• Название:

    Давня Історія України (2)


  • Размер: 0.04 Мб
  • Формат: ODT
  • или
  • Сообщить о нарушении / Abuse

Установите безопасный браузер



  • Три групи слов’ян V-VII ст. за писемними джерелами та їхня відповідність археологічним культурам.

  • а) Áнти — група ймовірно слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами з 4 ст. до початку 7 ст.

    Етнонім «анти» (грец. Áνται, лат. Antae порівняй з словотвірним формантом анти —άντι — зі значенням протиставлення чогось чомусь), не був самоназвою, він відомий тільки з візантійських джерел. На думку лінгвістів, це слово — іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі.

    За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврікій).

    Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 століття називали дві групи слов'ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу.

    Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від 4 століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 столітті анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.

    «Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі.

    До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, [при переході їх] з одного місця в інше охороняють їх при необхідності, так що якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав [якоїсь] шкоди, приймаючий його раніше починає війну [проти винного], вважаючи справою честі пометися за чужоземця. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, на протязі необмеженого часу, а, обмежуючи [термін рабства], певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там [де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів.» — Маврикій, Стратегікон.

    В X ст. арабський історик, Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, «з прадавніх часів». В. Ключєвскій думає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думає другий московський історик - Б. Грєкав. Чеський історик Ф. Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька (F. Дворнік. «The Making of Central and Eastern Europe»).

    Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти представляють собою пеньківську культу.

    Пенькі́вська (антська) культу́ра — археологічна культура, що існувала протягом 5—8 століть від Пруту до Осколу й займає переважно лісостепову смугу України.

    Виникла внаслідок переселення на південь племен київської культури. Вважається, що пеньківська культура залишена антами — однією з груп ранньоісторичного слов'янства.

    Перші незаплановані дослідження пеньківської культури відбулись у 1956–1959 роках. Це була експедиція під керівництвом Березовця Д.Т., вона була проведена поблизу села Пеньківка у Потясминні. Подальшими дослідженнями було визначено територію поширення цієї культури, пеньківці розселились в лісостепі від Подунав'я на південному заході до Сіверського Дінця на північному сході.

    Як і представники інших культур, носії пеньківської розселялись над річками. Характерним було розміщення поселень групами по 5-7 поселень, на відстані одне від одного 3-5 кілометрів. Селища здебільшого займали 1,5-3 га, здебільшого у селищах розміщувалось до 30 жител. У плані вони були чотирикутними напівземлянками, площею в середньому 25 метрів квадратних, стіни мали стовпову або зрубну конструкцію. У житлах для обігріву і побутових потреб використовували вогнища або кам'яні печі. Також поруч з житлами було виявлено господарські будови і ями.

    Основою господарства було орне землеробство. Також пеньківці займались мисливством, риболовлею. Розвивалась галузь залізного виробництва. Одним з найбільших металургійних центрів був Гайворонівський, він складався з чотирьох агломераційних печей і двадцять одного сиродутного горна. Тут було виявлено залізні шлаки і кричне залізо, крім того було знайдено ознаки ковальства. Отже ця галузь була розвинена на досить високому рівні.

    Кераміка була представлена перш за все, горщиками біконічної форми. Також трапляються горщики тюльпаноподібної форми і з загнутими до середини кінцями вінця.

    Поховання представлялись характерними для слов'ян трупоспаленням на стороні, рештки тіл хоронили у ямках. Крім цього трапляються звичайні тіло покладення.

    Період існування пеньківської культури датується V-VII ст. н. е., про неї у своїх записах згадують Прокопій і Йордан, вони пишуть про цих людей, як приналежних до антського союзу.

    Подібною до пеньківської культури є колочинська, вони розвивались практично у одному часі. Тому між ними багато спільних рис, хоча у колочиньській спостерігаються впливи північно-східних сусідів з Білорусії і Смоленщини.

    б) Венеди

    Вене́ди, венети, венти, найдавніша назва слов'ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. Територія, яку населяли венеди, охоплювала широкі простори від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра.

    Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й річки Вісли по сусідству з германськими народами. Геродот (5 століття до н. е.), перелічуючи племена прибалтійських земель, називає «енетів». Можливо, це є першою згадкою про венедів. У 1-2 століттях венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в Пейтингерових таблицях тощо. Зокрема, Тацит у праці «Германія» писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море.

    Венедам доводилось вести війни проти Риму, готів, гуннів, аварів та інших племен. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул «венедського». Проте, встановити своє панування над венедами римлянам не вдалося.

    Йордан повідомляє, що в 6 ст. венедів частіше називали антами і склавінами, але, разом з тим, він перелічує венедів, антів і склавінів як три окремі групи племен.

    Можливо, в той час частина венедів зберігалась як самостійна група слов'янських племен. Безпосередні нащадки венедів були основою при формуванні східних, західних і південних слов'ян.

    З венедами пов'язують зубрицьку культуру. Зубрицька культура — була поширена на території Волині та Верхньої Наддністрянщини. Сформувалася у середині І ст. н.е. на основі інтеграційних процесів між місцевими носіями пам'яток пшеворської культури та прийшлими з Прип'ятського Полісся групами населення зарубинецької культури. На Наддністрянщині в процесі її формування взяли участь дакійські племена липицької культури. На Волині Зубрицька культура функціонувала до кінця II ст. і припинила своє існування у зв'язку з інтервенцією германських племен готів у Наддніпрянщині. Пам'ятки цієї культури існували до III ст. і трансформувалися у локальну групу, близьку до черняхівської культури, яка поступово переросла у пам'ятки корчакського типу раннього середньовіччя. Племена Зубрицької культури утворювали невеликі поселення з 4—6 жител, в яких мешкали 20—35 осіб. Це були напівземлянки або наземні споруди каркасно-стовпової або каркасно-плетеної конструкції. Всередині житла була лежанка, на земляній підлозі розпалювали вогнище. Біля кожного житла розташовувалося 5— 10 ям-погребів. Предметами побуту були кераміка ручного виготовлення, ремісничі вироби (прясла, ножі, проколки, шила, голки), прикраси (фібули, намиста), предмети особистого вжитку (гребені), мисливства (наконечники стріл, списів, шпори). Творцями пам'яток Зубрицької культури були венеди — найраніші слов'янські племена, описані римським істориком Тацітом.

    в) Склавіни

    Склавини (склавени, Sclaueni) — назва слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю, у візантійських, греко- і латиномовних джерелах 6 століття. Склавіни є видозміною імені «славіни» («словени») внаслідок вставки звуку «-к», тому що в грецькій і латинській мовах є неприйнятним звукосполучення «-сл». У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов'ян — склавінів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем.

    Найперша згадка про склавінів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок 6 століття). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про склавінів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, склавіни становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували склавінів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.

    Територія, яку займали склавіни, накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії.

    Пра́зька культу́ра — археологічна культура, що існувала в 500—700 роках. Її пов'язують зі слов'янськими племенами. Названа за характерною ліпною керамікою празького типу.

    Виділена І. Борковським 1939 року з ранньосередньовічних пам'яток, розкопаних біля Праги. Представлена неукріпленими поселеннями з житлами — напівземлянками, що мають печі-кам'янки, і ґрунтовими безкурганними могильниками із трупоспаленнями в урнах.

    Спочатку Празька культура була поширена на території південної Польщі, Чехії, Словаччини, Волині. Пізніше ареал її поширився на північну частину Польщі, східні райони Східної Німеччини, білоруське Полісся, середню частину Правобережної України, Молдавію й Румунію. Це привело до змішання Празької культури з місцевими, більш ранніми культурами й виникнення локальних варіантів.

    Простежується успадкованість пізнішими слов'янськими культурами елементів Празької культури.

  • Протодержавні утворення антів, їх взаємини з сусідами та Візантією.

  • Антський союз — союз східних слов'янських племен, антів, що існував від IV — до початку VII ст, прямий попередник Русі. До складу Антського союзу племен входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни і білі хорвати.

    В X ст. арабський історик, Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, «з прадавніх часів»[Джерело?]. В. Ключевський вважає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Цю думку поділяє інший московський історик — Б. Греков. Чеський історик Ф. Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька. В. Мацяк висловлює версію, що столицею Антського союзу було місто Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів, отже, було зародком Львова. Проф. П. Трєтьяков пише, що анти й роси — це дві назви одного народу, який утворив Київську Русь.

    Створення Антського царства. Результатом суспільного розвитку антів стало створення союзу племен. На його основі приблизно в першій половині IV ст. анти створили першу праукраїнську державу - Антське царство. Його очолювали царі, проте їхню владу обмежували народні збори.

    Особливості економічного розвитку. Основою економічного життя антів було землеробство. У Ш-IV ст. воно досягло якісно нового рівня: поява лемешів, наральників, плужних ножів знаменувала виникнення орного землеробства. Для збору врожаю використовувалися залізні серпи і коси. Анти розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней і коней. Помітну роль відігравали промисли: бортництво, рибальство, мисливство. Значного розвитку в них досягли ремесла, які вже відокремилися від сільського господарства. Особливо помітними були успіхи в металообробці. У III-IV ст. розквітає гончарна справа, що пов'язано з використанням гончарного круга.

    Диференціація антського суспільства. На початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств у руках антських царів і вождів. Посилилася їхня військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію антського суспільства, формування в ньому класових відносин.

    Занепад Антського царства. Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів, які в 558 р. розгромили аланів Північного Кавказу, завдали поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися по Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. I Поневоливши склавинів, вони почали боротьбу з антами. Боротьба з аварами підірвала сили Антського царства. У 602 р. Антська держава пала від натиском аварів. 3 VII ст. термін «анти» вже не фігурує в письмових джерелах.

    У IV-VII ст. на території України створена перша слов'янська «протодержава» (вождівство) антів, що жили за законами воєнної демократії. Анти вели війни з сусідніми племенами, досить значною була в них майнова нерівність. Писемні джерела називають імена антських князів: Бож, Ардагаст, Пирагаст. Анти воювали проти Римської імперії, Візантії, аварів. Антський союз племен припинив своє існування в VII ст. (остання згадка – 602 p.). Після цього в джерелах вживається тільки назва «слов'яни».