• Название:

    РОЗДІЛ 9 Україна в умовах російських реформ дру...

  • Размер: 0.11 Мб
  • Формат: DOC
  • или



РОЗДІЛ 9 Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст. Поразка у Кримські війні 1853-1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи.
Найболючішим питанням внутріполітичного життя було реформування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва.
9.1 Скасування кріпацтва Щоб уникнути революції, царський уряд провів визволення селін" зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр її підписав маніфест про селянську реформу.
Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.
Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права „вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові1. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків.
Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.
Помішики за встановлені повинності - роботою або грішми - мусили надати в постійне користування селян садибну осілість і перший наділ польової землі та інших угідь.
Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час Тільки з 1 січня 1883 року вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.
Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях).
Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи.
У селах Лівобережжя й півдня було відрізано бл. 10 млн. десятин, або 15% загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім. 94% ревізьких душ отримали наділи до 5 десятин, тобто менші прожиткового мінімуму.
До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.
Інтересам поміщиків відповідала також викупна, операцій, яку проводив царський уряд.
Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринковрї вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі седани, коштувала 128 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.
Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 млн. ревізьких душ), умови реформи були прим гливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. 9.2 Адміністративно-політичні реформи Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60-70-х років було прове-гно низку реформ, які охопили основні сторони життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.
За земською реформою 1864 року в усіх губерніях, крім ІІравобе-з остраху домінування польської шляхш, було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів - земські установи.
Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо.
Активними діячами земств були видатні представники українського національного руху І. Шраг, О.Русов, Б. Грінченко, В.Самойленко, М.Коцюбинський та ін., які через свою „політичну не благодійність" не допускалися до державних установ.
Важливе значення мала судова реформа 1864 року, за якою запроваджувався позасгайовий, відкритий незалежний від адміністрації суд.
Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката - представника захисту.
Провину підсудного визначали присяжні засідателі - представники матеріально забезпеченого населення, що призначалися жеребом.
Протягом 1862-1874 років здійснювалася військова реформа.
Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність, для вріх чоловіків, які досягли 20 років.
У сухопутних рійодках строк служби тривав 60 років, на флоті - 7 років, а особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.
Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.
Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 р., запроваджувалася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія університетам, для дорослого населення відкривалися недільні школи.
Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд посилив контроль за видавничою діяльністю за законом 1865 р.
Цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.
Одночасно діяла й церковна цензура.
9.3 Індустріалізація Хоч реформи 60-70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства.
Збільшувалася кількість промислових підприємств.
Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900р. 5301.
Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний.
Протягом 1866-1879 рр.
В Україні прокладено понад 4,5 тис.
Верст залізничних колій.
На кін.
XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату.
Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.
Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв'язків між різними економічними районами відігравав водний.
Головною водною артерією України був Дніпро.
Багато зажило зростання морського торгового флоту.
Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї імперії. Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку.
Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набувала великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.
Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал.
На базі використання багатих запасів корисних копалень півдня України створюються кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861-1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс із 10 до 672 млн. пудів.
У 1890 році він становив 68%загальноросійського видобутку.
Вже з поч. 70-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.
Надзвичайно важливе значення для дальшого зростання важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х років.
За 30 років (з 1870)По 1900)видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 млн пудів).уже тоді Україна давала понад 57% видобутку руди в Росії. У 80-90-х роках на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів.
Наприкінці 90-х років виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.
Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст.
Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість України.
З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб.
Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.
Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через онкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.
У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне насе-зростали міста, були створені нові промислові центри.
На 1897 рог ку міське населення України становило близько 13% загальної кількості населення.
Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. чол.
Скоротилася майже вдвічі. У них проживало тільки 11,8% міського населення.
Водночас подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.
Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили в 1897 році 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського.
Лише трохи більше 5% українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян,, які жили в Україні, становив 38%, для євреїв - 45%. Мало українців було і серед інтелігенції:

16% - юристів, 25 -учителів, менше 10% - письменників і митців.
Росіяни в 1897 році становили 12% населення, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8% загальної кількості населення(у Російській імперії загадом -4%) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреїв .жили переважно в правобережній Україні, становили близько 6,5% населення.
Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць.
Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер.
У кінці XIX ст.
Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15%. Особливістю економічного розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.
9.4 Соціальні суперечності Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, істотні зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва - все це поглиблювало соціальні суперечності, було причинами незгасаючої боротьби в місті й на селі.
Внаслідок реформи 1861 року, проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося.
Протягом 60-90-х років середній селянський наділ в Україні зменшився : до 1,9 десятин, а багато селянських дворів володіло ділянками від 1,5 десятин.
На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянс кий наділ не перевищував 0,15-0,25 десятин.
Гострого характеру набрала боротьба селянства протягом 70-х років, яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.
Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився в 90-х роках XIX ст.
За неповними даними, лише протягом 1890-1900рр.
В Україні відбулося понад 150 заворушень селян.
Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною - робота в кам'яновугільних шахтах.
Вона тривала у дві зміни, кожна - по 12 годин.
На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 годин.
На фабриках і заводах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю.
Заробітна плата залишалась на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових заводів - у тісних, вогких і брудних казармах, які кишіли паразитами.
На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні випадки.
За далеко не повними даними, протягом 1864-1899 рр.
На промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис робітників.
Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків.
Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форми заворушень.
Другою, вищою формою боротьби були страйки.
Тільки протягом 1880-1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень.
Загальне число учасників страйків становило 29 тис. чол. $|
Робітничий рух в Україні у пореформений час розвивався, набував нового досвіду, набирав організовашшого та цілеспрямованішого характеру.
Будучи спрямованим проти соціального гноблення трударів, він, однак, залишив поза увагою розв'язання національного питання.
9.5 Український національний руху 1860-1890-ті роки Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До іього прилучилася переважно інтелігенція- національні почуття якої за-ки освіченості, природно, посилювалися.
Багато наукових та культур-тніх діячів надавали важливого значення формуванню національної ідомості співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

9.6 Громади У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкінці 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства -Т. Шевченко , М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якішим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно просвітницькому легальному руслі Для поширення своїх ідей ця петербурзька група в 1961 році започаткувала, правда з великими труднощами, перший в Російській імперії український часопис „Основа'1, що виходив українською і частково російською мовами.
У ньому друкувалися твори художньої літератури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо.
Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Значною мірою під його впливом у
9.7 Валуєвський циркуляр Попри культурно-освітницьку спрямованість громадян, ність дедалі більше непокоїла правлячий режим.
З України ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть „здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії" і, навчаючи прости народ грамоти, намагаються „поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і перевага свободи. „Височайше" затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета - „під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядової ідеї" Як наслідок, у липні 1863 року міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій.
Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а їі, хто за це брався, звинувачувалися „у сепаратистських задумах, ворожих Роси". Друкувати „малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори.
Валуєв заявив, що української мови ніколи не було, нема і бути не може" (до речі, на конкурсі, який відбувся у 1934 р.
В Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської).
Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.
Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії У 1864 році книжок і брошур, 1865 - 5, 1866 - жодної, у
Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади - самодіяльні напїв- чи цілком нелегальні організації.
Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату.
Громадівці організовували недільні школи, вдавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 року їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника.
За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції її називали „українофілами". Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та ін. наступні три роки - по 2 книжки, у 1870 році - 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному становищі перебувала й періодична преса.
Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національні основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.
9.8 Діяльність "старогромадівців" З послабленням реакції на початку 70-х років український рух, очолюваний громадівцями, знову відновлює діяльність.
У цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві „Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося близько 70) від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів.
Для координації громадського руху з'їзди фомадіБців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) - центральний керівний орган федеративного об'єднання громад усієї України.
Це було необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени сих охоче йшли на контакти з революшйно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. тара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на мо-лодогромадівців.
Київські громадівці з 1873 року започаткували плідну роботу через Швденно-Західний відділ Російського географічного товариства.
Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві Ш Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчень
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенції, яка згуртувалася навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М. Лисенко та ін.), заснувала свій орган - газету „Кіевский телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Трудьі зтнографическоотатистической зкспедиции в Западно-Русский край", що вийшли за редакцією Павла Чужинського.
Останній приїхав в Україну у 1869 році, відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.)в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у твемному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержапства і створення суспільства на демок-рятичних засадах, В одному з документів повідомляється, що її Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т.Шевченка.
11 Чубинський нацмени вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українською народу Від твердження, що Україна, попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісарської Австрії, не вмерла, пост приходить до заклику стати до бою всією громадою - від Сяну до Дону - за визволення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідно місце поміж іншими країнам Цьому віршу який поклав на музику композитор М Вербиці ; довге життя. "Він став національним гімном України, яскраві собі завдяки авторам -надцніпрянцю Чубинському та галичанин цькому - соборність українських земель, які століттями були ш рвані одна від одної. 9.9 Емський указ

Наукова, нросвітельоькв, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства.
У зв'язку і цим голова Археологічної комісії М.Юзефович повідомляв у І Іе-тербург, що „розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамач чини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій.
М.Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного то* вариства, додавши, що поки М.Дрвгомамов і П.Чубинський будуть тут, „ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи",
У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 році було створено спеціальну антиукраїнську комісію.
Вона працювала недовго і дійшла висновку, „що допустити окрему літературу на просто народному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучноеті, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географія-ного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати.
Результатом діяльності названої комісії став і шебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 року Олександр II. Вій забороняв ввозити на територію Російської імперії.
З-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театрані вистави і публічні читання.
Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання україись-кою мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою.
Навіть з російськомовних текстів цензори викреслювали слово „Україна", замінюючи його принизливим - „Малоросія".
II рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу відбувся н Парижі 1878 року, Михайло Драгоманов.
Він інформував енську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію • іршу української мови.
Славний сим України написав і видрукував французькою мовою, а потім, у розширеному вигляді, й італійською, брошуру. Українська література, заборонена російський урядом", яка завдяки підтримці керівників конгресу набула широкого розголосу.
Діяльність М.Дрнгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців.
На вченого та громадсько-політичної о діяча сипалися доноси за належність до „партії українофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. за політичну небрвгонадійність царські власті у вересні 1875 року звільнили И.Дригоманова і посади доцента Київського університету На початку 1876 року він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії,;

Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (універ ситету).
Надзвичайно активною була діяльність М.Драгомонова у Женеві, де він створив осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, перетворився коли не на „центр українського руху, то української думки на протязі цілих двадцятьох літ". Там Драгоманов заснував українську друкарню і за участі С.Подоликського і М.Павлика видав часопис „Громада" (1878*1882), а також твори української літератури, заборонені, Емським указом у Російській імперії, фольклористичні студії та популярні брошури українською мовою, які нелегально ввозили в Україну.
В західних виданнях уміщував статті про Україну.
9.10 Радикалізація українського руху Через кілька років чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність, вона пожвавилася на початку 80-х років XIX ст.
У зв'язку з виходом у світ журналу „Киевская старина", який об'єднав навколо себе членів „Старої громади". 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.
З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання.
Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають згинути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.
У кінці 80-х- на початку 90-х рр.
XIX ст У Києві, Катеринославі Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксист гургки.
У 1891 році в Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.
Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем.
Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.
Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було „Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р.
Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря.
Засновниками цієї організації були І.Липа, М.Міхновський та В. Шемет.
До неї входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Коионенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, ОЛерняхівський, В.Боржковський. очолював братство Іван Липа.
Свої погляди тарасівці викладали в політичній декларації „Вірою молодих зтсраїнців", опублікованій у львівському часописі „Правда" 1893 р.
Провідні положення тц>ого документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України.
Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.
У багатьох українських студентських громадах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Полтава, Лубни та ін., діяли осередки „Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства.
Його ідеї тарасівці поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.
Діяльність „Братства тарасівців" тривала недовго.
Викривши організацію, поліція в 1898 році остаточно розгромила її. Частину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд.
Однак репресії царського самодержавства не зламали волі патріотів.
Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства.
Пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.
Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна на зустріч буремному XX ст.
У надрах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань. '