• Название:

    Це було весною

  • Размер: 0.05 Мб
  • Формат: DOC
  • или



Це було весною… Він ішов по парку, просто думаючи про все.
Його життя тоді розвалювалось.
Кілька місяців назад в автокатастрофі загинули батьки.
А кілька годин тому покинула дівчина… Надворі був травень, а небо як і все життя здавалося сірим-сірим.

Вона сиділа просто на землі. Така тоді дивна і гарна.
Звичайна собі дівчина.
У кедах, джинсах та синій футболці. З салатовим рюкзаком на плечах та довгим чорним волоссям.
Сиділа просто на землі, спиною до нього, біля ставка та годувала пару лебедів, які давно тут поселилися… Він просто сів на найближчу лавочку та дивився на неї. Вона усміхалася, в вухах були навушники, а в волоссі блискотіли сонячні зайчики...

Чому ти на мене так дивишся?

Він озирнувся щоб пересвідчитися чи поруч нікого не було і лиш потім зрозумів що вона звертається до нього.

Вибач.
Тобто вибачте.. Я .. просто… - він намагався щось пояснити, але нічого не виходило.

Давай на ти, ок? В тебе щось сталося?

Та ні, просто…
Він не встиг навіть оцінити ситуацію, а вже переповідав їй всі свої проблеми, розповів про навчання батьків та свою вже колишню дівчину, яка цілувалася з найкращим другом…

Це було так дивно.
Незнайома дівчина, а він їй все розказує. Вона сиділа повернувшись до нього спиною і уважно слухала, розмовляла з ним.
А тоді обернулася і усміхнулась.
Тоді він вперше побачив її очі. Сині… Як небо улітку… Або як море уранці… сині-сині… до божевілля.
Вона підвелася і вони гуляли.
Гуляли до самого ранку… Це було так дивно…

Вона стала його найкращою подругою… А він просто не міг жити без цих синіх очей.
Вона була божевільною.
Або дитиною.
Він спочатку просто не міг звикнути.
Вона робила купу дурниць, і він дивувався як це її з таким відношенням до життя не заперли в психушку.
Вона могла вилізти на тонкі перила моста і кричати на все місто його ім’я. Її ні з того, ні з сього пробивало на хаха, а коли було боляче – вона плакала.

Вона могла вилізти на дах будинку і просто кричати коли їй цього хотілося… Він був серйозним.
Серйозним, реалістом, який бачив лише практичні речі та вимірював життя матерільним…Але вона навчила його жити… Жити по-справжньому.
Вони гуляли до ранку тримаючись за руки, або разом робили дурниці або просто мовчки сиділи на траві, опираючись спинами одне на одного… Але іноді деякі з її божевільних вчинків його лякали
Божевільна… Божевільна… Що ти робиш??? Анюта…

Що таке? – вона усміхнулася, вилазячи старими сходами наверх, - ти боїшся, так?

Ні, не боюся…! Тобто так, я боюсь висоти, але все таки… Аня! Ти куди?? Стій!!!
Він виліз на самий верх, опинившись на даху дев’ятиповерхівки.
Це було дивовижно: стояти ось так, здавалося б на самому вершечку світу, а під ногами, розкинувшись, лежало ціле місто... Нічне місто…

Я ж казала, що тобі сподобається! Я знала… - вона стояла на самому вершечку даху, дивлячись униз. – Хочеш я полечу?

Аня!!! Ти що – здуріла? Негайно відійди звідти! – він хвилювався за неї але боявся поворухнутися, оскільки з дитинства його переслідував страх висоти.

А ти підійди до мене, - вона усміхнулася. – Або я полечу… Туди… на небо… Віриш?

Вірю, вірю, але будь-ласка, не роби цього… Ти ж знаєш, ти мені потрібна і я… - йому перехопило подих.

Вона нахилилася і почала падати.
Зненацька він усвідомив що вона робить і якусь частку секунди серце перестало битися… Він забув про висоту, про все на світі… В голові крутилася лише одна думка Ні!! Я її не втрачу!… Він кинувся до дівчини, і штовхнув її на холодний дах будинку, рятуючи від падіння…

Ха-ха-ха… - вона дзвінко сміялася….- Злякався?!

Ань, ти… Та я зараз сам тебе приб’ю! Як ти могла? Жартувала вона! Ти ж могла впасти! Ти хоч іноді думаєш, що ти робиш??? Та ти… Я ж міг тебе втратити… назавжди!!!! Ти… Божевільна! Ти… ти… ти…

Вона приклала долоню до його вуст, змушуючи його мовчати.
А потім поглянула на нього своїми дивовижно синіми очима і поцілувала…

Надворі почався дощ, а вона не переставала його цілувати… Він забув про все…. Забув до болю, до божевілля, торкаючись до її губ… Тієї ночі вона була його а дощ стікав по їх губам та падав униз… Вона стала його життям… Він любив прокидатися раніше та дивитися як вона спить, так дивно, так по-своєму, на животі, а її довге чорне волосся наполовину закривало її лице та спину… Вона була дивною.
Коли він казав Я тебе люблю, дівчина просто притуляла долоню йому до губ долоньку, шепотіла Тсс… та цілувала… Цілувала так, що час зупинявся, а серце опинялося десь там, на небі…
Вона ніколи не казала що любить… але любила…

А одного разу вона прокинулася, коли він на неї дивився… Глянула своїми синіми, як небо очима і усміхнулася…

- Анют…

- Що?

- Я люблю тебе! Не цілуй мене, ні, не зараз, я просто хочу тобі дещо сказати…
Дівчина не зводила з нього погляд, а з лиця зникла усмішка…

Ти мене кидаєш? – її голос змінився, в ньому був біль і дивне відчуття розлуки…

Ні!!!! Ти що? Маленька моя, звісно що ні! Як я можу тебе кинути? Ні, я не це хотів сказати…

Дівчина усміхнулася і просто торкнулася рукою до його лиця.

А що тоді?

Маленька моя, я тобі просто хочу сказати що тебе дуже сильно люблю! Чуєш? Тебе, тебе, тебе! Я ніколи в житті тебе не відпущу, ніколи, обіцяю..!

Ні… не обіцяй… Люди ніколи не виконують те, що обіцяють… Їм не можна вірити… Ти ж знаєш, я прошу тебе лише одного: ніколи нічого не обіцяй….

Я знаю, як ти до цього відносишся і так далі, але… Ти ж мені віриш?

Вірю… Я ніколи тебе не відпущу… Ти – моє небо, зрозуміла?.... Я… тебе… кохаю…
Останнє слово він майже прошептав і просто взяв і поцілував її … Це була осінь… Вони зустрічалися вже чотири місяці…Того дня зранку почався дощ і не переставав до вечора… Він сидів на роботі, а в голові з’ являлися якісь незрозумілі думки… Охоплювало дивне передчуття.
Передчуття того що ось-ось станеться.
Кольнуло серце… Аня - перша думка, яка з’ явилася в його голові…

Де вона? Що з нею? Вранці вони домовилися після роботи піти одразу прогулятися під дощем, а потім повернутися додому, вмоститися на дивані і разом дивитися якийсь фільм… Але щось було не так… Не так, як завжди… Він взяв парасольку та побіг до неї….

У цей час дівчина мала бути в університеті.. Як і завжди… Але він відчував, що це не так… Універ знаходився недалеко від його роботи.
Одна вуличка, інша… Ще одна вулиця, провулок, і він буде біля будівлі… Але… Перед університетом на центральній вуличці зібралося багато людей, поліція та машина швидкою допомоги…. На землі, під дощем лежало тіло дівчини, а медик біля неї перевіряв пульс…

Вона ще жива… Але це мабуть не надовго… Забирайте її у лікарню, швидко, їй потрібна операція.. – голос медика був стомленим, наче він щойно констатував смерть.

Люди трохи порозходилися, і він пробився у самий центр натовпу.
На землі лежала дівчина.
Дівчина з довгим чорним волоссям та до болю знайомим обличчям…

АНЯ!!!!!!!!!!!!!!!!…………

Він ходив з кінця в кінець в приймальній кімнаті у лікарні… Не міг сидіти, бо в голову лізли думки… Невже, невже??? Господи, тільки не це…! Тільки не вона! Ні! Він не може її втратити, тільки не вона, ні, ні, НІ!!!!!!

З операційної палати вийшов лікар і стомлено поглянув на хлопця.

- Як вона? Що з нею??... Що??...

Мені дуже жаль… Вона ще жива, але….Ми нічого не можем вдіяти… мені справді дуже жаль… їй залишилося кілька годин, не більше… можете поговорити з нею.. вона ще притомна…

Мені дуже жаль… Ці слова лікаря дикою пустотою відлунювалися в голові. Він мовчки відкрив двері палати… Вона лежала на ліжку і дивилася у вікно… Надворі йшов дощ, а краплі розбивалися об вікно та поволі стікали по склі. Він підійшов до неї та мовчки сів на краєчок ліжка… Вона як завжди усміхалась. Її втомлена посмішка незрозумілим болем жила в його серці…

Вона подивилася на нього, тим самим ясним та впертим поглядом, який він так добре знав… Він знав що має робити і жодне її слово не могли відговорити його від цього.
Він просто знав.
Він встав з ліжка, підійшов до шафки з ліками, знайшов потрібну баночку, та випив весь її вміст… А потім ліг поруч з нею та міцно-міцно притиснув до себе.

Ей… - вона ледь говорила але в голосі відчувався дивний біль… - Ти що зробив щойно?? Ти що випив? Ні! Ти не зміг цього зробити, скажи що це не так… Ти ж будеш жити, правда???

Ні! Я не можу тобі брехати… Це була просто необхідність… Я знаю, що роблю…

Ти випив якусь отруту??? Ні, ні, ні… НІ!

Він приклав долоню до її вуст, як це завжди робила вона…

Пам’ятаєш, я тобі обіцяв, що ніколи не відпущу?...

Але ж… Я дотримаюся свого слова.. Я тебе ніколи, чуєш, ніколи не відпущу, нізащо в житті… Я не зможу без тебе…. Я не вмію…

Вони мовчки лежали на лікарняному ліжку, а дощ тарабанив об вікна.. Пройшло кілька годин… Вони обоє помирали…. Обнявшись, притулившись одне до одного та тримаючись за руки…

Андрій…
Що моя маленька?..
Я тебе люблю…
Вона сказала це вперше і востаннє…
- І я тебе люблю…