• Название:

    гроши

  • Размер: 0.05 Мб
  • Формат: DOC
  • или



12.2. Походження та розвиток комерційних банків
Початки банківської діяльності сягають часів Стародавнього Вавилону, коли храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов'язання чи заставу.
Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі - менсаріями.
З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла.
Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки призвів до відродження банківництва.
У 1171 р. був заснований банк Венеції, а у XIV-XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою.
У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків.
У подальшому банківська справа набуває інтенсивного розвитку й удосконалення.
Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках.
З розписок, іменних1 векселів виростає банкнота, розширюються застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що призводить до розвитку "жиробанків". Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів-лихварів.
Потужним поштовхом для активізації й удосконалення банківського бізнесу став розвиток капіталістичного виробництва.
Батьківщиною класичного капіталізму, як відомо, є Англія, тому саме там найперше почали складатися основи і принципи банківської справи в її сучасному розумінні. Першим великим акціонерним банком, який широко розгорнув комерційне кредитування, був Англійський банк, за ним ряд інших.
Якісно новим етапом у розвитку банківських операцій став перехід від діяльності, що базується передусім на емісії банкнот, наданні позичок з власних коштів, до кредитування за рахунок залучених коштів у формі клієнтських вкладів.
Пріоритетними стають посередництво у платежах і кредитуванні. Швидко розвиваються пасивні операції - збирання, залучення вільних коштів у населення, підприємців, торговців, що зумовлює розширення активних операцій, і передусім "торгівлі грошима" (вигідного їх розміщення) з метою одержання прибутку.
Власний капітал банків втрачає первісну функцію джерела активних операцій і слугує передусім фондом, який гарантує вклади клієнтів і платоспроможність банківської установи.
Разом із розвитком функцій зростають і самі банки як особливі капіталістичні підприємства.
У XVII ст. з'являються банки у формі акціонерних товариств, а наприкінці XIX ст. у розвинутих капіталістичних країнах акціонерні банки займають провідні позиції. Під впливом концентрації виробництва у промисловості різко посилилась концентрація банків.
Вона відбувалась шляхом інтенсивного зростання великих банків, об'єднання банків, а також поглинання одних банків іншими.
На початок XX ст. у більшості капіталістичних країн провідні позиції в кредитній системі зайняли кілька гігантських банків, які налічували сотні філій (відділень) і мали тісні зв'язки з промисловими монополіями. І зараз у країнах з розвинутою ринковою економікою концентрація банків дуже висока.
У сучасних умовах банки західних країн виконують важливу роль у фінансуванні держави, розміщенні облігацій державних позик.
У деяких країнах (Франції, Італії та ін.) держава володіє спеціалізованими комерційними банками. Існують різні форми державного регулювання банківської системи, іноді держава бере на себе гарантування банківських депозитів і позичок.
У 70-80 роки XX ст. набула швидкого розвитку міжнародна діяльність великих банків.
Поряд з міжнаціональними корпораціями в промисловості та інших галузях з'явилися національні банківські монополії, які діють переважно за межами країни базування.
Такі банки мають назву транснаціональних (ТНБ).
Діяльність ТНБ має різні форми, що визначаються національними традиціями, законодавством тощо.
Виникають також багатонаціональні угруповання, до яких входять великі банки різних країн, тобто утворюються консорціуми.
З концентрацією банків пов'язана тенденція до їх універсалізації - розширення великими банками кола операцій.
Універсалізація поєднується з процесом спеціалізації банків.
Обидві ці тенденції постійно взаємодіють.
Серед спеціалізованих банків виділяються інвестиційні, ощадні, зовнішньоторговельні, сільськогосподарські, іпотечні тощо.
Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпечують передачу грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання.
Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і галузями виробництва.
Банки забезпечують економію суспільних витрат обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу.
Через банки мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення виробництва.
Роль банків суттєво змінюється в умовах дальшого розвитку ринкової економіки.
Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави, країни в цілому і кожної людини зокрема.
Функції банків все більше виходять за межі простого фінансово-кредитного посередництва.
Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї - впливу на всі основні економічні процеси в суспільстві. Поряд з традиційними банківськими операціями (кредитуванням, розрахунками) розвиваються нетрадиційні. Це насамперед банківські послуги, серед яких чільне місце посідають трастові, гарантійні, консультативні та ін.
Валютне регулювання
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Валю́тне регулюва́ння (англ.
Exchange control)— це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку.
Валютні обмеження- це система нормативних правил, встановлених законодавчим або адміністративним чином і направлених на обмеження валютних операцій.
Валютні блокади— заходи, що вживаються державою з обмеження обігу в країні валюти іншої країни, з метою спонукати цю країну виконати певні вимоги.
Валютний контроль— це побудована на основі митних органів держави система контролю за валютними операціями, що здійснюються резидентами та нерезидентами у зв'язку з їх зовнішньоекономічною діяльністю.
[ред.] Регулювання в Україні
Правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків — у цій сфері НБУ виконує такі функції:
здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;
складає спільно з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
контролює дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного боргу України; визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентів;
нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених в іноземній валюті або у розрахункових (клірингових) одиницях.

Валютна політика
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Валю́тна полі́тика — сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.
Функціонування валют у міжнародному обороті зумовлює виникнення і розвиток відповідних валютних відносин.
Валютні відносини – це економічні відносини, пов’язані з використанням національних валют у світовому господарстві при обміні результатами праці національних економік, а також використання іноземних валют на території окремої країни.
Валютні відносини охоплюють усі грошові аспекти зовнішньоекономічної діяльності. Всі суб’єкти економічних відносин, які так чи інакше використовують валюту у своїх операціях, є суб’єктами валютних відносин.
Необхідність державного регулювання валютних відносин визначається такими основними потребами:
забезпечення сприятливих зовнішньоекономічних умов для відтворювальних процесів у країні;
оптимізація участі суб’єктів господарювання країни у міжнародному розподілі праці;
формування ефективного механізму функціонування і розвитку внутрішнього валютного ринку, недопущення недобросовісної конкуренції його суб’єктів та уникнення фінансових криз;
гарантування безпеки господарської діяльності і захисту економічного суверенітету та інтересів держави на зовнішніх ринках, включаючи валютні;
забезпечення макроекономічної та фінансової стабільності в країні як основи зростання економіки.
Сукупність цих потреб визначає необхідність впливу держави на систему валютних відносин у країні, що власне і є валютною політикою. Її головне завдання – це забезпечення ефективного функціонування валютних відносин.
Валютна політика – це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.
Економічні заходи полягають у використанні тих чи інших інструментів і важелів впливу, які визначають економічну мотивацію поведінки суб’єктів валютних відносин.
Правові заходи охоплюють юридичне оформлення валютної політики у вигляді відповідного валютного законодавства країни, а також укладених міжнародних угод, предметом яких є регулювання валютних відносин.
Організаційні заходи передбачають конкретну діяльність відповідних державних інституцій із реалізації валютної політики у вигляді підготовки, прийняття і контролю за реалізацією певних рішень з валютних відносин.
Таким чином, валютна політика є невід’ємною складовою державної економічної політики і за своїми цілями та пріоритетами має бути тісно пов’язана з нею.
Елементи валютної політики визначають спрямованість регулятивного впливу держави у валютній сфері економічних відносин.
Власне вплив держави на всю систему валютних відносин і становить головний зміст валютної політики.