• Название:

    Коли мені було шість років

  • Размер: 0.04 Мб
  • Формат: DOCX

Коли мені було шість років, у книжці під назвою "Правдиві

історії ", де розповідалося про тропічні ліси, я побачив одного разу

химерний малюнок. На картинці величезна змія - удав - ковтала

хижого звіра.

У книжці було написано: "Удав ковтає свою жертву цілою, не

жуючи. Після цього він вже не може й ворухнутися, спить собі півроку,

поки не перетравить їжу ".

Я багато думав про сповнене пригод життя в джунглях і теж

намалював кольоровим олівцем перший малюнок. Це був мій малюнок

N 1. Ось що я намалював. Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не

лякає він їх.

- Чого б то капелюх страшна? - Заперечили мені.

А це був не капелюх. То був удав, який проковтнув

слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше.

Їм завжди треба все пояснювати. Це мій малюнок N 2.

Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні зовні, ні зсередини,

а краще цікавитися географією, історією, математикою та

правописом. Ось як сталося, що я в шість років я відмовився від

блискучої кар'єри художника. Зазнавши провалу з малюнками N 1 та N 2, я

втратив віру в себе. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а для

дітей дуже утомливо без кінця їм все пояснювати і розтлумачувати.

Отже, мені довелося вибирати іншу професію, і я вивчився на

льотчика. Я облетів майже цілий світ. І географія, по правді

сказати, мені у великій пригоді. Я умів з першого погляду відрізнити Китай

від Арізони. Це дуже корисно, якщо вночі зіб'єшся.

На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей. Я довго

жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від того моя,

не став думати про них краще.

Коли я зустрічав дорослого, який здавався мені розумніше і

тямущий інших, я показував йому свій малюнок N 1 - я його сохранмул і

завжди носив з собою. Я хотів знати, чи він справді може людина щось

розуміє. Але всі вони відповідали мені: "Це капелюх". І я вже не говорив з

ним ні про полозів, ні про тропічні, ні про зорі. Я пристосовувався до його

поняттями. Я говорив з ними про гру в бридж і гольф, про політику і про

краватках. І дорослі були дуже задоволені, що познайомилися з таким

розважливою людиною.

II

Так я жив на самоті, і не з ким було мені поговорити по душах.

І ось шість років тому довелося мені зробити вимушену посадку в

Сахарі. Щось зламалося в моторі мого літака. Зі мною не було ні

механіка, ні пасажирів, і я вирішив, що спробую сам усе полагодити, хоч

це і дуже важко. Я повинен був виправити мотор або загинути. Води у

мене ледь вистачило б на тиждень.

Отже, в перший вечір я заснув на піску в пустелі, де на тисячі миль

навколо не було ніякого житла. Людина, потерпілий і

на плоту посеред океану, - і той був би не такий самотній.

Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь

тоненький голосок. Він сказав:

- Будь ласка ... намалюй мені баранчика!

- А? ..

- Намалюй мені баранчика ...

Я схопився, точно треба мною грянув грім. Протер очі. Став

оглядатися. І побачив забавного маленького чоловічка, який серйозно

мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило

намалювати. Але на моєму малюнку він, звичайно, далеко не такий гарний, як був

насправді. Це не моя вина. Коли мені було шість років, дорослі

переконали мене, що художник з мене не вийде, і я нічого не навчився

малювати удавів - зовні і зсередини.

Отже, я в усі очі дивився на цю прояву. Чи не

забудьте, що я був за тисячі миль від людського житла. А між тим

зовсім не здавалося, щоб це хлоп'я заблукало або до смерті втомився

і наляканий, або вмирає від голоду і спраги. На око не можна було

сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, далеко від

всякого житла. Нарешті до мене повернувся дар мови, і я запитав:

- Але ... що ти тут робиш?

І він знову попросив тихо й вельми поважно:

- Будь ласка ... намалюй баранчика ...

Все це було Таємнича поява так, годто я не посмів

відмовитися. Як не безглуздо це було тут, у пустелі, на волосок від

смерті, я все-таки дістав з кишені аркуш паперу і вічне перо. Але тут

ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики і

правопису, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не

вмію малювати. Він відповів:

- Все одно. Намалюй баранця.

Так як я ніколи в житті не малював баранів і тому відтворив для нього

одну із двох малюнків, які тільки й умів малювати - удава

зовні. І дуже здивувався, коли малюк вигукнув:

- Ні, ні! Мені не треба слона в удавові! Удав дуже небезпечний, а

слон занадто великий. У мене вдома всі дуже маленьке. Мені потрібен

баранчик. Намалюй баранця.

І я намалював.

Він уважно подивився на мій малюнок і сказав:

- Ні, цей баранчик вже зовсім кволий. Намалюй іншого.

Я намалював.

Мій новий друг усміхнувся лагідно й поблажливо.

- Ти ж сам бачиш, - сказав він, - це не баранчик. Це великий

баран. У нього роги ...

Я знову намалював по-іншому. Але він і цей малюнок:

- Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

Тут мені терпець урвався - адже мені треба було скоріше розібрати

мотор - і нашкрябав скриньку.

І сказав хлопцеві:

- Ось тобі ящик. А в ньому сидить такий баранчик, якого тобі хочеться.

Але як же я здивувався, коли мій суворий суддя раптом просяяв:

- Ось це добре! Як ти думаєш, багато цього баранчикові треба трави?

- А що?

- Адже у мене вдома все маленьке ...

- Йому вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

- Не такий вже він маленький ... - Сказав він, нахиливши голову і

над малюнком. - Дивись-но! Він заснув ...

Так я познайомився з маленьким принцом.

III

Не швидко я зрозумів, звідки він з'явився. Маленький принц засипав мене

питаннями, але коли я питав про що-небудь, він ніби й не чув.

Лише потроху, з випадкових, зронених слів мені все

відкрилося. Так, коли він вперше побачив мій літак (я не малюватиму літака

не стану, мені все одно не впоратися), він запитав:

- Що це за штука?

- Це не штука. Це літак. Мій літак. Він літає.

І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

- Як! Ти упав з неба?

- Так, - скромно відповів я.

- Ось забавно! ..

I маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно: я

люблю, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

- Значить, ти прибув з неба. А з якої планети?

"Так ось розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!" -

подумав я і запитав навпростець:

- Стало бути, ти потрапив сюди з іншої планети?

Але він не відповів. Він тихо похитав головою, розглядаючи мій

літак:

- Ну, на цьому ти не міг прилетіти здалеку ...

І надовго задумався про щось. Потім дістав з кишені мого баранця

і почав роздивлятися цей скарб.

Можете собі уявити, як розгорілося мою цікавість від цього

напівпризнання про "інших планетах". І я спробував дізнатися більше

- Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш

понести мого баранця?

На хвилю він замислився, потім сказав:

- Дуже добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме

ночами.

- Ну звичайно. І якщо ти будеш розумницею, я дам тобі ще й мотузок, щоб

його удень. І кілочок.

Маленький принц насупився:

- Прив'язувати? Для чого це?

- Але ж якщо ти його не прив'яжеш, він забреде невідомо куди і

загубиться.

Мій приятель знову засміявся:

- Та куди жвін піде?

- Мало куди? Все прямо перед собою, куди очі дивляться.

Тоді маленький принц зауважив серйозно:

- Це не страшно, адже в мене там дуже мало місця.

І додав не без смутку:

- Коли йти просто переддалеко н, е підеш ...

IV

Так я зробив ще одне важливе відкриття: його рідна планета завбільшки десь

завбільшки з будинок!

Втім, це мене не дуже здивувало. Я знав, що, крім таких

великих планет, як Земля, Юпітер, Марс, Венера, існують ще сотні

інших і серед них такі маленькі, що їх навіть у телескоп важко

розгледіти. Коли астроном відкриває таку планетку, він дає їй не ймення,

а номер. Наприклад: астероїд 3251.

У мене є серйозні підстави вважати, що Маленький принц

прилетів з планети, яка називається "астероїд В-612". Цей астероїд

був помічений в телескоп лише один раз, в 1909 році, одним турецьким

астрономом.

Астроном доповів тоді про своє відкриття на

Міжнародному астрономічному конгресі. Але ніхто йому не повірив, а всі

тому, що він був одягнений по-турецьки. Отакі ті дорослі!

На щастя для астероїда В-612, турецький султан звелів

своєму народові під страхом смертної кари носити європейське вбрання. У 1920

року астроном знову доповів про своє відкриття. На цей раз він був

одягнений за останньою модою, - і все з ним погодилися.

Я розповів вам такі подробиці про астероїд В-612 і навіть назвав його

номер тільки через дорослих. Дорослі дуже люблять цифри. Коли

розповідаєш їм, що у тебе з'явився новий друг, вони ніколи не

запитають про найголовніше. Ніколи вони не скажуть: "А який у нього голос?

В які ігри він любить? Чи колекціонує метеликів? "Вони питають:

"Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки

заробляє його батько? "І потім гадають, що вже знають людину.

Якщо скажеш дорослим: "Я бачив гарний будиночок цегляного кольору, на

вікнах герань, а на даху голуби ", - вони ніяк не можуть

уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: "Я бачив будинок на сто тисяч

франків ", - і тоді вони вигукують: "Яка краса!"

Точно так само, якщо їм сказати: "Ось докази, що Маленький

принц справді існував: він був дуже, дуже славний, він

сміявся, і хотів баранця. А хто хоче баранчика, той,

безумовно, існує ", - якщо їм сказати так, вони тільки знизують

плечима і подивляться на тебе, як на нетямущий немовляти. Але якщо

сказати їм: "Він прилетів з планети, яка називається астероїд В-612",

- Це їх переконає, і вони не стануть докучати із розпитами. Уже такий

народ ці дорослі. Не варто на них сердитися. Діти повинні бути дуже

поблажливі до дорослих.

Але ми, ті, хто розуміє, що таке життя, ми, звичайно, сміємося над

номерами і цифрами! Я залюбки почав би цю повість як чарівну

казку. Я хотів би почати так:

"Був собі маленький принц. Він жив на планеті, яка була трохи

більшій від нього самого, і йому дуже не вистачало одного ...". Ті, хто розуміє,

що таке життя, відразу б побачили, що все це чиста правда.

Бо я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали лише для розваги.

Мені стає дуже боляче, коли я згадую свого маленького друга,

й розповідаю про нього говорити. Минуло вже шість років з тих пір, як він

разом зі своїм баранчиком покинув мене. І я намагаюся розповісти про нього для

того, щоб не забути його. Це дуже сумно, коли забувають друзів. Чи не

у всякого є друг. І я можу стати таким, як дорослі, котрі нічим

не цікаво, крім цифр. Ось ще і тому я купив ящик з фарбами і

кольорові олівці. Не так це просто - в моєму віці знову братися

за малювання, якщо за все життя тільки й зобразив, що удава

зовні і зсередини, та й то в шість років! Звичайно, я постараюся передати

подібність як можна краще. Але я зовсім не впевнений, що в мене це

вийде. Один портрет виходить вдало, а інший ні краплі не схожий. Ось

і з зростанням теж: на однму малюнку принц у мене вийшов надто великий,

на іншому - надто маленький. І я погано пам'ятаю, якого кольору була його

одяг. Я пробую малювати і так і сяк, навмання, з гріхом навпіл.

Нарешті, я можу помилитися і в якихось важливих подробицях. Але ви вже не

даруйте. Мій друг ніколи мені нічого не пояснював. Може бути, він думав,

що я такий самий, як він. Але я, на жаль, не вмію побачити баранця

крізь стінки ящика. Може бути, я трохи схожий на дорослих. Напевно, я

старію.

V

Кожен день я дізнавався щось про його планету, про те, як

він покинув її і як мандрував. Він розповідав про це поступово,

і то принагідно. Так, на третій день я дізнався про трагедію з

баобабами.

Це також сталося через баранчика. Здавалося, Маленького принца

обсіли тяжкі сумніви, і він запитав:

- А правда, баранці їдять кущі?

- Так, правда.

- От добре!

Я не зрозумів, чому це так важливо, щоб баранці їли кущі. Але

Маленький принц додав:

- Значить, вони їдять і баобаби?

Я заперечив, що баобаби - не кущі, а величезні дерева, заввишки з

дзвіницю, і, хоч би він привів ціле стадо слонів, вони не з'їдять і

одного баобаба.

Почувши про слонів, маленький принц засміявся:

- Їх би довелося поставити один на одного ...

А потім сказав розважливо:

- Баобаби, поки не виростуть, бувають зовсім маленькі.

- Це вірно. Але навіщо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?

- А як же! - Вигукнув він, ніби мова йшла про найпростіші,

азбучних істин.

І мені довелося добре поміркувати, поки я здогадався, в чому тут справа.

На планеті маленького принца, як на всіх інших планетах, ростуть

трава і бур'ян. А значить, є там добре насіння доброго,

корисних трав і погане насіння поганого, бур'яну. Але насіння

невидимі. Вони сплять глибоко під землею, поки одна з них не надумає

прокинутися. Тоді воно пускає паросток розправляється і тягнеться до

сонцю, спершу такий милий і нешкідливий. Якщо це редиска або

рожа, хай собі здорові ростуть. Але якщо це якась

бур'ян, треба вирвати її з коренем, як тільки розпізнаєш. І ось

на планеті маленького принца було жахливе насіння ... це

насіння баобабів. Грунт планети вся заражена ними. А якщо баобАБ не

розпізнати вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він заволодіє всій

планетою. Він прониже її своїм корінням. І якщо планета

дуже маленька, а баобабів забагато, вони роздеруть її на клапті.

- Є таке тверде правило, - сказав мені пізніше Маленький

принц. - Встав вранці, умився, привів себе в порядок - і відразу ж

приведи в порядок свою планету. Неодмінно треба кожен день

виполювати баобаби, як тільки їх вже можна відрізнити від рожевих кущів:

молоді паростки у них майже однакові. Це дуже нудна робота, але

зовсім не важка.

Одного разу він порадив мені постаратися намалювати таку

картинку, щоб і в нас діти це добре зрозуміли.

- Якщо їм коли-небудь доведеться подорожувати, - сказав він, - це

їм стане в нагоді. Інша робота може і почекати трохи, шкоди не буде.

Але якщо даси волю баобабами, біди не минути. Я знав одну планету, на

ній жив ледар. Він не виполов вчасно три кущики ...

Маленький принц докладно мені все описав, і я намалював цю планету.

Я терпіти не можу повчального тону. Але мало хто знає, чим

баобабів, а небезпека для того кожен, хто потрапить на

астероїд, дуже велика - ось, що цього разу я роблю виняток своєї

стриманість. "Діти, - кажу я. - Стережіться баобабів!" Я хочу

попередити моїх друзів про небезпеку, яка давно вже їх

підстерігає, а вони навіть не знають цього, як не знав раніше

і я. Ось чому я так трудився над цим малюнком, і мені не шкода

витраченої праці. Бути може, ви запитаєте: чому в цій книжці немає

більше таких показних малюнків, як цей, з баобабами? Відповідь дуже

проста: я старався, але у мене нічого не вийшло. А коли я малював баобаби,

мене надихало свідомість, що це річ невідкладна.

VI

Про Маленький принц! Потроху я зрозумів, як сумна й

одноманітна було твоє життя. Довгий час ти мав лише одне

розвага: ти милувався заходом. Я дізнався про це вранці четвертого

дня, коли ти сказав:

- Я дуже люблю призахідне сонце. Підемо подивимося, як заходить сонце.

- Ну, доведеться почекати.

- Чого чекати?

- Щоб сонце зайшло.

Спочатку ти дуже здивувався, а потім засміявся над собою і сказав:

- Мені все здається, що я в себе вдома!

І справді. Всі знають, що, коли в Америці полудень, у Франції

сонце вже заходить. І якби за одну хвилину перенестися до Франції,

можна було б помилуватися заходом сонця. На жаль, до Франції дуже, дуже

далеко. А на твоїй планеті тобі досить було пересунути стілець на

кілька кроків. І ти знову і знову бачив захід сонця щоразу, коли

тільки захотіти ...

- Якось за один день я бачив захід сонця сорок три рази!

І трохи згодом ти додав:

- Знаєш ... коли стане дуже сумно, добре подивитися, як

заходить сонце ...

- Значить, в той день, коли ти бачив захід сонця сорок три, тобі було

дуже сумно?

Але Маленький принц не відповів.

VII

На п'ятий день, знову-таки завдяки баранчика, я дізнався секрет

Маленького принца. Він спитав зненацька, навпростець, ніби

до цього висновку після довгих мовчазних роздумів:

- Якщо баранець є кущі, то він і квіти їсть?

- Він є все, що попадеться.

- Навіть квіти з колючками?

- Так, і ті, у яких шипи.

- Тоді навіщо шипи?

Цього я не знав. Я був дуже зайнятий: в моторі заїв один болт, і я

намагався його відвернути. Мені було не по собі, становище ставало

серйозним, води майже не залишилося, і я вже боявся, що моя

вимушена посадка погано закінчиться.

- Навіщо потрібні шипи?

Задавши будь-яке питання, Маленький принц ніколи не заспокоювався,

поки не отримував відповіді. Шуруп дався мені, і я

відповів навмання:

- Колючки ні навіщо не потрібні, квіти випускають їх просто від злості.

- Ось як!

Запала мовчанка. Потім він сказав майже сердито:

- Не вірю я тобі! Квіти слабкі. І простодушні. І вони намагаються

підбадьорюють себе. Вони думають - якщо у них шипи, їх всі бояться ...

Я не відповів. У ту хвилину я казав собі: "Якщо цей шуруп і зараз

не піддасться, я так стукну по ньому молотком, що він розлетиться

вщент ". Маленький принц знову перебив мої думки:

- А ти думаєш, що квіти ...

- Та ні ж! Нічого я не думаю! Я відповів тобі, що прийшло

в голову. Ти бачиш, я зайнятий серйозною справою.

Він подивився на мене здивовано:

- Поважною справою!

Він дивився на мене чорні від мастила, з

молотком у руках, я схилився над річчю, який

здавався йому таким потворним.

- Ти говориш, як дорослі! - Сказав він.

Мені стало соромно. А він додав безжально:

- Ти все плутаєш ... нічого не розумієш!

Так, він не на жартрозсердився. Він хитнув головою, і вітер

розмаяв його золоте волосся.

- Я знаю одну планету, там живе такий собі червонопикий особою.

Він за все своє життя жодного разу не понюхав квітки. Жодного разу не подивився на

зірку. Він ніколи нікого не любив. І ніколи нічого не робив. Він зайнятий

тільки одним: він складає цифри. І з ранку до ночі твердить одне: "Я

людина серйозна! Я людина поважна! "- Достоту, як ти. І прямо

роздувається від гордості. А насправді він не людина. Він гриб.

- Що?

- Гриб!

Маленький принц аж поблід із гніву.

- Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранці

все-таки їдять квіти. То невже ж це не серйозна справа - зрозуміти,

чому вони з усіх сил намагаються відростити шипи, якщо від шипів немає

ніякого толку? Невже це не важливо, щоб баранці та квіти воюють один з

одним? Та хіба це не важливіше і не поважніше, ніж рахунки

пана з багряним обличчям? А якщо я знаю єдиний в світі квітка,

він росте лише на моїй планеті, і іншого такого більше ніде немає, а

якийсь баранець одного ранку з'їсть її і

навіть не буде знати, що він накоїв? І це все, по-твоєму, байдуже?

Він сильно почервонів. Потім знову заговорив:

- Якщо ти любиш квітку - єдиний, якого більше немає на жодній

з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і

відчуваєш себе щасливим. І кажеш собі: "Десь там живе мій

квітка ... "Але коли баранець її з'їсть, це все одно, як якби всі

зорі раптово згасли! І це, по-твоєму, байдуже!

Він більше не міг говорити. Він раптом розридався. Стемніло. Я кинув

роботу. Мені смішні були нещасливий болт і молоток, спрага і смерть. На

зірку, на планеті - на моїй планеті, на ім'я Земля - ​​плакав маленький

принц, і треба було втішити. Я взяв його на руки і став колихати. Я

говорив йому: "Квітці, яку ти любиш, ніщо не загрожує ... Я намалюю

тобі, щоб баранець намордник ... Намалюю для твоєї квітки броню ... Я. .. "Я

погано розумів, що говорив. Я відчував себе жахливо незграбним і

незграбним. Я не знав, як покликати, щоб він почув, як наздогнати його

душу, що вислизає від мене ... Адже вона така таємнича і

незвідана, ця країна сліз.

VIII

Дуже скоро я краще розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца

завжди росли звичайні прості квіти - у них було мало пелюсток, вони

місця займали мало й нікого не турбували. Вони розкривалися

вранці в траві, а надвечір никли. А цей проріс одного разу із зерна,

занесеної невідомо звідки, і маленький принц не зводив очей з

крихітного паростка, не схожого на всі інші билинок. Раптом

це якась нова різновид баобаба? Але кущик незабаром перестав

рости, і на ньому з'явився бутон. Маленький принц ніколи ще не

бачив таких величезних бутонів і передчував, що побачить диво. А

невідома гостя, ще прихована в своїй зеленій кімнатки, всі

готувалася, всі чепурилася. Вона дбайливо підбирала фарби. Вона

виряджалася поволі, по одній пелюстки. Вона не бажала

з'явитися на світ скуйовджений, точно який-небудь мак. Вона хотіла

показатися у всій своїй пишноті. Так, це була жахлива кокетка!

Таємничі приготування тривали день за днем. І ось нарешті, одного разу

вранці, тільки зійшло сонце, квітка розкрилися.

І красуня, яка стільки праць поклала, готуючись до цієї

хвилині, сказала, позіхаючи:

- Ах, я насилу прокинулася ... Прошу вибачити ... Я ще зовсім

розпатлана ...

Маленький принц не міг стримати захоплення:

- Як ви прекрасні!

- Так, правда? - Був тихий відповідь. - І зауважте, я народилася разом

з сонцем.

Маленький принц, звісно, ​​здогадався, що красуня не

надто скромна, зате вона була така прекрасна, що дух

захоплювало!

А вона незабаром зауважила:

- Здається, пора снідати. Будьте ласкаві, подбайте про

мене ... Збентежений маленький принц, розшукав лійку і полив квітку

джерельною водою.

Скоро з'ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц

зовсім з нею змучився. У неї було чотири шпильки, і одного разу вона сказала

йому:

- Хай приходять тигри, не боюся я їх рук!

- На моїй планеті тигри не водяться, - відказав маленький принц. -

І потім, тигри не їдять траву.

- Я не трава, - ображено зауважив квітка.

- Пробачте мене ...

- Ні, тигри мені не страшні, але я страшенно боюся протягів. У вас

немає ширми?

"Не може терпіти протягів ... дуже дивно ... - подумав

Маленький принц. - Який важкий характер у цієї квітки ".

- Увечері, накрийте мене ковпаком. У вас тут дуже

холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула ...

Вона не доказала. Її занесло сюди, коли вона була ще

зернятком. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати,

коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула

раз-другий, щоб Маленький принц відчув, як він перед нею

винен:

- Де ж ширма?

- Я хотів піти за нею, але не міг же я вас не дослухати!

Тоді вона закашляв сильніше: нехай його все-таки помучить совість!

Хоча Маленький принц і полюбив прекрасну квітку і радий був йому

служити, але незабаром в душі його прокинулися сумніви. Порожні слова він

брав близько до серця і відчув себе дуже нещасним.

- Даремно я її слухав, - довірливо сказав він мені одного разу. -

Ніколи не треба слухати, що говорять квіти. Треба просто дивитися на них

і дихати їхніми пахощами. Мій квітка напоїв пахощами всю мою планету,

а я не вмів йому радіти. Ці розмови про тигрячі пазурі ... Вони

повинні б зворушити мене, а я розгнівався ...

І ще він зізнався:

- Нічого я тоді не розумів! Треба було зважати не ппро словами, а за

справах. Вона дарувала мені свій аромат, осявав моє життя. Я не повинен був

бігти. За цими жалюгідними хитрощами я мав вгадати

ніжність. Квіти так свавільні! Але я був занадто молодий, щоб

не вмів любити.