• Название:

    Найвище блаженство

  • Размер: 0.06 Мб
  • Формат: DOC
  • или



Найвище блаженство
Він був найдивнішою людиною, яку я знала.
У свої сімнадцять років уже не вмів посміхатися так, щоб обличчя втрачало хоча б на мить вираз якоїсь легкої печалі, схований десь глибоко в куточках очей, обрисах зморшок на лобі, ледь опущених донизу країв губ.
Він не міг сміятися безтурботно і легко, так, щоб на мить усе втрачало свій зміст, усе, окрім його сміху.
Складалося враження, що він розчарувався в цьому світі, розчарувався глибоко і назавжди.
Я була, мабуть, єдиним його другом, хоча наші стосунки були на гострій грані між дружбою і чимось більшим, але він, досягши цього, здавалося, вирішив зупинитись.
Так було з усім – він залишав свої наміри, як тільки мав хоча б найслабшу впевненість, що вони здійсняться, зупинявся на кордоні свого задоволення, так і не перетнувши його.
От наприклад, його пристрастю були шоколадні батончики; він купував їх доволі рідко.
Тоді на кілька хвилин усе для нього втрачало свій зміст, окрім протистояння між спокусою та страхом розчарування від пересичення.
Значення мала лише ця церемонія поглинання батончика; він проводив її дуже ретельно: повільно розгортав обгортку, всотував у себе кожен відтінок з палітри ароматів шоколадки, майже дихав нею, доводячи себе до несамовитості. Потім брав його за край, ледь надкушував, неквапно тішився смаком крихітного шматочка.
До цього моменту його рухи були виважені й розслаблені; було очевидно, що він насолоджувався з такою повнотою, яка буває лише після довгого утримання.
Так відлюдник, що кілька місяців не виходив зі своєї печери, радіє світлові сонця; так моряк, повернувшись із далекого плавання, втрачає самовладання від відчуття землі. Але, ледь скуштувавши батончика, він його викидав.
Церемонія закінчувалась, з його обличчя зникала виваженість, розслабленість і гармонійність, натомість з’являлося ледь помітне напруження, рухи ставали стрімкими й різкими; він вагався.
Часто ми можемо протистояти душевним спокусам, але безсилі перед чуттєвими, тому ця боротьба розуму з фізичними бажаннями в його голові була досить потужною.
Але врешті-решт він скорявся наказові мозку, хоча, як мені здається, насправді була ще третя сила – сила страху.
Він панічно боявся розчарування чи пересичення; він не міг стерпіти того, що предмети його обожнювання (а їх було зовсім небагато) могли зменшити своє значення.
Втратити пристрасть, наприклад, до колекціонування гербарію значило для нього не менше, ніж втратити друга чи когось із членів сім’ї. Його особливістю було те, що він занадто швидко вичерпував ліміт свого задоволення, улюблені речі/заняття/захоплення/місця набридали незвичайно хутко йому, тоді, як тільки він повністю насолодиться.
Ось чому він і вигадав свою цю теорію Уникнення розчарувань (саме так він її називав) як втішення себе і заспокоєння своєрідної фобії.
- Розумієш, краще ненасичення, ніж пересичення. – Говорив він. - Зараз для мене цей батончик овіяним ореолом мрії, я навіть зосередитись не можу від панівної сили цього бажання.
Я ще довго думатиму про нього, намагатимусь згадати його смак; я ще довго жадатиму його, проходячи мимо вітрин, за якими його продають.
Я відчуватиму сум за ним, я журитимусь, що все так сталося, я згадуватиму його з приємним трепетом у душі. Але якщо б я його з’їв, усе б відбувалося зовсім не так – від перенасичення мені було б неприємно і бридко думати не тільки про батончики, а й про шоколад узагалі; настрій би перетворився б з романтично-жадального на розчаровано-цинічний.
Від згадки про батончики мене б нудило і взагалі б виникали неприємні відчуття.
Я б відчував себе обдуреним, неначе б омріяним мною рай виявився нічим не відмінним від світу, у якому я живу.
Тоді він зітхав, очевидно, усвідомлюючи наскільки дріб’язковими мені здавалися подібні роздуми про такі маловажливі речі й закінчував свою напівфілософську, як йому хотілося б думати, промову.
Але з часом я зрозуміла, що в таких, здавалося б, дрібницях й виражалося уповні його ставлення до життя.
Він панічно боявся розчарування й пересичення, саме тому й ось таке утримання від усього, що він любив, було для нього значно меншим тягарем, ніж хоча б одне розчарування.
Він часто говорив, що хотів би померти у момент, коли відчуватиме себе на гребені хвилі, коли його бажання будуть абсолютно задоволені й триматимуться на тій неіснуючій грані між насиченням і пересиченням.
Простіше кажучи, він хотів померти у мить найвищого блаженства, яке, згідно з його теорією, наступало при одночасному виконанні усіх бажань, як задоволенні фізичних потреб, так і насолоди від духовних.
- Мало просто відвідати виставу твоєї мрії, коли ти голодний, чи поїхати в місто, яке було до того предметом твоїх найзаповітніших марень, коли вдома на тебе чекає напівзруйнований будинок і кайдашева сім’я.
Найвище блаженство – це коли з усіх боків на тебе насувається щастя.
Після нього не буде нічого, окрім розчарування.
Наречений почувається краще у переддень весілля, а під час пошуків чогось мені значно цікавіше, ніж коли вже все знайдено.
Сам момент шукання істини – незрівнянно щось більше, ніж сама істина.
Ось я нещодавно хотів знайти свою стару, ще чорно-білу світлину; у процесі пошуків обдивився всі альбоми нашої сім’ї, і, знаєш, це було для мене значно цікавішим, ніж сам предмет моїх шукань.
Недосягнена мрія завжди виглядає романтичніше й заповітніше за здійснену, а люди, котрі так і не стали нашими, завжди вищі в наших уявленнях, ніж вони є у дійсності. Я можу з гидливим здриганням згадувати дівчину, котру я кинув, бо вона мені обридла, але вона відчуватиме до мене якийсь нез’ясований для неї самої потяг, попри те, що я анічогісінько не зробив чогось хорошого для неї, коли вона для мене – навпаки.
Тому померти у момент блаженства – це єдиний вихід; далі нічого, окрім розчарування, не чекає.
Я слухала цей виступ із явним невдоволенням, абсолютно не сприймаючи його псевдофілософію.
Коли в його монолозі з’явилась пауза, я скористалась моментом і заявила, що, по-перше, розчарування не буде, а буде скоріш спускання з раю на землю, а, по-друге, хіба в його житті більше не буде моментів цього так названого найвищого блаженства, заради яких і потрібно жити.
Він безсоромно розсміявся мені в обличчя.
- Розумієш, найвище блаженство буває лише раз у житті. Вдруге це відчуття вже так не сп’янить тебе, не затьмарить розум, не зведе нанівець усе інше.
Вперше любиш сильніше й відданіше, ніж вдруге.
Вперше враження сильніші, ніж вдруге.
Вперше зовсім відчуваєш все по-іншому, ніж вдруге.
Коли твоє вперше вже вдруге, воно перетворюється на щось звичайне, яке потім обернеться на втретє, а потім – на буденне.
Тому й момент найвищого блаженства має бути тільки один.
Я вже вичерпала всі аргументи й не могла висловити свою позицію, про яку знала лише те, що вона не сходиться з його.
Я не усвідомлювала усієї широти його переживань, не розуміла цього страху перед задоволенням, не хотіла сприймати його позицію.
На той момент мені здавалось, що це все лише сухі теорії в його мозку, які, зовсім як конструкції з доміно, можна зруйнувати за допомогою лише порушення однієї деталі. До того ж, це найвище блаженство, як він його називав, було можливе лише за співпадіння певних обставин, адже це почуття передбачає вдоволення одразу кількох заповітних бажань, а це буває вкрай рідко.
З-за цих своїх теорій він одночасно і приваблював мене, і відштовхував. Іноді мені здавалось, що я відчуваю нездоланну тягу до нього з усіма його фобіями, укладом життя, звичками, мріями, але наступного дня запевняла себе, що, якщо б не жалість і співчуття, я б давно відмовилась від цих до кінця не з’ясованих стосунків.
Єдиним, що не вписувалось у його портрет людини, що не ставить крапки в уже завершених реченнях, були його захоплення.
Вони були постійними і, здавалося, мали імунітет проти набридання.
Він пояснював це тим, що щоразу перед ним відкриваються нові горизонти, йому не стискають діафрагму пута одноманітності і в тому самому він знаходить щось нове.
- Ти ж не можеш сам собі набриднути, - так пояснював він цей феномен.
Він був людиною-колекціонером, збираючи як інформацію, так і реальні речі. Найбільшою його колекцією були фаянсові статуетки дівчаток, для яких він сам збудував величезну шафу з незмірною кількістю розмаїтих шкатулок, вставлень, відділень, які відкривались у різні боки і таким чином виставляли на показ усе його зібрання.
Також він захоплювався збиранням жуків, найкрасивіших і найрідкісніших з яких, засушених і покритих лаком, вивішував у себе в кімнаті. Ще він захоплювався художнім мистецтвом.
Хоча і непогано малював, але не відчував потягу до перспективи буття творцем, натомість хотів бути колекціонером робіт інших творців.
Він з маніакальною точністю вивчав історію мистецтва, біографії його представників, техніку виконання робіт.
Він проводив свої власні дослідження і робив власні висновки.
Він міг годинами скніти над репродукцією картини якогось художника, вивчаючи кожну її деталь, кожен штрих і мазок.
Найбільшою тому мрією було відвідати Лувр, де він міг би побачити оригінали того, що з такою невтомністю було ним досліджено, і де б картинка, що давно вже була складена в його мозку, була остаточно довершена цим видовищем.
Він страшенно жадав поїхати в Париж влітку, але його батьки віддавали перевагу курортним жарким країнам, а самого за кордон не відпускали, тому це так і не втілювалось у життя.
Той липневий день не обіцяв бути для мене особливим.
Він подзвонив і запросив на прогулянку.
Ми гуляли завжди в різних місцях міста, в різний час дня і ночі (одного разу наша прогулянка почалась близько четвертої ранку), у різні дні тижня.
Це було завжди спонтанно і непередбачувано.
Він просив мене щоразу робити якусь іншу зачіску і не вдягати те, в чому я була, коли ми гуляли з ним раніше.
Тому того надвечір’я я трохи розізлилась, коли він сказав, що чекатиме мене за півгодини біля озера, до якого діставатись хвилин п’ятнадцять, а я ще зовсім не була зібрана.
Тому тоді вперше запізнилась (я завжди приходила трохи раніше) і, окрім того, була вдягнена в незвичний для нього спортивний одяг; він визнав мене дуже чарівною.
Озеро було оточене лісом, який, наче синусоїда, то тягся до неба, то ринув униз до води.
Збиралось на дощ, тому було надзвичайно приємно : сонце, сховавшись за хмару, не обпікало палючим промінням, а прохолодний вітер ніжно охолоджував розпечене повітря.
Ми довго йшли вгору лісом, поки, втомлені, не вирішили зупинитись.
Ми були так високо над озером, що воно здавалось водяною прірвою.
Він дістав із рюкзака покривало, запросив мене сісти, а потім виліз на дику грушу, що була над самим урвищем, і нарвав соковитих плодів. Їли мовчки; я насолоджувалась шумом дерев і вдивлялась у його обличчя.
Дивно, але звичний вираз легкого напруження тоді був відсутнім, у погляді з’явилось щось більш м’яке і романтичне, мрійливо-задумане.
- Ти знаєш, що це моє улюблене місце у цілому світі? – Я заперечно похитала головою.
Там я була вперше, але не могла не погодитись, що постійна затіненість від дерев, тиша, що ледь-ледь переривалась співом пташок, спокій, що так органічно напливав разом із запахом польових квітів, і водночас контраст, що створювала небезпечна близькість до обриву, не могли не привабити і не зачарувати.
- Сьогодні я тут втретє. Уперше я був побачив це місце ще маленьким хлопчиськом, коли ми з татом заблукали, збираючи гриби, і відразу ж закохався у нього; я поклявся собі, що обов’язково знайду його знову.
На певний час я про це забув, але, згадавши обіцянку, після довгих і виснажливих мандрування, врешті-решт відшукав.
Це було рік тому.
Тут я провів більшу частину дня просто ніжачись у траві; квітнула осінь, і неймовірні барви цієї пори року так захопили мене, що я просто забув про час.
Я ні про що не думав, не усвідомлював плину часу, не чув ні звуку, не мав абсолютно жодних відчуттів; я був тільки глядачем цієї німої вистави, я лише міг споглядати.
Хвилинами мені здавалось, що я вже помер і що тепер моя душа, не ворушачись, перебувала в раю; на певну мить мав упевненість, що духовна сутність мене перебуває на грані виходу з тілесної оболонки; потім легкодухо думав, що це все лише сон у імпресіоністичних тонах, вартий навіть Ван Гога.
Це було щось на кшталт повільного сходження з розуму, прискореного збожеволення.
Коли я врешті зрозумів, хто я і де, то дав собі зарік не повертатись сюди до того, як відчуватиму в собі вдосталь сил для такої вишуканої і водночас жорсткої насолоди, до того, як навчусь не шаленіти від звичайного споглядання краси.
- Ти впевнений, що зараз ти готовий?
- Без сумніву. – Це була його улюблена фраза.
Він вживав її (ну звісно ж) вкрай рідко, але коли це відбувалось, то в неї вкладав усього себе; ніхто не вмів сказати це сполучення слів з таким сарказмом, впевненістю, уїдливістю і непохитним переконанням, як він.
Щось зрушило в ньому з місця – я ясно побачила це, але що – це була таємниця за сімома замками.
- Цього літа я з батьками їду в Париж, - повільно сказав він після кількахвилинної паузи. – Вони вирішили хоча б раз поступитися бажанню свого любого синочка відвідати не улюблений їхній Єгипет чи набридлу давно вже Турцію (хоча я навіть не просив їх про це), і – вуаля.
Це буде найкраще літо мого життя, я впевнений.
Я з радістю привітала його, але не могла впустити такий шанс ущипнути його:
- А ти не боїшся розчарування?
- Я його не матиму.
Він задоволено розтягся на покривалі. Ми знову мовчали; часом мені було приємніше навіть мовчати з ним, ніж говорити; своїми словами він ніби ненавмисне відштовхував мене від себе, закладав границі, окреслював кордони, що роз’єднували нас.
Він був чи не єдиною людиною, з якою мені було приємно просто мовчати, з якою ця тиша не створювала незручностей і не змушувала ніяковіти.
Мовчання було певною розмовою вже на емоційному рівні, яке за сильного зв’язку між людьми тільки зближувало, а за слабкого – змушувала мозок битися у конвульсіях, вигадуючи недоладні теми для продовження розмови або просто вичавлюючи з себе якісь одноманітні слова, що сказати їх тільки, щоб порушити цю благословенну паузу.
Мовчання було певною святинею у храмі людських сердець, яке набувало значення лише за наявності віри у його силу.
Я зовсім не бажала віднімати в нього чари, тому теж простяглась долі. Ми лежали і дивились на небо; я розглядала хмарки, шукаючи в них обриси звичних речей.
Мені було просто приємно дивитись на небо, відчувати слабку втому від здолання такої відстані через западини і узвишшя, вдихати свіже лісове повітря.
Здалося, я навіть заснула.
Мене привів до тями його голос, що пропонував з’їсти останню грушу із запасу, котрий він зірвав із дерева за десять метрів звідси.
Я відмовилась; він промовив, що це його улюблений сорт груш.
За хвильку він взяв мене за обидві руки і підвів з покривала; сказав, що завжди мріяв потанцювати з привабливою дівчиною у лісі без музики.
Я сміялася, він також; він поклав свої руки мені на талію, мугикав якусь невигадливу мелодію і сказав, що мріє літати.
Потім він якось хитро посміхнувся, сказав, що нарве ще груш і притиснувся до моїх губ.
Я зрозуміла, що все теорії в його голові порушені – він позбувся страху розчарувань.
У той момент я була щаслива – мені здавалось, що все тепер зіміниться.
Він дуже стрімко підійшов до груші і кинувся сторч головою у прірву, над якою вона росла.
Мені здалось, що він прокричав лечу.
Він загинув у мить найвищого блаженства. 1