• Название:

    ФИНАНСЫ Тема 3 (2)


  • Размер: 0.03 Мб
  • Формат: ODT
  • или
  • Сообщить о нарушении / Abuse

Установите безопасный браузер



Тема 3. Фінансове право і фінансова політика

Мета – сформувати знання та здатність до логічного осмислення сутності фінансового права та фінансової політики держави, комплексного розуміння інструментів та форм фінансової політики і сформувати практичні навики щодо оцінки її ефективності.

Основні питання:

3.1. Фінансове право: предмет, методи та зв'язок з іншими галузями права України.

3.2. Зміст, мета і завдання фінансової політики.

3.3. Складові фінансової політики.

3.4. Сутність та складові фінансового механізму.

Компетентності, що формуються за темою:

знання:

основи фінансового права та фінансової політики;

типи та складові фінансової політики

уміння:

аналізувати та використовувати методи фінансового права; визначати особливості та основні складові, типи фінансової політики держави

комунікація:

здатність до визначення основних елементів фінансового права та фінансової політики;

здатність до впровадження основних принципів функціонування фінансової політики

автономність та відповідальність:

визначення особливостей функціонування фінансового права та фінансової політики в Україні

Ключові терміни: фінансове право, фінансова політика, фінансова діяльність держави, грошові фонди держави, фіскальна політика, монетарна політика, мультиплікатор видатків, мультиплікатор податків, внутрішні стабілізатори, дескриційна політика, недескреційна політика, фінансова рестрикція, фінансова експансія.

3.1. Фінансове право: предмет, методи та зв'язок з іншими галузями права України

Організація, управління, контроль фінансової діяльності держави передбачає чітку правову урегульованість відносин руху публічних фінансових ресурсів. Це означає визначеність у разі виокремлення об’єкта регулювання, системи суб’єктів відносин, їх повноважень, прав і обов’язків. Не варто зводити фінансово-правове регулювання тільки до руху коштів. Ці відносини є предметом кількох галузей права. Предметом фінансового права є тільки відносини, що регулюють рух публічних фінансів, які утворюються у зв’язку з функціонуванням державних фінансів та фінансів територіальних громад.

Фінансове право є сукупністю правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів держави і територіальних громад.

Фінансове право виникло на межі державного та адміністративного права. Воно регулює певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни. У цих відносинах проявляється організаційна роль органів державної влади й місцевого самоврядування, тому за характером вони є владно-майновими. Це є головною ознакою, яка відрізняє фінансово-правові відносини від інших відносин грошового характеру. Наприклад, відносини державних ощадкас і громадян, які здають грошові вклади на зберігання, мають цивільно-правовий характер [114].

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються й припиняються в галузі формування, розподілу й використання фондів коштів держави й місцевого самоврядування та врегульовані фінансово-правовими нормами.

Фінансові відносини, що є предметом фінансового права, мають місце при формуванні, розподілі й використанні державного й місцевого бюджетів, спеціальних цільових фондів; у сфері оподаткування, державного й муніципального кредиту, бюджетного фінансування, фінансового контролю, обов'язкового державного страхування, грошового обігу, розрахунків, банківського регулювання й нагляду, валютного регулювання.

Предмет фінансового права становлять тільки ті відносини, які врегульовані правом у цій сфері за допомогою методу владних приписів.

Його сутність полягає в тому, що вирішення будь-якого питання здійснюється волею однієї сторони.

Предмет регулювання фінансового права становлять: бюджетна система України, порядок розподілу доходів і видатків між її ланками; порядок розробки, прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; система оподаткування, види, розміри і строки сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету; засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; порядок державного фінансування та кредитування, утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи [215].

Об'єкт фінансових правовідносин – фонди коштів, які формуються, розподіляються та використовуються внаслідок реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників фінансових відносин. Враховуючи значення фінансової діяльності для функціонування держави, об'єкт фінансових правовідносин завжди буде пов'язаний з інтересом держави.

Суб'єктами фінансового права є:

держава;

адміністративно-територіальні утворення;

юридичні та фізичні особи.

Держава виступає в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це органи загальної компетенції – Верховна Рада України, Кабінет міністрів України або спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності – Державне казначейство, Державна податкова служба України, Національний банк України тощо. Водночас у фінансових відносинах держава може бути суб'єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи. Це характерно для міжнародної діяльності держави, насамперед для відносин у сфері державного кредиту (зокрема, у разі отримання Україною коштів у вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових організацій, іноземних юридичних осіб тощо) [200].

Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, наділені державно-владними повноваженнями, які мають правом видавати юридичні акти, містять обов'язкові загальні та індивідуальні приписи, має спиратися не тільки на переконання та примус, а й на матеріальне забезпечення приписів цих актів, завдяки можливості розпоряджатися певною частиною коштів із державного бюджету. В категорії державно-владного повноваження наочно проявляється органічний взаємозв'язок держави і права, механізму держави в цілому та окремого державного органу.

Органи державної влади, будучи суб'єктами фінансового права, одночасно є уповноваженими державою органами. Вони, будучи наділеними компетенцією у сфері фінансової діяльності, перебувають у постійних відносинах із державою й уповноважені виражати державну волю у визначених їм державою межах.

У фінансових правовідносинах держава виступає як опосередкований (уявний) суб'єкт, а безпосередніми (реальними) суб'єктами є органи державної влади. У цих правовідносинах фактично формується спеціальний блок владних суб'єктів, які представляють державу й організовуються за принципами: по-перше, частини єдиного цілого, тобто органів, які представляють державу в бюджетних правовідносинах, по-друге, частини і цілого, що відтворює відносини між державою та суб'єктами управління бюджетних правовідносин, по-третє, як відносин між частинами всередині цілого, тобто будучи суб'єктами управління, так і зобов'язаними суб'єктами бюджетних правовідносин [114].

Суб'єкти фінансових правовідносин – юридичні та фізичні особи, які можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. З одного боку, учасником фінансових відносин є суб'єкти, що представляють інтереси держави у сфері державних фінансів, зокрема Міністерство фінансів, Державне казначейство, НБУ тощо, з іншого – юридичні та фізичні особи, які, виконуючи покладені на них юридичні обов'язки, сприяють мобілізації та використанню фінансових ресурсів. Так, суб'єктами фінансових відносин можуть бути як платники податків – підприємства, організації, громадяни (у т. ч. резиденти й нерезиденти), так і бюджетні установи, що фінансуються за рахунок коштів бюджетів відповідних рівнів. Окремі правові інститути або підгалузі фінансового права мають особливості щодо суб'єктивного складу. Так, учасниками бюджетних відносин можуть бути виключно юридичні особи, фізичні особи в них участі не беруть.

Фінансове право визначає права та обов'язки учасників фінансових правовідносин – юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у фінансовій діяльності та які є суб'єктами фінансового права. Фінансові норми реалізуються у суспільних відносинах, що внаслідок право реалізації стають фінансовими правовідносинами. Суб'єкти фінансового права можуть бути суб'єктами конкретних фінансових правовідносин, тому суб'єкти фінансового права та фінансових правовідносин співвідносяться як загальне і конкретне [363].

Джерела фінансового права – це конкретні форми його вираження, тобто правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади і органів місцевого самоуправління, що містять норми фінансового права.

Фінансове право, з цієї точки зору, – це галузь законодавства, що є сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження [200].

Сукупність нормативних актів, що містять норми фінансового права, прийнято визначати як фінансове законодавство.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку йому надають правила ієрархії норм, що містяться в правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим [215].

Систематизація законодавства – це діяльність по упорядкуванню і вдосконаленню нормативно-правових актів, зведенню їх до єдиної, внутрішньо узгодженої системи.

Метою систематизації є:

усунення протиріч між нормативними актами;

підвищення ефективності законодавства;

забезпечення доступності користування законодавством для всіх суб'єктів права.

Способи систематизації законодавства:

кодифікація – спосіб систематизації, при якому здійснюється суттєва переробка і узгодження групи юридичних норм, пов'язаних загальним предметом правового регулювання (кодекс);

інкорпорація – спосіб систематизації законодавства, що полягає в упорядкуванні існуючих нормативних актів без зміни змісту норм права, яке їх містить (алфавітні або хронологічні збірники) [114; 363].

До джерел фінансового права України належать: Конституція – Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства. Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим.

Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії. Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої: принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність [200; 363].

Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99, 100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов'язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави [146].

Система фінансового права – це його визначена внутрішня структура, яка складається як відображення реально існуючих суспільних відносин у фінансовій сфері.

Система фінансового права дозволяє з'ясувати, з яких підгалузей, частин складається ця галузь права і як ці складові взаємодіють між собою (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Складові системи фінансового права

Загальна частина закріплює такі норми й інститути, які є спільними для всіх фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави:

поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її завдання, принципи, форми і методи здійснення;

правову характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм;

правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних органів;

правові основи фінансового контролю, його види та методи [215].

Особлива частина включає в себе підгалузі і правові інститути, що містять норми права, які регулюють окремі напрями фінансової діяльності держави та різні ланки фінансової системи.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються в Особливій частині.

3.2. Зміст, мета і завдання фінансової політики

Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і загалом відбивають об’єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо.

Фінансова політика – комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей [98].

Зміст фінансової політики полягає у розробці основних напрямів використання фінансів, виходячи з необхідності вирішення економічних та соціальних завдань. За допомогою фінансової політики держава фінансує потреби розширеного відтворення, регулює масштаби і пропорції розвитку суспільного виробництва, вдосконалює його галузеву та територіальну структуру.

Суб'єктом реалізації фінансової політики є фінансові органи і установи. Об'єктом фінансової політики є процес формування фінансових ресурсів, їх розміщення і використання. Засобом реалізації фінансової політики служить фінансовий механізм [157].

Формування фінансової політики здійснюється за певними методичними принципами (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Принципи формування фінансової політики держави

До них належать:

принцип наукової обґрунтованості фінансової політики. Фінансова політика не може базуватися на суб'єктивних побажаннях. Повинна – на точному обліку потреб у фінансових ресурсах та можливостях мобілізації таких ресурсів. В іншому випадку вона може мати негативний спрямовуючий вплив на інші сфери і ланки фінансової системи та розвиток національного господарства загалом;

принцип системності. Фінансова політика розглядається, як складна система, але і як елемент іншої складнішої системи, якою є економічна політика держави. Тому оптимізація фінансової політики як системи досягається за умови встановлення її тісної взаємодії з зовнішнім середовищем, з економічною політикою суспільства в цілому;

принцип цільової спрямованості фінансової політики. Сутність цього принципу полягає у чіткому встановленні пріоритетів і доцільності виділення певного обсягу фінансових ресурсів на фінансування фінансової політики. Визначаються пріоритетні галузі фінансової політики та спрямування відповідного обсягу фінансових ресурсів, які мають сприяти їх розвитку. У зв'язку із змінами пріоритетів змінюється і фінансова політика;

принцип безперервності фінансової політики. Суть цього принципу полягає в тому, що фінансова політика – процес постійно діючий і постійно поновлюваний. Фінансовою політикою пронизана  економічна діяльність всіх суб'єктів суспільства. А оскільки суспільство завжди динамічне, то і фінансова політика характеризується динамічністю;

принцип доступності фінансової політики полягає в тому, що вона має бути зрозумілою за умови достатніх знань, щоб володіти економічною ситуацією. Вона повинна бути сформульована виключно для однозначного тлумачення;

принцип збалансованості доходів і видатків у всіх сферах фінансової системи;

принцип створення фінансових резервів (перевищення доходів над видатками з метою забезпечення ліквідації непередбачених витрат);

принцип сприяння виробництву, підтримки підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення. Він безпосередньо випливає із необхідності підвищення суспільного добробуту населення. Для цього фінансова політика повинна сприяти зростанню ефективності виробництва на основі підвищення продуктивності праці;

пошук і постійне удосконалення форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх економне й раціональне використання з метою сприяння соціально-економічному розвитку суспільства [45; 398].

Усі принципи формування фінансової політики взаємопов'язані між собою, доповнюють один одного, а їх визначальне спрямування має на меті забезпечення фінансової стабільності в державі та підвищення темпів соціально-економічного розвитку суспільства.

Головною метою фінансової політики є забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізацію державою й місцевими органами самоврядування покладених на них функцій.

Основними завданнями фінансової політики визначаються наступні:

забезпечення умов для мобілізації фінансових ресурсів у мінімально необхідних розмірах;

оптимальний розподіл і раціональне використання фінансових ресурсів;

регулювання й стимулювання фінансовими методами соціально-економічного розвитку суспільства;

розробка фінансового механізму відповідно до реалій ринкової економіки;

створення ефективної системи керування фінансами [71; 98].

Реалізація мети фінансової політики здійснюється на певних принципах (табл. 3.1) [45; 98; 140].

Головні засади та напрями фінансової політики на практиці відображаються у:

фінансовому законодавстві;

системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів;

перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верствами населення, галузями, регіонами;

структурі доходів і видатків бюджетів [293].

Тип фінансової політики визначається особливостями поточного етапу розвитку економіки, соціальної сфери, інтересами правлячих партій, а також теоретичними концепціями, що впливають на економічний і політичний курс держави (рис. 3.3).

Класичний тип фінансової політики був панівним до 20-х років XX століття. Біля її джерел стояли класики політичної економії Адам Сміт і Девід Рікардо [289; 306].

Основа класичної фінансової політики – невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і виконання збалансованого бюджету.

Таблиця 3.1

Принципи реалізації фінансової політики

Принципи

Зміст принципів

Незвідності

Фінансова політика в державі, що не зводиться до державної практики; здійснюється всіма рівнями управління державою, включаючи первинні ланки (підприємства, організації, установи)

Цілісності

і єдності

Порушення цілісності і єдності державної фінансової політики — це об'єктивна закономірність розвитку фінансів і основа формування умов здійснення фінансових реформ

Самостійності

Примат державної внутрішньої й зовнішньої політики над її складовими — об'єктивна закономірність, що визначає сталість і ефективність взаємин усіх складових політики держави

Централізації

Фінансова політика впливає зверху вниз, тобто вона повинна бути спрямована на збереження існуючого механізму централізації доходів у руках держави

Похідності

Похідність фінансових заходів від стану економіки є фундаментальним принципом, що лежать в основі здійснення ефективної фінансової політики

Системності

Необхідність забезпечення максимально можливого зв’язку фінансово-кредитних балансів і прогнозів, що складаються на мікро, мезо- і макроекономічному рівнях; узгодження руху вартісних форм із загальноекономічними й політичними умовами відтворювального процесу

Комплексності

Припускає, що, вносячи виправлення у взаємозалежні показники бюджету й грошово-кредитної системи, необхідно постійно оцінювати, з урахуванням їх прямого й непрямого впливу на розвиток економіки

Рис. 3.3. Типи фінансової політика держави за етапами розвитку

Державні видатки виступали переважно у вигляді військових витрат, виплат відсотків за державним боргом, його погашенням. Система податків включала найпростіші й найефективніші з погляду стягування непрямі іі прямі податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в одному органі – Міністерстві фінансів (казначействі) [322].

3.3. Складові фінансової політики

Залежно від періоду, на який розроблена фінансова політика, вона поділяється на фінансову стратегію і фінансовому тактику (рис. 3.4).

Фінансова стратегія, являє собою основні напрями використання фінансів на тривалу перспективу.

Фінансова стратегія проявляється в перспективних планах. У процесі її розробки прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, визначаються принципи організації фінансових відносин.

Фінансова тактика, характеризує спрямування фінансових відносин на вирішення конкретних завдань певного розвитку суспільства, надання чи скорочення пільг, сприяння чи стримування розвитку окремих видів діяльності [45; 157].

     

Рис. 3.4. Елементи фінансової політики

Фінансову політику розглядають переважно в певному часовому періоді: довгостроковому (перспективному) чи короткостроковому (поточному).

Поточна фінансова політика пов'язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.

Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв'язані. Стратегія визначає суть і напрями тактики. В свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні і взаємоузгодженності стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна [157].

Залежно від критерію класифікації виділяють наступні форми фінансової політики (табл. 3.2) [45; 98; 130; 212].

Таблиця 3.2

Форми фінансової політики держави

Критерій класифікації

Форма

Характеристика

1

2

3

Складові

Бюджетно-податкова (фіскальна політика)

Заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому

Кредитно-грошова (монетарна політика)

Комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу

Рівень реалізації

Фінансова політика держави (макрорівень)

Є складовою частиною економічної політики й охоплює сукупність заходів, які здійснює держава на всіх рівнях управління, щодо організації та використання фінансів з метою здійснення своїх функцій і розв’язання невідкладних конкретних завдань

Фінансова політика суб'єктів господарювання (мікрорівень)

Є цілеспрямоване використання фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань

Фінансова політика

міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень)

Сукупність заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів, оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права

Міра законодавчої або Адміністративної регламентації фінансових відносин, яка характеризується тією частиною доходу, який розподіляється і споживається відповідно до чинного законодавства

або адміністративних рішень

політика жорсткої регламентації

Переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються правилами, встановленими законами або адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансовій моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки знижує стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності – доходом – більше розпоряджається держава, ніж його власники – юридичні і фізичні особи. Така політика, зазвичай, передбачає достатньо високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація

Здійснюється в законодавчій формі і охоплює обмежену частину фінансових відносин – взаємини з державою, окремі елементи взаємин на кредитному, фондовому, валютному і страховому ринках. Помірна регламентація повинна зрівноважити інтереси держави і суспільства в цілому і інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і в той же час дає можливість державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства

Політика мінімальних обмежень

Спрямована на формування максимальної зацікавленості суб'єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. В такому випадку переважно регламентуються тільки взаємини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних принципах між окремими суб'єктами

Завдання, на рішення яких спрямована фінансова політика

Політика стабілізації

Направлена на підтримку макроекономічної рівноваги на основі постійних обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних об'ємів фінансових ресурсів при постійних пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів.

Існують два різновиди цієї політики, які достатньо істотно відрізняються один від одного. Перший – це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий – політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальний напрямок

Політика економічного зростання

Направлена на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення об'ємів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів і забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися у три основні способи – через зростання державних витрат, зниження рівня оподаткування і проведення політики «дешевих грошей»

Політика обмеження ділової активності

Використовується для регуляції економічного циклу з метою запобігання кризі перевиробництва або недопущення виснаження економіки в результаті надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється в такі самі способи, як і при політиці економічного зростання, тільки у зворотному напрямку – скорочення державних витрат, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами

3.4. Сутність і складові фінансового механізму

Засобом реалізації фінансової політики служить фінансовий механізм.

Фінансовий механізм – сукупність економіко-організаційних та правових форм і методів управління фінансовою діяльністю держави у процесі створення та використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення потреб державних структур, господарських суб’єктів і населення [45].

Формування та функціонування фінансового механізму відбувається в різних сферах фінансів. Саме тому, науковці досліджують фінансовий механізм страхування, фінансовий механізм суб'єктів підприємницької діяльності, фінансовий механізм державних підприємств, механізм функціонування державних фінансів тощо.

Ураховуючи, що в процесі кругообігу коштів фінансові і кредитні ресурси тісно взаємозв'язані і практично нероздільні, деякі вчені-економісти схильні розглядати єдиний фінансово-кредитний механізм.

Поєднання елементів фінансового механізму становить його «конструкцію», яка приводиться в дію встановленням кількісних параметрів кожного елемента, тобто визначення ставок і норм вилучення коштів, обсягу фондів, рівня видатків та ін. Призначення фінансового механізму в кінцевому рахунку зводиться до фінансового забезпечення і фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Слід враховувати, що фінансовий механізм за ринкових умов потребує чіткої взаємодії всіх його складових. Серед них немає таких, якими можна було б знехтувати чи застосувати без взаємозв’язку з іншими складовими [17].

Склад і структура фінансового механізму визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями (рис. 3.10) [45; 62; 212; 323].

Фінансові методи – способи впливу фінансових інструментів на господарські відносини. Діють у двох напрямках: по лінії управління рухом фінансових ресурсів і по лінії ринкових комерційних відносин, що пов'язані з співставленням витрат і результатів, з матеріальним стимулюванням та відповідальністю за ефективне використання грошових фондів.

Фінансові важелі – інструмент, за допомогою якого здійснюється утворення  й розподіл централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів [45; 212].

Важливими елементами фінансового механізму є фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули – їх ще називають фінансовими важелями.

Рис. 3.10. Компонентнісний склад фінансового механізму

Фінансові норми умовно поділяють на чотири групи. До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами законодавчої та виконавчої влади: ставки і мінімальний розмір заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, зборів і відрахувань.

До другої групи належать норми, що ґрунтуються на матеріальних потребах. Це норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров'я, норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.

Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Це, зокрема, норми значної частини витрат бюджетних установ.

Четверту групу складають норми і нормативи, що характеризують пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш досліджена [323; 399].