• Название:

    Гнат Хоткевич Аверон

  • Размер: 0.4 Мб
  • Формат: PDF
  • или
  • Сообщить о нарушении/Abuse

    Гнат Хоткевич
    Авірон
    Повість
    I
    Уже давно нема Моїсея…
    О, навіщо, навіщо він кидає нас?… Поки він тут, поки він
    з нами - всі певні і всі спокійні. Всі знають, що недалеко, серед них, пророк божий, з котрим говорить сам Адонай і котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина
    тішиться коло матері й вертає до своїх забавок, бо чує
    близько хранителя свого спокою, так Ізраїль, бачачи Моїсея
    серед сонму, стає певним, спокійним і вертає до своїх справ.
    - А що, Моїсей нічого не говорив? - вставши ранком, спитає сусід сусіда.
    - Ні, нічого. Бодай я не чув, - відповість йому той, вибираючи сліди снідання з бороди. - А що хіба?
    - Та нічого… Я так собі. - І, помовчавши, додасть: - Бачив
    я вчора його на судилищі. Ей, великий муж!…
    - О так, так! - киваючи багато разів головою, притакне
    сусіда, і вони розійдуться спокійні, певні, що не стріне їх
    ніяка пригода, а чи й стріне, то є кому подумати й порятувати. Він усе знає, все вміє, бо йому помагає сам Господь.
    Так!… Великий він, Моїсей! Вдані словеса господні во
    уста його, і премудростю Бога опоясані чресла його. По
    слідах божих ідуть стопи його, і мудрість Всевишнього на
    ньому. Очі його бачили висоту й силу творця, і чуло грім
    глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сіє божий
    виноград, виноград найліпший, і нам дає пити з чаші благості господньої.

    1

    Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаєш нас і робиш безсилими? Вітре, пощо перестаєш обвівати лиця наші, а серцям
    даєш горіти на вогні наших страстей? Великий пророче!…
    Невже ти не знаєш хитання Ізраїлевого і невже не чуєш
    підбурюючих речей Корея з сонмом його, і Айнана, і брата,
    рідного брата мого Датана? О, затули вухо своє, Боже, на
    хулу їх і не клади меча помсти на безуміє їх! Дай їм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пізнають сохраняющего
    путь їх вдень і вночі, і падуть перед тим, хто тримає їх життя силою звука імені свого.
    ***
    Так говорив у душі молодий Авірон і блукав неприкаяно
    серед шатрів юдейських, напівсвідомо прислухаючися до
    гомону людей, перескакуючи через купи сміття й палицею
    відбиваючися від псів.
    Уже давно отаборився Ізраїль тут, коло Синайської гори.
    Між шатрами вже стільки назбиралося різного бруду, що
    годі було пройти. То була розкіш псів і малих дітей. Вони, і
    ті й другі, як тільки блиснуло сонце, виповзали з своїх закутків і починали бабратися в тім смітті, шукаючи зогнилих
    останків їжі. А знайшовши, починали битися - діти з дітьми,
    пси з псами або перемішуючися; а той, хто подужав, з'їдав,
    сопучи та поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обіду, матері, пискливо верещачи, починали бігати по тих смітниках, знаходили своїх дітей, і часто
    можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всі прокльони з небес, волокла двох дітей, мов кошенят, за шивороти, а третього підштурхувала спереду ногою.
    А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко відносити сміття від шатрів. І
    жінки не дають собі труда відійти навіть кілька ступенів, а
    виливають усе тут же, одхиливши тільки поли. Коли ж хто
    2

    пригадає їм накази Моїсея, вони тичуть тому в руки своє начиння й кричать:
    - Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому.
    - Якби ти мав стільки дітей, як я, ти не хотів би навіть
    уночі встати для себе.
    І здіймався крик, і галас, і хмара докорів. “А ми хіба
    знаємо? Може, завтра ж рушимо з цього місця і ніколи вже
    не розіб'ємо на нім своїх кущів вдруге”.
    …З тоскою блукав молодий Авірон між кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомін
    цей, спочатку тихий і маловиразний, ставав все ясніший і
    ясніший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим:
    раби згубили господина, і душі їх здіймали бунт.
    ІІ
    Головніше те, що ніхто не знає, коли він поверне.
    Як прийшов Ізраїль сюди, до цієї гори, від Рафідина, в
    той же день Моїсей був на горі й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все
    рівна та рівна пустиня, - звідки ж би мав говорити Бог? А
    тут така висока гора, - і Моїсей був на ній. І говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усіх старшин і сивих
    мужів Ізраїля і так казав перед ними:
    - Бачу я, бачу, що захиталася де в кім віра божа. Чую я,
    чую, що хулу глаголять деякі вуста. А Ізраїль, маловірний,
    починає прислухатися до тої клевети вуст, і гасне ісповідання волі могущего серед люду його. І навіть мене, котрого
    милостю своєю благословив Господь і покликав бути серединою між вами й собою, навіть мене починає дехто вже неохоче слухати, й кривитися на приказ мій, і ширити між
    сонмом неправду про мене. І бачать очі мої нещастя будучини вашої ради маловірства вашого. Бачать очі мої голод і
    хоробу ваших дітей, проказу й струпи на грудях жінок ва3

    ших… Пси будуть вити між кущами вашими, і в вашу
    постіль буде заповзати змія.
    Але великий наш Господь і многомилостивий! Він не хоче погибелі народу свого, а умноження хоче й праведності. І
    от я став перед Богом там, угорі, й молив його:
    “Боже! - так сказав я йому, - тисяча літ - хвилина перед
    тобою, і вселенна - піщинка одна в десниці твоїй. Не бери
    гніву свого на Ізраїля, а візьми ще раз слово милості на
    дітей своїх. Прости їм гріхи й не остав тут, серед цієї великої, страшної, ненажерливої пустині”.
    І Господь, милостивий в тисячах, сказав мені: “Так
    оповісти дому Яковлю й тако глаголи до синів Ізраїлевих.
    Бачили ви, що зробив я єгиптянам? Бачили ви, як підняв я
    вас, мов на крилах орлих, і вів пустинею аж до місця цього?
    Чому ж не переповняється серце ваше страхом перед силою
    моєю, і чому ви не слухаєте пророка мого, ні самого мене?
    Але дивися, Ізраїлю!… Велика довготерпеливість моя, і милості моїй немає границь. Але й гнів мій без кінця, і бійся
    прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! І коли
    слухом послухаєте гласа мого й святинею збережете заповідь мою, будете людьми моїми, вибраними з усіх. І дам
    вам землю, що тече медом і молоком, і умножу вас, як пісок
    морський, і скорю під ноги ваші всякого ворога, моя-бо єсть
    земля і все, що на ній. А як і тепер не послухаєте останнього
    слова мого, - о, ліпше б вам не родитися на світ! Розкрию
    землю під кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з місця й накрию вас, а небо поверну в
    поломінь і в поплавлений метал. Хто сміє стати проти мене?!”
    І перелякалася вся старшина й усі поважні люди Ізраїля, й
    прирекли одноголосно за себе, й за родини свої, й за роди
    свої: “Все сотворимо, що пророче Господь, і послухаємо
    всякого слова його. Так і скажи Богові своєму й нашому…”
    І знову пішов Моїсей на гору - донести Господові слова й
    приречення людей його. І знову, щасливий, бачив Бога, й
    4

    узяв від нього закон, і зійшов до сонму. А зійшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди одіж свою й тіло
    своє і щоб умастили волосся, а чоловіки щоб три дні не входили до жінок своїх. А на третій день щоб піднявся Ізраїль
    рано, і, не вкушавши нічого, ішов до гори Синаю, й став у
    мовчанні й тихості довкола: прийде-бо Господь на гору показатися людям у славі своїй.
    І як живо пам'ятає Авірон той трепет, з яким рушив він з
    батьком, і родичами, і сусідами, і з усім сонмом
    ізраїльським до святої й страшної гори. Стали далеко, бо не
    велів Моїсей не то зіходити на гору, а навіть торкнутися її
    чим-небудь.
    - Слухайте, ви! - говорив він перед відходом. - Я знов іду
    на гору, назустріч Господу. Але з вас щоб ніхто не йшов за
    мною, навіть і не торкнувся гори, бо інакше - смертію вмре,
    каменем поб'ється або устрілиться стрілою. І чи то буде
    муж, чи женщина, чи з скота що - все одно: не буде живий.
    І всі з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тінню
    отого каміння, за яким, на його думку, вже починається гора.
    Був ранок. На голім, чистім небі підіймалося сонце, заповідаючи страшну спеку. І небо, й пустиня були такі просторі, порожні, що здавалося, якби крикнув, то крик цей
    понісся б аж у безконечність, - і лише гора, свята гора повилася тайною: верх її був закритий чорною-чорною хмарою
    диму, - і так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару
    серед яскраво рожевих тонів пустині.
    Тисячі очей дивилися, і тисячі сердець билися, чекаючи
    великих божих слів, великих божих діл. Весь сонм стояв на
    ногах; жінки й старі діди, опершися на палиці, стоять і чекають, піднявши голови догори й моргаючи сльозавими очима; кріпкі мужі, непохитно уставивши голови, наморщили
    брови, лише зрідка хіба хто погладить чорну кучеряву бороду; жінки з страхом іноді поглядають на хмару, а більше
    5

    стежать за дітьми, - як би вони, загравшися, не відбігли та,
    Боже, борони, не торкнулися якого каменя гори. Молодші
    матері так і зовсім не відпускали від себе дитят, а тримали
    їх за руки або загортали в полу своєї одежі. І лише чийсь песик нараз вибіг із товпи і, нюхаючи, плентався по передгір'ю.
    - Гляньте, гляньте… Пес… - зашелестіло між народом.
    - Чий то?
    - А я знаю?
    - Він умре.
    - Ні. Він сказав про скотину й про чоловіка, а це - пес.
    І всі шепотіли й чогось чекали, але ніхто навіть не крикнув і не тюкнув на пса. А песик побігав, помахав хвостиком,
    потім став передніми лапами на камінь і, піднявши голову
    догори, тоненько й неприємно завив.
    І в цю хвилю, не знати звідки, прилетів гострий камінь і
    вдарив пса коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на
    одному місці, а кров бризкала з рани й окропляла камінь.
    Потім упав, скріб лапами пісок, а ще потім - у червоній калюжі лежав непорушне з вишкіреними зубами. Але про
    нього всі забули, бо сталося щось ще страшніше.
    Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, і нараз розітнулося громове голосіння труб, мов тисячу їх було сховано в
    хмарі і трубили в них велетні. Страх обгорнув серця всіх
    людей, чоловіки впали на коліна, жінки притуляли до себе
    дітей своїх, а в далекому таборі завили прив'язані пси.
    І побачили всі, що біжить Моїсей з гори, й кричить щось,
    і махає руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко біг
    він, мов молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й
    якусь авреолю творило над його головою.
    - Що він кричить? Кого він кличе? - зашуміли люди, бо зза грому й звуку труб годі було щось розібрати.
    - Він нас зове! Нас! - закричали передні.
    - Нас зове перед лице Бога!
    6

    - Ходімо! Ходімо бачити Господа сил!
    - Не йдіть! Не йдіть! - кричали другі. - Ми не хочемо вмирати.
    - Не може чоловік винести погляду очей господніх, і сяйво вінця осліпляє смертного.
    І ще страшніше заревли труби й загрихотів грім. Слава
    ведущего предстала перед Ізраїлем, і сила Сильного показалася яво. І закричав нарід:
    - Не йдемо! Ти, Моїсею, вибранець божий, і тобі глагол
    його. Говори ти з ним, а ми з тобою.
    І затихли громи й труби, і почав кричати Моїсей перед
    товпою:
    - Великий єсть Господь Бог Ізраїля! Бачили страх його?
    Чули глас труб небесних? Але бійтеся вчути голос
    вишнього самого! Бійтеся! Бійтеся!… Бійтеся!…
    І ревнули знову громи й труби. Моїсей побіг знов на гору,
    а люди, перелякані, затуркані, в страху, закриваючи голови
    полами, тікали від гори і, лиш відбігши далеко, зупинялися
    від цікавості.
    І всі бачили, як Моїсей сміло ввійшов у чорну хмару на
    вершину гори, і всі чули, що от як настане мовчання - це,
    значить, говорить Моїсей, і його голосу нечутно; а потім
    загримлять громи й труби - це Господь закриває міддю голос свій. І всі, перестрашені, вертали до кущ своїх, але разом з страхом чули радість: кожному приємно було знати,
    що його Бог такий сильний, такий могутній.
    III
    А як повернувся Моїсей з гори, то приніс з собою закон
    Господа. Раніше ж не було закона. Приніс і читав його старшинам, і були там великі й мудрі слова:
    “Не зробіть собі богів срібних і богів золотих не зробіть
    собі, а складайте мені вівтар із землі і на нім паліть всесожжения ваше.
    7

    Хто б'є отця свого або матір свою - смертію вмре. Хто
    злословить на отця свого чи на матір свою - смертію вмре.
    І коли б’ються два мужі, й поразять жону непразну, і буде
    младенець її поврежден, - да візьметься око за око, зуб за
    зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред.
    І як злодія зловлять уночі і вб'ють, - нема в тім убивства.
    Коли ж сонце зійде над ним й тоді він умре - умре и той, хто
    вбив його…
    Не озлобіть пришельця і не образіть його, знаєте-бо душу
    його - самі були пришельцями в землі Єгипту. І вдову й сироту не озлобіть, бо як образите їх і вони, застогнавши, возопіють до мене, - слухом почую глас їх, і розгніваюся
    яростію, і поб'ю вас мечем. І будуть жінки ваші вдовами і
    діти ваші сиротами.
    Шість літ сій землю свою і збирай плід її, а в сьоме літо
    дай їй спочивок. Тако сотвори й винограду твоєму і маслинам твоїм”.
    І багато ще всяких мудрих і святих слів. А накінці говорив устами Моїсея Господь: “Слухай, Ізраїлю! Це посилаю
    аз ангела мого перед лицем твоїм, - да збереже шлях твій і
    введе в землю, що приготовив я тобі. Послухай його і не ослухайся його, ім'я-бо моє на нім. І коли слухом послухаєш
    гласа мого і сотвориш все, що скажу тобі, - ворогом буду
    ворогів твоїх і супротивлюся супротивникам твоїм. І благословлю хліб твій, і вино твоє, і воду твою, і відверну хоробу від тебе, і число днів твоїх збільшу. І устрашу всі язики,
    де йтимеш ти, і обращу вся супротивная твоя в біг. І положу
    преділи твої від Чермного моря до моря філістимлян і від
    пустині до великої ріки Єфрату і передам в руці твої сидящих там, да не змішаєшся ти з ними й не послужиш богам
    їх”.
    І написав всі ті слова божі Моїсей у велику книгу і заповів, що відчитає їх привселюдно й урочисто. Люди
    раділи, що вони ще щось убачать, що мають нову тему для
    безконечних оповідань, - і всі тішилися.
    8

    Моїсей велів зробити перед горою великий кам'яний
    вівтар, а довкола нього - ще дванадцать менших, числом
    колін Ізраїлевих. Вівтарі мусіла поскладати молодь, якій
    приказано було також назбирати сухої трави, хмизу, кізяків
    - взагалі, всього, що могло би горіти, на чім можна б було
    спалити жертву Богові.
    Авірон був щасливий, що й він може доложити своїх рук
    до святої праці, що в призначених для божої жертви вівтарях буде і його камінь. І камінь Авірона все був найтяжчий,
    і оберемок підпалу його все був найбільший; він подряпав
    собі руки, видираючи якнайсухіший хмиз, тремтів від напруження й був увесь мокрий від поту.
    Дехто з молоді, користаючись з того, що око старших не
    надзирає за їх роботою, полягали собі на сонці або бігали,
    ганяючися один за одним, але Авірон засоромив їх, сказавши:
    - Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господеві служите роботою. Це ж він буде приймати жертву на камені цім, і
    до його ніг підійметься дим з опалу цього. Чи ж лінивством
    та жартами повинен будуватися вівтар божий?
    Хлопці справді засоромилися, щиро взялися за роботу, - і
    дванадцять кам’яних вівтарів мов виросло коло великого
    вівтаря під горою Синай. Коло кожного з них по обох боках
    лежали великі купи сухого опалу, а коло головного вівтаря
    були його цілі гори.
    Ще задовго до півдня почали збиратися люде і великим
    півколом оточили місце жертви. Хто стояв, хто сидів, хто
    мовчав, хто балакав, але всі поглядали на кущу Моїсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, і видно її було звідусюди. Коло неї великою купою згромадилися всі сімдесят
    старіших Ізраїля, - вони ж мали приносити жертву сьогодні.
    От заворушилися коло кущі Моїсея - певно, вийшов він.
    Так і є! Він вийшов, і видно, як, тримаючи обома руками,
    несе книгу слів Єгови. Від певності душевної не міг устояти
    Авірон на місці й побіг; побіг назустріч Моїсею, щоб бачи9

    ти його, щоб бути близько нього, щоб відкинути камінь з
    дороги його. Він так любив його зараз, так безконечно любив!… І біг, скільки доставало сил, щоб хоть бігом трішки
    заспокоїтися.
    Поважно й розмірене йде Моїсей і зціпив уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але він не відповідав
    і був як кам'яний бог.
    - То шкода, що божі слова віддані на папірус, - говорив
    один з семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб він написав тобі свої заповіді на камені або на міді? А то папірус
    таки папірус, а не камінь і не мідь. Те б уже було на сотні
    літ.
    Моїсея, здається, вразили ці слова, він навіть затримався
    на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув
    ні м'язню і ні звука не почулося у відповідь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови ніяк не можна, замовкали й собі
    й ставали такими ж поважними, як і Моїсей. Та й крайня була пора, бо всі очі було звернено на них.
    От і вівтарі. Широко всюди розступався нарід, пропускаючи свого пророка. Моїсей підійшов до головного жертовника і, упавши на коліна, почав голосно молитися. Нарід
    хотів повторяти слова його молитви, але, очевидно, не міг і
    молов всякі обривки фраз, що довелося почути від сусіда
    справа або від сусіда зліва. Безбожний Корей з своєю
    жінкою й дітьми стояв на ногах, тоді як всі люди впали на
    коліна, і голосно реготав з тої нісенітниці, яка виходила з
    слів Моїсейової молитви, перейшовши стільки тисяч ротів.
    Авірон мимоволі все те мусів слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: із старшинами йти було ніяково, а зараз
    же по них нарід так стискався, що хлопця зовсім одтерли
    кудись убік. І він випадково опинився недалеко Корея й от
    тепер чув усі ті кпини та сміх. Хотів був він щиро молитися,
    але це жартування й насмішки вбили в нім увесь релігійний
    настрій, і як він не старався потім знову відповідно настроїтися - вже не міг.
    10

    Та й справді це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре каміння різало коліна. Десь там, напереді, коло
    Моїсея, щось відбувалося; може, й велике, може, й святе, та
    коли ж тут нічого не було ані видно, ані чути, - і поки та
    святість доходила сюди, минаючи тисячі спітнілих
    людських тіл, проходячи через тисячі розкритих на спеці
    ротів, то з неї вже нічогісінько не зоставалося, і вона тут була вже байдужістю й обов'язком, от як і це клячання.
    І Авірон почав розглядатися по товпі, і замість молитви
    всякі інші думки почали ворушитися в нього в голові. Он
    стоїть на колінах товстий Ієліїл, зложивши руки на пузі;
    сонно примружилися його маленькі свинячі очка й шукають
    на землі найменш освітленого предмета, щоби спочити від
    гострих променів сонця. Хоч він і стоїть в молитовній позі,
    але одразу видно, що думки його десь далеко, і Авірон
    навіть знає де - в Єгипті. Ієліїл був там десятником над
    своїми ж земляками, сам не потрібував робити, а лише пр