• Название:

    І коли ж це сталось

  • Размер: 0.03 Мб
  • Формат: DOC
  • или



І коли ж це сталось? Я ж лише учора з ним познайомилась, а здається мов все своє, ще дуже коротке життя, його знала.
Я пам'ятаю як нас один одному відрекомендували.
Ха, це було щось.
Мій добрий друг щось дуже сильно на нього накинувся тоді, почав ставити якісь дійсно ідіотські питання на кшталт:"А ти знаєш яку вона музику слухає?""А як у неї по-батькові?""А який у неї колір очей?". Чесно, я була вражена.
Він дивився на мого товариша так, ніби подумки питав: "Чого ти до мене причепився, я ж не одружуватися зібрався?!". Неначе це мало якесь значення.
Більш за все мене вражав його погляд.
Такого я ще не бачила.
Він дивував.
Абсолютно.
Я ніколи не могла вгадати що коїться у його голові. Він не дивився у мій бік, майже не спілкувалися з ним, проте він помічав саме ті дрібниці, на які жодна знайома мені людини не звертала уваги.
Про що ж він думає? Як власне побудоване оце його мислення? Якось у мене дуже боліла голова, я придбала пляшку "Коли", бо іншого не було.
Вже відкрила пляшку, взяла знеболююче, випила.
У цей момент підходить він до мене і каже: " Ти скоро помреш".здається я тоді вдавилася тією колою.
Якого завгодно висловлювання я очікувала, та не такого.
Відповіла: "Ми всі колись помремо." "А ти швидше.
Хто тобі дозволив ліки запивати "колою"? У мене просто забракло слів.
Як він так думає? Він абсолютно вирізняється із нас. І кожного разу, коли його бачу я не знаю, чи буде він навіть вітатися зі мною, чи просто мовчки пройде.
Проте йому,здається дуже подобається аби я на нього звертала уваги.
Хоча ні , не лише я, а всі навколо, він не може не звертати на себе уваги, його, навне, знають усі. Він зовсім не такий як я.
Я інша.
Він може відверто показувати себе, те що він думає і відчуває, а я ні. Зовсім різні. Мен і спочатку здавалося, що це якесь запаморочення, проте я знаю що щось у цьому є. Чи може настрій так змінюватися через байдужу тобі людину? Отож.
Я дуже тривожусь, колийого нема.
Я не знаю що з ним, просто вранці його не побачила і все.
Вже голова обертом іде.
Дурепа, скажете ви? Я знаю, сама собі це повторюю, проте нічого не може із собою зробити.
Коли він із кимось спілкується, мене так сильно холод у свої обійми бере , що аж дух перехоплює.... Мабуть це і є ревнощі. Він майже ніколи не називає мене моїм власним іменем, я серджуся, а він посміхається.
Та вже до цього звикаєш, і скоро, здається я перестану це помічати.
Це стає для мене звичкою.
Просто мене починає лякати той факт, що так не можна.
Це не страждання, проте чи може у чогось такого хоча б гіпотетично існувати продовження? Бо я ж зовсім не така як він, зовсім із іншим поглядом, із найстандартнішим мисленням, із найпростішим смаком та не вирізняюсь зовнішністю серед інших.
Я дуже замріяна, аж занадто. Тіхіро