Час оновити шпалери…
Спершу Людмила занiмiла, а потiм радiсно заторохтiла, акцентуючи розпорошену увагу коханого на облуплених пiдвiконнях,
затертому паркетi, скособочених дверях…
Вона водила його добряче зруйнованою за роки життя сiмейною фортецею, мов досвiдчений екскурсовод, i з задоволенням
вислуховувала здивованi вигуки «екскурсанта». Вiн був вражений тим, що бачив!
До батька приєднався син.
- Не хвилюйся, ма, - сказав Мишко. - Ми з татком швидко впораємось! Правда ж, тату?
- Авжеж! - пiдтвердив улещений батько i по-дiловому засукав рукави.
Людмила розчулено поглянула на своїх чоловiкiв. Навiть сльози пiдступили.
- Отож, завтра зранку починаємо. А ти можеш вiдпочивати, - сказав чоловiк. - Даємо тобi повну свободу дiй. Можеш переночувати у
Свiтлани!
Вiд такої пропозицiї Людмила втратила дар мови, адже знала, що чоловiк терпiти не може Свєтку з першого ж дня їхнього шлюбу. А тут
- на тобi!
Її душа спiвала.
- Ми впораємося за три днi, - пообiцяв чоловiк. - Шпалери поклеїти - раз плюнути! А Мишко займеться фарбуванням. Я вiзьму вiдгули,
все зроблю i будеш жити, мов королева!
Отже, Людмила, королева, у пiднесеному настрої вiдправилася на роботу, попередньо домовившись зi Свiтланою про вечiрнi, давно
забутi дiвчачi посиденьки.
Щойно вона переступила порiг офiсу, як пролунав дзвоник:
- А де у нас старi газети? - питав чоловiк.
Людмила докладно розповiла, що газети вона зберiгає на антресолях в лiвому кутку.
Через двадцять хвилин дзвiнок повторився:
- Газети знайшов. А де у нас тазик?
До обiдньої перерви вдалося знайти все необхiдне: валок, ганчiрки, вiдра.
Через годину Людмила зателефонувала сама, уявляючи, як її трудiвники розмивають стiни:
- Ну, як там справи?
- Нормально, - вiдповiв чоловiк. - Смажимо яєшню. А де у нас олiя i цибуля?
Ще за годину Людмила знову проконтролювала ситуацiю.
- Роблю розрахунки, - доповiв чоловiк. - Мишко побiг
за пивом.
На наступний дзвiнок Людмили вiдповiв сонний голос:
- Поїли - зморило. Покемаримо з пiвгодинки, щоб краще працювалось.
Наступнi вiдомостi з «мiсця подiй» не вирiзнялися розмаїттям: «Встали. Грiємо борщ», «Ця твоя шафа досить важка…», «Мишко
побiг за пензлями, вже двi години чекаю», «А знаєш, сонечко, нашi старi шпалери ще нiчого…»
Останнiй дзвiнок пролунав, коли Людмила вже стояла на порозi офiсу у передчуттi зустрiчi зi старою подругою:
- Мишко нарештi прийшов. Спить уже. Ми цiлий день, мов вивiрки в колесi! Може, ти принесеш щось смачненьке? Такий божевiльний
день…
…Коли Людмила повернулась додому, її «ремонтники» вже спали.
Вона обережно прочинила дверi зали. Там, якраз посерединi, стояли вiдра, валялись ганчiрки i пензлi… Шпалери де-не-де були
обдертi i звисали зi стiн, мов язики. Нiби дражнились.
Людмила все розставила на свої мiсця, пiдклеїла шпалери клеєм ПВА i лягла спати…

ПРОЗРIННЯ
Жанна катастрофiчно запiзнювалася на роботу, все валилося з рук.
Кришка вiд каструлi з гуркотом упала на пiдлогу. Чоловiк здригнувся i поглянув в її бiк.
- Гарний у тебе купальник! - раптом, вiдриваючи погляд вiд газети, сказав вiн, з подивом оглядаючи дружину. - Ти так i на вулицю
виходиш?
- I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…
Чоловiк наморщив чоло:
- Дивно… Не помiчав…
- А що, не личить? - з викликом запитала Жанна.
- Та нi… - пробурмотiв чоловiк. - Личить, тiльки надто коротка…
Вiн хотiв знову втупитись у газету, але несподiвано наштовхнувся на ще одне «вiдкриття»:
- Ти знову пiдстриглась?
- Нi. Я давно вiдпускаю волосся…
- Але ж я бачу - чуб став коротший, - не здавався чоловiк.
Жанна мовчки знизала плечима.
Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:
- Ти якась руда стала… Пофарбувалась?
- Любий, я завжди була рудою! - заспокоїла його Жанна.
- А-а… Ну, так… - сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: - Дивно…
Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!
Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, - прискiпливо й уважно.
- А цей браслет на тобi звiдки? - пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.
- Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля! - обурилася Жанна.
- Невже?!
Його здивування було щирим.
Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.
- Як вони виросли! - розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю. - Ти помiтила?
- Звiсно, любий! - вiдгукнулася Жанна, - А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…
Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток
досить органiчно вписалася пральна машина - «її навiть непомiтно»…
Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.
Життя продовжувалося i було прекрасним!

КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
Ось вiн iде - i все!!!
Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.
Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi - з легкою поволокою.
Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…
Хода - вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.
Ось вiн iде.
Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!
Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).
Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.
I думаєш: ой, лишенько яке…
Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!
I думаєш: дякувати Богу - проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»
Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок
розв'язався…»
I все. Обирай будь-яку. У всiх колiна тремтять i серце зупиняється.
Вiн i обирає. Звiсно ж, ту, що «з ногами», мiнус - енциклопедичнi знання, плюс - зрiст, вага, об'єм… Майже, як у магазинi «Одяг з
Європи», той, що на кiлограми продають.
I ось сидить цей красень у кав'ярнi, оцiнює прискiпливим поглядом, дiстає, звiсно, сигару i промовляє: «Коли я востаннє був на
Амазонцi…», або «Корида в Португалiї, знаєте, має свою специфiку…», або «А на Гаваях пиво краще…».
I розумiєш, що «ой, лишенько яке!», i стара пiсенька в головi крутиться: «Зачем вы, девушки, красивых лю-ю-ю-бите?». I хочеться
встати i сказати: «На все добре!» або ось так, гордо: «Не знаю, як там на Гаваях - не була…» Але ноги, мов ватнi, й очей не вiдiрвати:
такий красивий чоловiк поруч!
А головне - хочеться i тут бiля нього сидiти, i водночас до подруги зiрватися, щоб швидше розповiсти: «Вiн такий… такий… Ну, ти
фiльм «Огнем i мечем» бачила?! То вiн - копiя Богун-Домогаров! Викапаний!»
I заздалегiдь знаєш: поспiвчуває! Адже її Василь - звичайний. I сорочка у нього застiбнута на всi ґудзики i краваткою пiд комiром туго
пiдв'язана - не продихнути, i додому вiн вчасно приходить - кому вiн потрiбний? I шнурки у нього завжди в порядку - комар носа не
пiдточить! Нудно…
I поки мучать тебе цi аргументи за i за-2, вiн кидає швидкий погляд у люстро i так, мiж iншим, каже: «Знайомий скульптор казав, що у
мене iдеальна форма стопи…».
I на цю стопу, ой, як хочеться поглянути.
I щоб шкарпетки на нiй завжди були чистi, бiлоснiжнi, мов перший снiг. I щоб сорочки - накрохмаленi, ґудзики всi - пришитi. А цей
загадковий сум в очах здається голодним блиском - борщу б йому домашнього та з вiдбивними!
I розумiєш: все! Сiла таки на дiжку з порохом!
А потiм - як поталанить. Якщо щовечора до нього з «вогнем»: «Де був, з ким, а ну дихни!» - вiдчалить твiй «бiлий теплохiд».
А якщо ось так благоговiйно сидiти, слухати, пiдперши щоку кулачком… може, i не вiдчалить. Але ж i самiй хочеться щось час вiд часу
розповiсти. Щось найсокровеннiше. Про свою стопу, наприклад…
Не виходить - двох п'єдесталiв в однiй залi не буває!
I розумiєш: красивий чоловiк - це дiагноз. Не його, а твiй.
I ти поставила його сама, тому що - красивий. I можна ним похизуватись перед усiм свiтом.
Як автомобiлем.
Ось пiдете в свiтське товариство, зберетеся милим жiночим колом i, позираючи в бiк чоловiкiв, запитаєте знайому, киваючи на
якогось «завалящого»: «Це - ваш?». А потiм вкажете на «лайнер», i так мiж iншим кинете: «А це - мiй!»
I всi охнуть.
…Думаєш так, думаєш, уявляєш ситуацiї: ось ви на прийомi в посла, ось його запросили знiматися в серiалi, ось вiн на бiлому конi.
Красиво! А ось ручку комусь цiлує, i записочку
туди непомiтно вкладає… I все це якось без твоєї безпосередньої участi вiдбувається, нiби тебе i немає. Ох, нi! Ось вiн риється в
шафi i каже: «А де мої бiлi шкарпетки? Чому в праннi?
Менi сьогоднi на важливу зустрiч…»
I так все це чiтко бачиться, що ти встаєш саме посеред його розповiдi про розведення ротвейлерiв i, подумки доспiвавши до
останнього куплету пiсеньку про дiвчат, якi навiщось красивих люблять, встаєш i гордо так вимовляєш останнi слова: «На все добре!»
I вiн залишається сам. Такий красивий. I такий самотнiй. Як Домогаров…

НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА
(три етюди)
…Уранцi вона одягає легкi свiтлi брюки й елегантний пiджак, мовляв, «я серйозна дiлова жiнка i вимагаю поваги до себе!»; пов'язує
на шию грайливу хустку: «…але вiд фiлiжанки кави в приємнiй компанiї не вiдмовлюся»; застiбує на зап'ястi браслетик-брязкальце: «…а
там - побачимо…»
Звiсно, жiнка так не думала!
Швидше за все вона думала зовсiм iнакше. Їй просто кортiло продемонструвати колегам новий костюм, похвастатися вдало
пiдiбраною хусткою-батиком, яку придбала на вернiсажi, зрештою, оновити подарунок чоловiка - браслет, який давно не носила.
Але звiдки вона могла знати, що за нею спостерiгають iншi очi - мої?!
I навiть якщо завтра вона змiнить елегантний костюм на вузькi потертi джинси i пройде повз мене з кам'яним обличчям, прямуючи до
трудових подвигiв на дачi у свекрухи, вони лукаво натякнуть менi: «поглянь, якi сiднички…».
На жаль, вона нiколи не дiзнається, як багато сказала менi!
Але ж я знаю!
I продовжую спостереження…
Усе червоне
Жiнка в червоному впливає на чоловiкiв, як плащ тореадора на бика.
Жiнка в червоному не пiклується про витонченiсть смаку, а, можливо, його у неї i зовсiм немає. Або ця червона сукня - єдине
пристойне, що є в її гардеробi. I вона, картаючи себе, сором'язливо дiстає її з шафи у цей весняний день.
Ця сукня нагадує їй про бiднiсть i провiнцiйнiсть, про зневажливий шепiт заможних панянок: «Вирядилась, мов стоп-сигнал!»
I ось вона йде вулицею в цiй сукнi, сором'язливо опустивши очi.
I я їду їй назустрiч на найнижчiй швидкостi, щоб не сполохати це диво - це пурпурове полум'я пристрастi на тлi сiрих будинкiв.
Сукня красномовно промовляє до мене: «Я - провiнцiалка, але приїхала сюди, аби пiдкорити те, що ви, столичнi, маєте в кишенi без
жодних зусиль з вашого боку! Я боюся обпектися, а тому волiю обпiкати першою. У мене поки що немає французьких парфумiв i
дамського несесера вiд «Кензо» (я навiть не знаю, як вiн виглядає). Я готова летiти на будь-який вогник, тому що вiльна i не зв'язана
жодними зобов'язаннями.
Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.
Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.
А потiм…
Потiм ви телефонуватимете самi.
Довго.
Доки не погоджуся стати вашою дружиною.
А через п'ять рокiв - так, так! - я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…
Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»
Зауважте: це говорить не вона.
Адже вона ще сама не знає, на що здатна.
Але ж я знаю…
Миша в борошнi
Обожнюю!
Цi блiдi щоки i трохи опущенi кутики вуст, швидкий сором'язливий рух очей - зверху до низу, невпевненi жести…
Вона - цiлковита протилежнiсть жiнцi в червоному: таємниця, тьмяний вiдблиск у печерi.
Її незрозумiлого кольору блузочка, застiбнута пiд горло, викликає в подруг подив, але менi вона шепоче: «Повiльно розстiбни…».
Вузька темна спiдниця з довгим розрiзом з двох бокiв промовляє: «Я соромлюсь показувати свої ноги, але вони у мене нiчого…».
Гладка, мов у ляльки, зачiска, окуляри, туфлi без пiдборiв натякають:
«Я сплю… Розбуди мене…».
Про таких жiнок частенько кажуть: миша в борошнi.
Але ось вона схиляється над комп'ютером - спина витончено зiгнута, зi щiльного жмутку волосся вистрибує пасемце i по-зрадницьки
спадає на шию еротичним локоном.
I я читаю iєроглiф її силуєта:
«Я пишаюсь своїм вихованням. Перший-лiпший - не герой мого роману. Але не вiр, якщо я скажу нi. Це наслiдки пуританського
виховання, суворiсть матерi та авторитаризм батька. Я зобов'язана вимовляти це гидке слово, але так, щоб ти мiг почути в ньому зовсiм
iнше. Я старанно тренувалась!
Я сплю i бачу себе найдорожчою куртизанкою середньовiччя. Я клацаю по клавiатурi, але навiть мiй мiзинець випромiнює еротику.
Менi бракує божевiльних вчинкiв, свят, гульбищ, а, можливо, навiть оргiй! I тодi я вийму з волосся цi ненависнi шпильки, рум'янець
заллє мої щоки - i цього разу не буде ознакою сором'язливостi!
Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»
Вона i не пiдозрює, що все це - вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…
Вона не знає, що чекає на неї.
Але я ж знаю…
Нiколи i нiзащо
Ця скринька вiдмикається просто!
Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.
Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.
I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх

континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).
У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.
Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.
Її прiоритети в одязi - безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) - це у буднi, i…
вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.
Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того - не зацiкавлять нiколи i нiзащо.
Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу
спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»
I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?
«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.
Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.
I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи!
Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…
Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!
I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це - сльози? Я ранiше нiколи не плакала…
Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?
Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»
Суцiльнi запитання.
Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.
Але ж я знаю…

*
Я люблю вас, жiнки.
Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв,
свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на
вас чекає заслужена винагорода…
Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.
Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби
мати гiдне виправдання своїм невдачам!
Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.
Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не
побачиш»…
Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.
I я спостерiгаю за вами з любов'ю.
Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою - ким завгодно.
Менi байдуже.
Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм - ви.
Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент - ви.
Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха - ви.
I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.
Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.
Але я ж знаю…

ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
…Усе в менi кипить, вирує, вибухає. Я вимучую себе багатогодинними внутрiшнiми «мiтингами», лежачи у ваннi, а щоранку
прокидаюсь з однiєю думкою: «Хочу бути стервом!»
Нервовий зрив досягає тiєї межi, коли я вже готова дати оголошення у газету: «Слухняна учениця заплатить будь-якi грошi за курс
лекцiй в школi стервозностi!»
Куди подiлися мої упокорення, iнтелiгентнiсть, м'якiсть та умiння оминати всi гострi кути та сумнi для власного «я» наслiдки доброго
виховання? До дiдька цi пережитки! Наб-рид-ло!!! Завтра ж… Стоп! Що я зроблю завтра ж зранку?
Я знiму слухавку, наберу номер такої собi мадам Н., чiтко, вимовляючи кожне слово хриплувато-оксамитовим (саме так, хриплуватооксамитовим!) голосом, скажу якусь сакраментальну фразу (яку, за порадою Скарлет О'Хара, придумаю завтра). Та так, щоб на тому кiнцi
дроту мадам, що насмiлилась мене образити, власноруч налила собi повну склянку отрути!
Потiм тим же голосом призначу зустрiч з паном Х. i блискуче вiдiграю перед ним всi три акти п'єси пiд назвою «Наомi Кемпбл
вiдпочиває…».
Потiм…
О! Потiм я пiду по життю легко. Адже лише «стервам скрiзь у нас дорога», їх поважають жiнки й обожнюють чоловiки.
Один вiдомий письменник прямо з екрана телебачення оголосив на всю країну, що жiнка має бути стервом i вбивати наповал одним
порухом брiв. Але це вже вищий пiлотаж - екзаменацiйне завдання у школi стервозностi.
Тому почнемо з найменшого. З узагальненого портрету Справжнього Стерва.
Отже, Справжнє Стерво…
НIКОЛИ:
- не вiдповiсть на образу мовчанням;
- не впустить можливостi звабити чужого чоловiка;
- не прийде на роботу в кросiвках;
- не виправдовується;
- не шкодує про те, що зробила;
- не оминає чоловiкiв;
- не скаржиться на вiдсутнiсть грошей, ковбаси в холодильнику, погане здоров'я.
ЗАВЖДИ:
- поводиться так, нiби за рогом на неї чекає бiлий «Лексус»;
- з'являється в потрiбному мiсцi в потрiбний час;
- смiється останньою;
- грає за своїми правилами й iнших змушує грати за ними;
- має власну думку;
- знає, що нiчого не буває занадто;
- упевнена у своїй винятковостi.
Але якщо добре розiбратися, то все-таки не зрозумiло. Хто вона - Справжнє Стерво: скандальна сусiдка, що перемиває кiсточки
навiть дворовому коту Мурзику, загадкова ледi Гамiльтон, здатна однiєю посмiшкою послати в наступ вiйська свого адмiрала, чи та ж
Наомi Кемпбл, що вичавлює чоловiкiв свiту, мов лимони?
Варто розiбратися.
Отже…
Клас перший, примiтивний
Це найпоширенiший варiант. У книзi людських типажiв вiн значиться пiд назвою «Стерво звичайне». Її прийоми простi, але б'ють
боляче i завжди в цiль.
«Чудова сукенка, - каже вона, склавши губи зворушливою рурочкою. - Рокiв десять тому у мене була точнiсiнько така. У «секондi»
купила?» I якщо ви особа вразлива, цього досить, аби ваш настрiй було зiпсовано, а сукня, нещодавно придбана в модному магазинi,
набула стiйкого запаху зношених речей.
А кому не доводилося хоч раз чути класичний вигук: «Ти чудово виглядаєш! Так гарно погладшала!» I, якщо вам далеко до параметрiв
всохлих топ-моделей, цього вигуку достатньо, щоб ваша уява додала вам кiлограмiв зо п'ять, з якими ви починаєте безжально боротися
до наступного вигуку «благодiйницi»: «Зi спини - ти просто дiвчинка! А що з личком сталося?…» I так - до безкiнечностi. Тому що Стерво
звичайне - iстота примiтивна, але вигадлива.
Але ось парадокс: її винахiдливiсть зменшується у геометричнiй прогресiї в залежностi вiд того, яку вiдповiдь вона отримує. А
простiше: що рiшучiша вiдповiдь, то менше ентузiазму говорити вам усiляку гидоту.
«Ось котрий вечiр виглядаю у вiконце, - спiвчутливо промовляє сусiдка. - I нiколи ще не бачила, щоб ваш чоловiк йшов додому вчасно!
Завжди пiсля десятої… Бiдна ви, бiдна… Так не можна, голубонько! З цим же треба щось робити…»
Замiсть того, щоб засмутитися i пояснювати, що у чоловiка вiдповiдальна робота з ненормованим робочим днем, одна моя знайома
безтурботно знизала плечима: «Що ж поробиш, нелегко бути хрещеним батьком мафiї…» I буйна фантазiя сусiдки зiв'яла сама по собi. З
мафiєю не жартують…
Але ось таким стервом мiсцевого масштабу бути не цiкаво та й нудно.
Як казала героїня Фаїни Раневської у «Попелюшцi»: «Королiвство малувате, нiде розгулятися!»
Отже, йдемо далi.
Клас одинадцятий, «випускний»
«Хочу обручку з дiамантом!» - «Вiзьми, люба!» - «Чому золота? Це не модно. Треба в платинi!» - «Вибач, кохана!» - «Вибачити мало!
Три наряди поза чергою!!!»
Причому наряди маються на увазi справжнi: сукня, костюм i сумочка з крокодилової шкiри. Думаєте, не помчить обмiнювати каблучку?
Помиляєтесь…
А якщо саме ваш не помчить - це лише означає, що ви не живете за першим правилом Справжнього Стерва: люди цiнують вас
настiльки, наскiльки ви самi цiнуєте себе!

Одна моя подруга, красуня i розумниця, чудова господиня i, крiм того, сексуальний об'єкт для багатьох чоловiкiв поза межами власної
хати, з ранку до ночi пiклувалась лише про здоровий шлунок та стравохiд свого чоловiка. Якось при менi вiн кинув їй недостатньо добре
випрасувану сорочку. «Iвасик перенервувався на роботi…», - тихо пояснила вона i пiшла перепрасовувати.
Це тривало доти, доки в розмовi з випадковим чоловiком (який навiть не здогадувався, яку революцiю здiйснює в її свiдомостi) вона
про себе почула: «З вашою зовнiшнiстю i характером можна вiдчиняти будь-якi дверi ногою!»
Першi паростки впевненостi в собi дали значнi сходи. Бачили б ви цю скромницю зараз! Кава у постiль! - найпростiше з того списку
справ, котрi виконує її «Iвасик» для своєї найгарнiшої, найбажанiшої та дорогоцiнної дружини.
А пам'ятаєте чехiвську «Анну на шиї«? Повiривши у свою винятковiсть пiсля першого ж балу, вона з елегантною стервознiстю сказала
своєму старому, але заможному чоловiковi: «Забирайтесь геть, бовдуре!» I вiн таки пiшов… Тому що впевненiсть у собi - велика сила.
Навiть якщо Бог не дав анi розуму, анi краси…
Але є в цiй категорiї стервозностi щось награне, неприродне, якийсь елемент неправди, штучностi. I тому теж нудно…
Вищий клас
…Вона заходить до зали, йде прямо по центру. На її плечах чийсь накинутий пiджак. Вона виходить на середину i легким рухом скидає
його просто на пiдлогу. I навiть не обертається, бо знає, що пiднiмати кинуться щонайменше шестеро. I вважатимуть це за честь. Причому
перевагу буде вiддано тому, хто… лишився на мiсцi.
«Якщо я скажу вам, що я вас люблю, не вiрте менi, хоча я кажу правду!», - кидає вона шекспiрiвську фразу - i спробуй, розберись!
Вона здатна тримати чоловiкiв в напрузi до самої старостi. I не тiльки чоловiкiв. Одним своїм виглядом та поведiнкою вона змушує подруг
втягнути животи, пiти на нову виставу i нiколи не опускати очей перед «сильними свiту сього».
Її обожнює син (чи донька), тому що вона впевнена, що ЇЇ дитина завжди має рацiю, i не хапається за пасок при першому ж зауваженнi
вчительки у щоденнику. Вона взагалi з тих, хто здатен видзьобати очi у тих, хто кине хоч один косий погляд на те, що вона любить.
Її мовчанка красномовнiша за слово. А слово - безцiнне. Бо вона вмiє вставити його вчасно i влучно.
Її небезпечно ображати, адже сама природа збурюється проти цього i рано чи пiзно карає кривдника.
Вона - вiдьма i янгол в однiй особi. З однаковою гiднiстю вона отримує оберемок польових квiтiв вiд бiдного, але коханого
менестреля, i дiамант на двадцять каратiв вiд iмператора.
Але нi той, нi той не можуть похвалитися владою над нею.
«Ох, яка ж жiнка!» - це про неї.
«Ну i стерво!» - це теж про неї.
Цiкаво, що обидва вигуки вимовляються з однаковим захватом.
…Певно, це те, що треба. Але щоб стати такою, зовсiм не обов'язково починати з уїдливих плiток на лавочцi бiля пiд'їзду чи
манiпулювати чоловiками, як Наомi.
Зрештою, кожна Справжня Жiнка - трохи стерва. А, можливо, i не трохи, але обов'язково вищого класу!
…Уранцi я рiшуче набираю номер телефону своєї кривдницi. Голос у неї досить нещасний, застуджений. «Я усю нiч очей не зiмкнула, каже вона. - Усе думала, що ви мали рацiю… Хочете, приїздiть до мене, я зробила млинцi з вишнями. I спокiйно поговоримо». I мiй бойовий
настрiй миттєво зникає - нормальна тiтка виявляється. Хоча, звiсно, i стерва…
…Пан Х. вiдгукнувся сам i був настiльки зворушливим, що розiгрувати перед ним сцену з мильної опери здалося недоречним.
Вiн прийшов на зустрiч з чудовим букетом пурпурових троянд.
«Взагалi-то я вiддаю перевагу жовтим…», - мiж iншим зауважила я.
I вiн пiшов купувати жовтi.
«Ох, яка жiнка!», - сказав вiн, простягаючи менi новий букет.
Але в його поглядi чiтко читалося й iнше…

IРОНIЯ ДОЛI-2
(психологiчний трилер)

Щороку 31 грудня ми з подругами… Нi, до лазнi ми не ходимо, але ось вже майже тридцять рокiв поспiль, нарiзаючи олiв'є, дивимось
свою улюблену стрiчку «Iронiя долi, або З легкою парою!». Якщо з такою регулярнiстю дивитися один i той самий фiльм, мимоволi
починаєш вiдкривати в ньому новi i ще новiшi нюанси. А всi герої постають у досить неоднозначнiй сутностi.
Наприклад, романтичний i зворушливий у своїй недолугостi Євгенко. Йому, здається, далеко за тридцять. Вiн - холостяк. Виникає
цiлком слушне запитання: чому чоловiк у розквiтi сил до цього часу ще жодного разу не одружувався? Або вiн - бабiй, який, як кажуть, цiну
собi не складе, або педант, вiд якого жiнки тiкають, мов чорт вiд ладану, або: ну, в нього не все в порядку по чоловiчiй частинi.
Викликає пiдозру i те, що Євгенко здатен напитися до бiлої гарячки.
А пам'ятаєте, з якою гримасою огиди вiн каже своїй новiй знайомiй Надiйцi: «Це не риба! Це що завгодно, але не заливна риба!» - i
водночас апетитно їсть цю «гидоту» прямо з тареля? Можна лише уявити, якi кулiнарнi претензiї вiд буде пред'являти своїй майбутнiй
дружинi! Якщо, звiсно, колись одружиться. Адже у нашого героя є матуся!
А матуся, варто зауважити, жiнка вольова, i навряд чи потерпить другу господиню в хатi. З ревнiстю i пiдозрою вдивляється вона в
жiнок свого сина. Iнша на її мiсцi стрибала б вiд радостi, спостерiгаючи, як її синуля нарештi отримує своє щастя у виглядi нової
«ленiнградської подруги». Але на її сором'язливе запитання: «Я, певно, здаюся вам легковажною?», матуся суворо вiдповiдає:
«Поживемо - побачимо!»
I не виникає жодних сумнiвiв, що дiйсно побачить: i не iдеально випранi шкарпетки, i пилюку пiд лiжком, i надто яскравий макiяж.
«Нiхто не доглядатиме за мною краще нiж ти!» - каже їй улюблений син. Адже, проживши на свiтi бiльше тридцяти рокiв, вiн мов
маленький потребує пильного догляду. Бiдна, бiдна Надiйка!…
Надiйку дiйсно варто пожалiти. Їй теж за тридцять, i вона дуже хоче замiж. Десять рокiв, за її словами, вона була «майже одружена»,
тобто дружиною на буднi - двiчi на тиждень. Простiше кажучи, руйнувала чиюсь родину. Звiсно, її психiка скалiчена такими от
ненормальними стосунками з чоловiками. За таких умов можна i фемiнiсткою стати чи влаштувати шлюб за розрахунком. Що, власне, i
робить Надiйка, зустрiвши респектабельного Iполита. Але дзуськи! На своєму складному шляху до щастя вона зустрiчає непутящого
Євгенка. Спiльними зусиллями закоханi позбуваються своїх колишнiх партнерiв i з головою занурюються у вир нового кохання…
Що далi?
П'ять рокiв по тому…
…»Со мною вот что происходит…», - спiває трохи облисiлий Євгенко. Надiйка у спортивних штанях пiд керiвництвом матусi
прикрашає новорiчну ялинку, по черзi впускаючи на пiдлогу то зайця, то гiрлянду.
Вона гнiвно дихає в бiк Євгенка, натякаючи тим на його гiтарно-капцеву бездiяльнiсть, i вiдсилає за вiником.
«Если у вас нету тети…», - голоснiше бере акорд Євгенко, тоскно поглядаючи за вiкно.
З кухнi доноситься запах риби.
Надiйка впускає чергову iграшку i, збиваючи на своєму шляху стiлець, мчить на запах, пiдозрюючи найгiрше - риба перекипiла.
- Яка гидота! - зловтiшно констатує матуся.
- Ну що ти, ма! Це ж наша коронна страва! - iронiзує Євгенко.
- Йди в баню! - вiдгукується роздратована Надiйка.
- Дiйсно, синку, щось ти давно до баньки не ходив! - солодким голосом каже матуся.
- Ви ж знаєте, що йому не можна! - заводиться Надiйка.
- Поки що я тут хазяйка i мати свого сина! - вiдбиває удар матуся.
Жiнки заводять свою звичну суперечку.
Євгенко швидко накидає на себе пальто i вибiгає за порiг.
Вiн бiжить крiзь легку заметiль, i душа його поволi розправляє крила.
Вiдступають проблеми: не таким гострим здається питання, на яку роботу влаштувати Надiйку; чи варто прописувати її в квартирi,
якщо у неї є своя; чи купувати музичний центр, якщо Надiйка мрiє про шубу з щипаної норки…
Снiг мете, замiтає його заплутанi, непевнi слiди.
Кiнець першої дiї…
…»Я вижу мачту корабля - и вы на палубе…» - це вже спiває залишена наодинцi з собою Надiйка, поки свекруха на кухнi намагається
врятувати залишки перевареної риби та нарiзає iнгредiєнти для олiв'є.
Надiйцi хочеться чудес. Але чудеса не повторюються!
…Надiйка пiд прискiпливим поглядом свекрухи понуро прасує штани чоловiка.
- Двi «стрiлки»! - радiсно зауважує свекруха i тицяє їй пiд нiс ложку iз салатом: - А-ну, спробуй на сiль!
Надiйка покiрно жує.
- Ну, здається, все! - каже свекруха. - Салат готовий, заливна риба врятована. Я йду до сусiдки - вона вже стiл накриває…
Свекруха йде.
Надiйка бродить кiмнатами, передбачаючи повернення Євгенка. «Знову десь шапку загубить…», - з досадою думає вона.
Вiд буденних думок її вiдриває дзвоник у дверi.
На порозi - велична, монументальна фiгура, притрушена снiгом.
- Дiда Мороза викликали? - весело питає фiгура.
- Iполит!!! - сплескує руками Надiйка, приймаючи торбу з подарунками - тут i цукерки, i парфуми, i охайна золота каблучка з трьома
смарагдиками…
- А у мене тепер мерседес… - мiж iншим зауважує Iполит, допомагаючи зiбрати з килима залишки кухля, який розбила Надiйка.
Потiм вiн лагодить кран, електрочайник, закрiплює скособочену ялинку. Надiйка вiдчуває неймовiрний пiдйом сил i вмикає чайник…
Кiнець другої дiї…
…Уже добре захмелiлий Євгенко бреде заснiженою вулицею.

- Мужчина, ви загубили шапку! - долинає до нього голос,
i тендiтна жiноча постать виростає перед його затьмареним зором.
- О-о… - каже жiнка. - Та вам потрiбно випити чаю з прополiсом! I хто ж це гуляє взимку в домашнiх капцях!
Їхнi погляди зустрiчаються.
«Галя?…» - спалахує спогад у затьмареному Євгенковому мозку.
- Женя!!! - радiсно вигукує Галя.
Галя мiцною рукою пiдхоплює Євгенка i веде до себе - поїти чаєм i сушити його мокрi шкарпетки…
…Рано-вранцi матуся повертається з посиденьок у сусiдки.
Вона добряче вiдвела душу, обговорюючи недолугiсть Надiйки.
У квартирi тихо. Красуня-ялинка виблискує золотавими боками вцiлiлих кульок. На столi бiлiє записка: «Поїхала назавжди. Надiя».
Вхiднi дверi тихенько вiдчиняються.
Матуся дослухається до метушливого шепотiння:
- Як же ми про все це скажемо Надiйцi?
- Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…
- Ма! - нарештi гукає Євгенко. - Надiйко! У нас гостi - я Галю привiв!
Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.
- Бачиш, як все просто вийшло! - радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.
Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.
- Якщо я здаюся вам легковажною, - каже вона матусi, - можемо розмiняти квартиру!
Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…
Надiйка та Iполит мчать у «Мерседесi» в своє улюблене мiсто на Невi…
Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…
Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.
Диво сталося…
…Хеппi енд.

ПОТВОРКА
Семен Плющик - потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на
скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були
й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.
Семену Плющику - тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!).
Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.
Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»
Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:
- А наш вбогенький нарештi прилаштувався…
- Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися? - дивувались молоденькi медсестри.
- Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi! - посмiювався головлiкар.
ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!
А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш
уважно - мармур. Холодно.
У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi
дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!
Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi
шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка
серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь - уб'є!»).
Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.
Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.
- Солоденька, ви до мене? - визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.
- Я до Семена Плющика, - вiдповiла незнайомка.
- Якi люди! Якi люди! - роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету. - А я вам, часом, не
можу допомогти?
- Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!
Соєв послухався.
А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи рота долонькою, червона вiд реготу медсестра Нiночка, що сидiла на прийомi разом з
Плющиком.
Вона побiгла так швидко, що Соєв ледь встиг вщипнути її за чималу сiдницю.
Те, що вiдбулося за дверима кабiнету номер тридцять, стало вiдомо зi слiв Нiночки. А вiдбулося ось що.
Дiвчина увiйшла («Колiр обличчя - ну просто - персик! I, зауважте, без грама косметики!»), сказала «нашому вбогенькому»: «Привiт,
потворко!» Плющик розквiт, мов троянда. Зронив ручку. Вдарився лобом об стiл, перевернув вазон. («Ох, панове, це треба було
бачити!!»). Пiдвiвся. I тодi незнайомка… цьомкнула його прямо в потилицю. («Жах який! Уявляєте? Ну тут я вже не витримала…»).

*

Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер
вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.
Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I,
якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.
Тiльки й того.
До того ж, Оленка - пристрасний колекцiонер антикварних книжок.
Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…
«Треба!» - так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона
звикла у всьому довiряти матусi.
Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.
Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи
не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в
потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч.
Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi,
Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi
свого плеча i перекинув їй на шию - там де вiн i мав бути.
- Кретин! - одразу зреагувала Оленка (вона завжди була готова дати вiдсiч будь-якому нахабi).
- Патлата… - не дивлячись на спiврозмовницю, м'яко вiдбив атаку Плющик.
Олена пронизала його лазерним поглядом i одразу послабила атаку, адже супротивник безпечний: старомодна бiлоснiжна сорочка,
штанцi - ги-ги! - з охайно напрасованими «стрiлочками», розсiяний погляд…
- Потворка! - прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: - Ваш виграв!
- Що? - не зрозумiв Плющик.
- Тьху, потворко! - беззлобно обурилась Оленка. Ваш номер виграв.
I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у
засмученої дiвчини:
- Любите Шекспiра?

- Люблю… - вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу - аукцiон закiнчився.
Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме. Це
слово…
Як воно звучить? Лю-блю…
Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.
Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє
про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не
сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу - шампунем.
Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є - жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як,
наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.
Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького
виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з
жiнками, аби сподобатись).
- Вiзьмiть мою картку! - зопалу вимовив вiн.
- Навiщо? - висмикнула руку вона.
- Але ж ви любите… Шекспiра! - Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.
- Ну… люблю. То й що?
- А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого! - гаряче брехав Плющик. - Я взагалi книжок не читаю!
- Спекулянт, певно?
- Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.
Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.
Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого - лiкар, з третього - має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо
бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.
Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.
Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка:
чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.
У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.
Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.
Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з
усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» - теж якась користь), не лiзе (хоча б раз
спробував взятися за талiю - так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше - потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.
I ось на тобi - мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:
- Семенчик - диво! Семенчик - знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша
не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…
- Потворка!!! - вигукувала Олена щоразу рiзкiше.
Одного разу вона сказала йому:
- Ти - потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!
Плющик закляк.
Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…
- За кого? - голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий
клекiт.
- Що?
- За кого?… - знову клекiт, але вона зрозумiла.
- Та за тебе ж, дурнику!!!
Завiса! Завiса. Завiса…
Було весiлля.
Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi - медперсонал полiклiнiки
№2
i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.
Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен.
Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї
докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»
Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що
Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята
вперше в життi побився з Соєвим…
Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що
вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в
захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали - потворка. Але, звiсно, поза її вухами.
А загалом турбюро жило своїм звичним життям.
I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:
- Привiт, Потворко!
Та ось стався iнцидент.
Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!
«I через що вона так сказилася?!» - вигукували потiм свiдки.
Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:
- Телефонував твiй Потворка!
Звичайнi слова.
Нi, давайте, по порядку.
Розберемося.

Отже, Олена Венiамiнiвна Плющик повернулася з обiдньої перерви, а Раїса Миколаївна Онишко повiдомила:
- Телефонував твiй Потворка!
- Хто телефонував?
- Твiй Потворка!
- Хто???
- Та кажу ж: твiй Потворка!!! Просив переказати, що пiсля роботи все купить сам… Ти що, не дочуваєш?
- Я чую. Але хто дзвонив??? Повтори!!!
- Потворка твiй!!! - прокричала Раєчка в саме Оленчине вухо.
I тиха iнтелiгентна Олена раптом з вереском накинулась на неї.
Забрязкали по пiдлозi iндiйськi буси…
Завiса…

П'ЯТЬ ХВИЛИН
«П'ять хвилин… Лише п'ять хвилин…» - оксамитовим голосом бентежить серця жiнок бальзакiвського вiку динамiк на набережнiй.
Ганна їсть морозиво, воно майже тане в руках, тече мiж пальцями.
Його треба негайно з'їсти.
«П'ять хвилин - це багато чи мало?» - запитувала колись в старому фiльмi юна Люся Гурченко. Свiт нiби зациклений на цiй кiлькостi
хвилин - все зводиться до них.
Ганна мимоволi згадує свої п'ять хвилин. П'ять хвилин, що перевернули свiт…
…Це був час аеропортiв, нiчних таксi, час чужих лiжок, якi пропахли олiйною фарбою, i червоних до чорноти троянд. Давнiй, майже
забутий час.
Ганна продавала речi за безцiнь, розносила їх по знайомих i подругах, i щоп'ятницi купувала на вирученi грошi два квитки на лiтак:
туди-назад. I там, в iншому мiстi - далекому, вкритому туманами i хмарами - на неї чекали тi нiчнi таксi, чужi лiжка i червонi до чорноти
троянди.
Вогнi аеропорту, що наближались у висотi, були щастям, вогнi аеропорту на землi наступного дня - маленькою смертю. Особливо
жахливими здавалися їй тi п'ять хвилин в огидному примiщеннi, що по-в'язничному називалося накопичувач.
У нього запускають по одному поважнi тiтки в синiх формах.
Мiлiцiонер ретельно переглядає паспорт, зиркаючи з-пiд лоба.
Пiд цим поглядом Ганна зменшується, скручується пiд панцирем, мов равлик. Молодий сержант з подивом оглядає її потертi, подертi
й обрiзанi вище колiн джинси, футболку з неймовiрним рукотворним вирiзом, оглядає затертий до сивини рюкзак. Ще б пак! У такому
виглядi їй бiльше пiдходить мандрувати автостопом з яким-небудь розтриклятим далекобiйником.
У накопичувачi тоскно топчуться тi, хто приїхав до столицi у вiдрядження, - у вже несвiжих, «вiдпрацьованих» бiлих сорочках (краватка
або в кишенi, або телiпається пiд розстебнутим комiром - можна розслабитись), матусi з дiтьми, що з виском i криком ганяють по
периметру тiсного примiщення - нiщо їх не бере! Чоловiки, що мучаться забороною на тютюнопалiння i готовi проклясти все на свiтi, адже
рейс триватиме двi години. I решта, решта, решта…
Щоб побачити самотню постать за ґратами, Ганнi доводиться пiдстрибувати i крутити головою.
«Ще п'ять хвилин!», - каже сувора чергова у фiрмовiй пiлотцi, з-пiд якої стирчать кудельки перепаленої «хiмiї«.
Вона невдовзi очолить череду пасажирiв i, мов Мойсей пустелею, поведе порожнiм летовищем до аеробуса. I тодi самотня постать
за ґратами розтане в сутiнках, а разом з нею зникнуть i чорнi троянди, i вогнища, i майстернi:
Цiлих п'ять хвилин! Це означає, що ще можна жити, дихати i навiть…
Ганна кидається до суворої перепаленої блондинки.
- Можна менi вийти на цi п'ять хвилин?! Конче потрiбно…
Блондинка з подивом i майже огидою до її молодостi вдивляється у подертi джинси i декольте. Навiть мiлiцiант повернув голову.
Ганна напевне знає, що вiд неї пахне французькими парфумами, вогнищем, трояндами, учорашнiм нiчним дощем i - зовсiм-зовсiм трохи! коньяком з дивною назвою «Метакса»…
Цей неймовiрний коктейль запахiв у поєднаннi з бомжацьким прикидом зiб'є з пантелику будь-кого.
«Ну будь ласочка!», - благає Ганна. Пасажири теж з подивом розглядають її - ну i нахабна нинi молодь!
«Добре, йдiть!», - раптом дозволяє блондинка, схожа на весь цивiльний флот, i киває мiлiцiонеру, мовляв, дiвчинi треба, нехай збiгає,
ми ж не звiрi…
- Тiльки наплiчник залиште! - каже той.
Брама пропускника з червоним лiхтариком нагорi вiдчиняється, як брама до раю. Ганна вдячно киває i виривається назовнi, до
заґратованого парапету, швидше. Швидше туди, де…
Де її зустрiчають наймiцнiшi обiйми (перед прощанням обiйми багаторукi, як бог Шива!), найпалкiшi поцiлунки (мов останнє бажання
перед стратою), найнiжнiшi, найвiдвертiшi i найнезрозумiлiшi шепотiння (так перемовляються мiж собою лише дерева i птахи).
«Пора…», - нарештi каже Ганна i вiдриває, вiдлiплює, вiддирає вiд себе руки.
Одна хвилина з п'яти промайнула. Ганна знову перетинає порiг накопичувача, демонструючи мiлiцiонеру i блондинцi свої кишенi бомби в них немає!
А вони все бачили! Й iронiчно перезираються. На своєму аеропортiвському вiку вони бачили тисячi подiбних сцен з поцiлунками i
клятвами, якi нiколи не здiйснюються.
Публiка в накопичувачi продовжує нудитись, понуро топтатися на мiсцi - лавок тут не передбачено. Дiти замучили питанням: «Коли
полетить лiтак?». «Скоро! Ще чотири хвилини!», - за всiх матусь голосно повiдомляє чергова, на всю котушку використовуючи свою
короткочасну роль вершительки доль.
Господи, цiлих чотири!
Ганна з божевiльними очима знову рветься пiдкорювати кам'янi серця монументальної блондинки i її юного напарника.
- Ще на три хвилинки… - втративши сумлiння, честь, глузд, благає Ганна.
Але щось, певно, є в її поглядi. Щось таке… Те, чого нi з чим не сплутаєш. Навiть якщо ти бездоганний страж порядку чи безжальна
блондинка, спотворена пергiдролем у дешевiй перукарнi.
- Одну! - беззаперечно каже чергова.
- Двi! - нахабно торгується Ганна.
- Ну добре - двi! - погоджується та. - Але майте на увазi, дiвчино, за двi хвилини подадуть аеробус i якщо…
Ганна вже не чує. Їй байдуже. Вона летить за ґрати. Вона нiчого не помiчає.
А дарма!
I сержант, i чергова, i тi, що їдуть з вiдрядження, i пишнi матусi, i знервованi без цигарок татусi, i студентик в бейсболцi, i всi-всi
тимчасовi заручники накопичувача прикипають до скла i дивляться туди, де розгортається вселенська драма пiд назвою «Я помру без
тебе!»…
I раптом… Так, саме РАПТОМ на цей людський острiвець, зiтканий з млосного очiкування, дорожньої нудьги, спраги, задухи i дитячого
вереску повiльно, мов дев'ятий вал на картинi Айвазовського, накочується мерехтлива, свiжа, зiткана з невагомого свiтла хвиля кохання сущого i живого на вiки-вiчнi. Вона руйнує суворий дашок брiв над очима мiлiцiанта, зрадницькою сльозою блищить в пiдведених кривою

«стрiлкою» очах чергової, виривається зворушливим подихом з вуст матусь, хмелить чоловiкiв, змушує вiдкрити рота студентика…
- Це ж треба… - видихає хтось i пускається у свої романтичнi спогади.
Накопичувач пульсує, як одне велике серце, заражене вiрусом кохання. Усi як один готовi чекати Ганну стiльки, скiльки потрiбно. Хоч
вiчнiсть, що не варта цих п'яти хвилин загальної любовi!
З розпашiлим палаючим обличчям повертається Ганна до «стiйла» i наштовхується на погляди - море ласкавих людських поглядiв,
спiвчутливих кивкiв, пiдбадьорливих жестiв i свiтлих посмiшок з домiшком свiтлого суму.
- На жаль, бiльше часу немає… - каже чергова, змахнувши чорний струмок зi щоки. Вона стає на чолi процесiї i зi скреготом вiдчиняє
другу браму, що веде до летовища.
«Бiльше часу немає…», - каже собi Ганна, рiшуче пiдхоплює свiй наплiчник i йде супроти загального потоку.
I всi полегшено зiтхають, смiються, розступаються перед нею, даючи дорогу. I сержант - уже вкотре! - вiдчиняє дверцята
накопичувача i весело прикладає долоню до козирка.
I в його поглядi немає iронiї. Тiльки трiшки заздрiсть. До того, хто стоїть там, за ґратами, як багаторукий Шива…
…»Лише п'я-а-а-ать хвилин…», - спiває оксамитовий баритон в динамiку на набережнiй.
Морозиво давно вже розтануло в руках. Усе, все розтануло.
За якихось п'ять хвилин…

КОЛИСЬ ДАВНО…
…Вiн тепер iснує лише у вашiй уявi. Той чоловiк, якого ви знали колись давно. Вiн загубився у глибинах пам'ятi, серед нових друзiв,
дрiбних i незначних подiй, в метушнi побуту, у вогнях мiст, у пошуках хлiба насущного.
Часом, коли вам буває дуже сумно, ви подумки говорите з ним, згадуєте вашi прогулянки, його зворушливi зiзнання, скаржитесь на те,
що не складається, хвалитесь успiхами. I що старшими стаєте, то частiше вас збурює грiшна думка про нього - єдиного, хто мiг би вас
зрозумiти i… втраченого вже назавжди.
Здається, що саме з ним життя вдалося б, саме вiд нього народилися б найгарнiшi й найслухнянiшi дiти, що саме вiн колись був
призначений вам для розради. Йому можна було б розповiсти все, знаючи, що вiн все зрозумiє i вибачить. Але ви не оцiнили i пiшли далi.
Далi вiд нього.
Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У
години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої - яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми
завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей,
галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе
роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт - ми все одно будемо разом
в нашiй пам'ятi…»
Це казав вiн - чоловiк, якого ви знали колись давно.
Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.
«Це не зрада!», - думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.
Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?
До тiнi?
Власне, вiн взагалi вас не ревнує.
Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви
веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.
Вiн би цього не допустив - той чоловiк, якого ви знали колись давно!
Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i
новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.
А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi,
що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…
Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»
А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.
…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична - не до лиця i вiк уже не той. I таке
iнше…
Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i - в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.
Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.
Вони швидко оминають вас.
Шатенка схвильовано каже:
- Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона - в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…
- Ну то й що? - байдуже вiдгукується чоловiк.
Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:
- Це чоловiк, якого я знала колись давно…
I тоскно зiтхає…

ФАТАЛЬНА ЖIНКА
У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.
Її фiгура нагадує пiсковий годинник. А коли вона заходить до кiмнати, всi, в тому числi i жiнки, на мить втрачають дар мови.
Саме такою жiнкою була моя подруга. Мiй вiрний зброєносець, моя золота ширма. Адже з нас двох по-справжньому фатальною була
я.
Щоправда, на рахунок своєї зовнiшностi я нiколи не мала жодних iлюзiй.
Зрiст метр п'ятдесят на пiдборах i середньовiчне обличчя: крапка, крапка, закарлючка…
Та хiба в цьому справа?
Коли я пiшла до першого класу, в мене, безбарвного метелика, одразу з'явився кавалер. Вiн пiдстерiгав мене пiсля урокiв,
вихоплював портфель i нiс до самого будинку. Пiсля чого я лупцювала його ним по курчавiй потилицi.
Могла зненацька залити фарбою його сорочку, замалювати обкладинку зошита, дати лiнiйкою по лобi. Додому вiн приходив зранений,
мов гладiатор. I щасливий, нiби переможець. Адже муки зносив мужньо i терпляче. Бiльше того, згодом до нього приєдналося ще троє
хлопчикiв, згодних страждати.
Тепер вони по черзi несли мiй портфель i пiдставляли голови пiд удари моєї «Азбуки».
Якось випадково я пiдслухала розмову вчительки з матiр'ю одного з них, що прийшла скаржитись на мене.
- I що вони в нiй знайшли? - обурювалася матуся.
- О-о, в цiй дiвчинцi є перчинка! - вiдповiла вчителька.
- Росте ж таке на чиюсь голову… - зiтхнула та.
Але нi на чию голову я не росла.
Я ж не капелюшок!
Просто цi голови мiнялися з такою швидкiстю, що я не встигала перелiчити їх. Хоча на початку вони всi належали моїй подрузi…
Моя подруга Люся - справжня красуня, але усi її чоловiки, клюнувши на неї, майже одразу переходили до мене. Але хiба в цьому моя
вина?
Судiть самi…
Наприклад Славко. Познайомившись з ним, Люся перебувала на сьомому небi вiд щастя. Вона перетворилася на шматок пластилiну,
з якого можна було лiпити все що завгодно.
Вiн i лiпив.
Спочатку вилiпив кiшку, i Люся покiрно скрутилась у нього на колiнах, час вiд часу видаючи солодкаве мурчання. Потiм вилiпив вухо, i
Люся з благоговiнням вислуховувала рiзну маячню, що сипалась зi Славкових вуст, мов горох. Про пиво, раки i футбол… Потiм вiн злiпив
з красунi Люсi нашу двiрничку тiтоньку Дусю i посилав її то за пивом, то за раками, то взагалi куди подалi…
Менi набридло дивитися на все це, i я вирiшила показати Люсi справжнє обличчя Славка. До цього моменту я ходила мов тiнь - нiчим
себе не виказувала, маскувалася, так би мовити…
Коли настав час рiшучих дiй, я скинула з себе шкурку тихого ягнятка.
У той вечiр, я (як вже казала: крапка, крапка, закарлючка) перетворилася на жагучу брюнетку з низьким звабливим голосом, високу,
мов Клаудiя Шифер, i пристрасну, як Кармен (принаймнi такою побачив мене Славко).
Я проспiвала бездоганною французькою кiлька куплетiв з репертуару Едiт Пiаф, поворожила Славковi по руцi, пильно вдивляючись
в його очi, два рази зачепила його ногу своєю - i дурнуватий Славко слухняно стрибнув до моєї кишенi. Люся-»тiтонька Дуся» пiшла ридати
до ванної. А Славко, скориставшись її вiдсутнiстю, зробив кiлька невдалих спроб поцiлуватися, за що отримав двiйко ляпасiв. I закохався
до безтями.
Через кiлька днiв, на радiсть Люсi, я злiпила з того, що лишилося вiд Славка, кульку i легким поштовхом ноги вiдправила в
довколосвiтню подорож. Ця кулька ще довго маячила пiд моїми вiкнами, а Люся з «тiтоньки Дусi» знову перетворилася на фатальну
красуню. I зовсiм на мене не образилась.
Пiсля Славка за Люсею упадав Олег - розумний, iнтелiгентний, чемний. Вiн був пристрасно закоханий в Люсю рiвно два тижнi, доки
вона не привела його до мене на оглядини.
Олега я схвалила. I зовсiм непомiтно для самої себе перетворилась на травневу зливу, зiткану з суцiльних флюїдiв. Присягаюсь: це
вийшло поза моєю волею!
Увесь вечiр, погамовуючи цi флюїди, я мовчала.
Але вони були такi потужнi, що, провiвши бiдолашну Люсю додому, Олег повернувся до мене з квiтами i пляшкою шампанського i, нiби
продовжуючи розпочату розмову, сказав: «Так що ви там говорили про Маркеса?».
Вiдбивати Олега у Люсi не входило в мої плани - вiн вiдбився сам. Люся не образилась, бо звикла. Але ще довго повторювала, як та
матуся мого однокласника:
- Ну що вони в тобi знаходять? Я ж красивiша!
Нарештi у Люсi з'явився дiйсно гiдний кандидат - випускник Iнституту мiжнародних вiдносин. З ним Люся розквiтла i стала схожа на топмодель.
- Ну вже цей на тебе i не гляне! - впевнено заявила вона.
I це мене злегка зачепило… Ну так, зовсiм легенько. Я ж не злостива…
Попри таку заяву, завбачлива Люся не знайомила нас аж до того часу, доки подали заяву до РАГСу.
Коли вже пiвшляху було позаду, вона запросила мене на передвесiльну вечiрку.
- Що ти зi мною зробила… Це божевiлля… - шепотiв наречений.
Кому шепотiв?
Звiсно ж, менi…
Ми оговталися лише тодi, коли всi гостi, включно з Люсею, делiкатно розiйшлися. А ми все танцювали i танцювали пiд палке вмирання
догораючих свiчок.
Я i досi намагаюсь з'ясувати у свого чоловiка, що вiн в менi знайшов.
Адже цим питанням переймаюсь вiд самого початку свого життя.
- Бiлий аркуш паперу може бути дуже гарним, але на ньому нiчого не написано! - сказав вiн. - А ти - манускрипт. Його можна тлумачити

все життя…

КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI
(три етюди з натури)

1. «Хто на пiщаний кар'єр?!»
Пам'ятаєте кадри з кiнокомедiї «Пригоди Шурика»?
Мiлiцiонер запитує хулiганiв, ув'язнених на п'ятнадцять дiб: «Хто на пiщаний кар'єр?», «Я!!!» - вигукує перевихований злодiй.
«Хто на розвантаження металобрухту?» - «Я!», «Хто…» i так далi: «Я! Я!! Я!!!»
Приблизно саме так сприймала життя одна моя знайома - Тамiла.
Немає такої амбразури, на яку б вона не кинулась своїми розкiшними грудьми.
Уперше чудеса самосвiдомостi вона продемонструвала на першому курсi фiлологiчного факультету пiд час осiнньо-польових робiт в
колгоспi. Досi пам'ятаю, як однокурсники валялись в тiнi розлогого дуба, розповiдали анекдоти, жлуктали пиво, а в той час десь далеко в
полi бовванiла самотня спина невтомної Тамiли.
Зневажаючи нас за ледарство, над входом в колгоспний гуртожиток вона повiсила гасло:
«У нас герой сьогоднi той,
Хто пiзно лiг i рано встав!
Хто бiльше виполов рядкiв
I бiльше кукурудзи дав!»
Вдячний голова колгоспу нагородив Тамiлу вимпелом i дав заявку до iнституту, аби її направили на роботу саме в цей колгосп. Але не
до школи, а бригадиром овочiвникiв-новаторiв. I вона, певно, згодилася б, якби не щоденна боротьба за набирання балiв. Адже навчання
стало для неї чимось на зразок спорту. З ранку до ночi Тамiла старанно писала неосяжнi реферати, мордувала себе штудiюванням вiльної
програми, а вихiднi проводила в бiблiотецi.
Майже до кожного викладача вона напрошувалась додому, щоб, наприклад, бурхливо подискутувати про збереження в алфавiтi
лiтери «ять». А вночi спала, пiдклавши пiд подушку купку пiдручникiв.
Словом, комплекс вiдмiнницi розрiсся в її серцi, мов омела, вичавлюючи з iнших частин органiзму всi соки.
Але ось що дивно: помiтивши в нiй сумлiнну натуру, на бiдолашнiй Тамiлi почали їздити всi, повз кого вона мала необережнiсть пройти.
- Хто сьогоднi на розчистку снiгу? - питав декан.
I Тамiла, мов кобра з кошика факiра, що зачула звуки чарiвної сопiлки, пiдводилась зi свого мiсця.
- Захворiла прибиральниця - треба помити аудиторiю, - казав куратор, дивлячись в Тамiлинi очi, i вона не могла пручатися.
На останньому курсi один викладач умовив її поїхати з ним по селах збирати фольклор, а потiм разом написати брошуру. Чи варто
казати, що брошуру написала Тамiла, хоча на обкладинцi було зовсiм iнше прiзвище.
Але Тамiла була щаслива, що зробила внесок в розвиток науки, i не мрiяла про славу. А також про гонорар. На який, до речi, викладач
придбав чудову пральну машину.
Крiм того, що Тамiла добре вчилася, вона ще чудово доглядала немовлят своїх однокурсниць в той час, коли вони, вiльнi i щасливi,
бiгали по виставках i дискотеках.
А ще Тамiла чудово прала i прасувала сорочки всiх гуртожицьких хлопцiв, одночасно писала по кiлька курсових - «собi i всiм
нужденним», брала на утримання котiв, собак, рибок i папуг всiх, хто їхав у вiдрядження чи вiдпустку. Їй можна було зателефонувати серед
ночi з проханням пояснити ту чи iншу фiлологiчну мудрагель.
До кiнця навчання Тамiла виснажилась так, що життя вивiрки в колесi здалося їй раєм. Словом, зразкова у всьому Тамiла до фiнiшу
прийшла останньою. Проте зробила для себе важливий висновок: на вiдмiнницях возять воду, в'їжджають до палацiв, роблять грошi, а
потiм… як в американському кiно про заїжджених коней - пристрiлюють…

2. Чистюля з плюсом

З чоловiком Марина розлучилася через рiк пiсля весiлля. Нi, вiн не пив, не бив, не зраджував.
Головним його грiхом було те, що вiн… iснував. А це означало: їв (залишав пiсля себе крихти на столi), мився у ваннiй (розбризкував
воду i неправильно вiшав рушники), спав (зiбганi простирадла!), ходив на вулицю (брудне взуття!), читав газети (зайве смiття в хатi) i
взагалi, сновигав по квартирi, залишаючи скрiзь слiди свого iснування i порушуючи стерильнiсть сiмейного гнiздечка.
Марина була чистюлею.
З манiакальним захватом вона майже безперервно натирала меблi, чистила до блиску посуд, пилососила килими. Слiд вiд мокрої
парасолi в передпокої мiг викликати в неї iдiосинкразiю.
А iдеальним чоловiком мiг бути для неї лише шаховий король: нерухома фiгура, денце якої пiдбите оксамитом. Такого можна було
поставити замiсть торшера або взагалi заховати до шафи, попередньо протерши вологою ганчiркою.
- Якби вiн хоч сидiв на одному мiсцi! - скаржилася Марина. - А то вiд нього стiльки бруду!
I Марина усiляко з цим боролася.
Щодвадцять хвилин вона iстерично вигукувала: «Руки мив?!»
Зрештою, миття рук стало їхнiм сiмейним ритуалом - їх треба було мити до i пiсля обiду, пiд час читання газет i навiть коли чоловiк
дивився футбольний матч по телевiзору.

Стерильнiстю своєї квартири Марина пишалася: тут можна було приймати пологи i нарiзати овочi прямо на пiдлозi, не остерiгаючись
мiкробiв i заражень.
Але чоловiки чомусь зовсiм не цiнували її господарських чеснот.
Один пiшов, а iншi вiдвiдувачi зникали пiсля першої ж романтичної вечерi.
Навiть до лiжка не доходили.
«Ноги!», - з жахом кричала Марина, коли черговий претендент робив крок у взуттi з килимка у передпокої. «Руки?», - суворо питала
вона, перед дверима кухнi. «Килим…», - стогнала у знемозi, якщо гiсть задля надання вечору бiльшої романтики, сповзав на пiдлогу з
келихом шампанського в руцi.
Звiсно, Марина страждала вiд самотностi.
Проте, якби в її хату увiйшли представники комiсiї з перевiрки чистоти барокамер, вони б, певно, поставили їй п'ятiрку з плюсом…

3. Секс на вiдмiнно

Моя знайома Люся з дитинства вважала, що все в її життi має бути за вищим розрядом: розкiшний будинок - обов'язково з джакузi i
краєвидом на море (до речi, моря i навiть найменшої рiчки в наших краях не було), чудова вiлла (бажано на Маямi), авто («Лексус»
останньої моделi), надзвичайно талановитi дiти (двi дiвчинки - блакитноокi блондинки i хлопчик - копiя Леонардо Дi Капрiо в юностi) i,
звiсно ж - iдеальний чоловiк: статурний красень, сноубордист, дельтапланерист, i при цьому - дипломат, мистецтвознавець, офiцер
вiйськово-морського флоту.
Коли Люся знайомилася з черговим хлопцем, почувалася членом приймальної комiсiї i подумки виставляла бали. «Цей - на двiйку, мiркувала вона. - А той - типовий трiєчник»…
Заробити у Люсi найвищий бал здавалося неможливим.
Але змиритися з недосконалiстю свiту Люся не могла, адже i бiлизна, i особисте життя у неї мало бути найвищого ґатунку.
Люся нiколи не купувала дешевих речей. Вона могла економити роками, але купувала каблучку не з фiанiтом, як її подруги, а зi
справжнiм дiамантом.
Поки її знайомi доношували легкi пуховики, Люся, три роки перебиваючись з хлiба на воду, купила норкову шубу, зшиту «на вiки».
Те ж саме було iз взуттям, косметикою i навiть з вiдпусткою. «Або Париж, або нiчого!», - казала Люся, коли її умовляли з'їздити хоча б
на мiсцеву турбазу. Вона просто не могла собi дозволити будь-яке «незадовiльно».
Нарештi на горизонтi її життя замаячив герой, який так-сяк тягнув на задовiльно - молодий режисер, що приїхав пiдкорювати мiсцевий
театр.
Люся пробивалась до нього всiма можливими способами - шукала спiльних знайомих, тусувалась в акторському середовищi i,
нарештi, була особисто запрошена на прем'єру.
Знайомство вiдбулося, i Люся не пiдвела: її дзвiнкий смiх, постава й одяг були бездоганно прекрасними. I поки довгокосi статистки в
грубезних светрах курили на пiдвiконнi, Люся зi знанням справи (адже звикла у всьому доходити до самої сутi) аналiзувала п'єсу. Чим i
зацiкавила майбутню зiрку свiтової режисури.
Пiсля трьох тижнiв побачень Люся зважилась на нiч кохання.
Проблема полягала лише в тому, що у Люсi майже не було гiдного любовного досвiду. Якщо говорити вiдверто, Люсинi знання в цiй
царинi ледь сягали двiйки. А Люся нi в чому не могла почуватися дилетанткою!
Скупивши необхiдну лiтературу (вiд «Камасутри» до сучасних невибагливо виданих брошурок на кшталт «1000 й одна поза»), Люся
взялася готуватися до свого головного iспиту.
Кiлька днiв поспiль вона дратувала замiжнiх подруг запитаннями «А як це?», водячи пальцем по рядках еротичної лiтератури. I
виробляла неймовiрнi вправи на килимi, пiдглядаючи в «Камасутру».
До призначеного часу, а точнiше ночi, Люся прийшла пiдготовлена якнайкраще.
Коли пiсля романтичної вечерi «це» нарештi почалося, Люся, зi своєю звичною стараннiстю, показала всi чудеса сексуальної
майстерностi. Уранцi, заглядаючи в очi коханого, очiкувала якщо не пропозицiї руки та серця, то хоча б натяку на продовження роману.
Подумки вона вже бачила себе поруч з генiальним чоловiком-режисером, що не вилазить зi свiтових гастролей.
«Дякую. Усе було вiдмiнно!», - сказав вiн, випроводжаючи Люсю з готельного номера. Назавжди…
«Певно, вiн сприйняв тебе за повiю!», - втiшали Люсю подруги.
Люся образилась. Хоча, якщо подумати, через що? Досконалостi все-таки досягла…

ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА
«Як добре бути замiжньою!» - сказала менi подруга i, тяжко зiтхнувши, поринула у мрiї.
Я шкiрою вiдчула, як перед її затуманеним внутрiшнiм зором пропливає караван немитого посуду, гори невипрасуваних сорочок, купи
розпарованих шкарпеток, вийнятих з-пiд дивану…
Але все це дрiбницi. Головне - крiзь цей побутовий туман вона бачила обличчя «винуватця» усiх цих принад подружнього життя.
Треба термiново видати її замiж. Iнакше засохне моя квiточка, вирiшила я.
Але як це зробити?
I ми взялися за складання стратегiчного плану.
Одразу, враховуючи запити майбутньої нареченої, замахнулись на «великого звiра»: наречений має бути дипломатом або молодим
полiтиком. Словом, непересiчною особистiстю.
Якщо серйозно пiдiйти до проблеми незамiжнiх дiвчат, то бачиш, що проблеми як такої не iснує: довкола ширяють табуни потенцiйних
женихiв.
Усе залежить лише вiд тебе.
Адже чоловiки - народ невибагливий. Як там казав герой Михайла Казакова у фiльмi «Безiменна зiрка»? «Необхiдно лише двi краплi
добрих парфумiв i трохи фантазiї«, i любов iмпозантного чоловiка тобi гарантована.
Для початку ми обрали саме такий шлях.
Лишилося чекати нагоди. I невдовзi вона пiдвернулася: нас запросили на вечiрку, яка вiдбувалася пiсля закiнчення мiжнародної
конференцiї.
Сюди точно зiйдуться гiднi кандидати!
У вказаний у запрошеннi час ми стояли в конгрес-холi з келихами шампанського в руках. Я досвiдченим оком оглядала присутнiх, а
подруга Мартуся лише скромно опускала вiї, повнiстю довiрившись моєму смаку.
Пiдстаркуватий лисий пан у фраку з метеликом вiдпав одразу - нам потрiбен молодший; плейбой в червонiй куртцi здався надто
донжуанистим; красень в бездоганному костюмi-трiйцi був зайнятий - на його руцi висiла дiвиця в мiнi.
- Ну як? - схвильовано запитувала Мартуся з-пiд опущених вiй.
- Поки що нiчого пiдходящого, - процидiла я крiзь зуби, продовжуючи спостереження.
Нарештi (о, радiсть!) в останню хвилину перед внесенням торта в холi з'явився той, що треба: вiдносно молодий, помiрно вгодований,
доволi iмпозантний джентльмен. Вiн нагадував англiйця.
- До Англiї поїдеш? - запитала я Мартусю.
- Можна i до Англiї, - вiдгукнулась вона. - Але це навряд чи вийде…
- Усе в наших руках! - запевнила я, i потягла подругу ближче до «об'єкта».
Треба було пройтися повз нього так, щоб вiн звернув увагу. Мартуся йшла з вiдстороненим поглядом, мов по подiуму. А я не дрiмала!
Менi втрачати нiчого, я прискiпливо спостерiгала за реакцiєю незнайомця.
- Ну що - помiтив? - запитала Мартуся, закiнчивши «дефiле».
- Ще б пак! - сказала я. - Здається, вiн у захватi вiд наших жiнок. Свої їм добряче набридли. Там - фемiнiзм, емансипацiя, гендернi
питання. А тут - цiлина для чоловiчої дiяльностi! Якби наш герой знав, як легко йому буде виорати це поле!
Але вiн поводився стримано. Тiльки дивився. А пiдiйти першими нам було дуже незручно.
Ми похапцем почали вигадувати план: Мартуся пiдходить i… просить закурити… Стоп! Десь це вже було. Згадали: це прийом
вуличних хулiганiв. Вiдпадає!
Варiант другий: Мартуся пiдходить до незнайомця i питає, котра година… Жах! Де ми нахапалися такої банальщини?!
Варiант третiй: Мартуся…
Але з цим варiантом ми запiзнилися - незнайомець пiдiйшов сам i зi зворушливим акцентом запитав, котра година.
Я тактовно повiдомила, щоб вiн з усiма питаннями звертався ось до цiєї дiвчини, а сама, зробивши Мартусi «страшнi очi»,
попрямувала до виходу. Моя мiсiя закiнчилася.
Мартуся зателефонувала в той же вечiр:
- Вiн надто гарний для мене! Ми чудово погомонiли, i все. Щоправда, вiн пропонував пiти повечеряти разом.
- А ти?…
- Вiдмовилась. Не можу ж я вiшатися на шию з першого ж разу!
- А замiж ти теж збираєшся не з першого разу? - обурилась я.
На тому кiнцi дроту почулися гiркi схлипування.
Словом, вранцi я обдзвонила усi готелi i в дванадцятому вiдшукала таки нашого «нареченого». Назвавшись Мартою, я призначила
побачення бiля фонтану.
Цього разу все вийшло: Мартуся з Майклом гуляли мiстом, посидiли в кав'ярнi, а увечерi пiшли до театру.
Ще через кiлька днiв Майкл закохався у Мартусю по самiсiнькi вуха.
Здавалося, щастя стрибнуло до її кишенi. Я навiть просльозилася, уявляючи, як буду проводжати подругу на лiтак, i вирiшила
подарувати їй свiй домашнiй халат, який їй так подобався.
Кажуть, що нема нiчого простiшого, нiж вийти замiж за iноземця. Тут прийом один: бути жiночною. Весь мiсяць цього бурхливого
роману Мартуся нагадувала хмаринку. Але пiд кiнець ударив грiм: за день до вiд'їзду Майкл печально повiдомив, що має дружину. Звiсно,
вiн її не кохає, навiть дивитися не може, але… щоб отримати розлучення, треба заплатити купу грошей, та ще й утримувати покинуту
дружину, мов королеву, до кiнця днiв своїх. А цього вiн не може собi дозволити.
«Чому ж вiн одразу не сказав, що одружений?», - ридала Мартуся. Але вiдповiдь на це запитання, на жаль, була ясна як божий день.
Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.
А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.
I ми розробили iншу тактику…
Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки
почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi - духовне єднання, решта - прикладається. Протягом мiсяця ми старанно
вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.

Нарештi Мартуся зупинилася на одному - найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.
Щоправда, у Авеля був один мiнус - вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.
Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.
Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…
Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.
- Квартира твоя? - ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.
- Нi! - скрикнула я, запiдозривши корисливу мету. - Марта її винаймає!
- Теж добре! - не засмутився Авель. - А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.
Вiн був просто первозданне диво!
Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.
Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.
Гуляли до ранку.
Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.
Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.
А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в
Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.
Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…
Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi
тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…
Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»
Дiйсно, Мартуся забула його не скоро - два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.
А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.
Словом, вирiшили шукати щось простiше…
I подумали ось про що.
Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв
ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?
Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.
- Головне, щоб людина була хороша, - виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо
електрика.
А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!
А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!
Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.
Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я
дiзналася вiд неї…
Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.
Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай
i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою - iнженер
комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.
Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.
А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.
Словом, хто шукає - той завжди знайде!
Вiднинi це стало девiзом Мартусиного життя.
Звiсно, замiсть гарного хлопця Дмитра мiг прийти пенсiонер-ентузiаст електричної справи якийсь дядько Петро. Чи алкоголiк. Чи
просто заклопотаний бовдур.
Але, очевидно, бажання Мартусi вийти замiж було таким сильним, що небеса зглянулись i послали їй Дмитра.
Хоча, якщо чесно, цими небесами я вважаю себе. I якщо б не вдався план з електриком, я б вигадала щось iнше.

СОВА
Я - сова. Це навiть не метафора. I оживаю лише вночi. Вранцi я не можу змусити себе розлiпити очi i плетусь на роботу, вмикаючи
автопiлот. Весь день мене водить i нудить. Проте вночi…
Тiльки вночi для мене починається справжнє життя. Бадьора, я йду до кухнi, заварюю чай, кидаю туди листя м'яти i…
Та нiчого особливого я не роблю. Просто сiдаю бiля вiкна, дивлюся на порожнi вулицi i мiркую про життя.
Ось я: не дурепа i далеко не потвора, людська особина досить романтичної вдачi, а сиджу на самотi i змушена телепатично
спiлкуватися з зiрками. Життя, що вирує вдень, мене зовсiм не приваблює.
Мене лякають метушливiсть подруг, якi весь час говорять про своїх чоловiкiв - так нудно, що взагалi не хочеться одружуватись,
дратують розмови в транспортi i гучна музика з навушникiв, запрошення на «чарку чаю», яка передбачає i всi iншi деталi нецiкавого
нетривалого роману.
Можливо, мiркую я, мене просто зачаклували у дитинствi, i я дiйсно - самотнiй нiчний птах, що здатен розмовляти лише з зiрками? А ще
- з вiкном навпроти.
Воно теж завжди свiтиться опiвночi.
Щоночi я вiтаюсь з ним: «Привiт, вiкно!» - i, часом, вигадую про нього рiзнi iсторiї…
Наприклад, думаю я, там живе самотня жiнка, яка боїться темноти.
Жiнка в бiлому, що нiколи не виходить на вулицю. Тому її шкiра блiда i прозора, i сама вона схожа на примару - з довгим волоссям, з
великими божевiльними очима. Така собi iнопланетянка, що чекає на звiльнення вiд земного тяжiння.
Або простiше. Там звичайна «малина»: дим коромислом, карти, вино ллється рiкою i напiвоголенi брюнетки спiвають пiд гiтару
пристраснi романси.
Коли ж менi зовсiм погано, я уявляю, що там на кухнi серед засмальцьованих стiн сидить злостивий дiдуган i пише листи в рiзнi
iнстанцiї. Можливо, i про моє вiкно, яке здається йому пiдозрiлим.
Звiсно, весь час фантазуючи на цю тему, я мучусь цiкавiстю: а що ж там насправдi?!
Сьогоднi мене обпiкає думка: а раптом там живе ВIН? I ВIН теж сова, що загубилась у денному свiтлi? Я дивлюсь на вiкно у будинку
навпроти з нiжнiстю: всi вiкна темнi, а це - горить. Отже, там живе такий собi ВIН. I я подiляю його самотнiсть, його тривогу, його бажання
роздiлити це все на двох, i неможливiсть знайти цього «другого»… А я ж зовсiм порч!
Я знаю: якщо ми зустрiнемось, вiн одразу зрозумiє, що це саме мене вiн весь час чекав бiля нiчного вiкна!
Але як дiзнатися про це напевне?
Мене охоплює шалена iдея: нема ж нiчого простiшого! Скiльки можна сидiти i мучити себе рiзними фантазiями? Я швидко натягую
джинси, хапаю повiдок свого спанiеля Мiлкi - той радiсно крутиться бiля нiг: теж, певно, сова - i клацаю вимикачем.
Вибiгаю в нiч. А поки їду в лiфтi, подумки прораховую, яка це може бути квартира в будинку навпроти. Якщо там дiйсно живе ВIН, то,
певно, не здивується. Скаже просто: «Проходь. Я чекав на тебе». I я теж не здивуюсь.
Я вибiгаю на вулицю, вдихаю вологе повiтря i здiймаю очi до будинку. Вiн увесь темний.
Жодне вiкно не свiтиться!!!
Мiлкi, мов божевiльний, загрiбає носом листя, качається у пiску. А я готова розревiтися: «моє«вiкно не горить! I вирахувати його
тепер не можливо. Та й навiщо?
Я сприймаю це як зраду. Рiвно рiк воно свiтилось, зiгрiвало мене ночами, вселяло надiю на те, що я не одна така. А коли я нарештi
наважилась на авантюру - воно згасло. Ну, звiсно, ж там живе злостивий старигань або закомплексована дурепа. Така як i я.
Романтична невдаха. Бiла панi, за якою давно плаче психушка.
Я кличу Мiлкi.
З темряви вимальовується чоловiчий силует. Поруч бiжить велетенська вiвчарка. Вона радiсно кидається за Мiлкi, хапає його за
вухо, гарчить. Я кидаюсь на допомогу своїй крихiтцi. Я роздратована, i можу сама вкусити цю кляту вiвчарку. I взагалi: завтра ж я
погоджуся на «чарку чаю», буду засинати о десятiй i жити, як все iнше нормальне народонаселення планети. З мене годi.
Я бiльше не сова!!!
- Заберiть свою iдiотську собаку! - галасую на весь двiр.
- Чого це iдiотську? Вiн добрий. Вiн грається… Вiн розумний, - ображено каже господар вiвчарки.
- Розумнi вночi сплять!!! - вiдказую я, пiдхоплюю свого Мiлкi i тягну його до пiд'їзду. Варто сказати, що вiн дуже пручається, рветься
до свого нового нiчного друга.
Зла i розчарована, я вриваюсь на кухню i ставлю чайник - треба зiгрiтися. I завмираю: вiкно свiтиться!
Але менi вже байдуже. Я хочу спати. Анi вiкна, анi зiрки, анi власнi фантазiї мене бiльше не обходять.
Навiть зi спальнi, навiть крiзь тонку ковдру, якою я накрилась з головою, пробивається це свiтло з будинку навпроти.
Несподiвано, вже крiзь сон я чую свiй роздратований голос: «Заберiть свою iдiотську собаку!» - i чiтко бачу очi незнайомця. Погляд
сумний i кудись поза мою спину.
Кудись вгору - туди, де не свiтиться моє вiкно…

ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ
- Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим.
Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому
архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.
…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає
музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти
дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не
загубився) перекрикують один одного…
- Як бачите, на мосту споруджено безлiч скульптур. Саме вони принесли мосту всесвiтню славу. Щоправда, нинi це копiї. А оригiнали
унiкальних споруд перенесенi в Лапiдарiум - фiлiал Нацiонального музею. З двох бокiв мiст увiнчують готичнi башти. Одна з них оздоблена
портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображенням святого Вiта. Туди ми ще пiдiйдемо - лише перечекаємо ту
екскурсiю, а поки що покажу вам ще одне визначне мiсце…
Вона пiдводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Вiн виблискує на сонцi, вiдполiрований тисячами, а може, й
мiльйонами долоней. У неї зосереджене обличчя людини, що вiдповiдає за кожне слово, вона квапиться розповiсти якомога бiльше, дати
iнформацiю без зайвих деталей i сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.
- Це те саме мiсце, з якого в 1393 роцi скинули у Влтаву Яна Непомуцького - особистого духiвника королеви, дружини Вацлава IV.
Побутує повiр'я: якщо прикласти руку до цього хреста i загадати бажання - воно обов'язково здiйсниться!
Натовп радiсно гуде i стає в чергу - прикластися рукою до священного мiсця. Але екскурсовод зупиняє всiх багатозначним жестом:
- Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здiйснення бажання у людини вiднiмається рiк життя!
Черга розсмоктується: варто добре подумати.
- Рiк життя - не жарти, - задоволено каже екскурсовод. - Це мiсце зрошене кров'ю…
- Дикi люди! - гигоче хтось з туристiв.
- Який жах! - вигукує жiнка в солом'яному капелюшку з квiтами.
- Чому його втопили? - питаю я.
- Король Вацлав взагалi конфлiктував з духовенством країни, - вiдповiдає екскурсовод. - Тому в 1393 роцi за його наказом схопили i
посадили до в'язницi трьох священикiв, серед яких був i Ян. Його товаришiв невдовзi вiдпустили, а Непомуцького довго i тяжко катували,
а потiм скинули в Влтаву в мiшку. Ось саме з цього мiсця…
- Але за що? - не вгаваю я.
- Це стосувалося розходжень у питаннях вiри… - скупо каже екскурсовод, а потiм пiсля паузи додає: - А взагалi-то, хронiсти в 1433
роцi, ще до канонiзацiї Непомуцького, висунули версiю, яка, власне, може вважатися правдивою: священик категорично вiдмовився
розкрити тайну сповiдi королеви. Вiн сповiдував її майже щоденно, i Вацлав запiдозрив дружину в змовi. Але що там було насправдi - нiхто
не знає. Такi були часи: iнтриги, державнi зради, боротьба за владу, заколоти…
Я дивлюсь на статую святого, на зiрковий вiнок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, i раптом бачу зовсiм iнше - так чiтко,
ясно i зрозумiло, нiби розмотую час у зворотному напрямку аж до XIII сторiччя. Вiн зупиняється на тому самому травневому днi, коли сюди
привезли людину в мiшку, крiзь тканину якого проступала кров…
Несподiвано я розповiдаю свою версiю, просто викрикую її, мов Архiмед у ваннiй: «Еврiка!»…
Екскурсовод знизує плечима i посмiхається з професiйною, але досить скептичною приязню, i вiдповiдає суворим тоном, нiби щойно
почула найбiльшу образу свого екскурсоводського життя: «Нi. Такого не могло бути! Наш святий Ян Непомуцький - поважна i порядна
людина, аскет, науковець, мученик. Нi! Нi…». I продовжує розповiдати про те, що з 1729 року Ян офiцiйно вважається небесним
покровителем сповiдальникiв, а також усiєї Чехiї. I Праги зокрема. Але я вже все знаю напевне. Всупереч всiм версiям i менi здається, що
можу покласти голову чи дати руку на вiдсiч, якщо помиляюся! Цю впевненiсть навiть важко пояснити, вона просто в одну мить увiйшла в
мене, як беззаперечна iстина, як осяяння, яке можуть зрозумiти лише науковцi, яким котроїсь глупої ночi запросто сниться те, що вони не
могли довести на паперi роками. Або падає на голову яблуко, i закон про всесвiтнє тяжiння набуває останнього штриху…
…Скiльки це тривало - рiк, два, кiлька тижнiв чи три днi? Ось це вже точно не має значення. Вiн завжди бачив бiлу анемiчну руку з
дiамантовим перснем, що тремтiла на складках чорного оксамиту, який ледь вимальовував гостре колiно. Пiд плетивом фламандського
мережива, на тонкому зап'ястi, виднiлися своєрiднi «браслети» - видовженi синцi. Вона часто i несвiдомо осмикувала довгий рукав, ще
бiльше привертаючи увагу до цього «браслета», що мав чiткий обрис трьох пальцiв. Ця «прикраса» нiколи не зникала, а часом ставала
помiтнiшою…
Не вiдводячи очей вiд цiєї руки, вiн говорив про смирення, вiру i терпiння, чудово розумiючи, з КИМ говорить. I намагався бути
чемним. Говорила вона. Про те, що чоловiк не пiдтримує її нинiшньої релiгiйностi, вважаючи, що тепер, в перiод полiтичної кризи,
моральний рiвень богословiв i служителiв церкви ганебно занепав, i що хабарництво та жирування духовенства розхитують авторитет
влади. А їй, вихованiй на iдеях свекра Карла IV, важко змиритися i прийняти iдеологiю «нового благочестя», започаткованого вiнценосним
чоловiком…
Вiн казав, що, певно, переосмислення необхiдне, адже i сам бере активну участь у фiлософсько-богословських дискусiях, якi
точаться в Карловому унiверситетi, намагається вiдстояти честь церкви, i часом це стає дедалi важче, адже в чомусь ясновельможний
король Вацлав має рацiю - духовенство дiйсно бере хабарi, не зберiгає таємниць сповiдей i виставляє непомiрну плату за будь-якi
послуги. I це перекреслює попереднi надбання часiв Карла, коли Богемiя вважалась центром культурного свiту, а католицизм найчистiшим з вiрувань.
Вона згадувала, яким набожним i благочестивим був свекор, як процвiтала при ньому наука в створеному ним унiверситетi найдорожчiй прикрасi Чеської корони, де разом з богослов'ям i фiлософiєю вивчали юриспруденцiю, математику, медицину, хiмiю. А вже
як розквiтла при ньому Богемiя, про це свiдчить сама назва країни!
Вiн пiдтримував її, але чемно зауважував, що великий талант i хист короля до фiлософiї та лiтератури - адже вiн був близьким другом
самого Петрарки! - зробили його серце надто м'яким, аби не пiддатися сильнiшому впливу курф'юрстiв, а надання суверенностi їхнiм
областям призвело i до змiцнення влади духовенства, яке нинi своєю зажерливiстю дiйсно дискредитує церкву.
Увечерi вiн вмивався холодною водою, читав молитву i лягав спати. Думав про розмову, про те, що давно сидiло занозою i в його
душi. Крутився у лiжку, пiдходив до вiкна, i з пагорба в Градчанах, де мешкав, дивився на нiчну Прагу - милувався величчю собору святого

Вiта i Влтавою, що бiгла пiд Карлiв мiст, охоплюючи її срiблясте зап'ястя темним браслетом, згадував руку на чорному оксамитi сукнi i
тихий голос, що говорить розсудливi i розумнi речi, про якi думає i вiн. Кидав погляд на королiвський палац, гортав Петрарку i лягав,
заспокоєний. - …я вчуся грати в шахи за трактатом Томаса Штитного, - розповiдала вона.
I вiн схиляв голову, щоб сховати посмiшку - вiн i сам вчився за цiєю книжкою, яку написав цей дивак, його приятель. Iншi книги
Штитного здавалися йому дуже примiтивними, для неофiтiв. Томас Штитний був представником дрiбного лицарства, що якимось дивом
здобув освiту в Празькому унiверситетi. Те, на чому вони зiйшлися, - питання мови, адже Томас писав свої фiлософськi i релiгiйнi поеми
чеською у той час, коли iншi претенденти на звання магiстрiв визнавали лише латину. Через свою впертiсть i переконанiсть щодо
рiвноправ'я усiх мов магiстром Томас так i не став. Проте був неабияк популярний серед простих мiстян, не обiзнаних в тонкощах
богослов'я. Трактат про гру в шахи був написаний так само легко, як i все iнше, що вийшло з-пiд його пера, i був рясно всiяний рiзними
житейськими порадами. I в цьому був неабиякий шарм.
Вiн наважився сказати їй про все це. Вона погодилась. Розсмiялась. Схаменулась. Смикнула себе за рукав - жест, що викликав у
нього незрозумiле замилування i спiвчуття, нiби перед ним простолюдинка. Вони заговорила про шахи - гру для обраних, про те, що добре
було б, якби в неї навчились грати курф'юрсти, щоб знали, якими фiгурами i куди можна ходити, а куди - зась!
Говорили про Вiфлеємський палац, який побудували два роки тому.
Вона ходила туди на службу i ледь помiтно кивала йому з балкона, механiчним рухом оправляючи рукав, а вiн мимоволi внутрiшньо
здригався, i кутики його вуст тремтiли нервовою i небажаною пiд час служби усмiшкою, адже вiн був єдиним, хто бачив синцi на її зап'ястi…
…Одного вечора до його помешкання постукала королiвська варта i оголосила, що його заарештовано за наказом короля.
Потiм потяглися днi - їх було два, три чи десять… Це вже не мало значення для його тiла пiсля першого ж дня. Йому казали, що
королеву Софiю пiдозрюють у державнiй змовi, i вимагали розповiсти, про що вона говорила на останнiй сповiдi. За дверима з отвором,
заґратованим щiльним мiдним плетивом, стояв король Вацлав, а ще за одними дверима очiкували тi, хто мав вбити катiв, щойно король
почує зiзнання. Але вiн нiчого не почув i вiддав наказ про страту.
…Коли на нього надiли мiшок, той одразу змок вiд кровi, довелося одягати iнший, щоб не дратувати мiстян виглядом закатованого
священика. А потiм ще iнший. I лише на дванадцятому на полотнi в декiлькох мiсцях проступили лише скупi бурi плями.
На мосту його запитали востаннє. Але вiн вже не мiг вiдповiсти…
…Вiн мовчав кiлька сторiч, канонiзований, зарахований до лику святих, закарбований у каменi, занесений до священних писань разом
з iншими мучениками-аскетами. I тепер, тут на мосту, перед власним скульптурним зображенням, на якому йому аж нiяк не дати його
тодiшнiх сорока трьох, адже вiн виглядає значно старшим, вiн заговорив до мене, вiдмiтаючи всi офiцiйнi версiї, про те, що… катування
були непомiрно тяжкими, i якби вони стосувалися питань вiри чи держави, не вiдомо чи змiг би вiн витримати всю фантазiю своїх катiв.
Адже не збирався бути нi героєм, нi мучеником, нi зарахованим до лику святих. Навпаки. В той вечiр, коли вперше несподiвано
поцiлував її зап'ястя, вiдчув себе грiшним, а життя - змарнованим. А коли вона вiдповiла на поцiлунок - безсмертним. I це було бiльше, нiж
бути нотарiусом архiєпископа, бакалавром, доктором чи генеральним вiкарiєм - тим, ким вiн був за своє священицьке життя, здiймаючись
цими сходами, щоб одного вечора злетiти з них, приклавшись вустами не до розп'яття, як звик i як робив весь час, а до тонкого зап'ястя,
вкритого синцями…
Вiн не мiг виказати останньої сповiдi королеви, адже її просто не було!
Ось це я i сказала екскурсоводу.
А потiм рiшуче поклала руку на хрест i вiддала Яну Непомуцькому рiк свого життя. За мрiю, яка здiйснилась менше нiж за мiсяць…

Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ
- Я завжди був з тобою…
- Я цього не знала!
- Знала. Лише згадай…
…Ось ви йдете з шашликiв, сваритеся, попереду бiжить маленький песик, повертається, гавкає, бо не втямить, звiдки насунулась ця
хмара, адже ще годину тому все було добре, а тепер ти тихо схлипуєш, вiн не розумiє, чому веселий теплий день поволi перетворюється
на пекло, адже ти не вчинила нiчого поганого.
Ти просто була найвеселiшою, пiрнала у воду з кручi i хтось зауважив,
що у тебе гарна фiгура. Тепер ти плачеш i тримаєш спiдницю в кулачках, щоб вiтер не розвiвав її, ховаєш пiд нею ноги. А тобi кажуть,
що ти поводилась, мов повiя.
Ти хочеш швидше дiстатися дому, нагодувати свого песика, заспокоїти його i залiзти пiд ковдру з головою, вдати, що спиш. Аби не чути,
що тобi кажуть. Не чути несправедливостi.
Ти лягаєш пiд ковдру, дихаєш тихо i рiвно, принаймнi намагаєшся дихати рiвно, без схлипiв.
I ось тут з'являюсь я. Я обiймаю тебе мiцно-мiцно зi спини, притискаюсь до твоєї потилицi так, аби ти мене чула, i кажу: «Я тут. Я з
тобою. Не вiр нiкому, крiм мене. Ти найгарнiша в свiтi. Я пишаюся всiм, що є в тобi. Не слухай нiкого i не плач. Збережи себе. Життя ще
виведе нас на рiвну дорогу. Ти ж знаєш, що я є. Потерпи ще трохи. Тiльки залишайся такою, як є. Це єдина умова на наше майбутнє, про
яке ми ще не знаємо…»
I ти припиняєш схлипувати. Ти чуєш мене.
…А ось ти йдеш вночi по трасi i думаєш, що було б добре зробити один крок назустрiч фарам, якi мчать, освiтлюючи твою самотню
фiгурку.
Всього один крок, i несправедливiсть закiнчиться. А я знову кажу тобi - не спiши. Пройди ще один круг. Наберися терпiння.
I вiр. Я ж вiрю! I теж ходжу кругами. I те, що нинi кажу iншим - все до тебе. Я теж не знаю, хто почує мене так, як я б того хотiв. Але
сьогоднi, в iншому кiнцi мiста, далеко вiд тої траси, по якiй iдеш ти, думаючи про небезпечний крок, я говорю щось незрозумiле нiкому, крiм
тебе. Про те, як нам буде тепло i затишно… колись.
Як буде весело.
Як я вiзьму тебе на колiна i заколишу.
Гладитиму твою оголену спину, перебиратиму пальцями хребцi - нiжно-нiжно i скажу, що все, несправедливiсть закiнчилася.
…А ось ти в компанiї - вiльна i горда, п'єш вино i спiваєш, а тобi кажуть: «Ще, ще, ще!!!» - i ти можеш обрати кого завгодно, їх так
багато довкола. У них чудовi пропозицiї!
I тобi нiчого втрачати.
Ти iнша.
Тобi ЗДАЄТЬСЯ, що ти стала iншою.
Ти вважаєш, що життя - суцiльна морока i морок, i що бiльше нiчого шукати в ньому, крiм спокою, легкостi i задоволень.
Ти вже готова стати такою, як всi. Адже в тобi є СЕКРЕТ: ти завжди (як i я - про тебе!) думала, що ти iнша, iнакша, що все в свiтi
створено, щоб ти жила в ньому легко i весело.
Але чомусь так не виходило. I я це знаю. Адже для того щоб я тебе упiзнав, ти мала ходити в немодних черевичках, перешивати одяг,
сiдати в нiчнi авто, нiколи не плакати на людях i завжди весело смiятися над собою, знати цiну слову, не боятися нiчого, жити всупереч
усiм загальноприйнятим канонам.
А ще - ламати їх, навiть якщо разом з ними зруйнуєш своє усталене життя, звички i спокiй. Тому що ми з тобою завжди знали: нiчого з
цього не має сенсу i глузду, якщо немає головного - гармонiї мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом.
А ще вмiли чути те, що я кажу поки що в нiкуди.
Ти знаєш, що саме такою ти потрiбна менi i… тiкаєш вiд усiх, хто робить тобi «чудовi пропозицiї«.
I сама дивуєшся цьому.
Але в тому немає нiчого дивного, бо ти ж знаєш, що я є.
Що я завжди був з тобою, щоб бiльше не було несправедливостi.
Щоб сказати: «Все пережите до цього часу - вдало, невдало, всi радощi, гiркоти, всi успiхи i зробленi дурницi - було не намарне, бо
залишилася у кожному з нас вiра, i ось - нам далося по вiрi…»

ФОРМУЛИ КОХАННЯ
Багато жiнок протягом життя вигадують свої непохитнi постулати, якi потiм, як прапорцi естафети, передають своїм донькам.
Цi «прапорцi» бувають чорними, на них усiм досвiдом життя виведено: «Всi чоловiки - покидьки!»; яскраво-червонi красномовно
виголошують: «Хочу всього, багато i негайно!»; на крохмально-бiлих: «Готую, перу, прибираю, мовчу!»…
На такому прапорцi однiєї моєї знайомої значилось сакраментальне: «Нiчого в життi не буває занадто!», iнша користується
соломонiвською мудрiстю: «Все минає…»
Словом, кожна жiнка живе за особисто виведеною формулою. Часом вони бувають унiкальними…

«Принцип тролейбусiв»

…Цей принцип Ольга вiдкрила для себе рокiв двадцять тому в один з холодних осiннiх вечорiв, коли стояла на порожнiй зупинцi. Сум
ширився i розбухав у нiй, мов не прожована здобна булка. Перше кохання виявилося несправжнiм. Звiдки тодi вона могла знати, що перше
кохання майже завжди приречене на фiаско?
Сiяв дрiбний дощик.
Насувалася нiч.
Тролейбусiв не було.
Жодного.
Ноги промокли, з волосся за комiр текли струмочки води. У когось зараз була тепла ванна, чай з лимоном, а в неї лише ось ця темна
вулиця i текст передсмертного листа, який вона подумки складала до людства. А як ще можна помститися за ось цей осiннiй вечiр?
На горизонтi замаячило розмите свiтло фар. Наближався тролейбус - жаданий теплий прихисток. А за ним у маревi коливався i
другий.
А за другим третiй…
Караван тролейбусiв наближався до зупинки. Вони майже одночасно вiдчинили дверi. Ользi довелося обирати, в який з них сiсти.
Нарештi вона побiгла до останнього. Поки добiгла - дверi зачинилися. I химерний караван зник в iмпресiонiстичних сутiнках. Ольга
залишилася стояти на зупинцi.
…Пiзно ввечерi їй зателефонував колишнiй однокласник, давно i безнадiйно закоханий. Ще за годину сусiд подруги - через ту ж
подругу - запросив сходити в клуб, адже «випадково» мав чотири квитки на «закриту вечiрку». А вранцi озвався i той, через кого вона
стояла на зупинцi пiд дощем у повному розпачi. Бажання щось довести людству минуло, а з ним i той дощовий сум:
Ольга повiсила слухавку.
Проте вiдкрила для себе цей «принцип тролейбусiв»: крижана самотнiсть переходить у безмежнiсть вибору.
Вiн працював так довго, що Ольга ще з десяток рокiв була пiд впливом цiєї формули. Аж доти, доки на неї не звалилась iнша…

«Шматочок сиру»

З десяток рокiв потому подруги заметушилися: Ользi негайно треба замiж! I почали сватати до неї рiзних холостякiв: «трохи алкоголiк,
але перевиховаєш!», «трохи педант, але потерпиш!», «трохи матусин синок, ну… повоюєш зi свекрухою». I Ольга винайшла ще один нудний
принцип: «шматочок сиру». Пам'ятаєте байку Крилова - «Воронi десь Господь…»
«Шматочки сиру» перепадали їй випадково: по дорозi додому, в оточеннi одружених спiвробiтникiв, на вечiрках. Юнацький
максималiзм вже минув, але й тимчасовий, подекуди плiснявий «сир» теж не влаштовував. Чому?
Тому, що над усiма дрiб'язковими життєвими постулатами, над насмiшкуватим спiвчуттям подруг, над метушнею i абсурднiстю
iснування панувало зовсiм iнше вiдчуття, що не пiдлягало жоднiй формулi. I взагалi iснувало окремо, як давня казка: на безiменному
пальцi правої руки Ольга носила: «обручку Грея», невидиму для стороннього ока.
Повiсть Грiна про пурпуровi вiтрила, якою обманювали захоплених дiвчаток, щоб згодом перетворити їх на старих романтичних дiв, не
давала їй спокою. Ольга вiрила, що з людьми за дивною примхою долi завжди вiдбувається те, на що налаштована душа. Але мало хто
про це знає i лише тому задовольняються «шматочками сиру».
Тiльки треба набратися терпiння. Ольга не набралась.
I тому вийшла замiж.
За «сир».
Вона сподiвалася, що хоча б так позбудеться цiєї «обручки», яка не принесла їй нiчого, крiм комплексiв. Це кляте оманливе вiдчуття
робило її життя усього лише чернеткою. Їй соромно було зiзнатися навiть собi, що досi бачить таку сцену: капiтан витягає її з житейського
моря, i вона полегшено зiтхає: «Саме такий…».
Але це була таємна формула, про яку вона б нiколи нiкому не розповiла.

«Обручка Грея»

Якось Ольгу вiдправили у вiдрядження. Уже закiнчуючи справи, вона зайшла до кабiнету за останнiм пiдписом.
…Усе спiвпало. Усе збiглось. Усi колiщатка стали на свої мiсця, i механiзм здригнувся, затремтiв, закрутився i пiшов у потрiбному
напрямку. Вiн був «саме таким». I як вiн пiдвiвся з-за столу, як впустив папери, як заговорив, втрачаючи голос, Ольга зрозумiла, що i вона

- «саме така…».
Вiн поставив пiдпис.
Вiн не знав, чим утримати її, вона - як не пiти.
Пауза затяглася.
I могла тривати довго, адже все було зрозумiло без слiв.
Вiн запропонував їй повечеряти.
У ресторанi вони щось жували, не розбираючи смаку.
Зникли ще й зiр, слух i вiдчуття часу.
Мов у туманi, вони ледь уловлювали деталi облич i мало розумiли суть сказаного. Минуле i дiйсне, як залiзобетоннi стiни, падали за
їхнiми плечима.
Вона запiзнилася на потяг.
Вони орендували квартиру на околицi мiста.
У неї були з собою лише кiмнатнi капцi.
Вiн принiс чайник i матрац.
Чернетка закiнчилася…

СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ
Якось я сидiла на кухнi й читала газету - найкраще заняття для дорослих. Читала i поглядала у вiкно на лiтнiй серпанок, який чудово
пахнув дощем, бузком i зовсiм трохи пирiжками з яблуками.
- Я так i знала, що ти так нудно сидiтимеш i читатимеш газету, - раптом почулося менi. - Невже це цiкаво?
Я пiдвела очi й побачила, що на пiдвiконнi сидить якесь дiвчисько з довгими розпатланими косами, в смугастiй спiдницi з-пiд якої
стирчать гострi, перемазанi зеленкою колiна.
- Не так вже й цiкаво, - погодилась я. - Але що ж iще робити? Посуд я помила, рушники попрала…
- I ти тепер так живеш? - не вгамовувалось дiвчисько.
- Ну то й що?
- А пам'ятаєш, як ти хотiла бути льотчиком?
- Хiба? - здивувалася я.
- А ще хотiла знiматися в кiно…
- Ха-ха-ха, якi дурницi ти кажеш! - засмiялась я. - Я серйозна доросла людина! У мене купа справ. Дай менi спокiй.
- А ще… Хоча, про що з тобою тепер розмовляти? - i дiвчинка раптом перекинула ноги через пiдвiконня, стрибнула вниз i… зникла.
- Ой! - отямилась я. - Це ж сьомий поверх!
I кинулася до вiкна. Але на подвiр'ї було тихо i спокiйно. Бузково-яблучнi сутiнки нiчим не порушились.
I раптом я згадала цю дiвчинку!!!
Та це ж була я! Тiльки багато-багато рокiв тому! Гарячий сором рум'янцем залив мої щоки. Моя маленька мрiйнице, якими вiтрами
тебе занесло сюди, в мiй дорослий свiт?!
Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…
А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…

Я знiматимусь у кiно!

У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що
працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.
Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»
Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки цим поглядом я маю подивитися на режисера!
Головне - не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i
тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу
зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!
- Я знiматимусь у кiно! - повiдомила я усiм у своєму дворi.
Усiм - це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi
до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).
- Та ти що?!! - захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.
- Ну то й що? - зневажливо знизала плечима горда Кука. - А менi мама незабаром купить золоту сукню!
Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:
- Ух ти! Справдi золоту?!
А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i
дiвчинку-розвiдницю, i Герду…
- Дiвчинко… - раптом почула я над своєю головою приємний баритон.
«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… - промайнула думка. - Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»
Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!
- Дiвчинко! - знову покликав голос.
«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…
Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!
Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.
- Дiвчинко, - голос посуворiшав. - Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не
вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!
- Ну що ви причепилися до дитини? - почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. - Бачте, в неї щось iз зором?
Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…
- Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! - сказав хтось третiй. - А то бабай забере…
Потiм усi розiйшлися.
А я зрозумiла, що то був не режисер…
Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною
мрiєю про кiно.
Я пiшла додому.
А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.
З голуб'ятнi здiйнялися голуби.
Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.
- Я знiматимусь у кiно! - ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.
«Ну й не треба, - думала я. - Сама його знайду i принесу додому!»
Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,
на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася
фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».
О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в
мiлiцiю, а додому, мамi.
Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу
манної кашi.
А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.
Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах - найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.
I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим
рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.
Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!
Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i
щось щебетало менi на вухо.
Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.
- Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! - радiсно закричала я. - Давай будемо її купати!
З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.
- О Господи… - тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.
Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.
Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:
- Де ти її взяла?
Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я - слiдом.
На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала.
Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.
…Додому ми поверталися мовчки.
- Ну невже ти не розумiєш, - згодом сказала мама, - що малюки - не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?
Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…

Льотчицi

- Будемо льотчицями! - беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея
не спала на думку менi?
- А що треба, щоби стати льотчицями? - запитала я.
- По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати
щоранку, - пояснила Олька.
Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.
А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати,
ми не знали.
Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово:
водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.
…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!
Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору - до рiчки. Бiгти було
важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.
- Чи обов'язково льотчицям бiгати? - iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. - Адже ми будемо лiтати!
- Бiг гартує силу волi! - вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: - Дивись!
На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!
Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.
- Це твоя черепаха? - запитали ми.
- А то чия ж? - знехотя вимовив хлопець.
- А що ти з нею робиш?
- Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…
- Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? - не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.
- Ну… просто здохне чи нi… - крiзь зуби пояснив вiн.
- I тобi не шкода її?
- А чого ж? Черепах на свiтi багато…
Вiн почав буцати бiдолашну носаком своїх черевикiв. Вона заворушилася сильнiше.
I тут ми з моєю подругою Олькою, з тендiтною та сором'язливою, що завжди казала дорослим «Будь ласка!» та «Дякую», боялася
павукiв i нiколи не свистiла крiзь зуби, здiйснили справжнiй розбiйницький напад.
Олька щосили штовхнула хлопця у воду, а я схопила черепаху, притисла до грудей i ми щодуху побiгли до свого будинку.

Ми бiгли, немов справжнi мужнi льотчицi.
Ми навiть трохи летiли над землею…
Потiм ця черепаха довго жила у нас по черзi. Ми назвали її Занзiбарою.
- Знаєш, - якось сказала Олька. - А той хлопець збрехав, що черепах багато. Можливо, їх i багато, але Занзiбара - єдина, як ти або я.
…А до рiчки ми бiльше не бiгали - боялися зустрiти того хлопця.
Через нього i не стали льотчицями…

Встати! Суд iде!

Скiльки житиму, не забуду Язикату Куку! Вона була старшою в нашiй компанiї i тому любила робити малечi усякi прикрощi. Наприклад,
могла зненацька пiдкрастися й натерти щоки колючим листям. Часом лякала нас «страшним дiдьком», який полює на дiтей, аби пустити їх
«на пирiжки». Язиката Кука вигадувала розваги, яких ми ще не знали.
Якось, зiбравши нас, Кука запропонувала:
- Зараз пограємося в суд. А судити будемо… - вона обвела очима тихих i безборонних близнюкiв в однакових бiлих гольфах i кивнула
в мiй бiк, - судити будемо її!
Ми здивовано знизали плечима: що воно таке, цей суд? I покiрно кивнули головами.
- Руки за спину! - скомандувала менi Кука.
- Навiщо? - запитала я.
- Так треба! - вiдповiла Кука. - Якщо хочеш грати - не питай, а виконуй! Судитимемо всiх по черзi, щоб нiкому не було заздрiсно.
Вона переконала мене. Я заклала руки за спину, i мене повели до столика у дворi, на якому сусiди ввечерi розкладали домiно.
Я сiла на лаву. Кука i близнюки всiлися навпроти.
- Встати! Суд iде! - страшним голосом вигукнула Кука, i ми покiрно пiдвелися.
Жоден з нас нiколи не був у судi, нам було цiкаво i трохи моторошно: що буде далi?
- Можете сiдати! - дозволила Кука. - Отже, я оголошую звинувачення. По-перше, ти казала, що скоро знiматимешся у кiно, а не
знiмаєшся. Отже, ти - брехуха! I всiх надурила. По-друге, ти казала, що в тебе буде брат або сестра. Де ж вони? По-третє, ти не вiддала
моєму братовi грошi за морозиво. Пам'ятаєш, як вiн пригостив тебе й мене морозивом, коли йшов з роботи? Ти ж не вiдмовилася, а грошi
не повернула! Так… - Кука на мить замислилась. - Ти постiйно шепчешся з Олькою, цiкаво про що? А ще ти казала, що лiтала на
парасольцi!
Тут Язиката Кука незадоволено нахмурилася i потерла свiй синець на лобi… Мабуть, теж пробувала лiтати…
- А ще, - продовжувала вона, - ти сказала моїй бабусi, що на розi роздають безплатнi помаранчi, вона пiшла туди з двома кошиками…
Ти хвалилася, що у тебе в ваннiй живе справжнiй дельфiн, якого ти ще маленьким привезла в слоїку з моря. Покажи його нам! А ще ти
брешеш, що була в Африцi, i що пишеш вiршi! Дай нам цi вiршi - ми їх почитаємо! А куди ти вчора ходила з батьками, ще й бант начепила? А
хто приходив до вас в гостi? Розповiдай усе, суд чекає. А потiм буде вирок.
Моя подруга Олька перелякано мовчала, опустивши очi, вона, вiдверто кажучи, боялася Язикатої Куки.
- Щось менi ця гра не подобається, - сказав Сашко. - Пiду до Вовки, ми вчора з ним конструктор недозбирали…
- Як? А вирок? - вигукнула Кука. - Невже вам не цiкаво?!
Але Сашка вже i близько не було. I я теж пiшла додому. Тiльки Олька, загiпнотизована Кукою, залишилася сидiти на лавi.
А я довго-довго стояла на темних сходах нашого пiд'їзду i чомусь дуже хотiлося плакати…
Я зрозумiла: суд - дуже погана гра, особливо коли в неї грає Язиката Кука…

Як я зламала полiрований стiл

- Скоро буде таке, що в магазинах усе буде безкоштовно, - розповiдала сусiдка, що сидiла перед нашим будинком на лавi. - Про це
написано в газетi. I ви, малеча, коли повиростаєте, будете жити, як у Бога за пазухою.
Ми перезирнулися. Цiкаво, подумала я, як ТАМ живеться, мабуть, тепло i м'яко, як, наприклад, пiд крилом у курки. А чи буде там
морозиво? А ще мене хвилювало: чи зможу я висидiти за тою пазухою багато рокiв? I що я ТАМ робитиму?…
- Тобто, можна буде заходити до магазину i брати все що завгодно? I грошi не платити? - уточнила Язиката Кука.
- Звiсно! - пiдтвердила сусiдка.
Ми вiдiйшли вiд неї i почали обговорювати, хто чого набере в магазинi.
Олька вирiшила взяти стiльки ляльок, скiльки зможе нести в обох руках, Сашко, звiсно, хотiв набрати конструкторiв i моделi лiтакiв.
Поки я думала над своїми бажаннями, що краще: велосипед, лижi чи бадмiнтон, Язиката Кука сказала:
- А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за
нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий!
У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi
Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди
чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї.
Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом.
- А мама вдома? - обережно уточнила я.
- Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, - заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду.
Стiл i справдi був розкiшний.
Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати!
- Ого! - сказала я. - Та це ж каток!
- Справдi! - зрадiла Кука. - Можна на ковзанах кататися!

- А у тебе є ковзани? - загорiлася я цiєю iдеєю.
- Ковзани, мабуть, зiпсують лак… - промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче.
- Тодi можна i без ковзанiв, - заспокоїла я. - Бачила коли-небудь балет на льоду?
- Тiльки по телевiзору.
- То я тобi зараз покажу! - сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл.
Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по
телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю
столу до iншого…
Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму
мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi.
Здається, вона втратила дар мови.
Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, - несамовито
побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара.
Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось
говорили з нею на кухнi.
Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi…
Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А
нас вчили вiрити дорослим.

Похорон пташки

Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй
хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла.
Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини.
- Усе, не дихає… - сказала Олька.
- Вiднесемо її моїй кiшцi, - запропонувала Кука.
- Нi, ми її поховаємо, - сказала я.
За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга
Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки.
Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям…
А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв…
Цiна дешевої слави
Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею
дуже пишалася.
Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз
свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички,
пластмасовi буси та цукерки.
Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!»
Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно
готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону.
Дiти внизу завмирали вiд захвату.
Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон
приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так
любила…
Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька
Василя…
Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.
Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала - що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд
будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.
- Що тут вiдбувається? - запитав перехожий.
- Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, - почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i
приєднався до решти.
Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!
Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю - «срiбний камiнець», який знайшла на
будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.
Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.
- Дай карбованця! - кричав дядько Василь.
- Кинь помаду! - кричали старшокласницi.
- А менi ножик!
- Хочу ляльку!
- Кидай все!!! - ревiв натовп.
Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного
лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.
Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не
приходили.
А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли

вона легко дається…

Як ми «робили бiзнес»

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять - булочка, яку я купувала в шкiльному
буфетi.
Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та
смажене насiння.
- Що за життя? - якось сказала Кука. - Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.
- Хiба батьки не купують тобi апельсини? - одночасно запитали її близнюки.
- Купують, але ж це нецiкаво! - вiдказала Кука. - Цiкаво заробляти самому!
- Що ж ти вмiєш робити? - запитав Сашко.
- Так… - сумно погодилась Кука. - Поки що нiчого. Але ось виросту…
Цi розмови велися щодня. Аж поки…
Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi
копiйки.
Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.
Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.
- Вибачте, - попросила я. - Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?
- Звiсно, дiвчинко!
Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн
тiльки лагiдно усмiхнувся:
- Не треба! Це дрiбницi!
От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?
Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.
- Вибачте, - звернулася до неї. - Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.
Я була чемна i ввiчлива.
Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.
- Дрiбницi! - так само зауважила вона i попрямувала далi.
Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!
Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку
«Гуллiвер»!
Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили
план…
Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.
- Ти - сюди. Ти - туди! - командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.
Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не
забирав свою «здачу».
Це була весела розвага!
За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.
Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали - тiстечка,
цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».
- Ти чого не їси? - запитала мене за вечерею бабуся.
- Хочу трохи схуднути! - поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.
Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А
наступного дня - бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама
«некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.
Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.
Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.
- Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? - ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.
- А- а-а! - раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. - Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень
розмiнюю вам грошi!
З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв - Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.
- Треба вiдвести їх до батькiв! - репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець - Краще до директора
школи! - тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.
- До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! - запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.
- Хто вас цього навчив?! - запитав мiй «поневолювач».
- А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? - з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.
- До мiлiцiї! До мiлiцiї! - не вгавав дiдусь.
Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.
- Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука. - То ми… гралися…
- Що ж це за iгри такi? - обурився «мiй» дядечко.
- Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…
Люди здивовано замовкли.
- Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем. - Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?
- Ми не з Марса, - сказала я. - Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

- Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. - I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший
раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!
Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.
- Це ж треба, - почула я навздогiн. - Горе-бiзнесмени!!!
- Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…
Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

Як я уперше фарбувала вiї

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.
Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.
- Коли ти їдеш? - запитала вона.
- Завтра, - вiдповiла я.
- Будеш там сама як доросла… - раптом сказала Олька.
Справдi! Я навiть про це не думала.
- Можливо, навiть… - сказала замрiяно подруга. - У тебе закохається хлопець зi старшого загону.
Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…
- Як ти гадаєш, - запитала я Ольку. - А я гарна?
Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…
- Ну? - нетерпляче смикнула я її за руку.
Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:
- Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.
Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.
- Ну що?! - незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.
- Подивись на неї уважно! - наказала Олька.
- А що таке? - Сашко втупився в мене поглядом.
- Подивись i скажи: вона гарна?
Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн
озирнувся. Ми нашорошили вуха.
- Вона кирпата! - авторитетно сказав вiн.
Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…
Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…
Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене…
«Помiдором».
Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд
напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.
Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.
I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.
На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»
Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв - вiд тьотi, двоюрiдної сестри,
бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.
Спочатку я перетрусила всi конверти - а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.
«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, - писала колишня вихователька. - А ти так засмутила свою матiр!
Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»
«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, - писала сестра, - ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб
розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!…»
«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! - додавала тiтонька. - Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою
на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе - хто з тебе виросте в майбутньому?!»
«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! - писала бабуся. - Невже моя онука, на яку я витратила
стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»
Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня
краса! Невже це так погано бути гарною?
- Не рюмсай! - сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». - Ось вiзьми,
Помiдорчику!
Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним
носом пiшла на дискотеку. Але - о, дивина! - все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець!
Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто
запросив мене до танцю!
А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.
Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну
про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi.
Навiть з подряпаними колiнами!
- Помiдорчику, - шепотiли дiвчата. - А про що ви говорили?
I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.
Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!

Як я втiлювала мрiю своїх батькiв

Якось до нас в гостi завiтали дiдусь з бабусею. Вони прийшли пiзно, коли я вже збиралася чистити зуби i лягати спати. Я зрозумiла, що
вони прийшли до батькiв у важливiй справi. Тому дала їм капцi, провела до кiмнати i чемно сказала: «Добранiч». Але дверi за собою не
прикрила. Я знала, що незабаром у мене буде день народження i вiзит стосується саме цiєї важливої дати.
Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга
бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою
маргарину…»
Але потiм почула таке:
- Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає? - запитала перша бабуся.
- Я телефонував учительцi, - додав дiдусь. - Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!
- А мене вчора викликали до школи - ой я там наслухалась! - зiтхнула мама.
- Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно
дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!
Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i
запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я
винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся - я
його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!
- Ви занадто драматизуєте, - вступився за мене тато. - Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!
- Ой, синку, краще б ти помовчав, - сказала перша бабуся. - Зрозумiло, вона ж вся в тебе…
- Одне слово, що нам робити? - пiдвiв риску дiдусь.
- А що ви, тату, пропонуєте? - запитала мама.
- Ми пропонуємо ось що…
Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бубу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…
Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика?
Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно
пiдслуховувати!
Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до
стелi!
Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову
завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок - i залишать його до ранку бiля мого
лiжка.
…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом
крихiтний рудий песик.
…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового
папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»
…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком - це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.
…Ось я прокидаюсь…
Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.
Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я
подумки рахую до десяти i розплющую очi…
Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…
Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови - тонка нiжка, а знизу - нiби жiноча фiгура. Збоку - усе защеплено на блискучi клямки.
Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну
дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!
Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»
У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…
Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!
Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую
сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.
- Це - вiолончель, доню! - каже тато. - Тепер ти будеш вчитися музицi!
- Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! - пiдхоплює мама.
- Це - наша мрiя: бачити тебе музикантом! - каже бабуся.
- Тепер ти станеш серйознiшою! - каже дiдусь.
- Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! - каже друга бабуся.
I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.
Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.
Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся
одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко,
але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками - вiд пiд'їзду
до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!
Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене
за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.
Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.
Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець - для нас з панi Страус.
- Ну що, мала,- весело сказав дiдусь. - Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

- А полонез Огiнського? - запитала бабуся.
- Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! - сказала мама.
- Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! - впевнено сказала бабуся.
Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.
Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.
- Нота «до» - оголосила перший номер програми.
Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.
- Нота «ре»! - оголосила я. I повторила рух смичком.
Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.
- А чого тебе ще навчили? - пiдозрiло запитав дiдусь.
- Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… - сказала я i розплакалась.
Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…
- Не буде з неї музиканта… - тяжко зiтхнув тато. - Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.
Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!
…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!
Панi Страус була цiлком задоволена.

Мiй друг Миколка

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!
Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми - я, Олька, Сашко та
Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.
Адже новенький хлопчик - це справжня подiя!
Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi
шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем - о, диво! - чорний оксамитовий метелик!
Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його
пересуванням i гордовито мовчали.
- А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? - раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.
- Як це? Нi! Нiколи! - одностайно вигукнули ми.
Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.
Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька
хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!
Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi
спiльною таємницею добування мурашиного соку.
Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!
Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох - я, близнюки, Кука та Миколка - грали «в оленiв» (тобто,
переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими
партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору - «Адьютант його
високостi».
Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i
чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.
I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах - ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра
запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.
- Хочеш, покличемо Ольку? - хитро запитувала я.
- Нi, - вiдповiдав вiн.
- А Куку?
- Навiщо? - питав вiн.
I я задоволено й гордо посмiхалася.
А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без
мене…
Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.
Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я
вийшла, вiн схопився i…
I поцiлував менi руку. Як у кiно!
Потiм ми знову стрибали, як оленi.
I Миколка був дуже веселий.
I я була дуже весела.
I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.
…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

*

- Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!
Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…
А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!
- А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?
- Нi, - вiдповiла я. - Нашi шляхи давно розiйшлися.
Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.
- А я знаю! - сказала дiвчинка. - Олька тепер лiкар,
кандидат наук. Сашко - льотчик. Язиката Кука - директор
меблевого комбiнату, а Миколка-метелик - кiнорежисер! Ось так!
А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.
Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…

This file was created
with BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
07.07.2010