• Название:

    Ірен Роздобудько "Гра в пацьорки"


  • Размер: 0.58 Мб
  • Формат: PDF
  • или
  • Сообщить о нарушении / Abuse

Установите безопасный браузер



  • Название: Гра в пацьорки
  • Автор: Ірен Роздобудько

Предпросмотр документа

Annotation
Пацьорки - дрібний різнокольоровий бісер. Ним можна вишити гарну картину, а можна розсипати по підлозі і ніколи не зібрати до купи.
Власне, все наше життя є гра в пацьорки. І від того, як ти використовуєш ці «дрібниці шиття», залежить, чи складуться вони у візерунок.
Ірен Роздобудько
Я Є!
ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
ХВIСТ
ОСIНЬ - ЦЕ Я
ШIСТНАДЦЯТЬ
БРИДКЕ ПАЦЯТКО
ЗАХВАТ I ВIТЕР
НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ
ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ
КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?
ПОЖАРТУВАЛИ…
РЕМОНТ
ПРОЗРIННЯ
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА
*
ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
IРОНIЯ ДОЛI-2
ПОТВОРКА
П'ЯТЬ ХВИЛИН
КОЛИСЬ ДАВНО…
ФАТАЛЬНА ЖIНКА
КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI
ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА
СОВА
ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ
Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ
ФОРМУЛИ КОХАННЯ
СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

Ірен Роздобудько
Гра в пацьорки

Я Є!
1

«…вона вистрибнула з темряви прямо пiд колеса мого лiмузина.
Нi, брешу. Лiмузина тодi у мене ще не було. Навiть не було ще такого поняття як «райдер», тобто перелiк всього, без чого твої
гастролi неможливi. Нинi у моєму перелiку умов вказана навiть чорна iкра i пляшка «Айс Вайн»…
Отже, лiмузина не було. Проте була «Волга», яку надало керiвництво мiста - чорний катафалк з протертим шкiряним сидiнням.
Зараз такi є хiба що в музеях.
Пiсля концерту ми чудово влаштувалися позаду вчотирьох: я, моя донька (тодi їй було десять) i зворушлива парочка геїв з бек-вокалу,
моїх найкращих друзiв. Це я точно пам'ятаю.
Нiби вчора було…
А от назву того мiстечка забула. Їх в моєму життi було безлiч. Надто багато, щоб запам'ятовувати назви. Як, власне, i було безлiч ось
таких провiнцiйних дуреп, готових зненацька кинутися пiд колеса.
Але чому я запам'ятала саме її?!
Ця картинка чiтко закарбувалась у пам'ятi: в мерехтливому свiтлi фар, прямо посеред дороги, розгублено розкинувши руки, стоїть
вона: чорнi штанцi «пiд шкiру» з дешевого цупкого атласу, такий же топ на тоненьких бретельках, неймовiрного вигляду i якостi дерев'янi
босонiжки-стукалки (тодi вони лише входили в моду) на височеннiй платформi - вершина майстерностi якогось мiсцевого теслi.
Повний несмак!
I бiла тека, судомно затиснута в руцi. Нi, не тека. Це був просто стосик паперу, який вона випустила з рук прямо на капот, злякавшись
виску гальм.
Папiрцi розлетiлись на всi боки. Один навiть затягло протягом в напiвпрочинене вiконце машини. Менi навiть здалося, що вона
навмисне осипала авто своїми папiрцями. Артдиректор Володя, що сидiв попереду, механiчним жестом зловив бумаженцiю, засмiявся i
тицьнув її менi пiд нiс:
- Поглянь, ще одна божевiльна освiдчується тобi у вiчному коханнi!
Водiй засигналив.
I дiвчисько, як наполохана кицька, вiдстрибнула вбiк. Краєм ока я встигла помiтити, як вона збирає свої папiрцi по кущах…
Проїхали!
Я страшенно втомилася вiд концертiв, втомилася продиратися крiзь спiтнiлий натовп прихильникiв, що крутилися довкола мене, мов
зграя хижих птахiв, готових вiдiрвати бодай клапоть сукнi, а насправдi - виклювати печiнку й очi, розiрвати на шматки селезiнку, нирки i
серце. Втомилася вiд незатишних готельних номерiв i вiд задушливого аромату квiтiв, якi встеляли днище автiвки.
Ноги - на трояндах! Хiба не про це ти мрiяла колись?…
Я машинально глянула в папiрець…
…за пiвнiч вiкна - вхiд,
куди пролiг безтямний шлях,
позбавлений покою…
там, де скуштуєш славного напою,
щоб не впiзнати анi добрих, анi злих…
I трохи нижче:
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…
Зрозумiло, знову тексти.
Безкiнечна кiлькiсть римованих рядкiв, якими мене осипали в кожнiй провiнцiйнiй дiрi! Молоде дарування! Я склала з папiрця лiтачок i
випустила у вiкно навздогiн iншим.
Маячня.
Суцiльна маячня.
А скiльки їх iще буде таких-от папiрцiв з нотами або текстами!
I цих спiтнiлих вiд хвилювання долоньок, якi разом з букетом намагаються сунути до рук i свою «нетлєнку».
Дивно, що я все-таки запам'ятала її - у вузьких штанцях у таку спеку! Що за дива пiдсвiдомостi?
I дивно, що нинi, коли чергова нiч навалилась на груди, мов величезний ньюфаундленд, пам'ять видала саме цi кадри кiнохронiки. Тодi
я була… Як там у Пушкiна: «Онєгiн, я тодi, здається, була весела й молода»?…
Я i зараз ще молода.
Нi, не так: без цього невблаганного «ще»!
Я - молода.
Я - сповнена сил.
Я - кохана. (Тут, власне, варто б розсмiятися!). Нi, мене дiйсно любить публiка. Але чому менi так сумно?…
Як там було, в тому папiрцi?
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…

«Як самотнiй лiхтар…» Пам'ятаю цю самотнiсть! Це коли тобi, негарнiй i неладнiй, з нотною текою у руках, навздогiн кричить дворова
шпана: «Агов, спiвачко з погорiлого театру!», i кидають в бiлий сарафанчик перезрiлий помiдор.
А скiльки потiм їх було. Цих помiдорних пострiлiв, цих бурих плям на бiлому пiр'ї? Аж доки сама не стала злою, i пiшла лише вгору i
вперед. Лише вгору i вперед.
Вона б так не змогла, ця провiнцiйна дурепа. Iнакше ще тодi кинулася б пiд колеса мого авто, зупинила б цей бiсовий «катафалк»,
постукала б у вiкно - нахабно i самовпевнено. Закричала б на все горло: «Я - є!!»
I хто знає, можливо, я б i взяла її з собою. Витрусила б з цього паршивого мiстечка, мов iз запилюженого мiшка.
Нi. Це їй не пiд силу. На таке була здатна лише я. Коли менi довкола торочили: «Ти - нiщо!», а я усiм тiлом, усiм своїм єством
пробивала будь-якi вiкна i, спльовуючи кров, вперто кричала, стиснувши до болю зуби: «Я - є!»
А де ти тепер, провiнцiйна дурепо в штанцях «пiд шкiру»? Агов?!
Заспокоїлася. Вариш борщi або лiпиш вареники. Закочуєш пiд кришку огiрки. Сто вареникiв за зиму. I сто слоїкiв з огiрками влiтку. А
все, що тобi було потрiбно, це, зцiпивши зуби, закричати цю просту фразу: «Я - є!»
Я розумiю, це важко.
Адже тодi б довелося доводити це щоденно. Все життя.
Вибач…
Ти, певно, здивувалася, коли б знала, що через таку прiрву рокiв я згадала саме тебе. В цю нiч, що лежить на грудях, як кошлатий злий
ньюфаундленд…»

2

«…я вистрибнула прямо пiд колеса її автiвки.
Цю мить я запам'ятала на все життя. Три днi її перебування у нашому мiстечку були дивом, святом, промiнцем свiтла на темному
горищi. Так буває: один промiнець, який пробивається крiзь дiрку в даху, наповнює темний простiр золотим танцем тисячi порошинок.
Багато разiв, здершись на горище нашої триповерхiвки, я спостерiгала цей золотий танок мiкроскопiчних частинок.
Усi три вечори я провела у почтi її столичних фанiв, уже зранку обкурених смердючою травою i накачаних дешевим теплим пивом, яке
продавалося у нас на кожному кроцi. Разом з ними я ночувала пiд балконом її готельного номера. I менi не було соромно.
Нi, божевiльною фанаткою я не була. Я взагалi не розумiла, як можна, забувши честь i гiднiсть, бiгати за столичною знаменитiстю.
«Не сотвори собi кумира!» - було моїм девiзом ще тодi, в сiмнадцять. Але її приїзд в наше розмите спекою i загальною задухою мiстечко
все перевернув догори дриґом!
Посеред безкiнечної сiростi марiонеток, що стрибали на екранах телевiзора, вона була єдиною, хто мiг би мене зрозумiти.
У сiмнадцять ми шукаємо розумiння майже так само несамовито, як i кохання. Але, якщо любов може статися з будь-яким
хлопчиськом, то розумiння - це святе. Його треба шукати десь ТАМ, в захмарнiй височинi, в архангела Гавриїла чи ж у «духа АхматовоїГоренко», яких викликаєш у рiздвяну нiч…
Решта - до дiдька!
Дiстати квиток на ЇЇ концерт було нереально. Тiльки обранi, як-от наш головний редактор газети, мали омрiяний клаптик синього
папiрця з датою, часом i мiсцем.
Цей клаптик кур'єр багатотиражки власноруч доставив з кас спортивного комплексу i поклав на стiл начальству.
I я, нещасна секретарка, що маячила над головою шефа в очiкуваннi пiдпису пiд купою документiв, майже знепритомнiла, задихнулась
вiд неможливостi мати такий же жалюгiдний, нiкчемний, крихiтний i такий доленосний квиток.
Я мовчки крутила хвостом, пускала слину i щомитi непритомнiла, поглядаючи на це щастя, яке нiколи не належатиме менi.
Але… «Нiколи нiчого не проси у сильних свiту сього!» - стримувала себе цитатою з улюбленого роману. А її продовження - «…самi
прийдуть i самi запропонують» - в цiй ситуацiї було нереальним, навiть якби я була самим Михайлом Афанасiйовичем.
Але всю магiю слiв великого письменника я збагнула тодi, коли в закапелок за шафою, де було моє мiсце, в другiй половинi дня
зазирнув Сан Санич i сказав, простягаючи менi квиток:
- Подумаєш, кiшка руда приїхала i все мiсто на вухах! Дурдом якийсь. Я Зикiну поважаю… А ти молода, сходи, розвiйся…
…Увечерi я одягла свiй найкращий одяг: шикарнi атласнi брючки i моднючi босонiжки на височезнiй дерев'янiй платформi. До речi,
загогулистi вiзерунки на них я зробила власноруч розпеченим цвяхом, i сама вкрила всю поверхню смердючим меблевим лаком. Щоб
було не гiрше, нiж «фiрмА»! I зiбрала всi свої «безсмертi творiння» на той випадок, якщо раптом менi вдасться пробитися за лаштунки.
У 109-му ряду спортивного комплексу я, звiсно, не сидiла.
А дзуськи!
Я примостилася на пiдлозi пiд самою сценою, в колi її обкурених фанiв, з якими зрiднилася за ночi, проведенi пiд вiкнами готелю. I
мiлiцiя нас не чiпала: не було нiякого сенсу.
Зайвий клопiт ганяти вiтер.
Як вона спiвала!! Все моє коротеньке життя летiло слiдом за її хриплуватим голосом. У збудженому мозку проносились тисячi картин i
мiльйон переконань, що моє життя не зведеться на пси! Що я iсную, як абсолютно осiбна людська одиниця, що не пропаду в тонах пiску,
не перемiшаюся з ним, що мої слова, якi викрикую в подушку i записую в стонадцятий нотатник ще знадобляться. I ВОНА донесе їх до таких
як я. Тих, у кого в очах завжди, - навiть в запилюженiй млявiй провiнцiї! - плюскотить море, а в скуйовдженому волоссi ночує вiтер.
Я шепотiла за нею слова пiсень, i вони (цi слова!) менi категорично не подобалися! Я можу краще! Я знаю, що потрiбна їй так само, як
i вона менi…
Потiм була купа мала, вир, стовпотворiння. Снаряди букетiв летiли їй прямо в голову. Вона ледве дiсталася машини, яку я подумки
охрестила лiмузином. Вона забарикадувалася в нiй, як в акварiумi.
I я зрозумiла: це кiнець. Я бiльше нiколи не побачу її. I нiколи нiчого не зможу сказати. I що я - мала провiнцiйна дурепа.
Авто вiд'їхало. За ним, мов навiжена, помчала публiка. Пiддавшись масовому психозу, я кинулась крiзь сквер i вистрибнула якраз на
поворотi пiд колеса автiвки. Ну i що? Яскрава пляма свiтла рiзонула по очах, завищали гальма. Свiтло фар ослiпило i освiтило мене всю з вiдкритим ротом, з розкинутими руками. I я зрозумiла, як жахливо виглядаю в цих iдiотських штанцях в таку спеку, патлата, скуйовджена,
розпашiла, з шаленими очима i не менш шаленим бажанням заявити про себе не лише їй, а й усьому свiтовi! З божевiльним, диким

бажанням сiмнадцяти рокiв…
Папiрцi випали з мої рук прямо на капот. I розлетiлись по всiй
дорозi. Жах! Я кинулась збирати їх по придорожнiх кущах. I зрозумiла: мене немає! Я - нiщо. Просто кумедна провiнцiйна дурепа.
Свято юностi закiнчилось.
Наступного дня я як завжди вийшла на роботу в свiй закуток за шафою. А перед тим пiшла до перукарнi i пiдстриглась. Дуже коротко. I
дуже негарно…»

*

…У готелi холодно. Добре, що я вибрала номер з невеличкою кухонькою, де можна приготувати каву таку як люблю. Без банки доброї
кави я взагалi нiкуди не виїжджаю. Навiть сюди, до Америки, бо тут важко знайти нормальну каву. Я занурююсь в теплий кашемiровий
плед i лягаю на диван в обнiмку з телефоном.
Набираю номер.
На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так
само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.
- Про що ви хочете поговорити? - питає вона безбарвним голосом. - Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…
- Про життя i смерть, - iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю:
- А ще про те, як… одного разу вистрибнула пiд колеса вашого авто.
Пауза.
Пауза затягується…
I менi здається, що життя - лише гра в пацьорки.
Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi - не шкодуватиму.
Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.
Несподiвано вона питає:
- А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?
- Нi! - чесно зiзнаюсь я.
- Тодi приходь - навчу тебе! - каже вона.
I ми смiємося.
А потiм вона додає:
- «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою - одна…» - здається, так?

*

…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою
навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно
припасованими дошками.
Але це нiчого.
Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити
його i, видихаючи, промовити: «Я - є!»

ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
Художницi Катеринi Штанко
присвячую…
Ася хотiла оцiнити картину.
Вона завжди була не впевнена в собi. А тепер ще бiльше. Їй була необхiдна оцiнка збоку. Вона знала, хто це може зробити посправжньому, без лестощiв i реверансiв i зателефонувала Варгасу.
Вiн був чи не єдиним майстром, що мiг сказати правду.
Але Варгас мешкав за чотири години їзди вiд столицi, й Ася, загорнувши картину в полотно, зазбиралася в дорогу.
У розмовi Варгас сказав, що на неї чекає сюрприз - збiговисько друзiв, яких Ася не бачила з часу закiнчення «художки», та мiсцевої
елiти на чолi з сестрами Куманськими.
I Ася поїхала у пiднесеному настрою.
Прибула в мiсто Варгаса о четвертiй, побродила старовинними вулицями, бо зустрiч в майстернi була призначена на шосту, а йти туди
ранiше Асi здавалося незручно.
Але вона все одно прийшла першою рiвно о шостiй.
Майстерня вчителя була простора i заставлена полотнами. В нiй пахло фарбами, тютюном i кавою. За годину сюди почали сходитись
тi, кого Ася знала i любила, хоча зустрiчалися не часто, а з деякими i зовсiм не бачились по кiлька рокiв, адже у кожного були свої справи,
проблеми, трiумфи i трагедiї.
Люди заходили, виставляли з пакетiв пляшки, розкладали продукти, гомонiли, i стара майстерня поступово наповнювалась
атмосферою приязнi. Асю обiймали, розпитували. Вона вiдповiдала коротко, сповнена цiкавостi до iнших.
Вона взагалi була мовчазною.
Сестри Куманськi затримувались.
Свiдомо чи несвiдомо, та на них чекали як на свято. Їхнi iмена були на устах.
Варгас пiдвiв Асю до полотен, якi висiли на стiнi на «почесному» мiсцi, i сказав, що їх написали неземнi жiнки.
Картини нiби свiтилися зсередини. Здебiльшого на них були дiти i янголи, що гралися на хмарках повiтряними кульками, птахи з
людськими очима i червоними нiжками в чобiтках, розшитих перлами, ведмедики та зайцi в мережаних фартушках i капелюшках, дощi з
цукерок.
Поглянувши на цi картини хотiлося плакати, смiятися, розповiдати iсторiї з власного дитинства, любити маму i пробачати батьку.
Асю дiйсно душили сльози - вiд свiтла i потужних хвиль нiжностi, щастя, добра, якi випромiнювали картини. Ася ще бiльше нiяковiла i
замикалася в собi, розумiючи, що привезений на оцiнку малюнок може так i пролежати в кутку пiд вiшалкою, загорнутий в полотно i
замкнений в пластикову теку.
На сестер чекали…
I це очiкування кидало на обличчя присутнiх вiдлиск комети, яка наближалася, але її ще не було видно на небосхилi.
Нарештi…
Це сталося саме нарештi - миттєво, несподiвано, свiжо, мов весняний дощ, не зважаючи на те, що очiкування, розмови, розповiдi
сягнули апогею. I ось в цьому наелектризованому апогеї НАРЕШТI все i сталося.
В очах Асi це виглядало так.
Мелодiйний дзвiн китайських пiдвiсок в передпокої. Скрип дверей, аромат парфумiв («Нiна Рiччi» та «Ейфорiя»), i на середину
майстернi впурхнула, здiймаючи вихор золотого пилку… блакитна пташка, що нiби вилетiла зi свого полотна. Пташка з людськими очима,
на високих пiдборах, з мереживним волоссям, з янголом на правому плечi…
Вона розкинула руки, покрутилася на однiй нозi, здiймаючи разом iз золотистим пилком вихор почуттiв i пелюсткову заметiль радостi, i
проспiвала дзвiнким голосом (хоча слово «дзвiнким» надто грубе для тiєї мелодiї, що злiтала з її вуст):
- Я летiла! Там дощ! I зiрки висять - величезнi, мов яблука!!! Я навiть схиляла голову, щоб не зачепитись! Яке це щастя!!! Як я вас
люблю!!!
Вiд цього голосу також хотiлося розплакатись, як i вiд тих чистих, прозорих, зiтканих з невагомого павутиння, полотен.
Але не встигла розвiятися насолода вiд цiєї митi, як настала iнша. Адже з порогу зазвучала ще одна мелодiя. I якщо першу можна було
порiвняти iз дзвоном, то друга наповнила майстерню звуками скрипочки.
Ще одна пташка - друга з сестер, зодягнута у рожеве, вступила зi своєю партiєю:
- Люблю, люблю, люблю!!! Налийте менi вина! Я хочу пити сьогоднi за цей дощ, за вас! Ми є! Ми будемо! I це прекрасно!
I закрутилося.
Пили, гомонiли, читали вiршi…
Нiби досi життя на цiй планетi не iснувало.
Ася дивилася на сестер i вiдчувала свою нiкчемнiсть, сiрiсть, безмовнiсть, невмiння пiдхопити розмову змiстовною цитатою. Але рiч
була навiть не в цьому. Вiд сестер пашiло благополуччям. Тим благополуччям, яке дається вiд народження i запрограмовано триває до
старостi. Хоча люди вишуканi i творчi, налаштованi на гостре сприйняття реальностi свiту i боротьби з ним, усiляко пручаються цьому
даному згори благополуччю. Сестри боролися, театралiзуючи i гiперболiзуючи кожну свою розповiдь, кожний тост, кожну iнтонацiю i все,
про що вони говорили, виглядало значуще-трагiчним, важливим, неперевершено справжнiм. Таким, пiсля якого зависали паузи, якi
завершувалися вигуками захвату i розчулення.
Одна iз сестер, iнтонуючи кожне слово, розповiла про вчорашню зустрiч в магазинi з бабцею, що просила на хлiб… Друга - про свiй
сон, сповнений мiстичного змiсту.
Пауза…
Зiтхання…
Тост…
I раптом захоплена загальною магiєю цих iнтонацiй та розповiдей, зачарована, приголомшена Ася вiдчула… нi з чим не порiвняний
дискомфорт. Якесь неспiвпадiння з тою