• Название:

    Коли ще звірі говорили

  • Размер: 0.45 Мб
  • Формат: PDF
  • или
  • Сообщить о нарушении/Abuse

    Іван Франко
    http://vk.com/ivanfranko

    Коли ще звірі говорили
    Збірка байок
    ---------------------------------------------ОСЕЛ І ЛЕВ
    Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря.
    «Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі
    пастися в лісі, і хто мені що зробить? »
    І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там.
    Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є — відколи живе,
    ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшнийпрестрашний, та просто на нього.
    «Ну, — думає собі Осел, — аж тепер край мені буде!» Але поки Лев
    дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:
    «Ану, може, я його як-небудь обдурю?» Та як стояв — бух на землю,
    ліг собі й лежить. Надходить Лев і кричить уже здалека:
    — Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не
    поклонишся мені?
    А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
    Надійшов Лев і знов кричить:
    1

    — Зараз устань і поклонися мені!
    — А хто ж ти такий? — питає Осел.
    — Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я
    Лев, над усіма звірами цар?
    Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
    — І що ти за дурниці говориш? — промовив він. — Ти цар над усіма
    звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя?
    Ну, говори! — Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
    — Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар.
    Хіба ж це неправда?
    — Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма
    звірами не ти, а я.
    — Ти? — здивувався Лев. — А де це написано?
    — А йди подивися ось тут!
    І він устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому
    своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
    — Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав
    таку.
    — Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи.
    Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто
    за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
    — Добре, нехай і так! — промовив Осел, і з тим вони розійшлись.
    Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика,
    там знов якогось звіра — за годину мав уже п'ять чи шість штук.
    А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де
    сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть
    відкинув, очі зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й
    згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки,
    галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі
    гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далі бачать, що не
    рухається, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очі. А
    Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац
    його зубами або стук його ногою, вб'є та й сховає під себе, та так
    хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже надушив їх з
    півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел
    забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом.
    Приходить, а Лев уже там.
    — Ну, що, — каже до Осла й показує йому свою здобич, — бачиш,
    скільки я наполював?
    2

    — Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже Осел і копнув його звірів
    ногою. — Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті!
    А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану,
    спробуй ти!
    — Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу
    насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно
    говорив з тобою!
    — А бачиш! — промовив Осел. — Завжди треба бути чемним, бо як
    наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе
    покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не
    зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!
    І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилив
    на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі
    Вовчика-братика.
    — Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і низенько
    кланяється.
    — Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?
    — Як-то? — скрикнув Вовк. — Хто ж би посмів інакше сказати?
    — Мовчи, братику, — пошепки говорить до нього Лев. — Тут недалеко
    є справжній цар. Як почує, буде біда і тобі, й мені.
    — Справжній цар? — здивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є
    справжній цар, крім тебе?
    — Є, є! — зі страхом прошепотів Лев. — Я сам його бачив. Та такий
    страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить, що в повітрі
    літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.
    — Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей ліс
    давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той
    новий цар?
    — Одне слово — страшний! — сказав Лев. — Вуха оттакі, голова як
    цеберко, а на задній нозі царська печать.
    — Ніяк не вгадаю, хто це може бути? — дивувався Вовк. — Знаєш що,
    ходім, покажи мені його.
    — Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху
    набрався.
    — Та ходімо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що,
    прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
    — Про мене, — каже Лев, — нехай буде так. Зв'язалися обоє хвостами
    докупи та й пішли.
    3

    Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився
    та й шепоче до Вовка:
    — Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, поглянув та як
    крикне:
    — Дурний Леве, та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий
    цар уже близько, як злякається та ходу! Через пеньки, через ярки що було
    духу. Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
    — А що, Вовче, близько вже той новий цар?
    Але Вовк тільки язик висунув. Як був прив'язаний до левиного
    хвоста, так і волікся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.
    — А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не
    страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!

    ЛИСИЧКА І РАК
    Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку
    лізе. А далі давай над ним насміхатися:
    — Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А
    скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали,
    а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?
    — Може, коли й правда була, — каже Рак, — а тепер дуже на брехню
    схоже.
    — Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?
    — Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли
    хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше
    від тебе до того пенька добіжу.
    — Що? що? що? — здивувалася Лисичка. — Ти хотів би зі мною
    наввипередки бігати?
    — Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я
    швидше тебе на місці буду, — мовить Рак.
    Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака,
    а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж
    курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:
    — А де ти, Раче? Нічого не чути.
    — Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулась
    хвостом до пенька.
    4

    — Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.

    ЯК ЛИСИЦЯ САМА СЕБЕ ПЕРЕХИТРИЛА
    Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка
    пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав
    Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою
    в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:
    — Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За
    мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.
    Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й
    несе. Аж надбігають ловці-молодці.
    — А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика?
    — Ні, не бачив.
    Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із
    мішка обзивається:
    — А що, пішли вже мої гонителі?
    — Пішли.
    — Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв'язав мішок і
    випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:
    — Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.
    — Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене
    з'їсти хочеш!
    — А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро
    забувається.
    Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:
    — Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай
    розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з'їси
    мене.
    Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
    — Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчикабратика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти. — І розповів усе, як
    було.
    Кобила подумала, подумала та й мовить:
    5

    — Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ,
    робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли
    я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на
    голе поле, щоб мене вовки з'їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і
    жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то,
    дядечку, старе добро забувається.
    — А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк. Засумував чоловік і
    почав«просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик
    погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього
    звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав,
    подумав та й каже:
    — Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було.
    Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли
    постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я
    тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда! 9
    — Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк. Засумував чоловік ще
    гірше і почав ще раз проситися у Вовка:
    — Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною,
    що хочеш, коли старого добра не пам'ятаєш.
    — Добре.
    Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка.
    — Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалеку чоловік і
    кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком.
    Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка
    не вірить:
    — Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в
    оцей мішок!
    — Але ж правда! — крикнув Вовк.
    — Ні, нізащо не повірю! — уперлася на своєму Лисичка. Як уже
    чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні!
    — Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було.
    — Що ж, це можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само,
    як тоді, коли саджав Вовка.
    — Ось бач, як це було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.
    — Як-то, ти хіба тільки голову встромив? — спитала Лисиця.
    Вовк уліз у мішок увесь.
    6

    — Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти
    його зав'язував?
    Чоловік зав'язав.
    — Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш?
    Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як
    почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє:
    — Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік перевернув
    мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові — та й забив його на
    смерть.
    — Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я тебе врятувала від смерті. Що
    ж ти мені за це подаруєш?
    — Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
    — Добре.
    Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за
    ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити
    курей, коли його жінка надходить.
    — А що це ти, чоловіче, робиш?
    Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала
    його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату.
    — Добре, що ти живий та здоровий, — мовить жінка. — А щоб Лисиці
    давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох
    наших собачок — Лиска й Рябка та й дай Лисиці.
    Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у
    мішок, виніс за ворота та й мовить:
    — На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на
    плечі та й неси в ліс, а не розв'язуй біля села, щоб не розлетілися!
    Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за
    селом на могилі та й думає собі:
    «Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»
    Розв'язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як
    вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве
    вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама
    з собою розмовляти:
    — Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки
    гналися?
    — Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
    7

    — А ви, мої ніженьки, що робили?
    — Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.
    — А ви, мої вушенька, що робили?
    — Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.
    — А ти, хвостище, що робив?
    Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила,
    та й каже їй на злість:
    — А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки,
    щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.
    — А, то ти такий добрий! — крикнула Лисиця. — Геть мені з хати!
    Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить:
    — Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його!
    А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як
    шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.

    ЗАЄЦЬ ТА ЇЖАК
    Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс,
    виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи
    гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.
    Мугикав собі тихенько, а далі подумав:
    «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай
    лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи
    добрі виросли».
    Буряки були недалеко від його хати. їжак брав їх, скільки йому
    треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої
    буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався
    стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць. Він
    також вийшов прогулятись і до «капусти своєї» теж навідатись.
    Побачивши Зайця, їжак привітав його чемненько. Та Заєць був собі
    великий панич і дуже горда штука. Він не відповів на їжакове привітання,
    а тільки глянув на нього дуже звисока й озвався:
    — Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?
    — Погуляти вийшов, — відповів їжак.
    8

    — Погуляти? — зареготав Заєць. — А я думаю, що з твоїми кривими
    ногами краще було б лежати, ніж на прогулянку лазити.
    Ця насмішка дуже розсердила їжака, бо ноги в нього таки криві.
    — Ти, певно, думаєш, — каже їжак до Зайця, — що ти своїми довгими
    лапами швидше побіжиш?
    — Авжеж, — відповів Заєць.
    — Можемо спробувати, — мовив їжак. — Ану, побиймося об заклад,
    побачиш, чи я тебе не пережену.
    — Це вже сміх людям сказати. Ти своїми кривульками випередиш мене?
    — сміявся Заєць.
    — Ну, про мене, спробуймо, коли тобі охота.
    — Гаразд! — відповідає Заєць. — Давай руку. А тепер біжім.
    — Ну, ну, чого так поспішати, — відповів їжак. — Треба наперед
    піти додому, трішки поснідати, а через півгодинки я повернусь на оце
    місце.
    Заєць не мав нічого проти, бо і йому хотілось перед тим похрумати
    свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.
    Приходить їжак додому і каже до своєї жінки:
    — Жінко, збирайся швиденько, підеш зо мною в поле.
    — А чого мені в поле? — питає їжачиха.
    — Знаєш, я з Зайцем маємо бігати наввипередки.
    — Чи ти, чоловіче, з глузду з'їхав? — скрикнула їжачиха. — Ти з
    Зайцем хочеш наввипередки бігати?
    — Авжеж хочу. І ти мусиш мені допомогти. Що мала їжачиха робити?
    Зібралася й пішла з чоловіком.
    А дорогою їжак і мовить до неї:
    — Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць
    бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти.
    Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то
    ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»
    Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.
    Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов борозною на
    другий кінець.
    9

    Приходить, а Заєць уже там.
    — Ну, що ж, біжімо? — питає Заєць. — Ну, раз... два...
    Один став в одну борозну, другий — у другу.
    Заєць крикнув «три» і рушив сам, як вихор, нивою.
    А їжак пробіг, може, з три кроки, потім притаївся у борозні і
    повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг
    на кінець ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозни кричить йому
    назустріч:
    — А я вже тут!
    Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що
    це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.
    — А це ж як могло статись? — скрикнув Заєць. — Біжім ще раз,
    назад!
    І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха
    на спину. їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць
    добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:
    — А я вже тут!
    Розлютився Заєць. Що за диво? Щоб кривоногий їжак мене випередив?
    І, не тямлячи себе з досади, крикнув:
    — Ану, ще раз біжім!
    — Про мене Семене, — мовив їжак, — біжім хоч десять разів, мені
    байдуже.
    Побіг Заєць, а знизу знову чує:
    — Я вже тут!
    Біжать ще раз угору — знов те саме. Так він, бідолаха, бігав,
    бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а їжак кожного разу був «уже
    тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує
    одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на
    середині ниви впав на землю і сконав на місці.
    А їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І
    живуть, мабуть, і досі, коли не померли.
    Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.

    ВОВК-СТАРШИНА
    10

    Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за
    пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма
    що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього
    біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й
    каже:
    — От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас
    шукаю-шукаю!
    — А нащо я тобі здався? —питає Вовк.
    — Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди
    і без Вовка до села не повертайся!»
    — А нащо я громаді здався? — питає Вовк.
    — А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.
    — Ну, так що з того, що вибирають?
    — Не то біда, що вибирають, — каже Осел, — а то біда, що нікого не
    можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі
    кажуть: «Тут хіба один Вовк із