• Название:

    Культура доби Просвітництва

  • Размер: 0.16 Мб
  • Формат: DOC
  • или



Питання теми
- основні тенденції соціального та духовного розвитку Західної Європи ХУІІ ст.;
- художня культура ХУІІ ст. в Європі. Бароко і класицизм;
- витоки та основні засади Просвітництва;
- ідеї Просвітництва в західноєвропейській літературі. Особливості розвитку мистецтва ХУІІІ ст.
Основні терміни теми: ансамбль, бароко, гармонія, жанр, інтер’єр, класицизм, наука, опера, ораторія, поліфонія, просвітництво, раціоналізм, релігія, рококо, сентименталізм, симфонія.
Наукова революція ХУІІ ст. і становлення світоглядних засад культури
Нового часу.
Культура доби Просвітництва.
Проблемна ситуація:

Від Відродження до ХУІІ ст. у світосприйманні і психології людей відбувся поворот у розумінні ролі і місця особистості. Гуманізм Відродження, як відомо, сформував у людях безмежну віру в людину, в її силу, енергію, волю; уявлення про гармонійно організований світ із героєм-людиною у центрі. Але розлад між ідеалами гуманізму і суворими, що мало залежали від волі індивідуума, законами суспільства, став очевидним.
Виявилось, що й сама особа не всесильна і зовсім не є вершиною Всесвіту.
Тому відбувався перехід від безмежної віри в людину – до зневіри, відчаю, скепсису та трагічного дисонансу людини й світу.
Подальший розвиток буржуазних відносин у ХУІІІ ст. показав, що вивільнення особи часто призводить до панування корисливих людських інтересів, тобто не сприяє прогресу людини.
Чому ж з такою наполегливістю і завзяттям просвітителі намагаються реалізувати ідею Відродженняпро розкріпачення особи та її вільного розвитку в більшскладних історичних умовах? В чомуполягає суть ідеології просвітництва? Як вона втілюється в основних формах культури?
Для Західної Європи ХУІІ ст. – це часстановлення капіталізму, передумовою чому були великі географічні відкриття ХУ-ХУІ ст.ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу.
Нові соціально-історичні чинники (розвиток мануфактури, процес бурхливого первісного нагромадження капіталу)започаткували формування нових політичних і економічних структур, а отжеі нову систему культурних цінностей.
Завершується процес формування великих національних держав, абсолютистських монархій, а відтак і національних особливостей культурного життя різних країн, але в той же час це розмаїття культурного життя не виключаєзагальних його характеристик.
Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ ст.
Бурхливий розвиток природничих наук привів до цілого ряду наукових відкриттів.
Геліоцентрична система Коперніка була обґрунтована відкритими Г.Галілеєм законами класичної динаміки ( вільного падіння тіл, інерції та відносності руху).
Закон всесвітнього тяжінняІ.Ньютона дав відповідь на питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах.
Тільки після цього постала нова картина світу у своїй відносній завершеності.
Принципове значення для становленнясвітоглядних засад культури Нового часу мала проблема методів наукового пізнання.
Важливу роль в її вирішенні відіграли видатні філософи Ф.Бекон і Р.Декарт, які протиставили догматизму схоластики індуктивний та дедуктивний методи.
Найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне.
Був відкритий шлях до нагромадження нових наукових знань, до перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, до прискорення процесу становлення цивілізації.
Становлення науки, поступове все більш щільне входження її в суспільне життя лише завершувало собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу.
В цих умовах поглибились розмежуванняміж наукою і релігією.
Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все що можна вивчити емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму.
Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи якого розповсюджувались не лише на природу, а навіть на суспільство і людину.
Але раціоналізм в тій історичній формі був сумісним з християнською релігією, з її вченням про розумність створеного богом світу.
Релігія залишається провідною духовною засадою не тільки народної культури, але й науки.
Про бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу.
Поширюється, як і в добу Відродження, концепція “двох істин”, розвиваються і зміцнюються такі компромісні ідеологічні і світоглядні форми як пантеїзм і деїзм ( де бога або ототожнювали з природою, або значно обмежували в його функціях по відношенню до неї).
З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались вирішити і проблему людини.
Відбувалась переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали більш прагматичними, позбавлялись героїко-романтичного забарвлення.
Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.
Але “здоровий глузд” масової свідомості, з її орієнтацією на підприємницький успіх і ділову ініціативу, здійснював не тільки творчу, але й руйнівнуроботу в сфері духу, нігілістично відкидаючи моральні й естетичні цінності, якщо вони не були потрібними для досягненнямеркантильних інтересів.
Важливим є питання про те як сприймала людина своє життя: оптимістично чи песимістично.
В літературі зустрічаємо протилежні відповіді на це питання.
Успіхи природничих наук, розкріпачення людського розуму безумовно сприяли ствердженню оптимізму.
Але вони одночасно породжують певний песимізм.
У новій системі світоглядних координат людина постала маленькою ланкою величного механізму природи, а система суспільних структур протистояла людині як щось незбагненне і вороже.
Слід зазначити, що ХУІІ ст. було надто складним за своїми соціальними та духовними процесами.
В Європі не припинялись масові кровопролиття.
На зміну релігійним війнам, які супроводжували реформацію ХУІ ст., прийшла не менш кривава і руйнівна тридцятилітня війна (1618-1648 р.р.), масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії.
В умовах протиставленостілюдини природі і суспільству поступово виникає тріщина між особистістю і світом, між окремою людиною і суспільним середовищем, що призводить до зростання активності людини, оскільки тепер вона могла покладатися тільки на саму себе.
Бурхливі події соціального життя, наукові відкриття, радикальні зміни у світобаченні і світовідчутті людей не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти народженню нових напрямків і методів творчості. У ХУІІ ст. в мистецтві Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.
Якщо давати загальну характеристику розвитку художньої культури цієї доби, то необхідно відмітити, що відбувалося її загальне піднесення.
При цьому світ образів став більш тісно пов’язаний зі світом реальної дійсності. Як ніколи раніше, художня культура була насичена соціальним кліматом епохи.
Відкрите соціальне забарвлення було притаманне багатьом художнім творінням ХУІІ ст.
Іншою особливістю художньої культури даного століття є ліквідація розриву між розвитком окремих видів мистецтв.
Бурхливий інтенсивний розвиток відбувався в багатьох галузях художньої творчості, в тому числі і в таких “молодих” видах мистецтва, як театр і музика.
Третя особливість художньої культури цього століття пов’язана з формуванням провідних національних шкіл європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії і Франції. Саме в мистецтві цих національних шкіл були досягнуті найвищі творчі результати, а особливості художньої епохи набули найбільш яскраве і типове виявлення.
Еволюція окремих видів мистецтв пов’язана з поглибленням осмислення дійсності, з виробленням і розповсюдженням нових жанрових форм.
Література того часу представлена іменами таких славетних письменників, поетів, драматургів, як Лопе де Вега, Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін та Мольєр.
В музиці відбувалося поступове звільнення від культових форм, зародження та оформлення ораторії та інструментальної музики.
З 30-х років виходить на сцену опера - новий, синтетичний за своїм характером жанр драматичної музичної вистави, першими найвизначнішими майстрами якого у ХУІІ ст. були Монтеверді в Італії, Люллі у Франції і Перселл в Англії.
Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для еволюції пластичних мистецтв - живопису, скульптури, графіки, архітектури.
Так видатний італійський живописець Караваджо заснував художню систему монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що одержала назву “караваджизм”. Серед його послідовників були такі всесвітньо відомі майстри як Х.Рібера, П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт.
В цей час також працюють А.Ван-Дейк,Ф.Сурбаран, Ф.Гальс, Н.Пуссен.
Найвищі досягнення в скульптурі та архітектурі пов’язані з творчістю Д.Л.Берніні, Ф.Барроміні, Ж.Ардуен-Мансара.
Особливе місце в європейській культурі цієї доби зайняла культура бароко (від італ. baroco – дивний, вибагливий, химерний).
Мистецтво бароко фіксує гостру внутрішню суперечливість суспільного життя.
Заспокійливій і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та “відкритості” для всіляких змін.
Художні образи взаємозв’язувалися, зливаючись в один рухливий потік, в якому чітко простежувалась тенденція до універсалізму.
Художники бароко прагнуть створити єдину всеохоплюючу картину світу.
Вони відмовляються від чітких ліній, що окреслювали простір, і ділять його на окремі відносно замкнені площини.
Простір в їх картинах тяжіє до безконечності, об’єднуючи в одне ціле людей, предмети, пейзаж тощо.
Водночас майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало ціле в наповнений динамікою живописний потік.
Динамізм іще значнішою мірою знайшов свій вияв у скульптурі барокко, де він викликає не оптимістичне відчуття могутності, як це мало місце в пластиці Відродження, а скоріше захоплення витонченістю та якоюсь неземною, нереальною легкістю.
Якщо скульпторів Відродження захоплювала краса тіласама по собі, то тепер митців більше хвилює краса рухів, їх казкова грація.
Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Архітектурний образ формувався на основі активної взаємодії просторових та об’ємних чинників.
Простір, який у своєму безмежному розширенні набуває всепроникаючої сили, наштовхується на пластику архітектурної маси, внаслідок чого, та то піддається простору, то опирається йому, утворюючи дивні мотиви об’ємної та лінійної конфігурації.
В архітектурі бароко переважає тяжіння до ансамблю, до організації простору.
Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті.
По-новому розкривається в архітектурі бароко поняття синтезу мистецтв.
Скульптура, живопис, немов би продовжують архітектурні форми, приймають участь у створенні єдиного ансамблю, який об’єднаний спільною художньою ідеєю.
Теорії і практиці бароко у ХУІІ ст. протистояла доктрина класицизму.
Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл усієї Європи.
Однією з визначальних рис класицизму було звернення до зразків і формантичного мистецтва як до ідеального естетичного еталона.
Поширеннякласицизму у Франції було пов’язано ізлітературно-драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра.
Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатира Нікола Буало, байках Жана де Лафонтеня, прозі Франсуа де Ларошфуко та Жана де Лабрюйєра, архітектурі версальських палаців Жюля Ардуен-Мансара, малярстві Нікола Пуссена та Лоррена.
Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. У французькому класицизмі як основний принцип для будь-якого художнього твору виступає розум.
Тим самим відкидається всіляка фантазія, а головною вимогою стає торжество ідей обов’язку над почуттєвим прагненням у людини.
Це вимагало чіткої регламентації всілякої художньої діяльності і точного дотримання правил.
Естетичну цінність має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки.
Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над хаосом.
Важливою ознакою класицизму була також строга ієрархія жанрів.
Вони розподілялися на “високі” - трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями - монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також “низькі” - комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей.
Важливо усвідомити, що, незважаючи на відмінності, у барокко і класицизмі є й спільне, бо ці системи були своєрідною реакцією на кризу гуманістичних ідей Відродження.
Митці цих напрямків відкидали ідею гармонії, яка становила підвалину гуманістичної ренесансної концепції. Замість гармонії між людиною і суспільством мистецтво ХУІІ ст. висунуло ідею складної взаємодії особистості та соціального середовища, замість гармонії розуму і почуття - ідею підкорення пристрастей велінню розуму.
Соціально-економічні і політичні процеси які відбувалися в Європі у ХУІІІ ст. відрізнялись суперечливим характером, що вплинуло на духовне життя народів.
З одного боку посилювалась криза феодального ладу, з іншого – поступово формувались і утверджувались класичні форми капіталізму.
В цей період відбувалось подальше зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливо розвивалась промисловість, виникали і розгортались напружені соціальні конфлікти.
Протягом століття в країнах Європи поступово формувалося громадянське суспільство.
Радикальні соціальні зрушення породжують могутні духовні шукання, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютистськими за політичною програмою.
Ці духовні шукання кристалізуються в нову ідеологію - Просвітительство, на основі якої формується широкий суспільний рух.
Важливо усвідомити, що ця ідеологіяпов’язана з тенденцією попереднього століття.
Якщо у ХУІІ столітті відбувалося становлення раціоналізму, то у ХУІІІ столітті раціоналістичні парадигми отримали свою більш конкретну соціальну адресу: вони стали опорою третього станув його боротьбі з феодальним абсолютним ладом.
Просвітительська ідеологія містить прагнення третьогостану боротися із феодалізмом в усіх сферах суспільного життя.
Вона багатьма рисами пов’язана з епохою Відродження, від якої взяла ідею про розкріпачення особи і її вільного розвитку.
Але це завдання було поставлено в інших ускладнених історичних обставинах.
Розвиток буржуазного суспільства показав, що вивільнення особи часто приводить до панування корисливих людських інтересів.
Вони вважали, що для зняття цього протиріччя необхідно просвітити людину, а освічена людина, досягнувши гармонії почуття й розуму, головною життєвою метою буде вважати служіння суспільному обов’язку.
Просвітителівизнавали егоїстичність природи буржуа, але сподівалися, що освітлений розумінням “розумного егоїзму”, він буде розвивати в собі якості, що наближатимуть його до інших людей.
Провідною ідеєю Просвітництва виступає розум, який опановує природу, адже вона “побудована розумно” й може бути пізнана раціональним шляхом.
Особливої ваги в цей період набуває поняття гармонії, яке розглядається (разом з розумом) як основа Всесвіту.
При цьому просвітителі фактично ототожнюють природне й розумове, вважаючи розум вищим виявом природності. Водночас заперечувались інші “знаряддя” пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традиційна мудрість тощо.
Релігійній свідомості протиставлялась ідея прогресу, який приносить наука, критичний розум.
Усе в ХУІІІ ст. підлягає перевірці розумом, і якщо не витримує такого екзамену, то оголошується пережитком.
Підставою для такого переконання були успіхи природничих наук. Європейська наука ХУІІІ ст. своїми успіхами завдячує передусім Л.Ейлеру, чиї здобутки нерідко порівнюють із досягненнями Ньютона.
Адже весь апарат класичної механіки разом із формуванням Ньютонових законів руху людство вивчає, користуючись ейлерівською інтерпретацією.
Вченим написано більш як800 праць з математики, механіки, фізики, астрономії й техніки.
Монополія механіко-математичного знання була зруйнована прогресом таких дисциплін як географія, хімія, біологія.
Успіхи природничих наук сприяли поширенню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й суспільство та людину.
Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності - економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, - підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною природного порядку.
Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою “Закон природи є закон Божий”.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення до перебудови всіх соціальних відносин на засадах розуму, “вічної справедливості”, рівності та інших принципів, які на думку просвітителів випливають з самої природи, з невід’ємних “природних прав” людини.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
Проблема виховання стає серцевиною філософських і соціально-політичних поглядів просвітителів.
Вони закликають до створенні в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти.
Цій роботі віддаються зусилля найвидатніших представників Просвітництва, їхні твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення.
Яскраве свідчення того – видання багатотомної “Енциклопедіїабо тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, яка видавалась у Франції з 1751 до 1772 р.р.
Засновники цього видання Д.Дідро та Ж.-Л.д’Аламбер згуртували навколо цього проекту кращі уми сучасної їм Франції. Мета, яку прагнули досягти автори “Енциклопедії...”, полягала в тому, щоб не просто зв’язати в єдине ціле існуючі знання, але й спрямували їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини.
Для свого часу “Енциклопедія...”, що охопила увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки і була подією загальноєвропейського масштабу.
Важливо усвідомити те, що незважаючи на величність задумів просвітителів вони були утопічними. Іноді епоху Просвітництва називають “золотим віком утопії”. Орієнтиром для просвітителів був “природний” стан суспільства в якому не було приватної власності і гноблення, розкоші і злиденності, поділу на верстви, в якому не існує вад.
Таке суспільство живе у відповідності з розумом, а не зі “штучними” законами.
Це був вигаданий, умоглядний тип суспільства.
Про те, що його неможливо побудувати здогадувались навіть деякі діячі просвітництва, зокрема Ж.Ж.Руссо.
Французькареволюція та викликані неюсоціально-політичні катаклізми на зламі ХУІІІ-ХІХ ст.ст. поховали віру просвітителів в можливість поступового ненасильницького прогресу.
Складність суспільного життя ХУІІІ ст. проявляється в особливостях образності художнього мислення, що знайшло відображення в незвичайному різноманітті, багатстві стилів і жанрів.
Зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо, романтизм і сентименталізм.
Ці стилі нерідко взаємоперетинаються.
В цей період в культурі країн Європи бароко вже не відіграє такої ролі, як у попередні роки.
Запанувало рококо, мистецтво гедонізму.
Художники й поети рококо славили життя як гонитву за швидкоплинною насолодою, як галантну гру “кохання і випадку” як свято Вакха і Венери.
Отже рококо мало переважно світський характер.
Воно більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини.
Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва.
В архітектурі воно майже не використовується в конструкції споруд, але широко застосовується в плануванні та оформленні інтер’єрів.
Рококо входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах, які оздоблюють житло, бронзі, порцеляні. Асиметрія стає головною характеристикою форми.
Вона створює відчуття неспокою, що напружує і бентежить.
Світовідчуття рококо - життєрадісна стихія безконечного свята.
Воно створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у затишній раковині (термін рококо походить від слова “рокайль” - раковина), і перечекати негоду.
Але така ілюзія була нетривкою, Безтурботність цього витонченого й егоцентричного культу емоційно-еротичної насолоди дещо потьмарується усвідомленням того, що ці радощі життя мінливі й тимчасові. Навіть у знаменитому девізі епохи “після нас хоч потоп”, за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося передчуття загрози страшного кінця.
Особливе місце в художній культурі ХУІІІ ст. посідав класицизм, який найбільше відповідав епосі просвітництва, відзначався антифеодальною спрямованістю, а тому входив у протиріччя з аристократичним мистецтвом.
Протягом століття класицизмзазнав змін.
Початок століття можна охарактеризувати як час зародження просвітительського класицизму, який у творчості Вольтера і молодого Дідро робить акцент на розумі, і в якому розпочинається формування героїчної основи у розумінні суспільного визначення людини.
До середини століття у творчості Лессінга, зрілого Дідро, Бомарше поступово формується думка про рівноправність почуття і розуму в людській природі. Часте звернення до почуття обертається в художній практиці пафосом заперечення буржуазної дійсності, сатиричним поглядом на неї. Мистецтво все більше наповнюється передчуттям надходження перемін.
Цей період називають просвітительським реалізмом.
Наприкінці століття, напередодні Французької революції., знову проявлялася суспільна потреба у мистецтві з яскраво вираженою громадянською ідеєю.
Таке мистецтво з’явилося - мистецтво революційного класицизму, яке найповнішого розвитку набуло в ХІХ ст. у творчості Давида і Делакруа.
В творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи.
Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн.
Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробилийого більш вільним від умовностей і жорстких нормативів.
Сентименталізм виникає у другій половині ХУІІІ ст.
Він був першою опозицією просвітительському обожненню розуму.
Він протиставив розуму культ пристрасті. Найбільш завершене вираження сентименталізм набув в Англії, в літературних творах Дж.
Томсона, О.Голдсміта, Дж.
Крабба, С.Річардсона.
Одним із засновників сентименталізму став також Ж.Ж.Руссо.
Йому належить відоме висловлювання:: “Розум може помилятися, почуття – ніколи”. В своїх творах – “Юлія, чи Нова Елоїза”, “Сповідь” і ін. – він зображує життя і турботи простих людей, їх почуття ідумки, оспівує природу, критично оцінює міське життя, ідеалізує патріархальний селянський побут.
На останню чверть ХУІІІ ст. припадає виникнення романтизму.
Для цього напрямку властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.
Література епохи Просвітництва займала провідне місце в системі видів мистецтва.
Своїм підходом до життя, способом його відображення, типом позитивного героя та художніми особливостями вона була якісно новим, закономірним етапом розвитку світової літератури.
Зникають межі між філософськими, публіцистичними й власне художніми жанрами.
Це особливо помітно в жанрі ессею, що набув найбільшого поширення в літературі раннього просвітництва.
Зростає значення мемуарів (мемуари Сен-Сімона, Вольтера, Бомарше, Гольдоні, Казанови) й епістолярного жанру.
Полемічним виступам з різних питань громадського, політичного та художнього життя часто надають форми відкритих листів, одразу призначених для оприлюднення.
Головним жанром літератури став роман.
Як відомо, до ХУІІІ ст. роман вважався низьким жанром літератури, своєрідним читанням для розваги.
Це пояснювалось тим, що значущі проблеми буття не знаходили в ньому відображення.
Вони вирішувались в ліриці, епічній поемі, трагедії і навіть у комедії.В англійській літературі даної епохи роман починає дослідження динамічного і суперечливого соціального буття, беручи на себе його людинознавчий аналіз.
Починаючи від романів Д.Дефо через творчість Г.Філдінга і до романів Т.Дж.
Смоллета і О.Голдсміта англійський роман аналізує людську природу в самих різних життєвих умовах і соціальних середовищах.
В історії англійської літератури ХУІІІ ст. важливе значення має також творчість шотландського поета Р.Бернса.
У своїх поезіях він змальовував образи селян (“Був бідним фермером батько мій”, виступав проти соціального й національного гніту.
Демократичні настрої знайшли відображення у творчості ряду німецьких письменників.
У 70-х рокахв Німеччині виник літературний та суспільний рух “Буря й натиск”. Представники цього напрямку Й.-В. Гете, Й.-Ф.Шіллер та ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття.
Найвидатнішим представником німецької літератури кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. був поет і мислитель Й.-В. Гете.
Він як великий гуманіст вірив у творчі можливості людини, що знайшло яскраве відображення у всесвітньо відомій драматичній поемі “Фауст”.
Напередодні революції архітектура Франції знову повертається до класицизму.
Вона прийняла знову класичну простоту, фасади будов визначались простими лініями, античними колонами і фризами, скромною орнаментикою.
Цей стиль утвердився в роки імперії Наполеона і отримав назву ампір(імперія).
Помітним явищем був також класицизм в архітектурі Англії пов’язаний з іменами І.Джойса і К.Рена.
Живопис ХУІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХУІІ ст.
Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, У.Хогарта і Д.Рейндольса в Англії, Ф.Гойї в Іспанії.
Розглядаючи театр і музику, важливо усвідомити, що в ХУІІІ ст. вони посідали в ієрархії духовних цінностей провідне місце.
Театр виявився близьким тому часові за самою своєю суттю.
Життя нібито йшло назустріч театральному мистецтву: чимало його форм у ХУІІІ ст. піддаються повній театралізації. Придворний етикет, церковна служба все більше набувають рис театрального видовища; знаменитий венеціанськиймаскарад, що тривав близько року, стає певною формою побуту.
Театр стаєкафедрою і трибуною просвітників.
Сатиричні комедії Філдінга й майже вся драматургія Гольдоні, “Весілля Фігаро” Бомарше та “Розбійники” Шіллера розраховані не на вибраних поцінувачів: вистави були адресовані демократичному глядачеві, то були акти громадянської боротьби.
Разом із класичною трагедією ХУІІІ ст. відкрило міщанську драму, новий жанр, що зробив внесок удемократизацію театру.
Нарешті особливого розквіту досягла комедія, представлена такими майстрами, як Хольберг, Гей, Філдінг, Шерідан, Бомарше, Гольдоні.
Якщо образотворче мистецтво рококо прагнуло передусім прикрашати життя, театр - викривати і розважати, то музика епохи Просвітництва вражає масштабністю і глибиною аналізу самих потаємних куточків людської душі. У ХУІІІ ст. зростає потреба у світській музиці, посилюється її значення.
Церковна хорова й органна музика починає наповнюватись світським життєстверджуючим змістом.
В кінці ХУІІ-ХУІІІ ст.ст. починає складатися та музична мова, якою згодом заговорить уся Європа.
В німецьких країнах розвиваються найсерйозніші форми музики: ораторія і меса - в церковній, концерт - у світській.
У першій половині століття найбільш видатними композиторамибули Й.С.Бах і Г.Ф.Гендель.
Бах працював в усіх музичних жанрах, крім опери.
Він до сих пір неперевершений майстер поліфонії. В його творчості торжествує людська основа, звучить людська душа.
Гендель написав більше 40 опер, він створив органні концерти, сонати, сиїти.
У другій половині ХУІІІ ст.розквітає віденська класика - одна з вершин світової музичної культури.
Гайди, Моцарт, прилучений до цієї школи Глюк і молодий Бетховен дали світу незрівнянні взірці симфонічної, камерної і оперної музики.
К.В.Глюк представляє просвітительський класицизм ХУІІІ ст.з його громадянським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами.
Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва, Глюк виголосив “простоту, правду і природність” єдиними критеріями краси для всіх творів мистецтва.
Його мистецтво близько стоїть до трактування в живописіантичних сюжетів і характерів напередодні великої французької революції.
Зовсім іншим за характером творчості є Й.Гайдн, який приніс у музику світосприйняття австрійського селянина.
Його мистецтво позначене яскравим колоритом, точною жанровістю, поетизацією природи, соковитим сприйняттям побуту, добротою та лукавством, а симфонії й ораторії філософськи узагальнюють основні уявлення автора про сенс життя.
У руслі класицизму, що піднявся в революційну епоху, розвивав свою творчість В.А.Моцарт.
Однак його творчість виходить за межі якогось певного стилю.
В його творах принципи класицизму сполучаються з естетикою сентименталізму.
В них також присутні легкість, витонченість і ніжність галантного стилю.
Опери Моцарта “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”, “Весілля Фігаро” й досі виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори.
Музика Моцарта відображала життєві суперечності. Її основний зміст – людська драма, зіткнення сильних характерів, розкриття психології боротьби заради утвердження гуманістичного ідеалу.
Він завжди розкриває життя як прекрасне і навіть у трагічному знаходить поезію, шукаючи рівновагу між кипінням пристрастей і гармонією бачення світу.
Таке світосприйняття прокладало шлях музичному романтизмові, що яскраво виявилося в творчості Бетховена.
Його музичні шедеври пронизані ідеями Великої французької революції. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті героїкою і демократизмом.
Висока ідейність і усвідомлення суспільного обов’язку – характерні риси творчої індивідуальності композитора.
Постійна присутність високого ідеалу, яскравої художньої індивідуальності, визначеної моральної позиції, благородство власної життєвої лінії – усе це пов’язувало віденську школу з класицизмом більше, ніж із будь-якими іншими стилями ХУІІІ ст.
Узагальнення по темі
В цілому ХУІІ ст. стало дійсно поворотним і доленосним.
Воно було часом наукової революції, часом вибору людством сучасного, науково-технічного шляху розвитку.
Епоха Просвітництва була часом утвердження і торжества людського розуму.
У ХУІІ-ХУІІІ ст. в Європі швидко змінюється спосіб світосприйняття і уявлення про місце і роль культури.
Поступово визначились нові культурні цінності, які, з одного боку, передбачали надання людині усе більшої свободи в її діяльності, передусім, творчої, а з іншого – вимагали підпорядкування особистих цілей та інтересів суспільним потребам.
Мистецтво цієї доби до сих пір вражає незвичайною різноманітністю жанрів і стилів, глибиною збагнення людських пристрастей, величезним оптимізмом і вірою в людину та її розум.
Література для самоосвіти:

5, 8, 9, 11, 16, 17, 21, 28.
Самоконтроль
1. Доведіть, що світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІІ ст., стали системоутворюючим чинником культури цієї доби.
2. Проаналізуйте як діячі культури ХУІІ ст. намагались вирішити проблему людини.
3. Охарактеризуйте відмінності бароко і класицизму як напрямків мистецтва ХУІІ ст.
4. Розкрийте суть Просвітництва як ідейного і суспільного руху ХУІІІ ст.
5. Дайте характеристику стильовим і жанровим особливостям мистецтва ХУІІІ ст.
6. Визначте відмінності художніх стилів рококо і бароко. HYPER13 PAGE HYPER15 1