• Название:

    Зелененька Образи подільських міст і Подільськ..

  • Размер: 0.09 Мб
  • Формат: DOC
  • или



Ірина Зелененька

Образи подільських міст у сучасній поезії Вінниччини
Проблема міста як цілісного художнього образу у ХХ столітті набула форм поширеної літературно-критичної дискусії: міські топоси, образи мегаполісів стали популярною темою для досліджень на прикладах романів В.Підмогильного, новел М.Хвильового, віршів неокласиків, представників київської школи; постмодерними експериментами позначені вони в сучасній карнавальній українській літературі, мініатюрах-пастишах.
Однак особливості образотворення, місця й ролі образу подільського містечка в ліриці досить відомих подільських митців досліджені не були, окремі моменти досліджень урбаністики в літературному Поділлі відбиті у працях чи не найбільшого дослідника подільської літератури в Україні професора Подолинного А.М. [4], [11], [12]. Відтак мотиви міста, урбаністичні образи у творчому доробку сучасних письменників Поділля є цікавою, малодослідженою сторінкою.
Отже, наукова новизна нашого дослідження полягає у з’ясуванні функцій естетичних концепцій містечка (на прикладі міст Вінниці, Бара, Тульчина та ін.), втілених у ліричних текстах сучасної подільської літератури.
Найчастіше місто виступає лише фоном, на історичному, синхронному чи й діахронному зрізах якого відбувалися чи відбуваються знакові події. Здебільшого поети не поспішають розкривати особливості виникнення й розвитку полісів, пов’язаних із особистими патріархальними відчуттями.
У класичній модерній національній європейській літературі є поезія, від якої, найімовірніше, відштовхнулися поети офіційного дискурсу та андеграунду, митці першої половини ХХ століття, шестидесятники й дисиденти – Красо України, Подолля!, пейзажно-філософська мініатюра Лесі Українки з циклу Подорож до моря, де пієтетизовано флору й ландшафтну природу Поділля, а також малі топоси:

Онде балочка весела, / в ній хороші, красні села [8, с.3]. У віршах багатьох поетів-традиціоналістів саме за топонімами Поділля, Вінниччина закріплений символ рідної, так званої, малої землі; патетичні, закличні звернення до подолян, мешканців міст і сіл Вінниччини часто містяться в окремих строфах.
Мова йде про твори, що складають антологію-словоспів Поділлю:

В твоїх очах – моє Поділля… А.М’ястківського [8, c.9];

Вінниччина В.Маремпольського [8, c.12];

Моє Поділля Г.Сірої [8, c.15]; Поділля – край пісенний А.Гарматюка [8, c.18];

Глибокі звори на Поділлі.. Є.Гуцала [8, c.19];

Подільський шлях П.Перебийноса [8, c.21];

Подолянки В.Нарушкевича [8, c.27];

Я – з Подільського краю [8, c.33], У рідних подільських полях [8, c.44] А.Бортняка;

Небо над рідним Поділлям Г.Мовчанюка [8, c.57];

Поділля В.Кобця [8, c.59];

Шевченко на Поділлі В.Рабенчука [8, с.72];

Над картою Вінниччини [8, c.100], Подоляни мої [8, c.102], Поділля Н.Гнатюк [8, c.106];

На Поділлі зима… В.Прилипка [8, c.110];

Моє Поділля – стежко руса М.Каменюка [8, c.111];

Дощ над Поділлям [8, с.138], Подільські села і містечка [8, c.142] В.Сторожук.
Чи не кожна з названих мініатюр нагадує, у загальних обрисах, що випливає зі спостережень за ейдосом, славневі структури, чимало віршів перегукуються своїм неоромантичним пафосом, експресією замилування, солоспівними інтонаціями.
Тому й симптоматично, що всі вони увійшли до укладеної Валентиною Сторожук антології Миле серцю Поділля.
Про Вінницю, декларативно, патетично й подекуди інвективно, через трансляцію образу обласного радіомовлення, написав Анатолій Бортняк у поезії Говорить Вінниця, написаній у традиціях романтики, де ліричний герой – ментор:

Не раз ще слухатиму Вінницю, / її пісні, її слова… / Провінціальний – хто провінцію / свою в зневазі забува [8, c.40]. Ідейне навантаження зосереджене в таких рядках: То обважнілим житнім колосом, / То джерелом удалині, / А то Кармалюковим голосом / Говорить Вінниця мені [8, c.40]. У пейзажно-філософській мініатюрі Григора Мовчанюка Вінницькі чорнобривці [8, c.58] ліричний герой залюблений у чорнобривці вишневої Вінниці, бо вони Коцюбинського любі квіти, мов діти, при кожнім камені, при кожній хвіртці [8, с.58]. Лірично (у Березневій метелиці [8, c.62]), патетично (у Дні міста Вінниці [8, c.68]) й гумористично ( у Балада про півня [8, c.70-71]) пише про сюжети з життя міста Вінниці й життя у Вінниці, наче вони картинні, барвисті кадрики в калейдоскопі, Василь Кобець.
Ліричний герой його строфічних віршів, дбайливо виписаних у хореях, сповідається перед подільським містом Од воріт – метелиця, а від Бугу – ти. / Замело у березні вінницькі мости [8, с.62]; славить його історію:

Це ж отут од шаблі Богунової / На цеглині незагойний шрам… [8, с.68]; у роздумах і ретроспекціях поширює експресію відвертої тривоги:

Як це Україну, вольну-вольницю, / під московську руку навіки? / Щось ця воля кровоточить, колеться, / Тяжко ранять царські терняки [8, с.69]; у баладних строфах епічно-розлого, лірично-захоплено оповідає про спів півня в центрі Вінниці як про диво:

За сокиру я, а він – співа. / І стаю розчуленим одразу я… / Наче в співі тім людські слова [8, c.71]. Гортаючи назви древніх міст, ліричний герой поезії Володимира Рабенчука в патріотичному захопленні помічає, що Вінниця, мов мрійниця, між ними… [8, c.73], їй личить тільки нареченої вінок / та України посагове віно! [8, c.73]. У Сторожкому кургані над Вінницею [8, с.74] з-над давньої могили ліричний герой-максималіст бачить подільські краєвиди, Гнівань і безвість, що від калини гірка; після каскадних ритмомелодичних, близьких до народного співу повторів автор доходить до риторичного висновку:

Може, корінці / молоді оці / п’ють мою кровиночку?! [8, с.75]. У притчевій поезії Річка і місто Вінниця-дівчина (та й Вінниця як місто над Бугом) постає в імпресіоністичному березневому пейзажі, насиченому процесуальними ознаками, філософськими роздумами й риторикою:

Що ж це ви, хвильки, для себе у Вінниці просите? [8, c.79]. Особлива емоційність-пишання властива поезії-панно Вінниця Ніни Гнатюк, що має три логічних частини-оповіді, де в першій частині твору місто-наречена як весільна гладь на рушнику, по-жіночому щедра – од яблунь і пісень рясна, мов дівчина шовковим Бугом підперезана й у калиновому вінку.
У другій частині лірична героїня пригадує історію міста, що постає в метафорах:

Була ти зранена, та вижила, Ти – Пирогова мисль відточена, / Ти – Коцюбинського зоря, / Ти – горда пісня Леонтовича, / що чайкою аж за моря [8, c.99]. Після приховування ліричного я за пантеоном подільського, європейського геніалітету жінка пише й про себе як про мисливу громадянку, бо в інтелектуальному спогляданні Вінниці-красуні доводить відсутність духовного маргінезу:
Де степ лежав рудою пусткою,
Там поверхів орлиний змах.
І я вишневою пелюсткою
сміюся в тебе на губах.
Ти сонцем сповнена по вінця,
У платті з маків і колось,
Моя столиця – не провінція,
Чекання світлого чогось [8, c.100].
На особливу увагу заслуговує присвята-диптих Вінниці Михайла Каменюка [8, с.112-113], де у першій п’ятистрофній частині, що є екзистенцією-спазмом, у густих метафорах постають найдраматичніші сторінки історії міста, яке стріляли, пропивали, морили голодом, де уневиннена, прирівняна до страдниці України подільська Вінниця, а не Винниця, є й нині напівбезмовною.
В останній строфі ліричний герой супроти чужинської кр Ивоприсяги складає словосерцем кр Овоприсягу (своєрідну кривавицю): Вмерти. І співати із могили, як співає / Настя Присяжнюк [8, с.113]. У другій частині неоромантичний та символістський пафоси, у переплетеннях епітетів і метафор навколо топонімічних образів Замостя, Старого міста, річки Бога, Кемпи, формують смислове ядро диптиху, де внаслідок модерного прийому зв’зку часів над Поділлям, України краєчком, над Вінницею, над непричаленим чайки крилечком, знов Нечаєві коні іржуть [8, c.114]. Ліричний герой поезії Юрія Сегеди Йшов би я крізь віхолу… переживає свої любовні невдачі саме у Вінниці, над рікою:

Вкрита снігом Вінниця… / А весна – наснилася… [8, c.154].
У Пісні про Немирів В.Рабенчука, стрункій катренній структурі, що має славневий характер, знову-таки в неоромантичному ключі оспівано місто лицарське, радше весняний рай, солов’їний край хороводчий, де козацька слава і неслава поряд, а тому, на переконання ліричного героя, Куди б не їхав, і не жив би де, – / Немирів не минути – не забути [8, с.77]. Надзвичайно лаконічною є мініатюра Немирів.
Парк.
Сади.
Алеї… [8, c.119] Миколи Лукова, де спочатку за допомогою строфи із називних речень, двоскладних непоширених (прийом, характерний для поезій російських та українських символістів О.Блока, А.Ахматової, П.Тичини, Б.І.Антонича):

Немирів.
Парк.
Сади.
Алеї. / Пливуть човни.
Цвітуть алеї… [8, c.119], а потім і на основі метонімічно насичених рядків-образів із прикладками (Майне, пірнаючи у парк, / Тінь-Леонтович, тінь-Бальзак [8, c.119]), постає неоімпресіоністська візія вічності:

Зітхнуть під зорями сади, / І ляже вічність у сліди [8, c.1119]. Продовжує модерний історіософський дискурс поезія із внутрішнім міфом Немирівська фантазія Наталії Струтинської: авторка фантазує навколо артефактів Немирівщини (скульптур левів, палацу Марії Щербатової, місць відпочинку Оноре де Бальзака), запевняючи читача у посвяті в таїну: І велися шляхетні розмови, / І святково лунав краков’як, Розсипалося звуків намисто / В черевичках графинь і кузин, / І фантазії Ференца Ліста / Ніжно грав для гостей клависин [8, c.133]. Найвищою емоційною напругою, із першого й до останнього рядка, позначена наративна, хореїчна баладна пісня У Немирові на концерті; вона нагадує баладу роду (під враженням співу тенора в народній пісні По садочку ходжу… для ліричного героя, котрий відвідав концерт у Немирові, транслюється як спів України):
Пісня нас тримає
І докупи горне,
Жайвором у мами
Вилітає з горла.
Соколом несеться
З татового серця.
Заспівали сестри,
Наче світ піднесли.
Браття заспівало –
Йому й світу мало [10, c.15].
Образом-метафорою, образом-експресемою містечка Калинівки вражає поезія-замилування Петра Перебийноса Калинівські свистуни [8, c.25]. Це модерна ілюстрація з серцевинною калиновою Калинівкою, розповідь про глиняну подільську іграшку (свищик, свистулю, свистун); лексицентричність калинівських свистунів підкріплена фольклористичним нанизуванням спочатку епітетів зі сталими конотаціями: …зірчасті, гребінчасті, / квітчасті, зозулясті, / калинові, малинові, / вишневі та бузкові, / а врешті – веселкові… [8, c.25], а потім – і дієслів-синонімів, підібраних за флективним принципом: …піпікали, квоктали, кукурікали, / пувутькали, цвірінькали, / цигикали і тінькали, / кували, щебетали / – ось тільки не літали… [8, c.25]. Про Калинівку-калину, Калинівку-калиноньку розповідає в астрофічній мініатюрі Н.Струтинська [8, c.134]: це поезія-замовляння та закличка водночас, лірична героїня кличе любов у своє серце, медитуючи навколо флористичного символу рідної землі:

До серця пригорну разок з калини [8, c.134].
Мініатюра Базар у Тульчині Андрія М’ястківського приваблює читача своєю стрункою метричною будовою та короткими діалогами, чіткою фонікою, завдяки яким авторові вдалося передати динаміку народного життя й базарування:

А життя таке коротке, / Як базар у Тульчині [ 8, с.6]. Ідилічна картина життя чорногузів у гніздечку на електричному стовпі описана в поезії Анатолія Бортняка Чорногузи в Тульчині [8, c.34], де, попри дієслівну риму, патетичність ідеалу пташиної вірності має природну форму й не нав’язлива:

Вони слухають радіо і грозу / і при світлі маляток годують. [8, c.35]. Зелені клени Тульчина в однойменній поезії Станіслава Чернілевського [8, c.120-121] названі у своєрідній заспівній частині мініатюри повірниками душі, символами дитинства, Леонтовичевих пісень і декабризму.
Цікавим модерним образом, образом історичного містечка-цитаделі є Бар у пейзажній, пейзажно-медитативній, філософській, громадянській і навіть любовній ліриці кінця ХХ – початку ХХІ століття.
Найчастіше образ східно-подільського містечка, фортифікаційної твердині на Кучманському шляху, з’являється у віршах митців, життєпис яких пов’язаний із ним.
Це, у першу чергу, сюжетні вірші Анатолія Подолинного, ліричні мініатюри Ірини Зелененької, сатирикон Олександра Стусенка, постмодерні штучки Василя Пастушини, необарокові словоспіви, так званих, філологічних поетів Галини Войналович, Ганни Дяченко.
Проте найбільший пієтет місту склала у поезії Бару – на шістсотліття Валентина Сторожук:

Поділля яблунева гілка – Бар, / величний красень над блакитним Ровом, де після дощу рясна озимина / До сонечка в полях шугне [8, с.49]. Дорогу на Бар засніженим ранком, де за ніч посивіла / над шляхом верба [8, с.49], поет-подолянин Анатолій Подолинний, народжений на Барській землі, не випадково в однойменній поезії називає дорогою додому [ 8, 46], де супутником ліричного героя стає Святий Михайло: …як добре мені, / що їде Михайло / на білім коні… [8, с.46]. В еллінській формі, мов Колізей, як анданте світу (а по ньому в синьому Бона), постає образ-ява міста Бара в білих віршах Ірини Зелененької, жителі міста – в масках, в пошуках Еврідіки, відчуття полісу – аксіома, перцепція квітів, алюзія музики і кольорів [5].
Цікавою, на наш погляд, є п’ятикатренна поезія Ореста Корсовецького Антеєва земля [8, c.11], де образ ліричного героя на землі Гайсина, у ключі неокласичної традиції, ототожнений із образом античного Антея, котрий, за авторським задумом, вступає в опозицію з Геркулесом.
Уся мініатюра побудована на чергуванні реплік із ностальгійним замилуванням землею Гайсинщини та речень із контрадикціями:

Геркулес (оступається, бикоокий) – Антей (Я, Антей, таки воскрес!!!).
У поезії Василя Стуса Світ повен милих таємниць… [8, c.30-31] як ностальгійна згадка дитинства постає організований за допомогою фонічних повторів, а відтак вельми музичний, образ містечка Гайсина:

Гай, сине, сине, сине мій! [8, c.31].
Приваблюють своєю щирою неоромантичною свободолюбністю хореїчні та ямбічні катрени двох мініатюр Степана Литвина – Вороновиця, Гайсин, Гайворон [8, с.13], У Мурованих Курилівцях [8, с.14]. Cлавень-присвята трьом подільським містечкам – це, власне, оспівування-опіка садів, ланів, пшениці й жита, роботящих рук краян, перманентне захоплення козацьким минулим і козаками Богуновими, / і Москаленка гармашами… [8, c.13]. Поезія У Мурованих Курилівцях, читання якої ускладнюється зміною хореїчних катренів, навіть окремих рядків, ямбічними, нагадує народну жартівливу пісню:

Гей, закохані стрічаються, / А джерела не кінчаються! [8, с.14]. Пісенні враження підсилює діалогічна спрямованість віршів: саме в репліках дівчат і хлопців зосереджені жарти:

Як дівчино називаєшся? / Чи любистком умиваєшся? / Називаюся Іриною, / А вмиваюся Регіною [8, c.14]. Про ті ж таки Муровані Курилівці з-поміж інших ямбічних мініатюр славневого характеру в вирізняється однойменна поезія Ганни Чубач [8, c.53], струнка за своєю ритмомелодикою, наповнена повторами, риторичними жартівливими питаннями:

Курилівці Муровані, / ну хто ж вас обкурив?, а також мовними експериментами:

Всі літери кирилиці / Навмисне заримовані:

Муровані Курилівці – Курилівці Муровані [8, c.52]. У любові до Могилева-Подільського зізнається в поезії-диптиху В.Сторожук (Освідчення в любові Могилеві-Подільському [8, c.145-147]), складаючи пієтет відчайдухові Гонті, мандрівникові Евлії Чалебі, козацькому полковникові Гоголю та святій Параскеві.
Ямпіль, Ямпільщина, а також інші подільські містечка поетизовані у ряді творів Ніни Гнатюк: це Буша у медитації Як багато в серце хочу взяти [8, c.102]; медовий, обжинковий Ямпіль у пейзажній замальовці Ямпільська осінь [8, c.104]; вишивана, кольориста Клембівка у баладній мініатюрі Клембівська сорочка [8, c.107]; намисто сіл, транзитна нитка Немирів – Тульчин – Вапнярка – Ямпіль постають у акварельній Дорозі на Ямпіль, де всі шляхи, всі думки про малу батьківщину, врешті, зводяться до молитви-поклону рідній хаті й матері:
Вона обцілує мене і пригорне.
І так, без причини, тихенько заплаче.
Моя синьоока, ласкава, проворна,
Нестримного кроку, веселої вдачі.
А потім з діжі забіліє розчина,
Запахне вишневими пирогами.
І я з пиріжечком в руках, мов дитина,
Тулюся до мами, тулюся до мами [8, c.108].
Поезія-присвята Анатолія Бортняка Ямпільським каменотесам схожа за своїм настроєм, описовою манерою, акцентуацією уваги на важкій роботі з каменем до Каменярів Івана Франка, хоча ідейне ядро мініатюри не в символі каменярства як боротьби, а в сковородинівській ідеї самоствердження через працю:

Стану я добрішим: навіть камінь добротою можна розм’якшити [8, c.43]. Метафорична поезія Морелі Галини Сірої про місто Ямпіль, що складається з трьох різних за метричною будовою катренів, є емоційним роздумом про скороминущість весни життя; молодість метонімічно прихована в образі апогею весни й морелі у цвіту (чуємо Антоничеву в садах морель).
Пафос зосереджено в останніх рядках строфи:
Я дивлюся боязко і ревно
На гілки у зав’язі тендітній.
Зацвіли у Ямполі морелі –
Подруги вісімнадцятилітні [8, с.16].
Про Жмеринку як про вузол залізничного сполучення написав баладну поезію Володимир Забаштанський (Жмеринська балада), де в місті паротяги бігають навпочіпки сонце з лук снаги не випило, / далеч не розплющила повік [8, c.49]. У сатиричній поезії Петра Зарицького Поїзд Жмеринка – Америка [8, c.128], у соціальному діалозі, у його в’їдливих репліках описано тенденції доби (заробітчанство, зменшення кількості станцій у залізничних маршрутах, зневага до людей літнього віку, ветеранів та інвалідів війни): Маєш торбу, костура і пенсію – / Перед бабою качай права./ Не хвались контузіями, ранами. / Лишенько, дідуню, – не біда [8, c.129].
У В.Рабинчука є пасторальна поезія про Ладижин, де попри назву (Ладижинська пастораль [8, c.80]), домінує все та ж патетичність, властива славневим віршам; приваблюють масштабні постмодерні образи й метафори, схожі за характером творення до Драчевих: фонтани ДРЕСу, чаїні схлипи, електрофрески, високовольтна упряж, багаття (…), мов червоний лось.
Про акації, сади й самотність ліричного суб’єкта на тлі травня у містечку Тростянець чотиристопним ямбом написав мініатюру Тростянець Кирило Курашкевич [8, с.4].
Кінцесвітні візії, іронічні колажі, неоімпресіоністські образки й постсимволістські гобелени, пов’язані з містом над Богом-рікою, власне подільським полісом із ознаками столиці чи безликого урбаністичного гегемона (із прикольністю, страхом, трешем), з’явилися у віршах і прозі двотисячників, опублікованих на сторінках журналів Вінницький край, Подільське перевесло, альманаху-антології Експрес Молодість – Ярослава Чорногуза, Катерини Калитко, Ольги Тимофійшиної, Віталія Борецького, Ірини Зелененької, Світлани Іллініч, Юлії Броварної, Оксани Дунської, Руслани Мельничук, Дмитра Штофеля, Ольги Зайцевої, Оксани Барбак, Катерини Ляшевської, Василя Пастушини, Вікторії Гранецької, Катерини Девдери, Валентини Гальянової, Віталія Рибка, Оксани Лашко, Тетяни Орлової, Ірини Павлюк, Ігоря Ходжаніязова, Дани Кваші, Андрія Гуменчука, Тетяни Щербанюк, Сергія Лефтера, Олександра Горчинського, Ольги Стужної, Наталки Гомель, Влада Шемчишена.
Генерація подолян, белетристів-ровесників незалежної України, випробовує свого ліричного героя у місті, серед хаосу, емпатії, герметики, осібності, зворотності на межі, задля фетишизації пошуку серед міста (стін, архітектурних форм, парків), про що свідчать альманахи серії Молоді голоси ХХІ століття та З-над Бугу й Дністра, де вдало свого часу дебютували Павло Кобець, Олена Герасименко, Жанна Дмитренко, Володимир Горлей, Микола Заруба, Богдан Глова, Катерина Копичинська, Олена Гандзюк, Сергій Чепернатий, Тетяна Коноваленко, Михайло Буздиган, Анжела Веремій, Маргарита Карпенко, Василь Задорожний, Вадим Василенко, Сергій Гула, Юрій Юрчак, Максим Рязанцев, Наталя Беспалько, Наталя Пенькова, Мар’яна Рубаняк, Анна Пилявець, Марина Озеранська, Роман Григорьєв, Ганна Хамазюк, Катерина Ільїна, Наталія Марущак, Ірина Мазур, Анастасія Дан, Олександр Томанчук, Віта Костенюк, Ірина Присяжнюк, Валерія Потапова, Максим Караулан, Наталя Каліш, Ірина Янківська, Ольга Мелень, Богдан Кордонець, Вероніка Малюта, Денис Вітрук, Юлія Ковальова, Михайло Чорнопиский, Ольга Чорнописка, Валерій Сьомін, Олеся Брижак, Ольга Урсуленко, Ольга Любченко та інші.
Отже, у віршах сучасних подільських письменників міста й містечка Вінниччини поетизовані внаслідок переживань й перелому досвіду життя в межах полісу через його героїчну й драматичну історію. Іноді автори ховають ліричне я за образами видатних діячів культури, митців, державотвроців.
Але саме патріотичні, націософські пріоритети, а не тенденція до словоспіву, як може здатися на перший погляд, зумовлюють потребу відтворення в римованій і в неримованій поезії подільського міста як естетичного, феноменологічного ейдосу Поділля.
ЛІТЕРАТУРА:
Бех І.Н. Цінності як ядро особистості. / І.Н. Бех. // Цінності освіти і виховання:

Наук.-метод.
Збірник. / За ред.
О.В.Сухомлинської. – К., 1997. – 224с.
Вінницький край:

Літературно-мистецький журнал [В.Вітковський, В.Буздиган, В.Тимчук, М.Каменюк], 2012. - №3. – 160с.
Експрес Молодість.
Альманах. [Упоряд.
В.Борецький]. – Вінниця:

ФОП Рогальська І.О., 2011. – 276с.
З-над Божої ріки: літературний біографічний словник Вінниччини. – 2-е видання, перероблене і доповнене / Упорядкування, загальна ред.
А.М.Подолинного. – Вінниця:

Континент-ПРИМ, 2001. – 408с.
З-над Бугу і Дністра: літературно-мистецький альманах.
Випуск 3. / За ред.
В.Василенка. – Вінниця:

Слово Поділля, 2012. – 64с.
Краса України:

Твори поетів і фотохудожників Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей про рідне Поділля / [Під ред.:

Б. Бастюка, В.Рабенчука, М.Федунця. ] – Вінниця:

ДЦ ДКФ, 2006. – 160с.
Ми в дорогу вийшли на світанні. Літературно-мистецький альманах:

Голоси ХХІ століття. / Ред.
В.Д.Кобець. – Вінниця, ФОП Данилюк В.Г., 2009. – 288с.
Миле серцю Поділля.
Поетична антологія./ Упорядн.
В.П.Сторожук. – Вінниця:

Книга-Вега, 2006. – 160с.
Подільське перевесло:

Літературно-мистецький альманах.
Вип.2. / Упорядник Т.Яковенко. – Вінниця:

ТОВ Консоль, 2009. – 175с.
Подолинний А.М. В нас дорога довга…: вибрані вірші / А.Подолинний. – Вінниця:

Континент-ПРИМ, 2005. – 60с.
Подолинний А.М. Жити Україною.
Статті, рецензії, есе. / А.Подолинний. – Вінниця:

ПП Едельвейс і К, 2007. – 306 с.
Стоголосся: поетична антологія Вінниччини ХХ ст. / Упорядк., вступ. слово Лети ж, рідне слово, біогр. довідки А.М.Подолинного. – Вінниця:

Континент-ПРИМ, 2002. – 432с.