Лекции Философия 16 шрифт для мобильника

Формат документа: doc
Размер документа: 0.55 Мб





Прямая ссылка будет доступна
примерно через: 45 сек.



  • Сообщить о нарушении / Abuse
    Все документы на сайте взяты из открытых источников, которые размещаются пользователями. Приносим свои глубочайшие извинения, если Ваш документ был опубликован без Вашего на то согласия.

БІЛЕТ 1
1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання.
2. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі, Ж.-Ж.Руссо).
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

БІЛЕТ 2
1. Світогляд, його суть і структура.
2. Вплив Києво-Могилянської академії на філософську думку слов'янських народів.
3. Поняття практики. Практика, діяльність і трудова діяльність.

БІЛЕТ 3
1. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.
2. Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії представників академії.
3. Структура практика. Види практичної діяльності.

БІЛЕТ 4
1. Суспільні функції філософії.
2. Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.
3. Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення до дійсності.

БІЛЕТ 5
1. Своєрідність східної культури.
2. Г.С. Сковорода — видатний представник філософії українського Просвітництва.
3. Суспільно-практичний і культурно-історичний характер свідомості.

БІЛЕТ 6
1. Філософія стародавньої Індії (ведична філософія, буддизм).
2. І. Кант — засновник німецької класичної філософії.
3. Індивідуальна і суспільна свідомість. Закономірності свідомості.

БІЛЕТ 7
1. Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм).
2. Діалектичний ідеалізм Гегеля.
3. Структура суспільної свідомості.

БІЛЕТ 8
1. Загальна характеристика античної філософії.
2. Антропологічний матеріалізм Фейербаха.
3. Поняття суспільство в філософії. Особливості соціальної детермінації.

БІЛЕТ 9
1. Досократична філософія..
2. Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.
3. Структура і функції суспільства.
а) Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура суспільства.
б) Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства.

БІЛЕТ 9
1. Класичний період розвитку античної філософії.
2. Філософія життя. Ф.Ніцше.
3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок.

БІЛЕТ 10
1. Філософія елліністичного періоду.
2. Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.
3. Історичні типи суспільства. Поняття суспільно-економічна формація і цивілізація.
БІЛЕТ 11
1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя
2. Онтологія людського буття в психоаналізі.
3. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.

БІЛЕТ 12
1. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.
2. Проблема людини в екзистенціалізмі.
3. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.

БІЛЕТ 13
1. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.
2. Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.
3. Співвідношення понять індивід, індивідуальність, особистість.

БІЛЕТ 14
1. Філософія Ф.Аквінського.
2. Форми буття
3. Історичний характер взаємозв'язку суспільства і особистості.

БІЛЕТ 15
1. Витоки і особливості філософії Київської Русі.
2. Поняття “матерія”.
3. Історична необхідність і свобода особистості.

БІЛЕТ 16
1. Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів.
2. Способи та форми існування матерії.
3. Природа та структура пізнавальної діяльності.
а) Соціально-практична обумовленість пізнавальної діяльності. Суб'єкт і об'єкт пізнання.
б) Структура пізнання. .
в) Проблема істини в теорії пізнання.

БІЛЕТ 17
1. Гуманістична спрямованість філософії Відродження.
2. Суть діалектики і догматизму. Основні принципи діалектики.
3. Методи наукового пізнання.
БІЛЕТ 18
1. Пантеїстична натурфілософія Ренесансу.
2. Основні закони діалектики.
3. Філософське розуміння культури.
БІЛЕТ 19
1. Особливості філософії Нового часу.
2. Категорії діалектики.
3. Цінності і ціннісні орієнтації.
БІЛЕТ 20
1. Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт). Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, Г. Лейбніц).
2. Людина як предмет філософського аналізу.
3. Культурно-історична обумовленість творчості. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.
Лекція 1. Філософія як специфічний тип знання.
1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення
2. Поняття та типологія світогляду.
3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія
4. Предмет філософії. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва
5. Структура та функції філософського знання.
1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення
Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності починається із питання про людину та її становище в світі. Фундаментальні особливості становища людини у світі.
1. Розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.
2. Біологічна неспеціалізованість. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень. (Коли ми маємо cпpaву з твариною, то можемо піше за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб й життєдіяльності (птах літає, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж- народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Мало того, народжена людина взагалі може "випасти" з людського суспільства і не набути навіть елементарних навичок людської поведінки (пряма хода, користування предметами побуту та ін.). не кажучи вже про опанування культурою, видами людської професійної діяльності та ін. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.
3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "Доля людини покладена на неї саму" (Ж.-П.Сартр); "Людина - це передусім проект... "(Ж.-П. Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.
4. Універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю, - може бути всім. Програми життя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сформулювати. Вона "може бути всім ", але саме тому мож-е бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення.
5. Людина як Істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (принаймні свого земного життя). Проблема людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу в разі помилки повторити "життєвий експеримент” неможливо.
Людина майже ніде не стикається з природою: її оточують переважно штучні створіння, результати її праці, пізнання, наснаги. Вона прогресує за рахунок удосконалення соціокультурних надбань. Але ці навички не передаються генетично. Людина, для того щоб стати людиною, повинна опанувати способами соціокультурної поведінки, навчитися діяти з допомогою предметів культури. Вона має навчитися прямої ходи, їсти з посуду, розмовляти, писати, водити автомобіль та ін.
Історичне покликання та глибинне виправдання філософії полягає саме у тому, щоб виробити і надати людині інтелектуальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.

2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія
Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням,
б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: • погляди, • переконання, • принципи, • ідеали, • цінності, • вірування, • життєві норми та стереотипи.
ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ
(За німецьким філософом І. Кантом)

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак: За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін.
Філософія: 1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) це усвідомлений світогляд; 3) вона повинна прагнути бути => аргументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.

3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія
Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. Для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття.
Внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів міф розкладається, і із нього виділяється ціла низка напрямів духовної діяльності – див. рисунок.


4. Предмет філософії. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва
Термін "філософія" - схильність, любов, бажання, відданість та "софія" -мудрість, ("любомудріє").
Предмет філософі – час, причинність, сенс життя, істина, добро, свобода та ін, осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Р. Декарт - лише філософія відрізняє нас від дикунів.
Науку та філософію споріднює те, що вони прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження.
Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено: окрім того, для філософи і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги.
Філософію та релігію споріднюєте, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також: претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, а філософія намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.
5. Структура та функції філософського знання.
1. Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не пише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов'язана із буттям. Матеріалізм виводить все суще з матерії, з природи. Ідеалізм – першоосновою є ідея, дух, Бог. Звідси 1-ше питання філософії: що є першоосновою – матерія чи дух?
2. Натурфілософія, або філософія природи ("натура" - з лат. природа), постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи. Частково торкається і питань людини як частини природи.
3. Космологія осмислює виникнення, походження (чи породження) космосу.
4. На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу). Соціологія є наукою про факти соціального життя. Філософія історії ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб'єктом,чи існують закони людської історії?
5. Філософська антропологія вивчає людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін.
6. Антропософія не просто вивчає людину, а - сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень.
7. Логіка - досліджує форми, закони та норми правильного мислення.
8. Гносеологія - це теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання.
Етика - це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного. Філософія релігії опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін. Філософія права намагається з'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.
Функції філософії:
- світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей)
- пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань)
- логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення)
- соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у складних проявах життя і виробити власну позицію)
- критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого світу)
- виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення).
Висновки
Філософія як особлива сфера духовної культури, шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.

Тема: Філософія стародавнього Сходу та античності
1. Своєрідність східної культури.
2. Філософія стародавньої Індії (ведична філософія, буддизм).
3. Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм).
4. Загальна характеристика античної філософії.
5. Досократична філософія..
6. Класичний період розвитку античної філософії.
7. Філософія елліністичного періоду.
1. При виясненні першого питання слід уяснити, що в історії людської цивілізації склалися два глобальних типи культури — східна і західна, котрі досить відчутно відрізняються одна від одної. Ці відмінності вплинули-і на філософські вчення Сходу і Заходу. Свідомо залишаючи поза увагою численні відмінності, між виокремленими типами культур, звернемося лише до тих, які визначальним чином вплинули на стиль філософствування на Заході і Сході.
Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідаульного в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості, її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього Сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як атомарна форма вияву всезагального (брахмана-атмана, рита), а проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації. В такому підході знайшла відображення стабільність соціально-економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкування особи жорстокому кастовому поділу суспільства.
Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розумінні світу і людини, то в східній на перший план висуваються ірраціоналістично-містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чутгєвогб світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось справжнім. Тим-то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до раціоналістичних методів осягнення світу.
2. Першим пам'ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були Веди (слово веди означає в перекладі з санскрітського знати, відати). Веди були створені між другим і першим тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших літературних витворів людства. Веди в основному складаються із гімнів богам. Але в них є і чимало космогонічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його витоків. А це є зародження філософської думки, хоча і в міфологічних образах.
Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в Упанішадах, в котрих філософська думка превалює над міфологічною. Упанішади, що означає прихована таємниця, є переказом релігійно-філософського вчення про Брахму, або світову душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його початком і, в підсумку, завершенням. Брахма не є особою, як Бог у християнстві, це — Дух. Оскільки Бог пронизує Всесвіт, то в Упанішадах висловлюється думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому підпорядковується і становлення конкретних тіл і явищ, і великі космічні періоди розвитку.
Саме в Упанішадах вперше висловлена ідея відплати у потойбічному житті за земне життя (карма) і сформульована думка про те, що душа людини безсмертна і після смерті свого господаря переселяється в інше тіло — людини, тварини чи навіть рослини (це перевтілення душі отримало назву сансара). Соціальне значення перевтілення душі полягає в тому, що кожне нове її втілення залежить від поведінки людини, її життєвого шляху. Якщо людина виконує моральний закон карми, то її душа вселяється у тіло людини вищої касти, якщо ж ні, то в тіло людини нижчої касти або навіть тварини. Нагородою за праведне життя є піднесення душі до всесвітнього духу
— брахмана, злиття з ним і отримання вічного життя.
Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії брахманізму, є буддизм, який виник в Стародавній Індії у VI ст. до н.е. і в ході історичного розвитку став поряд з християнством і ісламомоднією з найпоширеніших релігій. Засновником цього вчення вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що в перекладі означає просвітлений). Основні ідеї буддизму викладені у праці Тіпітака ("Три корзини законів").
Центральними в будцистському вченнні є чотири благородні істини.
По-перше, існування кожної людини нерозривно пов'язане із стражданням, незалежно від того, праведний чи неправедний спосіб життя вона веде. Народження, хвороба, старість, смерть, зустріч з неприємним і розлука з приємним, неможливість досягнути бажаного — все це веде до страждань.
Життя людини в буддизмі — потік невгамовної спраги, нездійсненних прагнень і бажань, бо досягнення їх веде до нових бажань і так безкінечно. Людина стає вічно незадоволеною і тому страждає. '**'
По-друге, причиною страждань є. прагнення до життя, спрага життя, прагнення до насолоди і чуттєвих задоволень.
По-третє, буддизм ставить за мету вийти із ланцюга страждань. Звільнитись від страждань потрібно і можливо при житті, перервавши ланцюг перевтілень і звільнившись від спраги життя. Для цього в буддизмі вироблені певні засоби, оволодіваючи і використовуючи які, людина може досягти особливого стану — нірвани.
Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана — це стан абсолютного спокою, коли відсутні усі бажання, гірагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання. Це такий стан душі, коли для людини втрачає значення будь-яка чуттєвість, і людина живе в зовсім іншому світі, в світі іншої духовності і отримує якесь особливе задоволення. Нірвана — це не смерть, але повна втрата свого Я, розчинення індивідуального життя в океані Всесвіту. Якщо для європейців велику цінність має саме збереження і збагачення себе як особистості, а щастя для них — це повнота життя у всіх його проявах і можливостях, то для Сходу ідеалом стає зречення від життя, позбавлення від індивідувальності і суб'єктивності, духовне злиття з божественним абсолютом.
На основі філософської концепції буддизму базується багато прикладних вчень, які розробляють певні фізичні і духовні вправи для вдосконалення тіла і духу, внаслідок чого людина формує в собі нові здатності, нове переживання світу і певним чином змінює свою психологію.
По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини від чуттєвості. Для цього потрібно зрозуміти чотири істини буддизму, а також знати, дотримуватись і пройти вісім шляхів позбавлення від страждань. Вісім шляхів включають в себе: правильну віру, правильну мову, істинну рішучість і волю, правильні дії, правильний спосіб життя, правильну думку, правильні наміри і правильне споглядання.
Головним моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього живого і утримання від заподіяння стану зла. Будда приділяв велику увагу не зовнішнім вчинкам, а мотивам і намірам, тобто тому, що здійснюється всередині людини, у самій глибині її душі. Будда, наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла своєму ближньому. Людина тому й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб звільнитись від зла у своїй душі, накопичити чесности, досягти духовної досконалості.
У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена своїм народженням для страждання, може жити в світі і знаходити в житті вищі цінності.
Крім буддизму філософська думка Стародавньої. Індії представлена великою кількістю вчень, напрямків як матеріалістичної, так і ідеалістичної орієнтації: йога, чарвака- локаята, ньяя, санкх'я, міманса, вайшешика та інші.
Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обґрунтовуючи свої ідеї, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості: Книга* пісень (Ши цзин), Книга історії (Шу цзин), Книга порядку (Лі шу), Книга пермін (І цзин). У Книзі перемін містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим — це книга ворожби і пророкувань.
Основні поняття Книги перемін — інь, ян і дао. Теорія Інь-ян єдина для всієї китайської культури. Згідно з цією теорією існують дві сили, дві тенденції, які взаємно заперечують одна одну, але і взаємодоповнюють. Одна сила потенційно завжди містить у собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.
Сполучення інь і ян породжує усе існуюче в світі. Це дві космічні сили, які упорядковують хаос і увторюють три основні реальності — землю, небо і людину. Ян — символ неба, щось активне, світле, уособлення чоловічого начала у світі Інь — жіноче начало, символ землі, темний бік світу, йому належить пасивна роль очікування.
Чергування інь і ян називається шляхом (Дао). Дао означає шлях усіх речей в світі, позбавлений індивідуальності світовий закон, принцип єдності світу. Дао підкоряються і природа, і суспільство, і людина.
Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані в конфуціанстві і даосизмі.
Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю було конфуціанство, засновником якого вважають Кун Фу-узи (551-479 pp. до н.е.). Вчення Конфуція викладене у книзі Лунь-юй (Бесіди та висловлювання). В філософському плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з традиційних уявлень про небо і землю. Небесний світ визначає основні положення, які лежать в основі людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-полїтичною і етичною за своєю суттю.
Центральне місце у конфукціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави,. сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства.
Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в основі цих відносин лежить принцип жень (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до старших, синівська увага. До гуманності найближається той, хто твердий і наполегливий, простий і неговіркий, — твердив Конфуцій. Конкретним механізмом реалізації принципу жень виступає система традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і ритуалам великого значення.
Центральний конфуціанський термін — благородна людина, протилежний йому за значенням — негідна людина. Благородна людина — це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні риси його — вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання. Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна дотримуватись благородна людина:
1) виявляй до батька таке відношення, якого ти вимагаєш від свого сина;
2) виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;
3) виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого брата;
4) виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів.
Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі. Спочатку людина повинна навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім — у своїй сім'ї і врешті-решт, у державі. Коли людина вміє управляти собою, — говорив Конфуцій, — людям не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою, хоча вона і наказує, її не слухаються.
Відповідальне ставлення до своїх обов'язків вимагало від конфуціанців виховання своїх вольових якостей. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю психікою, — вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і зачіска, смаки і звички, манери і мова — усе було впорядковане конфуціанською мораллю. Згідно її правил, між старшими і молодшими, між вчителем і учнями, між чоловіком і жінкою повинна існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже.
Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функціями. Головна мета виховання — підготувати індивіда до найкращого виконання своїх соціальних і службових обов'язків. Таким чином, індивід для конфуціанства був лише функціонером в соціальній ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі повністю контролювати життя особистості.
Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку китайської культури. На ідеал благородної людини'" орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка безпосередньо управляла державою, а також освічені люди з інших верств населення і значна частина творчої інтелігенції.
Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми, революції є злом і відбуваються внаслідок того, що люди не дотримуються закону неба. Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний прогрес далеко не завжди супроводжуються моральним вдосконаленням людини; часто спостерігається зворотнє: з матеріальним прогресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфукцій спробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духовній сферах, наголошуючи при цьому, що вирішальна роль належить традиціям, ритуалам.
Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.
Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI — перша половина V ст. до н.е.) Основні положення даосизму викладені у книзі Даодецзинь, написаної послідовниками Лао-цзи.
Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і соціально-політичним проблемам, то даосизм — це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо суперечлива. З одного боку, він визнає оточуючу людину природу єдиним буттям, а з другого — виходить із існування дао — вічного, незмінного і непізнаваного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і явищ природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю природою, оскільки йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і безкінчено велике і найдрібніше, і єдине і всеохоплююче і т.п. Для правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:
— Де — уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці людини.
— Ці — найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті опредмечення дао. Легкі, світлі частинки ці утворюють чоловіче начало ян, важкі, темні — жіноче начало інь. Поєдання цих частинок породжує, згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.
На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між людиною і суспільством, даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин людини з природою. Три основні мети ставили послідовники даосизму: досягнення довголіття, досягнення стану просвітлення і, нарешті, здобуття безсмертя.
В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня натурфілософська концепція здоров'я, яка базується на принципах інь-ян. З далекої давнини люди помітили, що усе в світі взаємопов'язане, що Всесвіт є єдиним цілим і безперервно змінюється. Людина, вважали даоси, теж, до певної міри — Всесвіт, або космічне тіло, на якому є свої гори, ріки, канали, меридіани. Формою прояву життєвої енергії в людині є боротьба і взаємозв'зок двох начал — інь і ян. Регулювання відносин між інь і ян забезпечує збереження енергії, а отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить через наслідування природи. Уся даоська методика підтримки життєвих сил в організмі (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж, прийоми мистецтва двобою (наприклад, так зване У-шу) побудовані на цьому принципі наслідування природи, на гармонізації двох протилежних начал — інь та ян.
Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао — більш висока мета, ніж здобуття довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети робився на ідеї природності і недіяння. Природність вимагає від людини звільнення від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави, багатсва, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміння управляти своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і конфуціанці. Але, якщо вони наполягали на придушенні пристрастей, на приборканні природного у людині, то даоси, навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині — не зло, з яким потрібно боротися, вважали вони. Природне в людині є втіленням дао, універсального космічного закону. Відкрити його в людині — смисл всього даосизму. Для цього даоси пропонували принцип не-діяння, що вимагає від людини не втручатися в закономірності природи, але слухняно підкорятися їм. Якщо не перекручувати свою природу, то вона заспокоїться, прийде у стан спокою і рівноваги. Подібно до каламутної води, яка стає чистою і якісною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які висували конфуціанці.
Кінцева мета даосизму — безсмертя — досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао, просвітлення душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів.
Даосизм, поряд з цонфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий вплив на подальший розвиток філософських ідей в Китаї.
Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття логос як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.
Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:
— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;
— присутність елементів антропоморфізму;
— наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;
— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях добра, зла, справедливості, блага і т.п.;
— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (VII-VI ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.
Другий період (V-IV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей ' період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.
Третій період (кін. IV ст. до н.е. — VI ст. н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.
При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.
Засновником мілетської школи був Фалес (VII-VI ст. до н.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизничене начало, яке він назвав апейрон, Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.
Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії вперше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям буття.
Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (VI-V ст. до н.е.) і Зеконом. (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як Ахіл і черепаха, Стадіон, Стріла, Дихотомія та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.
Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.
Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна, субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.
Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим, матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.
Якщо в центрі уваги досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то* Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки.
Сократ (V-IV ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світом людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. Людино, пізнай саму себе, і ти пізнаєш весь світ — таке філософське кредо Сократа.
Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.
Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове знання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.
У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між'Людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.
Сократ ніколи не вважав себе мудрим' (софос), а лише філософом, тобто таким, що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: Я знаю, що я нічого не знаю. Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: Чим більше я знаю, тим більше не знаю. При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.
Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.
Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.
Платон (427-347 pp. до н.е.) — творець першої в історії людства системи объективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.
Головне місце в філософії Платона посідає вчення про ідеї. Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття як субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? І чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними тінями ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, книга), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї — вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.
На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої (ідеальної) держави. У трактаті Держава Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.
В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве, Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософії.
Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження — ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.
За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.
Арістотель (384-322 pp. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці Метафізика. Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.
На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з ЇЇ вірою в ідеальний потойбічний світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоном, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати досвідним і чуттєвим шляхом.
Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.
Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав формою усіх форм, першопричиною і першодвигуном всього — це Світовий Розум.
Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання матерії та форми. Матерія людини — це її тіло, форма — її душа. Як матерія тіло — це можливість душі. Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.
У Метафізиці Арістотель виклав найвагоміші питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.
Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософія складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні принципи, причини і начала.
Арістотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про методи наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають батьком логіки. Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля Про душу, який присвячено дослідженню душі та пам'яті людини.
Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його дійсність, або ентелехію (здійснення).
У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.
Невеликий, стисло написаний трактат Про душу — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.
Варто також звернути увагу на працю Арістотеля Нікомахова етика, в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лише дотримання золотої середини, міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.
У своєму вченні про державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості при владі. Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократії.
У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер — щастя. У чому полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.
Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (II ст. до н.е.), найбільш відомими представниками — Сенека (І ст. н.е.) МаркАврелт. (ст.н.е.) Стоїки вважали, що у світі панує невблаганна необхідність і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і її необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.
Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але мудрого необхідність веде, дурного волочить. Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність.
Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец. апатейя — байдужість, безчутгєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.
Навряд чи можна знайти інший напрямок у філософії, який настільки б підкреслював індивідуальну відповідальність людини. Стоїцизм звертався не до якихось груп, а до особистості, до мужності окремих людей, чию віру в себе, в розум і справедливість не можна було розбити зовнішньою силою.
Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини — атараксія (від грец. — незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. Насолода, — зазначав він, — є початком і кінцем щасливого життя.
Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. Головне — живіть так, щоб уникнути страху, — писав він. Якраз осмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела страху — релігія і страх смерті — пов'язані одне з одним. Тому він-шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життя людей і що душа гине разом з тілом.
Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає. Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.
Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом — все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.
Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. На кожне слово1 є зворотнє слово — улюблене прислів'я скептиків. Отже, філосфський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.
Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадрволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага — нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця.

Тема 3: Філософія Середньовіччя та філософія епохи Відродження
(переписать, но внимательно читать и мелкий текст и постараться понять)
1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя
2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.
3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.
4. Філософія Ф.Аквінського.
5. Гуманістична спрямованість філософії Відродження.
6. Пантеїстична натурфілософія Ренесансу.
1. Філософська думка середніх віків характеризується теоцентричністю (від грец. — теос — бог).Її ідейно-світоглядним змістом стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена служницею богослів'я, і повинна була утверджувати основні положення християнства.
Риси світогляду: по-перше, теоцентризм. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.
По-друге, панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не тілесну істоту. Людина сприймається як зосередження протиріч - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому сидить диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше гостро ставилося питання про сенс життя.
По-третє, світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи.
2. Розпочинається філософія сер. віків періодом так зв. апологетики (апологія — захист). Представники апологетики захищали християнство. Квінт Тертулліан (160-229 pp.) проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри: Вірую, бо це — абсурдне.(мелким шрифтом – читать! Но запомнить!) Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство За часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того, Тертулліанове вірую, бо це — абсурдне — це відкриття і визнання надрозумової реальності, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.
На поч. IV ст. хр-во стає державною релігією Риму. Треба було систематизувати християнське віровчення, його догми, в т.ч. - про Трійцю, про триєдність Бога. Отці християнської церкви Григорій Назіанзін (330-390 pp.), Василій Великий (330-379 pp.), Григорій Нісський (325-394 pp., Августин Блаженний (354-430 pp.) почали період патристики (від лат. патер — батько). Августин Блаженний спирався на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Августин цікавився питаннями про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки першородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.
У співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Віруй, щоб розуміти, — таку тезу висуває Августин.
3. Схоластика (від гр. схола — школа) зародилася в монастирських школах. Вона була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. Основні напрями — номіналізм і реалізм.
Номіналізм (від лат. nomen — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Слот, У.Оккам.
Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсали) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди (І.С.Еріугена (810-877 pp.) і Ансельм Кентербертський (1033-1109 pp.). Еріугена зазначає, гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — Про поділ природи — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.
4. Систематизатором схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 pp.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Твір Сума теології. Теорія двох істин: наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум; а теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Теорія двоїстої істини поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є служниця теології. Функції філософії як служниці релігії полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології (5 доказательств Бога - выучить!):
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути першодвигун, або першопоштовх руху — Бог.
2. Всі явища і предмети мають причину виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.
3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.
4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому існує абсолютне мірило досконалості — Бог.
5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати остання і головна ціль — Бог.
5. Епоха Відродження (XV-XVI cm.) утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури. Ознаки культур:
1. Світський, не-церковний характер.
2. Відродження інтересу до античної культури, забутої у середні віки.
3. Ствердження людської спрямованості культури в противагу релігійній в культурі сер. віків.
4. Повернення до античної філософії і антисхоластична спрямованість філософії.
5. Широке використання теорії подвійної істини для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.
Теоцентричний тип світогляду, притаманний сер. вікам, на антропоцентричний, тобто світогляд, орієнтований на людину. Мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони підносять людину до рівня Бога. Людина — це не тварь, а творець. Тіло не є носієм гріховності. Індивід — творець свого життя. Людина теж володіє свободою.
Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога.
6. Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії:
1. Бог є природою та її законом;
2. Світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);
3. Світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей.
4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні властивості.
Микола Кузанський (1401-1464 pp.) не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Це є релігійна форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона — у світі. Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600 pp.). Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Бруно спалили. Галілео Галілей (1564-1642) започатковує деїстичне розуміння світу. Природа і Бог – незалежні. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.
Лекція 4: Західноєвропейська філософія Нового часу
1. Особливості філософії Нового часу.
2. Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт).
3. Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, Г.Лейбніц).
4. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі, Ж.-Ж.Руссо)
1. Визначальною особливістю Нового часу (XVII-XVIII ст.) є зародження і утвердження нового суспільного устрою — буржуазного. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основні парадигми Нового часу: Знання — то сила! (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (прагматично діловий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, є типовим для Нового часу).
Машинне виробництво потребувало розвитку точних знань про природу. Схоластична філософія мало уваги звертала на посейбічний, земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти. Це започаткував Ф.Бекон.
Два типи пізнання і формують напрямки філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм ( англ. Ф.Бекон і фр. Р.Декарт). Емпіризм (від грец. емпірія — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. раціо — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути винайдене тільки із самого розуму.
2. Ф.Бекон (1561-1626 pp.). Твір: Новий органон. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей суспільства. Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. Новий Органон — перша спроба у філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід до одержання наукових знань, що мають практичне застосування. В цьому творі Бекон подає нову логіку. Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Основне знаряддя пізнання - почуття, досвід експеримент: "Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття". На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Бувають помилкові судження (ідоли, привиди): ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку, ідоли театру. Ідоли роду — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. Ідоли печери — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. Ідоли ринку — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. Ідоли театру — помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Р.Декарт (1596-1650 pp.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму. Твори: Роздуми про метод, Начала філософії.
Філософія Декарта - раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознаства. У всьому належить сумніватися. Пошук істини передбачає сумнів. Я мислю, отже існую. Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним.
Істинного знання люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил:
1. Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.
2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.
3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складнЬго, невідомого і недослідженого.
4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.
Дедуктивний метод — строге виведення окремих наслідків із загальних положень. Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкрити таємниці природи.
Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Є два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповісти на ці питання Декарт не зміг.
3. Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерл. Б.Спіноза та нім. Г.Лейбніц. Б.Спіноза (1632-1677 рр) твори: Про Бога, людину та її щастя, Етика. Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона і є природою, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Питання свободи - у субстанції злиті необхідність і свобода. Вони не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.
Світовий процес йде з огляду на силу абсолютної необхідності - Бога, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Ми не можемо змінити майбутнє. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.
Г.Лейбніц (1646-1716 pp.). Твір — Монадологія. Вчення про монади, безтілесні прості субстанції, істинні атоми природи, речові елементи. Монада в перекладі з грецької - одиничне або одиниця. Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію - їх нескінченна кількість. Кожна монада виступає як певний світ. Монади не мають вікон, тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного відокремленого Всесвіту. Їх не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.
Теорія пізнання - всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: істини розуму (одержані тільки з допомогою понять розуму, без досвіду - аксіоми математики, закон тотожності і суперечності) та істини факту (здобуті емпіричним шляхом).
Ідея про велику кількість можливих світів. Світ можливий, якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.
4. Думка про розумність світу в XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму. Якщо в природі панує закон, то і в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок, який настане за допомогою науки. Треба перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі.
Ж.Ламетрі (1709-1751 pp.). Твір Людина-машина. Людина — це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Тіло - як годинник. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя.
Ж.-Ж.Руссо (1712-1778 pp.) — Роздуми про походження та причини нерівності між людьми. Нерівність між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. Первісне людське суспільство перебувало в природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Людина була морально гідною. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. В основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.
Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший — майнова нерівність; другий — нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій — пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність— усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.

Лекція 5. Німецька класична філософія ХІХ ст.
1.1.Кант — засновник німецької класичної філософії. (вспомнить о вопросах мировоззрения !)
2. Діалектичний ідеалізм Гегеля.
3. Антропологічний матеріалізм Фейербаха.
1. І.Кант (1724-1804 pp.) — родоначальник кл. нім. філософії, творець класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук. Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені — так І.Кант виражає два основні напрямки і джерела своєї філософії. Він прагнув осмислити, з одного боку, закони природного процесу, а з іншого — людську гідність та соціальну рівність. Критикує стару метафізичну філософію.
Творчість Канта ділять на 2 періоди:
1) докритичний (до 60-х pp. XVIII ст.), коли І.Кант виступає як матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.
2) критичний ( з 70-х pp. XVIII ст.), коли Кант займається критикою розуму — можливості людського пізнання мають межу. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою критичну філософію виклав у творах: Критика чистого розуму (вчення про пізнання), Критика практичного розуму (про етичні погляди), Критика можливості судження (вчення про доцільність у природі, основи естетики).
Кант ділить філософію на теоретичну (1 пит.) і практичну (2-4). Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж. Існують межі пізнання. Крім того, Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.
Теоретична філософія, відповідаючи на питання: що я можу знати?, ділить світ на дві частини:
а) світ явищ, або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;
б) світ сутностей, або світ речей в собі, світ свободи.
Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність — непізнавана (річ в собі). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в світі речей в собі, знаходяться Бог, Душа, Воля. І тому людина не може розкрити всі таємниці буття — довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Людський розум може пізнати тільки світ явищ, а світ речей в собі, тобто світ сутностей, закритий для розуму. Наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, gnosis — знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності.
Практична філософія вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у світі явищ (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі речей в собі, де людина повинна підкорятись категоричному імперативу — моральному закону, обов'язку, совісті.
І.Кант широко відомий як творець надісторичної, позакласової, незалежної від умов життя, спільної для всіх людей моралі. У праці Критика практичного розуму стверджує: категоричний імператив — необхідний та загальнозначущий моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини. Розуміння необхідності додержуватися морального закону І.Кант називає моральним вмінням або обов'язком, а повагу до цього — моральним почуттям.
Покора перед обов'язком і повага до закону (юристам!!!) возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.
Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі. Воля вільна, вона розуміється незалежною від емпіричних умов, тобто, як чиста воля. Водночас чиста воля обмежується категоричним імперативом.
Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.
2. Г. Гегель (1770-1831 pp.)-філософ-ідеаліст, творець ідеалістичної діалектики. Праці: Феноменологія духу, Наука логіки, Основи філософії права, Енциклопедія філософських наук, Філософія історії. Природа та суспільство - це форми існування абсолютної ідеї. В основі світу лежить ідеальне начало — абсолютна ідея, основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення абсолютна ідея породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення абсолютної ідеї. Мета існування абсолютного духу — пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль абсолютний дух реалізує через діяльність людей.
В роботі Феноменологія духу викладена теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Суб(єкт пізнавального процесу - це не окремий індивід, і не його свідомість, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля — свідомість відірвана від людства — це і є всезагальний дух.
Індивідуальна свідомість в ході свого розвитку проходить весь той шлях, який пройшло людство в історії. Процес освоєння світу - це драбина, на східцях якої окремий індивід прилучається до духовної культури людства, і піднімається з буденної свідомості до філософської. На вершині індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, світового духу.
Показуючи, як абсолютна ідея породжує свій зміст, а потім і матеріальний світ — природу і суспільство, Гегель, по-перше, показав світ в розвитку. По-друге, він розгорнув зміст основних законів діалектики. Показав, що розвиток здійснюється через наявність суперечностей, через боротьбу протилежностей; що в ході розвитку здійснюється заперечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, і в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін в якісні. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. В діалектиці понять, в їхньому взаємозв'язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.
В роботі Наука логіки Гегель показує саморух поняття. Він здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті заперечність виявляється поштовхом до саморозвитку. Поки поняття не досягне вищого пункту — абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину. Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається істинний стан. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.
Твір Гегеля Філософія історії аналізує світову історію як розвиток духу в часі. Історія має свою мету — розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Є три етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; сучасні германські народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.
Гегель вважає, що розвиток світового духу відбувається не без участі людини. Важливе місце в історії належить всесвітньо діючим індивідам, історичним героям.
3. Л.Фейєрбах (1804-1872 pp.) — філософ, який здійснив поворот до матеріалізму після Канта і Гегеля. Праці: До критики філософії Гегеля, Сутність християнства, Основні положення філософії майбутнього. Фейєрбах починав з вивчення теології, потім став учнем Гегеля і, нарешті, прийшов до матеріалізму: Моєю найпершою думкою був бог, другою — розум, третьою і останньою — людина.
Критикуючи Гегеля, Фейербах довів, що його абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.
Нова філософія повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія. Філософія і релігія — протилежні. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії — знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейербах вбачає в критиці релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу — Неба, де людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя. Ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу. Релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу, людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини.
Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Нова філософія пропагує любов до людини. Людина розглядається, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Фейербах відкидає ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш за все як духовна істота: духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло — це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Фейербах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами.
Лекція 6. Тема: Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень (ХІХ-ХХ ст.)
1. Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.
2. Філософія життя. Ф.Ніцше.
3. Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.
4. Онтологія людського буття в психоаналізі.
5. Проблема людини в екзистенціалізмі.
6. Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.
1. К. Маркс (1818-1883 рр) при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань. Праці: Економічно-філософські рукописи 1844 року, До критики політичної економії. Передумова, Капітал, Тези про Фейербаха та ін.
Філософія марксизму є матеріалістичною. Свідомість є похідним від матерії феноменом. Сутність і зміст свідомості визначається суспільним буттям людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.
Надбанням марксизму є розвиток діалектики. Основні гегелівські діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей, взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) Маркс розуміє не як розвиток духу, а як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов'язаних форма — об'єктивна та суб'єктивна. Перша з них — це діалектика розвитку самого об'єкта, тоді як суб'єктивна діалектика — це відбиток аналогів об'єктивної діалектики у свідомості людини.
Маркс аналізує буржуазне суспільство, яке виявляється вкрай не-розумним, тому що: 1) два основних класи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси; 2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба; 3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в цілому; 4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому саме її потрібно ліквідувати. Маркс будує концепцію розумної комуністичної держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення комунізму Маркс вважав революцію.
Розвиток марксистської філософії у XX ст. здійснювався двома основними напрямками: у Радянському Союзі, і на Заході, де марксизм набуває рис екзистенційної філософії.
2. Філософія життя формується в середині XIX ст. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах: підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну філософії розуму прийшла філософія життя. Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуїції, містичним проявам.
Засновує філософію життя Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту.
Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його — це світова воля, а зовсім не розум.
Ф.Ніцше (1844-1900 pp.) — німецький поет, філософ, представник ірраціоналізму, антропологічного напряму у філософії. Праці Походження трагедії з духу музики, Так говорив Заратустра, Антихристиянин, По той бік добра та зла, Воля до влади. Головне питання - про надлюдину. Надлюдина — це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає досконаломудрий — людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнства. Бути надлюдиною — не означає стояти при владі. Надлюдина у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як повелитель людського стада.
Розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення. Воля до влади означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття.
Критика християнських цінностей: він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це — релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободуч1 мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше, християнське розуміння бога - він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, до яких доживали на землі. Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.
Ідеї Ніцше були використані німецьким фашизмом.
Відмітна особливість філософії життя полягає в тому, що на противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (механічними законами, розумом, Богом), її представники оцінюють навколишній світ як хаотичний потік життя, активний життєвий універсум. Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів. Світ є нерозумний і алогічний. На місце пояснення філософія життя ставить герменевтику, тобто те чи інше тлумачення, інтерпретацію світу, яка взагалі-то може бути довільною. На підставі того, що філософи життя рішуче заперечували панраціоналізм Просвітництва, їхня позиція отримала назву бунт проти розуму.
3. Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 pp.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і метафізичні питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення внутрішньої природи речей, на пошуки перших і кінцевих причин, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову позитивну філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж.Стюарт Мілль (1806-1873 pp.) і Герберт Спенсер (1820-1903 pp.).
В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого другого позитивізму, творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 pp.) і Р.Авенаріус (1843-1896 pp.). На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — третій позитивізм, або неопозитивізм. Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика — верифікація полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, псевдотвердженням і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М.ПІлік (1882-1936 pp.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу верифікації.
З критикою верифікації виступив австрійський філософ Карл Поппер (нар. 1902 p.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип фальсифікації, тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном постпозитивізм. Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.
Однією з відмінних рис сучасного постпозитивізму є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії. Так, І.Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами. Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).
4. Засновником психоаналізу є австр. психіатр З.Фрейд (1856-1939 pp.). В загально-філософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.
Основні праці З. Фрейда Вступ до психоаналізу, Психологія несвідомого, Майбутнє однієї ілюзії.
Книга Вступ до психоаналізу: Лекції З.Фрейда — теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З.Фрейд постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили. З.Фрейд дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подання у цих структурах біологічного, індивідуально-особистого (Его) та соціального (Супер-его) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне — до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до Супер-его.
З.Фрейд зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З.Фрейд піддає критиці релігійне світосприймання.
Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури — мораль, мистецтво, фольклор — теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.
Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Г.Юнг і Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму. Е.Фромм (1900-1980 pp.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму. Праці Фромма Втеча від свободи, Духовна суть людини, Психоаналіз і релігія посідають значне місце у філософській антропології.
Праця Е.Фромма Духовна суть людини дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім того, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика і система мислення. Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне й загадкове. Викладаючи свою точку зору, Е.Фромм водночас намагається аналізувати філософські підходи до аналізу людини, її специфіки, природи.
На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого — вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е.Фромм стверджує, що-суть людини — в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.
Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота Психоаналіз і релігія, в якій розглядаються авторитарний і гуманістичний моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е.Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня заповіді, яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у христинстві є неправильні заповіді.
Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.
5. Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен К’єркегор (1813-1855 pp.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. У 20-і роки XX ст. нім. філософ М.Хайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала екзистенція — людське існування. Він при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій буття, як це мало місце у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний життєвий шлях. Масова, стандартизована людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що й робить людину індивідуальністю.
А.Камю ((1913-1960 pp.) — фр. філософ-екзистенціаліст, письменник. Проблема Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці Міф про Сізіфа, Калігула, Бунтуюча людина, Чума. А.Камю прагне відповісти на запитання: Як жити без найвищого сенсу і благодаті?, Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?.
Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і розумом.
Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і філософське самогубство. З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу все дозволено. На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або стрибком віри, необхідно його максимально повно позбутися. Використаний А.Камю Міф про Сізіфа — міф про утвердження людиною самої себе, міф про людину, яка з розумінням мусить нести тягар життя, не примиряючись з ним.
Есе А.Камю Бунтуюча людина — це історія ідеї бунту — метафізичного і політичного — проти несправедливості людської долі. В есе автор порушує питання про виправдане вбивство. Люди весь час вбивали один одного — це істина факту. Сьогодні загрозою є державні чиновники, які відправляють на смерть мільйони людей в ім'я сумнівних цінностей, і на скрижалях нашого століття написано: Убивай. Виходячи з абсурду, який ставить під сумнів усі цінності, А.Камю відкидає вбивство і звертається до ідеї бунту. Бунт — це вимога людської солідарності.
Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 pp.) вихідним пунктом філософії вважає ефективність індивіда. Екзистенціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує її існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою. Сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ - це постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі свобода неможлива.
Свобода неможлива і в соціальному житті. Кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.
6. Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в XIII ст., то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про гармонію віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту Святого письма.
Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму є тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом П'єром Тейяром де Шарденом (1881-1955pp.). Головна праця Тейяра де Шардена Феномен людини — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.
На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється з граничного загостреністю. Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини — родоначальиці всього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії вибуху, Всесвіту, що розширюється. У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матерії. Переджиття, прихована радикальна енергія веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка, перервності.
Лекція 7. Проблема буття в філософії.
1. Форми буття
2. Поняття “матерія”.
3. Способи та форми існування матерії.
1. Проблема буття - це вічне питань філософії, оскільки стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду, людини.
Два підходи до тлумачення буття: Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Геракліт навпаки: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення.
Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. В основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.
Особливість буття природи: воно є первинним, базисним; на його основі формується суспільне і духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, який людина створила.
Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес самостворення людини. Суть предметно-практичної діяльності: людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об'єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі. Людина є суспільною істотою.
Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи. Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєнння індивідом суспільних цінностей.
Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об'єктивоване) ідеальне — суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.
2. Поняття матерія охоплює собою вужчий клас об'єктів у порівнянні з категорією буття.
Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т.д. Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага.
Фундаментальні відкриття (відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії відносності) вимагали відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів, незміність маси тіл і т.д.). Сучасний матеріалізм розглядає матерію як безкінечно різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в багатоманітності конкретних об'єктів, через них, а не поруч з ними. Матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.
Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь праматерії не існує. У світі існують лише конкретні матеріальні утворення. У категорії матерія ця безліч утворень об'єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості — існувати незалежно від людських чуттів і відображатись у людській свідомості. Філософське поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форму об'єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна отожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.
3. Як свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні, в русі. Нерухома система має бути абсолютно непоміченою. Отже, рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії. Рух — це зміна.
Матерія існує у конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний.
Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами її існування.
Кожне матеріальне тіло має об'ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті простір. Отже, простір — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.
Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.
Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом в тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю.
Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. XX ст. внесло принципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових, відмінностей набувають соціальні види простору і часу.
Лекція 8. Діалектика та її альтернативи. Концепція розвитку
1. Суть діалектики і догматизму. Основні принципи діалектики.
2. Основні закони діалектики.
3. Категорії діалектики.
1. Питання — що таке людина і що таке світ? Які підвалини їх існування? — є світоглядними. В ході розвитку людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичний і догматичний (метафізичний). При метафізичному тлумаченні світу розвиток не заперечується, але він розуміється переважно як кількісні зміни предметів та явищ або ж як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних в якісному плані форм. Отже, догматизм (метафізика) — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.
Діалектична концепція світу і діалектичний спосіб мислення протилежні метафізичному. Це такий спосіб розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв'язках і взаємозумовленості. Мислити діалектично означає: бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, в постійному розвитку.
Діалектика ефективна в ситуаціях плинності, мінливості, руху і розвитку. Догматичний метод активізується тоді, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування матеріалу.
Рух — це спосіб існування матерії, будь-яка зміна, а розвиток — це така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об'єктів, внаслідок якої виникає новий стан об'єкту, що виявляється у трансформації його складу, структури і функцій. Отже, діалектика є вчення про всебічні зв'язки і розвиток.
У філософській думці ХІХ-ХХ ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в деяких філософіях діалектика охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому:
1), сфера екзистенції, індивідуального людського існування, яке береться виключно у своїй кінечності, що розуміється як абсолютна унікальність, неповторність (езистенціалізм, теологічна діалектика), 2), галузь історії, яка розуміється як специфічно людське буття, повністю відірване і незалежне від природи (езистенціалізм); 3), це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини до природи, але так, що природа стає чимось невловимим і одночасно простим відбитком соціальних відносин (соціоцентрична діалектика неомарксизму); 4), це сфера міфу, що не осягається ніякими раціональними засобами (філософія життя, фрейдизм).
Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії: Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. У сучасних концепціях діалектики найбільш вагома роль належить принципу зв'язку і принципу розвитку. Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: як би не поєднувалися в процесі якісних змін об'єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об'єкт обов'язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку, або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості: світ є надзвичайно багатоманітним. Кожен об'єкт знаходиться у закономірному зв'язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об'єктами. Зв'язок — це така форма відношення, коли зміна одного предмета чи явища передбачає зміну іншого. Не існує об'єктів, які б існували поза будь-якими зв'язками і взаємодією.
2. Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення. Закон — це необхідне, істотне, стійке і повторюване відношення між матеріальними і духовними феноменами.
Закон єдності і боротьби протилежностей — це універсальний закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального і духовного світу властиві внутрішні суперечності, протилежні сторони і тенденції, які знаходяться у взаємозв'язку і взаємозапереченні. Боротьба цих протилежностей є джерелом розвитку, внаслідок чого суперечності досягають стадії конфлікту і розв'язуються, завдяки чому старе зникає і виникає нове.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, показує шляхи утворення нового, способи переходу від старого до нового.
Для розкриття специфіки закону необхідно розкрити зміст основних понять, в яких реалізується закон: якість, кількість, міра, властивість.
Властивість — це сторона, риса об'єкту, предмету або їх відношення до інших об'єктів.
Якість — це органічна єдність істотних властивостей об'єктів, інваріантне переплетіння властивостей предмета. Якість пов'язана з існуванням предмета; втрачаючи, свою якість предмет перестає бути собою.
Кількість характеризує ступінь розвитку властивостей предмета, суму його частин, інтенсивність якості того чи іншого об'єкту, масштаб його розвитку.
Міра — це єдність кількості і якості, та межа кількісних змін, коли вони не приводять до зміни якості. Коли кількісні зміни порушують міру, виходять за неї, то відбуваються якісні зміни предмету.
Кількісні зміни відбуваються в предметах і явищах поступово, безперервно, не змінюючи їх основних характеристик. Однак на певному етапі кількісні зміни приводять до якісних перетворень. Якісні зміни характеризуються корінним видозміненням предмету і приводять до його перетворення у щось нове. Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін свідчить, що зміна якості об'єкту чи процесу відбувається тоді, коли нагромадження кількісних змін досягає певної межі.
Закон заперечення заперечення характеризує напрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичне заперечення, заперечення заперечення.
Діалектичне заперечення — це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне заперечення — це не голе, повне знищення речі, а її перетворення у нову із збереженням і перетворення деяких рис старої якості, він свідчить про те, що між новим і старим існує зв'язок. Діалектичне заперечення включає у себе три моменти: 1) руйнацію, подолання старого; 2) збереження елементів старого; 3) конструювання, утворення нового.
Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Воно виходить з того, що заперечити означає відкинути, знищити.
Заперечення заперечення фіксує той процес, що процес розвитку розпочинається з першого заперечення старого, яке через певний час заперечується іншим новим, що і є запереченням вихідного заперечення.
При вивченні категорій діалектики, слід чітко усвідомити, що категорії філософії є: 1) поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення; і, 2) що це найбільш фундаментальні, вузлові поняття.
3. Категорії — це гранично широкі, універсальні поняття, в яких здійснюється ідеальне відображення світу і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Категорії діалектики прийнято класифікувати на дві основні групи. Категорії, що відображають усталений аспект буття і свідомості, умовно можна назвати зв'язками структури, а категорії, що відображають мінливий план, — зв'язками детермінації. Прикладом зв'язків детермінації є причинно-наслідкова залежність. Практика, показує, що виникнення будь-якого явища зумовлене чимось іншим, фактором (чи факторами), які породжують його. Явище (чи явища), дія яких приводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те ж явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.
Детермінізм виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагальнішому вигляді (а не конкретних випадках), в її універсальній значимості. Зв'язки детермінації конкретизуються і доповнюються категоріями необхідності і випадковості. Стосовно будь-якої речі ми можемо поставити запитання: якщо дана річ існує, то це випадково, чи необхідно?
Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім ходом попереднього розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.
Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.
Можливість — це філософське поняття, яке. відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття: дійсність є здійсненою можливістю. Виділяються реальні і формальні можливості. Реальною є така можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість є можливість з низькою ймовірністю здійснення, але яка допускається законами буття.
Категорії сутності і явища відображають різні рівні пізнання об'єктивної реальності — поверхневий і глибинний. Під сутністю розуміють внутрішню, глибинну, істотню, відносно стійку сторону того чи іншого предмета, явища, процесу. Сутність пізнається на рівні теоретичного мислення. Явище — категорія, яка відображає зовнішні властивості, як правило більш змінні, рухомі характеристики того чи іншого предмета. Вони проявляються у формі живого споглядання.
Поняття одиничне — загальне, форма — зміст, частина — ціле.
Під одиничним розуміють ті зв'язки, відношення, властивості, які характерні тільки даному об'єкту і відсутні в інших об'єктів. Загальне відображає об'єктивно існуючі подібні характеристики одиничних предметів, їхню однотипність, належність до єдиної системи зв'язків. Діалектика одиничного і загального проявляється в їх нерозривному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в чистому вигляді. Воно нерозривно пов'язане з одиничним, окремим, існує в ньому і через нього. Одиничне ж входить до того чи іншого класу предметів, включає в себе ті чи інші загальні риси. Окремий предмет — не просто згусток індивідуального, в ньому завжди є і загальні характеристики.
Категоріями, що відображають структурні зв'язки дійсності, є поняття “частини — цілого. Властивості цілого не відповідають сумі властивостей частин, з яких це ціле складається. Ціле і частина відображають відношення між сукупністю предметів або їхніх сторін, елементів і зв'язок, який їх об'єднує і призводить до появи в цій сукупності нових властивостей, які не були притаманні окремим предметам чи сторонам.
Під змістом розуміють єдність всіх взаємодіючих елементів і сторін даної матеріальної системи. Форма — це принцип впорядкованості, спосіб існування того чи іншого змісту. Визначальною стороною змісту є його змінність, тоді як головною тенденцією форми — постійність.
Форма може прискорювати або уповільнювати розвиток змісту. На початковому етапі розвитку предмета форма в основному відповідає змісту. Зміст змінюється швидше, а форма є більш консервативною. В кінці кінців зміст руйнує форму, але руйнування цієї форми разом з тим означає і зміну змісту. А це означає, що відбувається руйнування даної системи.
Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться у взаємозв'язку.
Лекція 9: Проблема людини в філософії
1. Людина як предмет філософського аналізу.
2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
1. Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. І.Кант питання що таке людина? формулює як основне.
Людина належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами наук залишаються світоглядні, суто філ. проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Ці питань є проблемою людини в ф-фії.
Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як малий світ, мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Епоха Відродження: ідея про самодостатність і автономію особистості, віра в її безмежні творчі можливості.
Класична філософія зосереджувала увагу на всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності людини. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливе значення приділяє розуму. Для німецької класичної філософії головним є уявлення про людину як про суб(єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала — духу, розуму. Л.Фейєрбах і марксисти повертають людині її цілісність — розглядають її як духовну, так і чуттєво-тілесну істоту. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
З поч. XX ст. здійснюється антропологічний поворот — проблема людини стає основною. Сучасна епоха - епоха соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості (масової культури). Філософія XX ст стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і автономії. Індивід в своїй неповторності і унікальності повинен не піддаватися загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які головними рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо).
У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення (екзистенції) людини.
2. Існує питання про те, що вважати суто людським в людині; особливим людським способом життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.
Варіанти розв'язання проблеми сутності і походження людини:
А) натуралістичні (біологізаторські) концепції, - уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка обумовлені біологічними чинниками. Це соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи. Щодо проблеми походження людини, то основою тут постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна): людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення тварин.
Безперечно, людина як біологічний вид Хомо сапіенс належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Але соціальне життя не можна пояснити біологією - воно несумісне з принципом біоеволюції - природним добором. Біологією не можна пояснити духовність людини - вона не залежить від певного набору генів. Совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування.
Б) релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття. Людина не лише природна істота. Згідно з концепцією космічного походження людини (В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим наслідком лише біоеволюції на Землі. Це загальна тенденція космічної еволюції. Людина постає як природно-космічна істота.
В) Марксу належить трудова теорія походження людини, яка поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу: біологічна еволюція трансформується в еволюцію соціальну. У людини виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).
Людина у Маркса - це соціальна істота. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.
Крайнощі у деяких марксистів набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. По-друге, в людині не помічається її надсоціальна, духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування нової людини, згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна виліпити все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.
Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального Я, духовної незалежності особистості від обумовленості ззовні — природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в даних теоріях залишається порожнеча.
Соціальна обумовленість людини —це факт. З одного боку, вона обумовлена ззовні, виступає своєрідною іграшкою середовища, її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конткретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовності.
Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише суспільно-корисними здібностями та засобами пристосування до середовища. Вони є самоцінними і лежать в основі людського Я. Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчим діячем.
3. Людина єдина у світі усвідомлює свою смертність, тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінненність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення.
Питання про сенс життя є вічною проблемою. Схематичні певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури:
А) Позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. насолода, задоволення) життя заради життя. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самомоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Разом з тим, епікурейське ставлення до життя вироджується в егоїстичну позицію життя заради себе і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.
Б) Життя заради інших людей, коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, нових поколінь. Для людини небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках. Але існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого: людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму). Самоцінність Я не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, піднятися до Бога. Як писав французький філософ Г.Марсель, піднятися до Бога — це означає ввійти в самих себе, більше того, в глибину самих себе — і себе ж перевершити.
В своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого Я включити весь світ — і природний, і суспільний. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.
Тема 10: Практика
1. Поняття практики. Практика, діяльність і трудова діяльність.
2. Структура практика. Види практичної діяльності.
1. Питання про відношення людини до світу є одним із центральних. В класичній філософії склалися два підходи до осмислення взаємозв'язку людини і світу. Перший підхід — це натуралістичне і споглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людина розглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття; вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи є пасивне сприйняття людиною впливів зовнішнього світу.
Другий підхід розроблявся в основному представниками ідеалістичної течії у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль), Вони висунули на передній план активну сторону людського відношення до буття, його творчий аспект. Однак в ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключно як духовно-теоретична діяльність.
Сучасна філософія вийшла на новий рівень розуміння взаємодії людини і світу. Для опису цієї взаємодії у філософії було вироблене поняття практика. Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взазмодії людини з оточуючим середовищем.
Близьким за змістом до практики є поняття діяльність і праця. Діяльність є поняттям більш широким у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:
— діяльність по перетворенню природи;
—діяльність по перетворенню суспільства, що постає у руйнівній і у конструктивній формах;
— діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;
— діяльність по самовдосконаленню;
— пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;
— ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;
— комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних формах.
Поняття праця є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.
2. Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. В ході практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.
З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом.
Існують два якісно різних об'єкти людської активності — природа як така та соціум як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну:
Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності потребами людини.
Історична практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобто форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних інституцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.
Дані види практики відрізняються одна від одної об'єктом перетворення, цілям та засобами діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та різноманітний світ матеріальних штучно створених засобів, а її метою є створення певних предметів. У рамках соціально-історичної практики метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства, характеру соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин.
Існує і така форма практики як науковий експеримент.
Отже, практика — це активна чуттєво-матеріальна діяльність конкретно-історичного суб'єкта, у ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.
Тема 11: Свідомість
1. Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення до дійсності.
2. Суспільно-практичний і культурно-історичний характер свідомості.
3. Індивідуальна і суспільна свідомість. Закономірності свідомості.
4. Структура суспільної свідомості.
1. Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя.
Людина здійснює свій зв'язок зі світом в трьох формах — практичній, пізнавальній і духовно-практичній. Вона не просто пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом як об'єктом відбувається в формі практичної діяльності (матеріально-предметного перетворення дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність поза себе. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? (Библ). Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, а як світ свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю.
Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя.
Духовний світ людини — це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми ідеального відношення до світу — і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).
2. Свідомість є предметом вивчення не лише філософії, але й соціології, психології, фізіології, генетики, медицини, Очевидним є той факт, що людська свідомість має певні біологічні передумови, вона нерозривно пов'язана з головним мозком. Біологічні закони і генетична програма є невід'ємною умовою життя і діяльності кожної людини. Психічне життя як відображення дійсності притаманне не лише людині, але й тваринам. Але тільки у людини виникає вища, специфічна форма психічного відображення об'єктивної реальності — мислення, свідомість.
Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору (як вищий рівень організації психічного життя і відображення дійсності у формі психічних образів), то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, не представлених в явній, увсідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ — від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експериментальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — самопочуття, самопізнання, самооцінка самоконтроль).
Витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, які існують незалежно від її індивідуальної свідомості, наприклад – БОГ. Згідно ж з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією.
Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Людська діяльність є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства.
Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосередкована нею.
Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певне суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу — інакше.
Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності — безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.
Матеріалістична позиція полягає в розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність.
Безумовно, свідомість визначається конкретно-історичною формою суспільного буття, вона є відображенням суспільно-практичних умов життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. Навіть — точніше буде сказати — наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовами свого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовими стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю, настільки її життя має дійсно усвідомлений характер.
Прилучення людини до світу людської культури та його сенсів не є автоматичним. Воно обумовлено не лише суспільним середовищем, певною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою, до якої належить індивід, але й його особистими зусиллям, внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною позицією. В такій площині проблема суспільного характеру свідомості постає як проблема співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості.

Тема 11 – 2 : Свідомість
3. Індивідуальна і суспільна свідомість. Закономірності свідомості.
4. Структура суспільної свідомості.
3. Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість — це духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому — філософської, наукової, у третьому — художньої, релігійної тощо.
Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні об(єктивні форми духовної культури людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй, людства в цілому. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.
Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише суспільною свідомістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму.
У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.
Отже, можна зробити певні висновки щодо закономірностей і особливих рис свідомості:
— свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;
— свідомість існує в двох формах ідеальної діяльноті — теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);
— людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відображення дійсності; вона є творчою та універсальною діяльністю;
— свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації;
— свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов'язані, взаємообумовлені, але існують як відносно незалежні одна від одної.
4. Суспільна свідомість має складну структуру — рівні і форми. За пізнавальними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості — емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфера ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією і ідеологією. Крім цих елементів, виділяють форми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, право, релігія, мистецтво, філософія тощо).
Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності в межах повсякденного життя. Це буденна свідомість, або здоровий глузд. Вона включає в себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки поведінки, уявлення, традиції. Це є розрізнена і несистематизована система уявлень і знань про явища, що лежать на поверхні життя і тому потребують обґрунтування.
Теоретична (раціональна) свідомість виходить за межі повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості, відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичного обгрунтування, пов'язані з філософсько-світоглядними принципами і настановами.
Ідеологія спрямована на регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразом суспільних цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Є упорядкованою і теоретично оформленою.
Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної спільноти, але й суспільству в цілому. Ідеологія виступає певним утилітарним засобом культури, що забезпечує інтеграцію суспільства, його відтворення, нормальне функціонування. Вона організує, консолідує соціальні сили, стимулює і спрямовує соціальну активність членів суспільства. Державна ідеологія є спробою влади сформувати особливі моральні, культурні основи інтеграції, яких не вистачає в масовій психології і буденній свідомості суспільства. В правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона спрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень, символів, що надають життю індивідів сенс існування саме у цьому суспільстві.
Ідеологія ж продукує і пропонує готові для споживання смисли і значення. Вона нав'язує, рекламує і пропагує масові стереотипи, пануючі упередження, уніфіковані колективні думки і розповсюджені переконання. Тим самим ідеологія завжди готова зняти з індивіда тягар відповідальності за самостійний вибір, позбавити його свободи мислення і діяльності. Тому ідеологізація сприймається особистістю як несвобода, як позбавлення права самостійно мислити, як маніпулювання власною свідомістю з боку суспільства та його масової культури.
Першою формою сусп. свідомості була міфологія. Вона виникла і була єдиною формою духовності на початкових стадіях розвитку суспільства. Нема жодного народу в світі, який би не мав своєї міфологічної системи. З розподілом праці на матеріальну і духовну (що відбулося в період становлення класового суспільства) сталася диференціація міфологічної свідомості. Виникає система моралі, релігія, мистецтво, філософія, політична і правова свідомість, наука.
Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об'єктивних закономірностей і зв'язків природного і соціального світу. Вона систематизує об'єктивні знання про дійсність інтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Наука оформляється у XVII-XVІІI століттях. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні, технічні науки і природознаство.
Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона відображає дійсність у формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійсності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності, як прояв доцільності і досконалості певного явища, його відповідності ідеалу, як відповідність художньої форми змісту. Професійною формою естетичної свідомості і певним соціальними інститутом є мистецтво.
Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Моральна свідомість є сумою правил суспільно схваленої поведінки — вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Вища форма моральної свідомості, яка виявляє себе на індивідуальному рівні — моральність особистості. Моральність, що заснована не на зовнішніх вимогах суспільства, а на внутрішніх чинниках — совісті, співпереживанні, на власному усвідомленні добра і зла, — є проявом людської свободи.
Тема 12: Суспільство як система, що розвивається
1. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок.
2. Історичні типи суспільства. Поняття суспільно-економічна формація і цивілізація.
3. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.
4. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
1. В соціальній філософії по-різному вирішувалось питання про основні чинники суспільно-історичного процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або мотора історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними законами, природними факторами, зокрема географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею. Історичний розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.
Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. Важливі всі форми життєдіяльності — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх історичній єдності і взаємозв'язку. Не можна вказати єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.
Oтжe, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант.
2. У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства — формаційний і цивілізаційний. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією броунівського руху, історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії.
Формаційна теорія К. Маркса грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні сходинки історичної еволюції. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство — такі ступені розвитку соціуму.
Формаційний підхід К.Маркса був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.
Цивілізаційний підхід сучасної філософії: Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової постіндустріальної (інформаційної). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII ст.ст.); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.
Термін цивілізація іноді ототожнюють з поняттям культура (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям цивілізація розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття цивілізація вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками.
На відміну від формаційної типології поняття цивілізація фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але й сукупність культурних зразків, ціннісних орієнтирів, мотивів, ідеалів.
Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя — це Старод. Індія, Китай, Єгипет, мусульм. Схід, середньовіччя. Ознаки: аграрна економіка; екстенсивний і циклічний типи розвитку; залежність від природних умов буття, (геогр. становища); консерватизм; негативне ставлення до інновацій; пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; обмеженість індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація –інтенсивна; принципами життя стають зростання, оновлення. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Утверджується цінність свободи, рівності. Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людскими здібностями, інформацією як товарними цінностями). Фундаментальну суперечність: її вища мета - збільшення багатства - перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку — та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу, мобілізує людську активність, стимулює розвиток людини.
3. Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Її чинники — економічне зростання, НТП — виявили свої негативні наслідки. Загострилися глобальні проблеми:
— проблема виживання людства в умовах нагромадження зброї масового знищення;
— глобальна екологічна криза і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми;
— загроза демографічної кризи;
— проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).
Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє науковими методами. Прогнозування проводиться на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. Методи: екстраполяції, історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок.
Контури нової цивілізації:
1) інший тип детермінації - не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації — свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів.
2) інша система культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій.
3) технологічна основа - нові процеси і об'єкти, які набули назви синергетичних, тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп'ютерні системи, біотехнологічні комплекси).
4. Людська історія є незавершеною. Науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Таке питання не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії — суто філософська проблема. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії?
В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.
Ідея прогресу була пануючою на протязі XVIII-XIX століть. Людство вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу суспільного-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. Марксом був запропонований об’єктивний критерій історичного розвитку — рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим головним, економічним показником, визнавався і інший — гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в соціальній системі.
Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема технократичні) не заперечують ідею прогресу. Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому. Чи можна вважати проявом прогресу історії науково-технічний прогрес, що поставив людство перед загрозою загибелі? Чи є дикун з комп'ютером більш досконалим за дикуна з кам'яною сокирою? Чи насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на виживання, з її масовою культурою дає більш можливостей для розвитку людини, ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи, зосередженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи зменшує страждання перехід від племінного ладу до держави? Відповіддю на це може стати запитання: чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш соковита трава?
Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у XX столітті на цивілізаційний. Кожна епоха є відбитком неповторної, унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівняю, не може вимірюватись критеріями прогресу. М.Бердяев вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток по сходинках історії від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з наукової точки зору. Втрачається самоцінність кожної епохи, культури. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншвартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність рівноправного партнерства, діалогу різних епох і різних культур.
Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей традиційного суспільства. Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва — до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.

Тема 13: Філософське розуміння суспільства
1. Поняття суспільство в філософії. Особливості соціальної детермінації.
2. Структура і функції суспільства.
а) Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура суспільства.
б) Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства.
1. Соціальна філософія вивчає тенденції розвитку суспільства, місце в ньому людини, його соціальну будову, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.
Суспільство є складною системою. Філософія визначає 3 групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство (соціум) - це сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. Суспільство як система взаємодії людей має певними внутрішні суперечності — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Їх вивчають соціологічні концепції суспільства. Одні з них нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення). В певних теоріях визначається первинність індивідного начала в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в інших — вихідними є надіндивідні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).
В понятті суспільство виділяють два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Має відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).
Специфіка соціальної закономірності (соціальної детермінації) - суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування.
2. Структура суспільства має 2 аспекти. По-перше, це сукупність мікросоціумів — соціальних груп, спільнот, котрі є суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).
Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
Фактори формування соціальних спільнот та груп: природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші ознаки). Можна виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм був класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з поняттям клас вживається термін страта. Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.
Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній (у взаємозв'язку).
В процесі життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціальна-політичні — політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини.
Функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей.
Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили - це 1) люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, 2) засоби виробництва (сукупність засобів праці і предметів праці). Розвиток знарядь праці відбувався у три етапи: епоха інструменталізації - ручної техніки; машин – індустріалізації; епоха комп'ютеризації і інформації.
Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання. Вони є історично-конкретним способом поєднання людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.
Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничим відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей закон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил — К.Маркс вважав основним загальносоціологічним законом, що лежить в основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політична сфера життєдіяльності — це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони обслуговують всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: .економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).
Духовно-культурна сфера є процесом духовного виробництва, процесом формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії, філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта. В марксистській філософії духовно-культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, як така; що виконує роль несамостійного елементу другого порядку. З цього приводу потрібне зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне суспільство в своєму розвитку грунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.
Суспільна свідомість, духовна сфера суспільства існує у формі певного спільного сукупного результату людської діяльності. Досвід міжлюдського спілкування, взаємин з природою, раціональних та почуттєвих способів освоєння світу відображається в суспільних формах свідомості, набуває об'єктивного, надіндивідного характеру і може передаватися іншим людям, транслюватися від одного покоління до іншого. Саму людську історію, за думкою С.Франка, можна представити як втілення, розгортання в часі і у зовнішньому середовищі духовного життя людства.
Тема 14: Суспільство і особистість
1. Співвідношення понять індивід, індивідуальність, особистість.
2. Історичний характер взаємозв'язку суспільства і особистості.
3. Історична необхідність і свобода особистості.
1. Зараз змінилося становища людини в суспільстві, йде зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої ризикованості такого вибору. Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. Але й від конкретних індивідів залежить становище суспільства і його людяність.
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. В суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування вона може формуватися як особистість. Але поняття особистістьпередбачає наявність самодетермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає — бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох взаємообумовлених факторів: внутрішнього — від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього — від типу і характеру суспільних відносин.
Поняттям індивід позначають загально-типове в людині як виду людина розумна так ї певної соціальної спільноти. Індивід — певний атом соціумуv один з множини подібних індивідів, що складають суспільство. Індивід є фрагментом, обмеженою часткою суспільного цілого.
Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. Поняття індивідуальність є ренесансним - епохи Відродження. Індивідуальність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину від інших. Індивідуум — носій неповторного внутрішнього складу. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність; може і повинен прожити лише йому притаманне неповторне життя.
З поняттям особистість пов'язана фундаментальна риса людини виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна свобода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її проявах. Вона —творець власної біографії. Вона не маріонетка суспільства, не грає нав'язану роль або функцію. Бути особистістю — означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси — і бути відповідальною за свої вчинки.
2. Історія знає три основних типи соціальності, що визначають історичний тип особистості: відносини особистої залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів.
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. Я для нього — це ми, певна спільнота, соціальна група. Його свідомість, діяльність, мотиви поведінки, цінності здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі.
Християнство ввело інші засади людської єдності - почуття любові і духовної єдності. Слова Ісуса Вороги чоловікові-домашні його-це про необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, стати вільною, справжньою людиною. Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням буржуазних відносин, грунтується на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи окремого індивіду. Це вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Але свобода в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, а стала засобом економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де індивід — сам по собі, ізольована одиниця. Він переслідує власний інтерес, намагаючись використати інших. Відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників. Звідси — панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, роз'єднання. Людина існує віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.
Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно. Поряд з конформістами, з тими, хто успішно пристосувався до соціуму (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистості), збільшується кількість тих, хто вибирає етику неучасті, свідомо емігрує з бізнесу, стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням. Вони створюють вільні асоціації індивідів — творчих об'єднань, малих груп, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, особистих відносинах і прихильностях.
3. Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної ї необхідності, самовизначитися. Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як і для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода в своєму негативному значенні обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Правове суспільство є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших — від нашої свободи. Однак, свобода волі — це завжди вибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі можливість свавілля. Право і закон в суспільстві — це механізми приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.
Розрізняють негативне визначення свободи (як свободу від) і позитивне (свободу для). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Така свобода властива всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об'єктивних умов свого життя. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є вибором з уже існуючих можливостей.
Позитивне визначення свободи як свободи для, як свободи самореалізації особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства - є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності — завжди нонконформіст, він — не як всі, дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.
Лекція 15: Пізнання
1. Природа та структура пізнавальної діяльності.
а) Соц.-практична обумовленість пізнавальної діяльності. Суб'єкт і об'єкт пізнання.
б) Структура пізнання.
в) Проблема істини в теорії пізнання.
2. Методи наукового пізнання.
1. Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.
Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.
Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба їв подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.
Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об’єкт — це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт — це те, що вділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.
Суб'єкт у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.
Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання — чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання — емпіричний і теоретичний.
Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття — це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.
Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.
Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна' форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття — форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються цілі, ідеали людини і людства.
Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях — емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища — це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання — факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, яке пояснює різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільше реалізуються знання про предмет.
Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.
Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге — наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, .його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що/лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є елективною за змістом, але субъективною за своєю формою.
Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є надбанням людства.
Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним і неостаточним є і його пізнання. Тому істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в неповноті, неостаточності.
Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей, досягнення істини.
2. Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання — це не проста сукупність правил і прийомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові методи мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.
Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існує безліч класифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоретичного (формалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання).
З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці — метод математичної індукції, у космології — метод радіоактивного розпаду, в економіці — метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі, або майже всі науки. До таких методів відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.
Метод абстрагування — виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.
Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмета даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мисленне об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.
Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз — мисленне розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез — зворотний процес — мисленне поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.
Метод сходження від абстрактного до конкретного — метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.
Індуктивний і дедуктивний методи пізнання — загальні види умовиводів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція — достовірний висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція — загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.
Наукове спостереження — метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.
Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.
Методи аналогії і моделювання — методи, що грунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта (моделі), на інший об'єкт, менш вивчений.
Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обгрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає повний факт або явище.
Метод екстраполяції — метод дослідження, що дає можливість при певних умовах/розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.
Динамічні і статистичні методи — дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.
Системно-структурний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.
Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Лекція 16: Культура, цінності, творчість
1. Філософське розуміння культури.
2. Цінності і ціннісні орієнтації.
3. Культурно-історична обумовленість творчості.
1. Поняття культура виникає одночасно з формуванням науки Нового часу і зародженням буржуазних відносин. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у XVI столітті, коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному становищі людини, в її взаємозв'язках з природою, з'являється ідея людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про культуру як про штучний, надприродний1 світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постає як світ людини, її творчої діяльності.
У буденному розумінні культура — це сукупність цінностей, духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети матеріального і духовного виробництва є сферою культури, предметним втіленням здібностей людини, її сутнісних сил та відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну сукупність результатів людської діяльності, це — лише її зовнішня, предметна сторона. У філософії проблема культури розкривається як проблема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесі самостворення людини. Культура є способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою олюднення самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає саме за розвиток людини як Людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, має людську форму, відображує історичний досвід, знання, смисли, значення, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури — світ людини, світ її сил, можливостей, здібностей. Світ людської культури —.це і природа, і суспільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і значення людського існування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культура не починається там, де закінчується природа, вона не є певною надбудовою над природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що передбачає відношення до природного середовища як до суверенної цінності. Культура є, разом з тим, способом і формою олюднення суспільства і індивіда. Саме в ній складається надбіологічна програма поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали, цінності і норми). Культура зберігає, транслює і продукує ці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашого існування, що взагалі означає — бути людиною. Культурою є весь світ як поле людських смислів і значень. У дзеркалі культури людина знаходить саму себе, саме в культурі містяться передумови і необхідні засоби по-справжньому людського існування і самотворчості.
Світ предметів, в якому живе людина, створений нею і тому їй небайдужий. Людина вкладає в речі свою працю і свою душу, надає їм значення і сенсу. Цінність — це людський вимір речей, це ставлення до них людини з позиції своїх потреб та інтересів. Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи іншого предмету, тим більш небайдужим, небезтороннім є її ставлення до нього. Цінність існує об'єктивно як властивість предмету. Але це неприродна властивість, а суспільна. Самі по собі предмети — ні позитивні,- ні негативні. Вони отримують ціннісну характеристику лише по відношенню до потреб людини, оцінюється не фізичний, природний зміст предметів, а їх суспільна функція. Тому цінність — поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об'єкта саме для людини. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але вони завжди переживаються і сприймаються суб'єктивно.
Цінності можуть бути предметними і суб’єктними. Предметні цінності — це ті сторони будь-яких об'єктів людської діяльності, які викликають суб'єктивне відношення до них людини. Предметні цінності — це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці (корисність), культурна спадщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичні характеристики природних і суспільних об'єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю об'єктів пізнання або перетворення. Він набуває суб'єктивного значення, переживається людиною як частина її самої, на нього розповюджуються людські якості "і властивості. Предметні цінності і є відображенням значення предметів в людському житті, вони оцінюються людиною в поняттях позитивного і негативного: добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганого тощо. Способом і критерієм оцінки виступають су0єктні цінності. Вони є сукупністю настанов і оцінок, імперативів і заборон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідів обумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом колективної діяльності людей — соціальних груп, націй, класів, суспільства. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність.
Цінності різноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх членів суспільства. Можна виділити такі рівні цінностей: загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть, співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому — індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінності — це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.
Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у її власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, спрямовує її потреби і інтереси у певному напрямку. Ціннісна орієнтація — це спрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей, що надає життю сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні переконання, глибингіі і усталені симпатії і прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті особистість завжди здійснює вибір духовних цінностей, що само по собі є проявом людської свободи.
3. Творчість у загальному розумінні — це діяльність, яка породжує щось нове, такі матеріальні і духовні цінності, які ніколи раніше не існували. Традиційно по-справжньому творчими процесами вважали наукову і художню творчість. Певні підстави для цього є, тому що в цих сферах творчий акт має найбільш явний і яскравий вираз. Але за своєю сутністю вся людська діяльність як така, у всіх її проявах має творчий характер. Творчість бере свої витоки у соціально-практичному способі буття, у цілепокладаючій діяльності. Творчість виявляється - в праці, соціальній, моральній, правовій діяльності, у філософії, у сфері релігії тощо. Іншими словами, вся людська культура як відбиток сутнісних сил людини є проявом творчості.
Творчість є найскладнішим явищем, яке містить у собі психологічні, соціальні, моральні, педагогічні, філософські аспекти тощо. Але два аспекти творчості можна вважати головними — це психологічний і філософський аспекти. Психологія аналізує процес творчості з боку його психологічного механізму, філософія ставить питання про сутність і сенс творчості.
Психологічні дослідження дають змогу окреслити основні особливості, характерні риси творчо-обдарованої особистості. Серед них можна назвати такі: величезна продуктивність праці, вміння зосередити увагу і довго утримувати її на одній проблемі; гнучкість розуму, широта і оригінальність мислення; незалежність думок і оцінок, вміння критично ставитись до своїх і чужих ідей; готовність до ризику, мужність і сміливість духу і розуму; підвищене прагнення до самоутвердження; схильність до гри, наявність естетичного почуття і почуття гумору.
Творчий акт як психічна діяльність складається з усвідомлених і неусвідрмлених (підсвідомих) процесів. Так, наприклад, свідомі етапи наукової творчості включають в себе накопичення знань і навичок, освоєння логічних правил і алгоритмів вирішення задачі, саме формулювання проблеми, а також перевірку і логіко-теоретичне обгрунтвання нової ідеї. Проте творчість не можна розуміти лише як результат свідомого задуму, як тільки раціональну діяльність. Психіка суб'єкта творчості включає в себе численні компоненти несвідомого, серед яких головне місце належить інтуїції, раптовому осягненню сутності проблеми. Підсвідомі процеси мають настільки вагоме значення в творчості, що психологи шукають спеціальні засоби розгальмування і стимулювання несвідомої психічної діяльності. Але це не означає, що творчий потенціал індивіда зосереджений здебільшого у сфері підсвідомого, у стихії неконтрольованих біологічних сил, потягів і спонукань. Та й взагалі продуктивна, творча діяльність не може бути розкрита лише як психічна діяльність в єдності її свідомих і несвідомих компонентів. Вона має своє коріння в культурно-історичній сфері, саме тому творчість часто називають надсвідомою діяльністю.
Так, дослідники виділяють дві наістотніші характеристики творчого процесу: величезну значущість в ньому сфери несвідомого і естетичний характер будь-якого творчого акту. Обидві ці особливості можуть бути зрозумілі лише у контексті культурно-історичного буття людини. По-перше, підсвідоме (інтуїція, зокрема) не є якоюсь таємницею ізольованої індивідуальної психіки людини. Джерело несвідомих потенцій психіки знаходиться у загальному досвіді людства. Усі накопичення і здобутки суспільної життєдіяльності, людського досвіду мають безпосереднє відношення до сфери підсвідомого. Саме вони є підґрунтям психіки і формують сферу несвідомого.
По-друге, будь-яка творчість в своїй глибині має естетичний характер, вона є діяльністю за законами краси. Творити — означає здійснювати вільний вибір серед безлічі можливостей відкидати неприйнятні варіанти. Логічно-раціональним шляхом це зробити практично неможливо, як і неможливо перерахувати весь нескінченний числовий ряд. Тому в процесі творчості здійснюється підсвідомий вибір, яким керує почуття краси. У науці, наприклад, одним з критеріїв істинності є естетичний критерій — краса ідеї, гіпотези, теорії (їх гармонії, симетричності, ритму, пропорційності, досконалості, співмірності, доцільності). Краса ж не є відображенням лише природно існуючих форм і властивостей предмету, вона пов'язана з культурною творчістю, з перетворенням оточуючого світу у світ людини. Явищам і предметам об'єктивної реальності притаманна властивість краси тою мірою, якою вони є суспільно-історичними, культурними цінностями. Краса є назвою для найбільш оптимального і розумного розвитку людини та її світу, є проявом культури, міри олюдненості людини і світу, міри співпричетності предметів і явищ об'єктивного світу життєвому і духовному світу людства.
Культура надає своєрідну програму творчості. Завдяки культурі творчість індивідів спрямовується на отримання загальнозначущих результатів. Культура викликає проблемну ситуацію, що стимулює творчість, створює попит на вирішення певної проблеми, необхідні для цього умови і засоби. Саме у точці перетину індивідуального світу і світу культури виникають всі основні типи і стилі, мислення, ціннісні орієнтації творчої діяльності, засоби та критерії творчості. Продукти творчості з самого початку створюються як культурні цінності, співмірні існуючим у культурному середовищі зразкам і нормам.
Отже, можна говорити про загальнолюдську здатність до творчості, що знаходить своє відображення в історії культури. Культура постає як скарбниця результатів людської творчості і, разом з тим, як спосіб пробудження індивіда до творчості.










HYPER13PAGE HYPER15


5