• Название:

    Ун. Освіта тема 2

  • Размер: 0.07 Мб
  • Формат: DOCX
  • или


УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА

ТЕМА 2.

УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

1.     Якість вищої освіти на тлі глобалізації.

2.     Історія інтеграції європейського ринку освітніх послуг.

3.     Механізм регулювання інтеграційних процесів у сфері освітніх послуг.

4.     Основні напрямки інтеграції ринків освітніх послуг.

          4.1. Велика хартія університетів.

          4.2. Болонська декларація.

          4.3. Програми ЄС зі співробітництва у сфері освіти.

          4.4. Концепція навчання упродовж життя.

5.     Особливості адаптації до європейського освітнього простору.

6.     Європейська кредитно-трансферна система (ECTS). Досвід впровадження ECTS у Хмельницькому національному університеті.


Питання 1.

Якість вищої освіти на тлі глобалізації

Сучасні світові соціально-економічні тенденції характеризуються поширенням глобалізації в усіх сферах людської діяльності, зокрема, в економіці й освіті, та переходом до постіндустріального суспільства із широким впровадженням інформаційно-комунікаційних технологій.

Глобалізація – це процес поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності завдяки зниженню та скасуванню країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку транснаціональних господарських структур. Глобалізм – це завершена економічна мегасистема світового масштабу, в основі якої лежить нова система і структура продуктивних сил, нова висока глобальна комунікаційна технологія, глобальна валютно-фінансова система, глобальна власність ТНК, специфічні економічні відносини, а особливо – глобальна організація виробництва і праці.

Економіка України як складова всесвітньої економічної системи перебуває під впливом глобалізаційних процесів і має їх враховувати задля підтримання конкурентоспроможності власних виробників та постачальників послуг. Розвиток української економіки неможливий без участі в системі світових господарських зв’язків. Як наслідок, посилюється конкуренція за рахунок проникнення на національний ринок конкуруючих підприємств з-за кордону, а розширення виробництва та диверсифікація ризиків диктують необхідність виходу на ринки інших країн.

Інтеграційні процеси, що відбуваються в Європі, торкаються вже і сфери освітніх послуг. Розвиток процесів глобалізації й інтернаціоналізації світового господарства вимагає від вищої освіти підготовки професійних кадрів, здатних ефективно працювати в умовах швидких змін глобальної економічної системи. Зростання вимог до загальної та професійної підготовки випускників вищих навчальних закладів відповідно до сучасних інтеграційних тенденцій розвитку світової економічної системи, міжнародного ринку праці та зайнятості, посилення спеціалізації у світовій науці й інтенсифікація міжнародної наукової кооперації обумовлюють необхідність більш глибокого вивчення інтеграційних процесів у сфері освітніх послуг.

На фоні глобалізації інтернаціоналізація вищої освіти має такі особливості:

1. Статус вищої освіти підвищується, масштаб ВНЗ розширюється.

У процесі плюралізму та глобалізації світової економіки вища освіта як рушій політичного та економічного розвитку держави відіграє дедалі важливішу роль. За статистичними даними, у країнах-членах ОЕСР валова продукція промислового господарства, що виготовляється на основі знань, вже займає більш як половину ВВП, а зростання ще продовжується. Не лише у розвинутих державах, а й у тих, що розвиваються, соціально-економічний розвиток розширює масштаби вищої освіти. За минулі 25 років у країнах-членах ОЕСР кількість дорослих з вищою освітою зросла з 22 до 41 %. За минулі десять років у державах, що розвиваються, відсоток прийому студентів також збільшується у великих масштабах. З 1991 по 2001 рр. у 40 державах, які розвиваються, кількість прийнятих до закладів вищої освіти осіб зросла на 170 %. За прогнозом Федерації країн Азії, попит на вищу освіту в усьому світі з 97 млн. тих, хто навчається, досягне 260 млн. у 2050 р. У 2005 р. кількість студентів у світі вже становила 122 млн. Всі держави світу будуть ще збільшувати вклад у вищу освіту, розширювати масштаб вищої освіти, збільшувати науково-технічний інноваційний рівень та комплексну конкурентоздатність держави.

2. Обмін тими, хто навчається, з кожним днем частішає, а їхній склад стає більш плюралістичним.

ВНЗ – це навчальний заклад, що перебуває у центрі системи знань, технічних інновацій та культурних обмінів світу. Кількість тих, хто навчається та реєструється у ВНЗ різних держав, швидко збільшується, водночас бурхливо розвивається навчання іноземних студентів. Великий потік студентів у світовому масштабі змінює їх традиційну структуру в різних державах, стає містком взаємовідносин та інтеграції міжнародної плюралістичної культури. У 2003 р. загальна кількість іноземних студентів світу становила 2,5 млн., зокрема, 2,1 млн. навчаються у країнах-членах ОЕСР. Китай, Індія та країни Південно-Східної Азії є найбільшими державами-“експортерами студентів”. У 2005 р. загальна кількість іноземних студентів світу склала 3,05 млн., а у 2025 р ця цифра сягатиме 8 млн. Збільшення кількості іноземних студентів привело до інтернаціоналізації та культурного плюралізму студентів усього світу.

3. Активна участь підприємств у справах вищої освіти та розширення кількості ВНЗ транснаціонального типу.

Завдяки тісному поєднанню економіки та освіти з’явилися такі види вищих навчальних закладів, що мають характер підприємств. Вступом у партнерські зв’язки з ВНЗ вони відіграють роль активної рушійної сили інтернаціоналізації вищої освіти. Деякі держави відкрили ВНЗ чи вклали капітали в освітню галузь за кордоном. Через західний міжнародний університет американська компанія APOLLO вклала капітали у вищу освіту Індії, Нідерландів, Китаю тощо. А просвітницька компанія Laureate має 240 тис. іноземних студентів у 15 державах. Заснування ВНЗ за кордоном чи співробітництво стає не лише інтернаціональною стратегією розвитку освіти західних держав, а й обов’язковим вибором східних та інших держав третього світу.

4. Інтенсивний розвиток інформаційної техніки, безперервне підвищення рівня інтернаціоналізації через зміст освіти.

Завдяки розвитку нової техніки людство вступило в епоху глобалізації. Розвиток інформаційних технологій, техніки, мультимедіа та Інтернету дав новий імпульс транснаціональному розвитку вищої освіти. За допомогою дистанційного навчання високоякісні освітні ресурси поширюються в усьому світі. Освіта тепер швидко звільняється від традиційних стилів, багатомовне навчання, міжнародні предмети, оволодіння Інтернетом, транснаціональне навчання стають дедалі популярнішими. Останнім часом Гарвардський університет запропонував понад 500 предметів в Інтернеті. ВсесвітнійІнтернетний інститут, що об’єднує понад 270 університетів та інститутів, запропонував більш як 10 тис. предметів і щодня приймає понад 11 тис. відвідувачів. З інтернаціоналізацією предметів поступово у кожній державі формується система вищої освіти, яка потім поширюється за кордоном. Дедалі більше держав беруть участь у будівництві ринку послуг інтернаціоналізації вищої освіти.

Інтернаціоналізація вищої освіти потребує глобального контролю за якістю.

Для здійснення інтернаціоналізації в контексті глобалізації вища освіта має весь час перебувати у процесі багатогранного наукового розвитку. У прийнятій у жовтні 1998 р. в Парижі на Світовому конгресі вищої освіти ЮНЕСКО “Декларації стану та діяльності вищої освіти в ХХІ ст.” зазначається: “Якість вищої освіти є багатогранним поняттям, потрібно враховувати це та уникати оцінки її якості за єдиним стандартом. Багатогранні й соціальні потреби, і типи навчальних закладів, і дисципліни, і особистості тих, хто навчається. Все це визначило багатоманітність стандарту якості. Якість – це й головна мета розвитку вищої освіти, а також і її міжнародний стандарт діяльності”. ВНЗ повинен мати якість для того, щоб розвивати, створювати культуру та керувати нею, сприяти гармонійному прогресу суспільства і всебічному розвитку людини.

1. Глобалізація потребує міжнародної конкурентоспроможності.

На фоні глобалізації підготовлені вищою освітою спеціалісти є “будівельниками” не лише однієї держави, а й міжнародної спільноти, та рушійною силою розвитку людства. Інтернаціоналізація вищої освіти забезпечила світовий ринок людськими ресурсами. Якість підготовки спеціалістів відображається у кількості та якості випускників ВНЗ. Спеціалісти будь-якої держави повинні вміти співпрацювати зі своїми колегами з інших держав, конкурувати, демонструвати широкий міжнародний кругозір. Це вимагає від ВНЗ сміливих реформ щодо цілей підготовки, вибору предметів, навчальних посібників, методики, технічних засобів, опанування передовим світовим досвідом, безперервного дослідження, поширення загальних знань, інтернаціоналізації, підготовки спеціалістів високого рівня, здатних до конкуренції в умовах світової економіки.

2. Глобалізація потребує безперервного розвитку самостійних інноваційних здатностей.

Перед вищою освітою стоїть важливе завдання інновації знання. Без неї не можна говорити про якість вищої освіти. Навколо інновації знання різні держави світу здійснюють свою політику державного розвитку науки і техніки, а вищій освіті надають роль головної сили інновації. В Америці розпочалася “Дія інновації Америки”, в Англії з’явилася “Програма інвестицій у науку й інновації”, у Канаді розглянуто державну інноваційну політику, в Росії засновано норму оцінювання інноваційних ВНЗ. Самостійна інноваційна діяльність – це важливий елемент, що впливає на конкурентоспроможність наукової індустрії нашої держави. Самостійна інновація є стратегічним вибором для майбутнього розвитку науки і техніки нашої держави, а також будівництва держави інноваційного типу. Відстоювання самостійної інновації має відбуватися відповідно до потреб світу, вимог своєї держави, стратегічної ідеї повного використання ресурсів світової науки і техніки та принципів співпраці і взаємовигоди. Для розв’язання глобальних проблем міжнародна спільнота, особливо вища освіта, повинна брати активну участь в інтеграційній науковій програмі та її виконанні.

3. Глобалізація потребує всебічного підвищення дієздатності соціальної служби вищої освіти.

У зв’язку з безперервним зростанням інтелектуальної економіки закріплюється соціальна функція вищої освіти. Орієнтація на ринок, інтенсифікація соціальної служби, прояв державної волі стали новою місією і ознакою епохи вищої освіти. Інтернаціоналізація вищої освіти вимагає від сучасних студентів ВНЗ міцних знань і соціальної відповідальності, що зміцнюють міжнародне співробітництво в галузі наукових досліджень, сприяють обміну спеціалістами, використанню знань, спільному створенню навчальних закладів, організації обміну знаннями, інформацією та ресурсами, розширенню масштабів соціальної служби. Сучасні ВНЗ починають брати участь у регіональному соціально-економічному розвитку, а також встановлювати відносини партнерства, перетворюватися у головну силу інноваційної системи в регіонах, надають інтелектуальну та технічну підтримку, інноваційні ресурси для розвитку регіонів. Вони повинні увійти в розбудову економіки, стати важливою частиною інноваційної системи держави і брати активну участь у глобальному створенні та поширенні знань, розв’язанні глобальних проблем, пов’язаних з ресурсами, екологією, демографією та у дослідженнях перспективного розвитку людства, а також стати важливою точкою інтелектуально-інноваційної системи всього світу.

4. Глобалізація потребує підвищення здатності до проведення міжнародних діалогів.

Глобалізація поєднала різні частини світу. Останнім часом спостерігається тенденція інтеграції у всесвітній економіці, політиці, науці, культурі та освіті. У цьому єдиному світі спілкування між різними культурами стало необхідним елементом для досягнення успіху кожної людини і держави. Ми повинні сміливо реформувати концептуальні підходи, особливо концепцію освіти, закріпити міжнародні зв’язки, зрозуміти міжнародні норми оцінювання освіти й оволодіти ними, виховати відкритість до світу, дух участі в питаннях всесвітнього соціально-економічного розвитку, підвищити здатність до проведення міжнародних діалогів.

Відповідно до нових тенденцій глобалізації інтернаціоналізація вищої освіти стане необхідною потребою. Вища освіта будь-якої держави входитиме до системи інтеграції та відіграватиме важливу роль. У зв’язку з цим необхідно розробляти механізми глобальної і водночас національної вищої освіти, підготувати через якісну вищу освіту спеціалістів, які будуть здатні до інновації, творчості, міжнародного спілкування, постійного навчання та використання знань.


Питання 2.

Історія інтеграції європейського ринку освітніх послуг

Історію “європеїзації” вищої освіти можна розділити на такі етапи:

-         1950-1975 рр. – початок політики “відкритих дверей” для іноземних студентів, особливо з країн, що розвиваються. У резолюції міністрів освіти ЄЕС (1974 р.) передбачалося посилення зв’язку між європейськими ВНЗ, розширення можливості визнання дипломів, заохочення можливостей щодо пересування студентів, викладачів і вчених;

-         1976-1985 рр. – лібералізація курсу “відкритих дверей”. Були отримані важливі результати в інтеграції вищої освіти:

  налагоджено європейську систему документації й інформації в галузі освіти;

  знято деякі фінансові, адміністративні й інші перешкоди для вступу до ВНЗ іноземців;

  профінансовано й реалізовано близько 400 міжуніверситетських проектів за участю понад 500 західноєвропейських ВНЗ, у результаті чого розроблено спільні навчальні курси, програми, посібники;

-         1986-1991 рр. – реалізація перших європрограм з вищої освіти. ЄС виробляє загальну стратегію програм, спрямованих на зміну структур вищої освіти. Об’єднана Європа повернулася до таких інновацій, як відкрите навчання, дистанційне навчання, комунікаційні технології та ін. Ініціативи ЄС стимулюють і збагачують інтернаціоналізацію вищої освіти;

-         1992-1999 рр. – створення структур, що координують обмін викладачами й студентами з урахуванням потреб ринку освітніх послуг. Початок Болонського процесу. Комісія ЄС приймає рішення про створення сприятливих умов для мобільності студентів і викладачів ВНЗ у своїх країнах, у країнах СНД університети намагаються виходити на світовий освітній ринок. Підвищується активність закордонних приватних і державних фондів, що надають студентам і викладачам із країн СНД можливості для навчання, стажувань, проведення наукових досліджень за кордоном;

-         кінець 90-х років – дотепер – розширення процесу “європеїзації” вищої освіти: глобалізація академічної освіти шляхом зміни програм і формування визначених знань. Досягнення технологічної революції вносять у концепцію інтернаціоналізації вищої освіти принципово новий зміст. Реальна мобільність, тобто взаємні обміни, поїздки студентів і викладачів, доповнюються чи заміняються “мобільністю віртуальною” з використанням новітніх технічних засобів, що дозволяє зробити міжнародне співробітництво університетів набагато більш тісним та інтенсивним.

Питання 3.

Механізм регулювання інтеграційних процесів у сфері освітніх послуг

Моделі й практика надання освітніх послуг у будь-якій країні значною мірою визначаються національною структурою і національними особливостями системи освіти. Проте загальною тенденцією розвитку ринків освітніх послуг розвинених країн світу є процес глобалізації освітнього простору.

Нині розвитку ринку освітніх послуг приділяється значна увага. Вони є безперечним фактором успіху функціонування будь-якої господарської системи як на мікро-, макро-, так і на наднаціональному (глобальному) рівнях. Глобалізаційні тенденції розвитку світового господарства знаходять своє відображення й у процесі функціонуванні ринку освітніх послуг. Серед основних передумов розвитку глобалізаційних тенденцій на європейському ринку освітніх послуг можна виділити:

-         загальні тенденції глобалізації світового господарства;

-         розвиток світового ринку праці;

-         розвиток інформаційного суспільства;

-         формування “Європи знань”.

Європейською Комісією на Лісабонській Європейській Раді у 2000 р. у відповідь на виклики глобалізації й інформаційного суспільства була визначена стратегічна мета – становлення найбільш конкурентоспроможної й динамічної економіки у світі, заснованої на знаннях, здатної до значного економічного зростання.

Формування “Європи знань” тепер вже широко визнане як незамінний фактор соціального й гуманітарного розвитку, а також як необхідний елемент об’єднання й збагачення європейського суспільства, здатного до надання його громадянам необхідних знань для протистояння викликам нового тисячоліття відповідно до розуміння спільності цілей і належності до єдиного соціального і культурного простору. Важливість освіти й освітнього співробітництва у розвитку й зміцненні стійких, мирних і демократичних суспільств є універсальною цінністю і підтверджується як першорядна.

Освіта є пріоритетною турботою урядів усіх європейських країн, але структури систем освіти суттєво відрізняються як у межах країн, так і між країнами. Європейський Союз – це форум для обміну ідеями й передовим досвідом і практикою. ЄС не проводить спільної політики з освіти, навпаки, його роль полягає у створенні системи реального співробітництва між державами-членами, зберігаючи права кожної держави-члена у визначенні змісту й організації освіти і навчальних систем. Досвід європейських країн з інтеграції освітнього простору підтримується багатьма країнами світу. Інтеграція на ринку освітніх послуг здійснюється на усіх рівнях освітнього простору – від університетів до міністерств.


Питання 4.

Основні напрямки інтеграції ринків освітніх послуг

Можна виділити три основних напрямки інтеграції ринків освітніх послуг:

1)    підписання Великої хартії університетів;

2)    створення зони європейської вищої освіти (Болонський процес);

3)    програми ЄС зі співробітництва у сфері освіти.

Ці три напрямки взаємопов’язані та взаємозалежні. Проте, якщо розглядати процес глобалізації освітнього простору в хронологічному порядку, то слід відзначити, що вперше ідею об’єднання зусиль закладів освіти різних країн світу було проголошено 18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, коли ректори 430 університетів підписали Велику хартію університетів.

4.1. Велика хартія університетів

Велика хартія університетів – це результат пропозиції, з якою у 1986 р. Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідея створення співдружності провідних університетів полягає у тому, що університети мають взяти на себе роль потужних методологічних центрів для розвитку національних систем освіти у кожній країні.

Підписання Великої хартії має особливе значення саме тому, що воно було ініційоване університетами, які є основними суб’єктами ринку освітніх послуг і відіграють на ньому вирішальну роль, бо саме університети як освітні установи формують пропозицію, виробляють і продають освітні послуги.

З погляду ринку до функцій освітньої установи належать:

-         надання освітніх послуг, передача бажаних і необхідних знань, умінь і навичок (як за змістом й обсягом, так і за асортиментом і якістю);

-         виробництво і надання супутніх освітніх послуг, а також вплив на формування особистості майбутнього фахівця;

-         надання інформаційно-посередницьких послуг особам, що навчаються, і роботодавцям, включаючи узгодження з ними умов майбутньої роботи, джерел фінансування освітніх послуг тощо.

Велика хартія університетів окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватися університети для забезпечення розвитку освіти та інноваційного руху у світі, який швидко змінюється.

До основних принципів належать:

-         надання університету статусу самостійної установи у суспільстві;

-         викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні й відповідати постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням;

-         забезпечення свободи у дослідницькій і викладацькій діяльності;

-         збереження університетами традицій європейського гуманізму.

Метою підписання документа стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння розвитку тісних зв’язків між університетами Європи. Однак, оскільки цей документ має універсальну спрямованість, його можуть підписувати також університети з інших регіонів світу.

Необхідно зазначити, що університети, які підписали Хартію, проводять величезну і різнопланову роботу, серед основних напрямків такої роботи слід виділити такі:

1)      отримання та поширення інформації про університети у країнах Європи та за її межами, щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначення того, які реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах та в Європі у цілому;

2)      оцінювання ситуації, коли університети вважають, що можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;

3)      пропонування теми для дискусій щодо прав та обов’язків університетів у соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконання своїх громадських обов’язків.

4.2. Болонська декларація

Наступним напрямком інтеграції ринків освітніх послуг є підписання Болонської декларації щодо створення Зони європейської вищої освіти, яка є системою, де національні особливості і спільні інтереси можуть взаємодіяти й підсилювати один одного для вигоди Європи, її учнів (студентів) та, у більш загальному розумінні, її громадян.

Отже, основним документом, що підтверджує поглиблення європейських інтеграційних процесів у сфері освіти, є так звана Болонська декларація. Під такою назвою відома спільна заява міністрів освіти ряду країн, названа “Зона європейської вищої освіти” (19 червня 1999 р.). У цій заяві були сформульовані першочергові цілі створення Зони європейської вищої освіти та подальшого просування європейської системи вищої освіти по всьому світу. На противагу Великій хартії, Болонська декларація, основна мета якої – формування до 2010 року єдиного європейського простору вищої освіти, навпаки, змінює окремі цілі на складові загальної глобальної в процесі зустрічей міністрів освіти, що повторюються кожні 2 роки (1999 р. – Болонья, 2001 р. – Прага, 2003 р. – Берлін, 2005 р. – Берген).

Якщо первинно сформульовано шість цілей, то згодом їх кількість сягає десяти, перелік яких такий:

1)           прозорість системи вищої освіти через спеціальним чином оформлений додаток до диплома про академічну кваліфікацію випускника, що полегшує працевлаштування;

2)           двоступенева система з першим циклом не менше трьох років. Ступінь, отриманий після першого циклу, повинен бути затребуваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Другий цикл повинен вести до здобуття ступеня магістра і/або ступеня доктора, як це прийнято у багатьох європейських країнах;

3)           упровадження системи залікових одиниць за типом ECTS – європейської системи перезарахування залікових одиниць трудомісткості як дієвого засобу великомасштабної студентської мобільності;

4)           сприяння мобільності як студентів, так і викладачів, працівників адміністративного персоналу ВНЗ;

5)           сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості освіти з метою розробки самостійних критеріїв і методологій;

6)           сприяння необхідним європейським баченням у вищій освіті, особливо стосовно розвитку навчальних планів, міжінституціональногоспівробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки і проведення наукових досліджень;

7)           соціальний захист і відповідальність ВНЗ за його підвищення;

8)           посилення інтеграції науки й освіти;

9)           відкритість Європи світу в цілому;

10)      розв’язання проблеми навчання протягом усього життя.

Незважаючи на певну динаміку цілей Болонського процесу щодо реалізації процесу інтеграції вищої школи одночасно на декількох рівнях, все ж таки основним є рівень університетів. Останні змушені йти назустріч зацікавленості студентів у здобутті освіти, яка визнавалася б одночасно у декількох країнах, з тим щоб підвищити ймовірність успішного працевлаштування випускників. Створити єдину загальноєвропейську систему освіти – сильну, конкурентоспроможну, що відповідає вимогам забезпечення економічної могутності Об’єднаної Європи – таке основне завдання Болонського процесу.

Створення Зони європейської вищої освіти несе багато нових перспектив, звичайно ж, з урахуванням розходжень країн, але потребує продовження докладання зусиль з ліквідації бар’єрів і розробки таких рамок для викладання і навчання, які розширили б діяльність і зробили співробітництво на ринку освітніх послуг більш ефективним, ніж це було раніше.

З метою розвитку Болонського процесу на зустрічі представників європейських вищих навчальних закладів у Саламанці (29-30 березня 2001 р.) було визначено основні принципи функціонування Зони європейської вищої освіти, до яких належать:

-         автономія з відповідальністю, освіта як відповідальність перед суспільством;

-         вища освіта має бути заснована на наукових дослідженнях;

-         організація диверсифікованості;

-         якість як фундаментальний камінь формування освіти;

-         формування довіри;

-         сумісність з ринком праці;

-         мобільність;

-         сумісні кваліфікації на доступеневому і післяступеневому рівнях;

-         привабливість.

На сьогодні Болонська декларація підписана більш ніж 40 європейськими державами, в тому числі й Україною – у травні 2005 року.

4.3. Програми ЄС зі співробітництва у сфері освіти

Ще одним напрямком співпраці європейських освітніх установ є програми, які фінансуються Європейською Комісією (Socrates, Tempus).

Програма Socrates є європейською програмою з освіти, в якій бере участь близько 30 європейських країн. Головне завдання програми Socrates у відповідь на виклики глобалізації полягає у створенні “Європи знань”: для сприяння навчанню протягом усього життя необхідно забезпечити доступ до освіти для кожної людини й допомогу в опануванні кваліфікації та навичок. У більш специфічних умовах програма Socrates спрямована на вивчення мов і заохочування мобільності та нововведень.

Програма Socrates пропагує європейську кооперацію у всіх галузях освіти. Ця кооперація набуває різних форм: мобільність (переміщення у межах Європи), організація об’єднаних проектів, встановлення європейських мереж (поширення ідей і передової практики) і проведення досліджень і порівняльного аналізу. На практиці програма Socrates пропонує гранти для навчання, викладання, проходження курсів у різних країнах. Програма забезпечує підтримку освітнім установам в організації навчальних проектів і обміну досвідом.

Перша фаза програми Socrates здійснювалась протягом п’яти років – 1995-1999 рр. Потім програма була поновлена, і друга фаза тривала впродовж семи років – 2000-2006 рр. Бюджет програми Socrates на другу фазу становить 1,850 млн. євро.

Програма Tempus – це транс’європейська програма кооперації у вищій освіті, яка була заснована у 1990 р. як частина програм, що надають допомогу для здійснення економічних і суспільних реформ у країнах Центральної та Східної Європи (PHARE) і республік колишнього СРСР і Монголії (TACIS). Програма Tempus – це схема колективної допомоги у процесі реструктуризації систем вищої освіти в цих країнах для того, щоб пристосувати їх до вимог ринкової економіки.

Третя фаза програми Tempus (Tempus ІІІ) діяла з 1 липня 2000 р. до 31 грудня 2006 р. Мета програми Tempus ІІІ – підтримати трансформаційні процеси шляхом надання цільової допомоги системам вищої освіти країн-партнерів, а також забезпечення розвитку систем вищої освіти країн-партнерів шляхом збалансованого співробітництва з партнерами у всіх державах-членах.

Здобутки українського ринку освітніх послуг у реалізації програми Tempus досить вагомі. За період з 1993 по 2002 рр. у вищу освіти України було інвестовано 39,65 млн. євро, прийнято до реалізації 63 проекти.

4.4 Концепція навчання упродовж життя

На сьогодні саме поняття освіти, за визнанням ЮНЕСКО, кардинально змінило свій зміст. Йдеться не про якийсь особливий етап життя, коли людина навчається перед початком самостійної трудової діяльності, а про безперервну освіту, що триває все життя. Навчання протягом усього життя є суттєвим елементом європейського простору вищої освіти.

Враховуючи швидкий темп зміни знань, одноразове навчання вже не може забезпечити належної кваліфікації від закінчення навчального закладу до настання пенсійного віку. Високотехнологічне виробництво потребує оновлення освітнього рівня робочої сили декілька разів протягом людського життя. Тому раз на 5-10 років робітники мають проходити підготовку та перепідготовку. Така концепція дістала назву Lifelong Learning – навчання упродовж життя. ЮНЕСКО визначило навчання упродовж життя як безперервний процес, що починається з перших років життя, продовжується упродовж життя і охоплює всі форми, всі типи та всі рівні освіти, виходячи далеко за межі так званої формальної освіти.

Для ефективного впровадження даної концепції у вищих закладах освіти, що дає можливість залучення додаткових коштів від надання освітніх послуг, необхідно:

1.       Укладати договори із підприємствами на навчання співробітників: перепідготовку та підвищення кваліфікації.

2.       Впроваджувати технології дистанційного навчання у навчальний процес для широкого охоплення різних категорій потенційних споживачів освітніх послуг.

3.       Забезпечувати можливість слухачам системи навчання упродовж життя вільно обирати навчальні дисципліни шляхом впровадження гнучких навчальних планів та враховувати попереднє навчання при загальному введенні кредитно-трансферної системи навчання.

4.       Утворювати навчальні науково-виробничі комплекси на базі об’єднання середніх, вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації з метою створення умов для більш повного задоволення потреб у навчанні упродовж життя з отриманням освітніх послуг із підвищення кваліфікації та перепідготовки різними верствами населення за широким спектром спеціальностей.

Питання 5.

Особливості адаптації до європейського освітнього простору

Активна, із вигодою для України, участь у світових інтеграційних процесах та побудові інформаційного суспільства можлива лише за умови високого рівня, тобто якісної підготовки та постійного розвитку людських ресурсів, задіяних в економіці.

Зважаючи на масовість вищої освіти в Україні та вимоги сучасного виробництва до спеціалізації працівників, діалектичним виходом із ситуації є об’єднання зусиль університетів та підприємств щодо підготовки кваліфікованих кадрів.

Така співпраця можлива у формі: корпоративних університетів; проходження практики на підприємствах з подальшим працевлаштуванням; подальшого розвитку мережі закладів з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу.

Зважаючи на те, що найбільший торговельний оборот Україна має саме з країнами ЄС, то й підготовка фахівців із урахуванням вимог європейського ринку праці, поряд із збереженням позитивних рис існуючої системи освіти, є стратегічним завданням у підготовці персоналу в Україні.

Аналіз основних сучасних соціально-економічних тенденцій показує, що такими вимогами є:

1)    здатність до навчання упродовж життя;

2)    компетентність у європейських аспектах сфери діяльності;

3)    професійна та географічна мобільність.

У Європі для навчальних курсів, які вивчають європейський досвід відповідних галузей наук, склалась назва “Європейські студії”. Європейські студії включають дисципліни, що вивчають економічні, юридичні, політичні, історичні, соціальні та культурні особливості країн Європи, особливо ЄС, та процес інтеграції, який веде до створення внутрішнього європейського ринку, єдиної валюти та Європи без кордонів.

Вивчення такого комплексу дисциплін запроваджено у кількох європейських університетах:

1.     Міжнародний літній університет на базі університету Мюнхена (Німеччина).

2.     Віденський університет (Австрія).

3.     Німецько-Американський літній університет у Франкфурті на базі університету Йоганна Вольфганга Гете (Німеччина).

4.     Технічний університет Хемніца (Німеччина).

5.     Університет Тампере (Фінляндія).

Зважаючи на внутрішню пов’язаність курсів з європейських студій, доцільне їх викладання у рамках одного структурного підрозділу. У 90-х роках ХХ ст. в Україні почали з’являтись такі підрозділи навчальних закладів з викладання європейських студій. Такі підрозділи функціонують у вищих закладах освіти:

1.                           Київський університет ім. Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин.

2.                           Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля, департамент європейських студій.

3.                           Львівський національний університет ім. Івана Франка, центр гуманітарних досліджень.

4.                           Українська академія державного управління при Президентові України, кафедра європейської інтеграції.

5.                           Тернопільський національний економічний університет, центр європейських і міжнародних студій.

Участь у Болонському процесі надасть українському ринку освітніх послуг такі переваги:

-      поширення академічної мобільності студентів і викладачів;

-      значне зростання можливостей студентів слухати курси в різних університетах світу;

-      підвищення якості національної вищої освіти на основі впровадження загальноєвропейських вимог до освітніх програм і процедур, критеріїв атестації й акредитації вищих навчальних закладів;

-      розширення можливості експортувати українські освітні послуги та підвищення їх конкурентоздатності у світі на основі визнання дипломів про вищу освіту;

-      стимулювання розвитку національних освітніх ресурсів і ринків праці: виникне необхідність більш активно створювати умови, що перешкоджають “відпливу умів”.

Безперечно, перспективи, що їх надає успішне провадження Болонського процесу Україні, величезні. Та при цьому виникає цілий ряд ризиків, лише уникнувши яких можна отримати бажані результати.

Головною причиною виникнення цих ризиків є значні відмінності освітніх традицій, що сформувалися в Україні, від європейських. Ідеї, втілені у Болонському процесі, спираються на фундаментальні цінності європейських університетських традицій. І з огляду на усталені порядки, традиції та менталітет українців, втілення цих ідей може бути ускладнене.

Наприклад, процес підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах Європи значно демократичніший, ніж у вітчизняних. Основою стосунків між викладачами і студентами європейських ВНЗ є співпраця, а не відносини “керівник – підлеглий”. Сучасній українській школі бракує саме таких відносин, такої співпраці викладачів зі студентами, яка є у більшості демократичних країн світу.

Будь-які новації будуть неможливими без якісної професійної діяльності викладачів. Тільки за умови досягнення викладачами ВНЗ високого професійного рівня, оволодіння ними педагогічною майстерністю можна буде змінити сучасну вищу школу України.

Поряд з можливими ускладненнями запровадження в українську освіту деяких європейських принципів постає ризик втрати тих унікальних традицій нашої системи освіти, які виховали багато видатних вчених і сприяли багатьом корисним винаходам. Вітчизняна сфера освіти дуже своєрідна і необдумане впровадження європейських підходів може зламати найцінніші риси системи, що створювалася століттями. Водночас, накопилося багато проблем, що ведуть до нереалізованості інтелектуального потенціалу держави, і впровадження Болонського процесу може стати вирішенням цього питання шляхом залучення досвіду європейських освітян.

І тут виникає інший, не менш важливий ризик – поверхневе запровадження засад Болонського процесу в Україні. У такому випадку виникає небезпека залишитися з існуючими проблемами в освіті, які не можуть бути компенсовані навіть тими перевагами, що передбачає входження до європейського освітнього простору.

Джерелом ризику може стати впровадження єдиних схем у всіх навчальних закладах, нехтування усталеними в них успішними методиками навчального та позанавчального процесу. І тому впровадження Болонського процесу в кожному окремо взятому навчальному закладі повинне реалізовуватися по-різному, враховуючи сформовані традиції та ті позитивні елементи, що існують у навчальному процесі, які забезпечують високий рівень навчання та сприяють підвищенню мотивації студентів до подальшого розвитку, ведуть до збільшення престижу навчального закладу та конкурентоспроможності його випускників на ринку праці, тобто ті, що підвищують привабливість навчання у цьому закладі для студентів.

Пріоритетним напрямком розвитку освіти є дослідницька діяльність. На конференції міністрів освіти країн Європи (м. Берген, 19-20 травня      2005 р.) було підкреслено важливість вищої освіти у подальшому розвитку дослідницьких робіт і значущість дослідницької діяльності як фундаменту вищої освіти для забезпечення економічного і культурного розвитку держав і соціальної єдності. Було зазначено, що введення структурних змін та поліпшення якості навчання повинно доповнюватися посиленням дослідницької та інноваційної діяльності. Відповідно, учасники конференції наголосили на важливості дослідницької діяльності і навчання в цій сфері щодо підтримки та підвищення якісного рівня Загальноєвропейського простору вищої освіти і посилення його конкурентоспроможності і привабливості. Але в Україні існує ризик унеможливлення інноваційної через брак необхідних ресурсів. Крім того, відсутність необхідних для навчання ресурсів ставить під сумнів якість освіти, що декларується як один з найважливіших принципів європейської системи освіти.

Варто розглянути ще один ризик, що може виникнути при становленні Болонського процесу у державі. Часто як студенти, так і викладачі з недовірою ставляться до впровадження європейських стандартів в освіту. Частково це консервативні за характером люди, що звикли вчитися та працювати за існуючими нормами і не мають бажання щось змінювати. У даному випадку проблема опору змінам має психологічне підгрунтя. Але є й такі люди, що завжди відкриті для позитивних змін, але негативно ставляться до Болонського процесу через недостатню обізнаність у цьому питанні, коли в умовах браку інформації висновки робляться на основі тих, часто невірних, даних, що спираються на емоції, а не на факти, які вони одержують від свого оточення. Насправді інформації з цього питання дуже багато, потрібно лише мати бажання отримати до неї доступ.

Отже, Болонський процес відкриває перед Україною багато перспектив, та, разом з тим, його впровадження несе у собі цілу низку ризиків. Орієнтація на його засади не повинна призвести до докорінної перебудови вітчизняної системи освіти, що закреслить усталені традиції українського освітнього простору, або ж, навпаки, лише до поверхневих перетворень, що не матимуть практичного значення. Ця перебудова має бути глибокою, але послідовною, впроваджуватися мають ті елементи європейської системи освіти, що мають практичне значення для України та сприяють інтеграції національної системи освіти до європейського простору. При цьому важливо зберегти ті традиції навчального процесу вітчизняних навчальних закладів, що довели свою корисність і необхідність.

Для реалізації в Україні концептуальних засад Болонського процесу необхідно:

-      удосконалити двоступеневу структуру вищої освіти;

-      прийняти прозорі та зрозумілі градації дипломів, ступенів та кваліфікацій;

-      впровадити єдину систему кредитних одиниць і додатків до диплома;

-      врахувати європейську практику організації акредитації та контролю якості освіти;

-      підтримувати й розвивати європейські стандарти якості;

-      ліквідувати перепони для розширення мобільності студентів, викладачів і дослідників;

-      запровадити сучасні підходи інтеграції вищої освіти та науки у справі підготовки магістрів;

-      забезпечити подальший розвиток автономності та самоврядування у вищій школі.

Правова база участі українських закладів освіти у Болонському процесі досить розвинена. Затверджено Програму дій щодо реалізації положень Болонської декларації (Наказ Міністра науки і освіти України № 49 від 23.01.2004 року), яка передбачає:

-      перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості у здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей та забезпечити її мобільність на ринку праці;

-      формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б потреби кожної людини і держави в цілому;

-      підвищення освітнього й культурного рівня суспільства, створення умов для навчання упродовж всього життя;

-      впровадження у системі вищої освіти і науки України передового досвіду розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство;

-      пошук рівноваги між масовою фундаментальною та елітарною освітою, з одного боку, та вузькою спеціалізацією і професіональною досконалістю – з іншого.

За останній час Міністерство освіти й науки України реалізувало чимало організаційних заходів, зокрема, створило робочу групу супроводу Болонського процесу у вищій освіті України та міжвідомчу робочу групу щодо впровадження Болонського процесу, Національну групу промоутерівБолонського процесу в Україні. Здійснено певні кроки в реалізації кредитно-трансферної системи у вищій освіті, яка у 2006/2007 н.р. була введена у всіх вищих навчальних закладах України ІІІ-ІV рівнів акредитації. Підготовлено проект пакету інноваційних нормативних документів, які необхідно впровадити у навчальний процес вищих навчальних закладів щодо застосування кредитно-трансферної системи.

Розробляються рекомендації та здійснюються організаційні заходи щодо введення Додатку до диплома європейського зразка. Проводиться робота з науково-методичного забезпечення і супроводу щодо впровадження положень Болонського процесу. Кроком до інтеграції вищої освіти є і те, що Всеукраїнська студентська рада стала кандидатом у члени Асоціації національних студентських спілок Європи.

Важливим етапом у розв’язанні проблем вищої освіти має стати введення трициклової системи підготовки фахівців з вищою освітою: бакалавра, магістра, доктора філософії. У зв’язку з цим необхідно чітко визначити місце бакалавра у системі підготовки фахівців з вищою освітою. Так, насамперед, бакалавр повинен бути затребуваним на ринку праці, як це є в багатьох європейських країнах. Необхідно сформувати громадську думку в кадрових службах про достатній рівень компетентності бакалавра, який може якісно виконувати свої функціональні обов’язки відповідно до сучасних вимог виробництва або соціальної сфери послуг. Тільки успішний бакалавр може продовжувати навчання на наступному циклі – в магістратурі. Тому необхідно розробити механізми (перехідні програми) щодо зарахування бакалаврів на магістерські програми. Бакалаври, які набули прогресивного практичного досвіду на виробництві або в соціальній сфері послуг, через кілька років повинні мати можливість вступати на магістерські програми за умови подолання відповідних бар’єрів доступу до цих програм. Такий механізм можна використовувати і при зарахуванні на докторські програми.

Щодо програм другого циклу, вже сьогодні вивчається питання диверсифікації програм за критеріями академічності та професійності. Нині в Україні пропонується післябакалаврська програма підготовки магістра наук і програма, яка більше зорієнтована на практичну діяльність (ОКР “спеціаліст”).

Сьогодні вищі навчальні заклади і роботодавці обговорюють питання еволюції різних варіантів магістерських програм, зокрема: 1) залишити на другому циклі тільки програму підготовки магістра; 2) реалізувати два варіанти магістерських програм – магістра академічного і професійного спрямування.

Непростою проблемою для України є організація навчання на третьому освітньо-науковому циклі – доктор філософії. Так, в Україні існує два наукових ступеня – кандидат наук і доктор наук. Остаточний варіант адаптації підготовки фахівців до вимог Болонського процесу в даному напрямку ще не визначено.

Також назріла потреба запровадження поєднаних ступенів, тобто присвоєння студентам одночасно 2-3 ступенів при навчанні в кількох вищих навчальних закладах-партнерах європейського простору вищої освіти. Багато українських вищих навчальних закладів працюють з європейськими університетами-партнерами і мають можливість присвоювати ступені в такий спосіб.

Важливим та відповідальним інструментом щодо проектування змісту підготовки є стандарти освіти. Нині проводиться робота над створенням вимог та рекомендацій щодо структури та змісту нових стандартів вищої освіти, сформованих на основі компетентнісного підходу до визначення змісту підготовки та системи кредитів ECTS.

Стосовно змісту надзвичайно важливим є те, що перелік нормативних навчальних дисциплін при підготовці фахівців за відповідною програмою бакалаврів повинен бути однаковим і обов’язковим. Ці дисципліни повинні вивчатися у всіх університетах України, що здійснюють підготовку за однаковим фахом, навіть в один і той самий семестр. Це найважливіший момент для сприяння мобільності студентів у межах держави. За таких умов для встигаючих студентів такий процес, як здача академічної різниці при переході з одного вищого навчального закладу до іншого, повинен залишитись в минулому.

Складним є і залишається питання гуманітаризації вищої освіти, особливо за напрямами підготовки фахівців для виробничих галузей. З одного боку, можна вважати абсолютним досягненням вітчизняної освіти збереження гуманітарного блоку дисциплін, що є визначальним фактором не тільки формування фахівця як професіонала в певному напрямі суспільної діяльності, а й як культурної, інтелектуально і духовно розвиненої особистості. Відмовитись від цього було б абсолютною помилкою. З іншого боку, займаючи мало не третину часу підготовки бакалавра, гуманітарний блок є серйозною перешкодою на шляху до реалізації програми підготовки бакалавра як фахівця з певною кваліфікацією.

Існує і проблема мовної підготовки, особливо у непрофільних вищих навчальних закладах. У вітчизняній вищій школі незначна увага приділяється вивченню іноземних мов і викладається мало навчальних дисциплін іноземною мовою, як це прийнято у провідних університетах Європи.

Не меншу турботу викликає і рівень фундаментальної підготовки, особливо студентів технічних спеціальностей. Тому розглядається питання введення державних іспитів на старших курсах як з мовної, так і з окремих дисциплін фундаментальної підготовки.

Тільки створивши стандарти нового покоління, можна приступати до формування інноваційних програм, навчальних планів підготовки бакалаврів, магістрів, докторів. Навчальні дисципліни, в основному, не повинні бути малокредитними; необхідно наближатися до європейського підходу, коли в семестрі вивчається лише 4-6 багатокредитних навчальних дисциплін.

Важливим завданням є конвергенція освітніх програм з метою їх відповідності європейським стандартам. Саме його розв’язання забезпечить доступ до студентів до здобуття освіти та практичної підготовки, а також до супутніх послуг освіти; викладачам, дослідникам та адміністративному персоналу має бути забезпечене зарахування періодів часу, витраченого на проведення досліджень, викладання і стажування в європейському регіоні, без нанесення шкоди їхнім правам, установленим законом.

Загалом участь в інтеграційному процесі на ринку освітніх послуг полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті, науці й техніці України, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків в ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на зростання в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського освітнього та науково-технічного простору.


Питання 6.

Європейська кредитно-трансферна система (ECTS). Досвід впровадження ECTS у Хмельницькому національному університеті

Входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору неможливе без запровадження такого багатоцільового механізму, як Європейська кредитно-трансферна та акумулююча система (ECTS).

Європейська кредитно-трансферна система (ECTS) – це система, створена для забезпечення єдиної міждержавної процедури вимірювання й порівняння між закладами освіти результатів навчання студентів, їх академічного визнання. Вона розроблена для забезпечення мобільності студентів, спрощує розуміння і порівняння навчальних програм та досягнень студентів як між вітчизняними, так і іноземними навчальними закладами.

Кредитно-трансферна система, метою якої є підвищення мобільності студентів та взаємовизнання результатів навчання за кордоном, почала поширюватися в Європі з кінця 90-х років ХХ ст. Саме тоді 145 закладів вищої освіти країн ЄС п’яти напрямів (ділове адміністрування, хімія, історія, механіка, ліки) об’єдналися у рамках дослідницької програми Erasmus і створили Європейську кредитно-трансферну систему. З часом до програми за особистим бажанням приєдналась велика кількість навчальних закладів Європи, зокрема, тільки протягом 1997-1998 рр. контракт на впровадженняECTS підписали 772 нових навчальних заклади.

У Додатку 1 Конвенції Ради Європи ЮНЕСКО зазначено, що кредит – це оцінена й кваліфікована мінімальна умовна одиниця виміру “вартості”певної частини програми вищої освіти, виконаної студентом під час навчання. Кредити ECTS – це швидше відносне, а не абсолютне мірило навчального навантаження студента. Вони лише визначають, яку частину загального річного навантаження займає навчальна дисципліна у програмі навчання на окремому факультеті.

У ECTS навчальне навантаження на один навчальний рік становить 60 кредитів, відповідно на семестр – 30, а триместр – 20. Результати іспитів і заліків зазвичай відображаються в оцінках. Однак в Європі співіснують багато різних систем оцінювання. При цьому тлумачення оцінок значно відрізняється залежно від країни, навчального закладу та навіть дисципліни. Помилка при перезарахуванні оцінки може мати серйозні наслідки для студентів, які переводяться на навчання до іноземних навчальних закладів. Тому питання перезарахування оцінок було і є однією з найістотніших проблем студентів-учасників ECTS.

Шкала оцінювання ECTS була розроблена для того, щоб допомогти навчальним закладам перезарахувати оцінки, виставлені іншим університетом. Вона представляє додаткову інформацію щодо роботи студентів, а не замінює загальні оцінки.

Шкала оцінювання ECTS базується на концепції поділу студентів на достатньо широкі групи за результатами перевірки знань у такий спосіб. Спочатку всі студенти поділяються на дві групи: ті, що оцінені успішно, та ті, що не пройшли випробування. Студенти першої групи розподіляються на 5 підгруп: кращі 10 % отримують оцінку А, наступні 25 % – оцінку В, наступні 30 % – оцінку С, наступні 25 % – оцінку D, решта 10 % – оцінку Е. Студентів, які не пройшли випробування, розподіляють на дві групи: FX – необхідно додатково попрацювати та перездати іспит, F – повторити вивчення цієї навчальної дисципліни (таблиця 2.1).

Співвідношення європейської і національної систем оцінювання знань наведено у таблиці 2.2.

Таблиця 2.1 – Шкала оцінювання ECTS

ОцінкаECTS

Відсоток студентів, які зазвичай успішно досягають відповідної оцінки

Визначення

А

10

ВІДМІННО – відмінне виконання лише з незначною кількістю похибок

В

25

ДУЖЕ ДОБРЕ – вище середнього рівня з кількома незначними помилками

С

30

ДОБРЕ – в загальному правильна робота з незначною кількістю суттєвих помилок

D

25

ЗАДОВІЛЬНО – непогано, але зі значною кількістю недоліків

E

10

ДОСТАТНЬО – виконання задовольняє мінімальні критерії

FX

-

НЕЗАДОВІЛЬНО – з правом перездачі навчальної дисципліни

F

-

НЕЗАДОВІЛЬНО –повторний курс навчальної дисципліни

Таблиця 2.2 – Співвідношення шкал оцінювання

ОцінкаECTS

Бал

Вітчизняна оцінка

А

4,75 – 5,00

5

“Відмінно” – глибоке і повне опанування навчального матеріалу і виявлення відповідних умінь та навичок

В

4,25 – 4,74

4

“Добре” – повне знання навчального матеріалу з кількома незначними помилками

С

3,75 – 4,24

4

“Добре” – загалом вірна відповідь з двома-трьома суттєвими помилками

D

3,25 – 3,74

3

“Задовільно” – неповне опанування програмного матеріалу, але достатнє для практичної діяльності за фахом

E

2,75 – 3,24

3

“Задовільно” – неповне опанування програмного матеріалу, що задовольняє мінімальні критерії оцінювання на позитивну оцінку

FX

2,00 – 2,74

2

“Незадовільно” – безсистемність одержаних знань і неможливість продовжити навчання без додаткових знань з дисципліни (з правом перездачі)

F

0,00 – 1,99

2

“Незадовільно” – необхідна серйозна подальша робота і повторне вивчення дисципліни

Використання ECTS дає можливість:

-         підвищити якість університетської співпраці;

-         забезпечити мобільність студентів і викладачів;

-         використовувати єдину систему вимірювання і порівняння навчальних програм.

Впровадження ECTS дозволяє студенту самостійно обирати не тільки траєкторію опанування навчальної програми, але й навчальний заклад, країну, де він планує продовжити навчання. За допомогою менеджера освіти відбувається пошук аналогічних іноземних навчальних програм,перезарахування кредитів, встановлюються умови повернення в “домашній” навчальний заклад після завершення терміну навчання за кордоном або перехід у третій навчальний заклад для отримання освітнього ступеня.

ECTS відіграє важливу роль у підвищенні мобільності студентів та розвитку міжнародних навчальних програм, стає більш вагомою для національних навчальних систем. Очікується її подальший розвиток від простої кредитної системи до трансферно-накопичувальної, яка б використовувалась у межах Зони вищої освіти Європи. За більш ніж 15 років успішного використання ECTS розвинулась від початкової системи комунікації між різними європейськими освітніми програмами і структурами у спільну і широко застосовувану офіційну систему накопичення кредитів.