• Название:

    Бог ясний між людьми ходить

  • Размер: 0.11 Мб
  • Формат: DOC
  • или



„Бог ясний між людьми ходить...”

До 50-ї річниці від дня
Безсмертя О.Ольжича-Кандиби

//Дзвін .- 1994. - № 6. - с.138-144.

„Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі
Як Фауст, дні минулі ...
Та знай: над нас – боги скурі,
Над нас – глухі й нечулі...”

- так співали соловї О.Олеся в його найпопулярнішому романсі „Чври ночі”. Хотілось би додати – чпри саме української ночі, але це було б неправильно, бо слухав тоді ніжний і довірливий поет українських соловїв фаустівськими, отже гімецькими всезнаюче-зрозумілими „вухами”. Чи була в цьому вина О.Олеся? Важко сказати, бо рівнявся він на модні тоді №авангардний Захід”, до якого скеровував українську культуру поривистий і честолюбивий П.Куліш, що звертався у 1882 р. „До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспіровських творів”:
Народ без пуття, без честі і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких ...

Трохи скоріше, у 1857 р.
У поемі „Неофіти” Т.Шевченко порадив людям світу:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на земіл,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.

У цих штрихах із творчості двох великих українців прослідковується модель розвитку української літератури, культури, а разом – духовності. Віддаючи данину поваги за все зроблене для України П.Кулішем, зауважимо, що, звинувачуючи рідний народ у „безпутті”, він мимоволі сам підбивав його зійти зі шляху, бо побачив „всесвітнє дзеркало” в земному ідеалі, а це – ідолопоклонництво.
Що ж – „боги скупі” та єдиний щедрий Бог Вседержитель, бо через три роки після написання поезії „Чари ночі”, а саме 8 липня 1907 року подарував О.Олесеві сина, котрому вдалося відчути у всій повноті ще за життя протилежне – вічність життя і миттєвість смерті. Відчути так, як ще, напевно, ніхто із землян після Христа не відчував... Йому були дані неймовірні у земному розумінні сили, щоб покинути наш світ у розквіті життя через свідому смерть, ідучи прокладеним шляхом Ісуса Христа.
А точніше, Олег Кандиба-Ольжич не сам пішов із земного життя – його, як сміття, як зайвину, як бурян, знищили у цьму спільному для всіх богоданному світі, спаливши закатоване тіло у вогні крематорію. І хто це зробив? Ні, уже не азіати, а нащадки Фауста, що поріднившись з Мефістофелем, модернізованим чортом, дияволом, сатаною, з тим, що має ще десятки тисяч імен, бо повинен хоч різними одягами, масками, іменами прикривати свою лукаву гординю, яка в діях так однаково повторюється впродовж тисячоліть.
Тому й розпяли молодого вченого, поета, борця за волю України „модернізовано”, і як висловився Л.Череватенко:”З праху О.Ольжича, отже, зварили мило для Третього Рейху”. Але за що після довгих катувань так жорстоко обійшлися з уже мертвим тілом такої чесної і безвинної людини, як Ольжич? І вдумаймось – сталось це всього лиш пятдесят років тому в центрі „цивілізованої” Європи.
О.Ольжич не Христос, але розпяли їх за одне - за Господню правду, яку вони несли людям ьа якій єдиній на землі радив молитись Т.Шевченко.
Бо повірити, що О.Ольжич разом з невеликими групами українських націоналістів у червні 1994 р.
Представляв для уже капітулюючого Третього Рейху якусь небезпеку – йе, як не боляче признати, але усе ж міф.
Ми не хочемо створювати ще один міф – про славетного О.Ольжича-Кандибу, ще одного мученика праведного народу.
Бо О.Ольжич не мученик, а герой, він занадто земний у своїй святості; він не з минулих, а з майбутніх поколінь землі,щоб стати міфом.
Але потрібно, щоб за солодкопафосними фразами про Ольжича-революціонера не пропало головне – ідея, в імя якої він звершив свій подвиг.
Бо ідея ця -не мертва балаканина, якої так не любив поет, а освячена Господнім Зором дорога, якою тисячоліттями уже ідуть мільйони мучеників та героїв, і веде вона аж до Другого пришестя Христа.
Але чому людина так невдячно порушила цю ідилію? Що змусило її повернути з наміченого Богом шляху, і віддати не тільки себе, а й наступні покоління свого роду в жах темряви й спотвореної боротьби за фізичне виживання ціною гноблення та смерті Інших, створених за Господньою подобою, людей? Як починався цей розбрат людини, що відвернув її від Бога Істинного, І повів увесь людський рід до провалля темряви, повів з раю до пекла на землі? Відповідаючи на це питання, О. Ольжич не відходить від традиційного релігійного пояснення бід людства, початок яких у бунті Диявола проти Бога-Твор-ця.
Але зваблення людини Дияволом через яблуко Єви, як це трактують староєврейські письмена, для поета, напевно, занадто вже просте, навіть враховуючи усю образність пояснення.
О. Ольжич, очевидно, розуміє, що воно зображає Бога якимось малим і амбіційним.
Таке пояснення не рятує думаючу людину в критичній ситуації життя, а навпаки — може навіть ще більше роз'єднати з Богом. І це яскраво продемонстрував у своїй повісті-поемі українець О. Туринський.
Переживаючи нелюдські страждання, що випали на долю військовополонених у Першій світовій війні, герой повісті Поза межами болю дивиться в очі, що більмом божевілля заходять, таких самих, як він, приречених на мученицьку смерть напівістот, і не може витримати їх зору.
На грані земного життя його спокушує думка:
Але хтось, що сховайся у хмарах, їх бачить.
Бачить і каменем сидить на скам'янілому небі... Його ханлюс яблуко Єви... Його хіилюс пилинка на нозі трутня... А не схвилює його пекло людського болю! О Боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!
Чи не впізнаємо у цих думках ідей європейця Ф. Ніцше, який навіть звинувачував людину в егоїзмі, бо вона не мас великодушності простити Богу його помилку.
Німецький філософ, може, і не винен, що в афоризмі проголосив цю жалюгідну ідею.
Та втім, хіба вона нова в світогляді німців? Згадаймо хоч би Гетіаського благородного Мефістофеля з роздвоєною душею, з яких одна впилась жаждиво в світ земний І розкошує з ним в любовній млості. А друга рветься в тузі огневій У неба рідні високості 5. Коли послухаєш європейських німців, що промовляють до нас устами своїх найвизначніших філософів, то й справді ще повіриш, що О. Ольжи-ча й мільйони інших людей закатували й спалили не вони разом зі своїм благородним чортом, а Бог.
Та в тому то й велич нашої віри, а з нею і літератури, що ми не повірили в це.
Відкинув таке нашіптування Диявола й українець з цитованої повісті О. Турянського.
Він зумів з дна безодні побачити Сонце — Світло Господнього Духа, і віра врятувала його єдиного з-поміж семи приречених на смерть чужинців.
Не вірив у подібне нашіптування й О. Ольжич.
Він розумів увесь трагізм для людини від вдаваного/ штучного й брехливого розуму Сатани.
Той, хто дорівняв себе до Бога, бо створений Ним, не хоче збагнути головного — Бог давав і дає життя кожному, але наблизитись до Нього й скористатися його Мудрістю та Ласкою може тільки той, хто справами своїми І чистими помис лами доведе готовність служити Всевишньо- му, а водночас — й усім його земним дітям.
Ось, де ця сила віри, яку черпає О. Ольжич, мільйониукраїнців, мільярди людей усього світу в бороть- бі проти сил зла, сил Диявола і його земних на- щадків упродовж Історії існування людства.
Поет писав у одному з віршів:ї
Бог ясний між людьми ходить.!
Бог навчає людей роботи:і
Розбудіте, полийте потом, І уродить земля, уродить.
А Диявол його не чус.
Загадався, схиливсь на ногу:
Вепр забитий з лука тугого,
Коло ватри також смакує.
У трактуванні Олега Ольжича Бог набираєтрадиційних а українському світосприйманні ристурботливого й мудрого господаря світу, та обов'язково хлібодара. Поет тонко відчув по- чаток звиродніння людини, що почався з пер- шого вбивства, з вперше пролитої крові. Кожен із менш-більш чутливою психікою сприйняття, напевно, відчув той психічний бар'єр, який пе- реступие, беручи перший раз участь у вбивствітварини.
Нестор Махно, якого російська пропа- гандистська література зобразила пізніше манья- ком і вбивцею, дуже тонко передав це відчут- тя в одному з ранніх віршів.
Він змалював вбивство у душі дитини, котра бачить, як батько роз- стрілюс собаку. Кров для більшості людей непросто рідка тканина, що циркулює в кров о- носній системі хребетних тварин і людини, а назавжди залишається чимось набагато більшим— священним коли розумієш це, якимвсесвітньо-всеохоплюючим жахом звучать тоді слова О. Ольжича: Кров у наших криницях, Людство за тисячоліття свого Існування про- лило вже стільки людської крові, яка ще теплою,паруючою просочилася через земні капіляри до наших криниць, що ми насправді вже тисячо літ- тями п'ємо воду з присмаком крові, тому й немаємо уявлення про смак первісної цілющоїводи.
Про неї залишились тільки легенди.і
Диявол, отой споконвічний носій зла з постійно новими масками, у творах О. Ольжича входить у людську свідомість поволі, протягом тисячоліть, вибираючи усе складніші й криваві-ші форми згуби людських душ.
Він невпинний у своїх змаганнях з Богом:.1
Бог рече: мі буде громада,':|Мудрі старці, врочисті свята,
Смирні діти, тихі дівчата,1
Любі приятелі-розрада.і
А Диявол:

Не вірте казці!'•
1, надхненний, в болючій тузі:|
Дійсна втіха і справжні друзі—!
В небезпеці І у нещасті 1<
О. Ольжича цікавить, як людина поводиться в ситуації роздвоєння думок, який шлях вибирає. І оскільки життя кожної людини в тісному взаємозв'язку з життям її роду, то поет прослідко-вуе у своїх мініатюрах шляхи цілих народів, котрі: виринали несподівано на арені Історії людства
і, виконавши певні історичні функції впродовж кількох поколінь, уступали перший план іншим народам або ж зовсім зникали зі сторінок історії, як переможені й ослаблені. Цікавою ілюстрацією останнього є Ольжичева поезія Галли, в якій поет всього у восьми рядках зобразив могутність та приреченість колись панівного у Європі народу:
О, невловимі скам'янілі дні, Міцна рука над людьми і богамиї ...Чигає там, у сірій далині, Лягає горами за нами.
Ми подолаєм знов.
Ще не одні Нам скоряться.
Над все є вірна криця, Та нам також судилося розбиться Колись і десь об гори кам'яні.
історію поет розглядає як певну театральну декорацію на величезному спектаклі людства, в якому основне не зовнішнє його оздоблення, а саме дійство, де І проявляються ті чи інші ідеали, почуття і наміри людини та цілих народів.
У минулих століттях О. Ольжич знаходить у Європі геройство, романтику пошуків нових ідеалів, а головне — він знаходить у битвах і змаганнях народів войовничість духа, прагнення принести на арену людства свої, вироблені тисячоліттями, грані бачення світу.
Таким чином, кожен із народів, що часто уособлюються у віршах поета з найвизначнішими їх представниками (полководцями, філософами, поетами...), в історичних змаганнях взаємодоповнюють і взаємозбагачуюсь загальну картину людського співжиття, пропагуючи тим самим у світі добро чи зло.
Тобто, як кожна окрема людина, народ у сприйнятті О. Ольжича теж мас свій певний характер, що зазнає змін у певних історичних ситуаціях.
Формування того чи іншого характеру етносу залежить від географічного розташування його основного поселення, у тому числі й ландшафту, в якому виростав цей народ, та, І це головне, від тих духових орієнтирів, що виступають на передний план, коли народи починають свій завойовницький рух проти інших територій, інших народів. І коли в історії стародавнього європейського світу поет бачив світлі стремління народів щодо звільнення власного духа від варварських темних нашарувань (О, як солодко бути слухняним докраю Долі владній, рвучкій і недобрій! (Вікінг)), то у сучасній йому Європі замість войовничості духа самовдосконалення він бачить прояв агресії, яка своєю метою ставила все нові й нові не тільки матеріальні завоювання, а й знищення у підкорених народів їх духових самобутніх коренів, які через тисячолітню історію роду єднають або розділяють людину зокрема чи в цілому народ із Богом Істинним,
Якщо в стародавньому світі народи, створивши собі кумирів, ідолів, богІв-духів, тим самим відійшли від справжнього Бога; та усе ж тайною Господньою Волею, що в творах О. Ольжича зображена як незвідана фатумна сила в, кінцевий результат їх дій давав для людства певні позитивні наслідки.
Велике переміщення, а згодом і змішування народів у Європі, хоч і носить у віршах поета бажання матеріальної наживи, але усе ж у цьому русі домінує цікавість людини до освоєння нових територій, до пізнання способу життя інших народів.
На світанку свого життя людство ще не усвідомлює цієї страшної сили братовбивчої жахливої оргії. Вік людини занадто малий, щоб уздріти наслідки хоч своєї праці, а що говорити вже про передбачення наслідків дій народів, цивілізацій.
О. Ольжич в одному з віршів писав:

Страшна вагітність, що несе плоди, Які аж правнукам узріти.
Та зведення людства в пору його дитинства з наміченого Господом шляху відбувалося легко, дещо романтинно-грайливо, майже по-фаустівськи.
Людина полишає насиджені, Богом дані їй землі, та починає рухатись в екзотичні для неї краї. Причина тут, очевидно,— і це прослідковусться у творах О. Ольжича — у надмірному замилуванні людини красою при-родніх творінь Господа, яка у первісному прояві для нас, лнвдей цивілізації, є незбагненною.
Захопившись надмірно певними конкретними проявами Господньої краси у Його творіннях, людина починає розчленовувати свою спроможність цілісно бачити світ, а отже— відчувати Бога-Творця.
Але оскільки прояв Господнього Духа вона відчувала у кожному Його творінні, то й почала надавати конкретним предметам, явищам природи спочатку божественних ознак, а потім, гублячи у наступних поколіннях генетичну пам'ять Істинного Бога, почала утотожнювати з самим Богом.
Так, очевидно, появилися культи-поклоніння богам-силам природи, богам-тварй-нам, богам-рослинам тощо.
Так, людина починає розчленовувати світ, у чому, без сумніву, допомагає їй Диявол.
Нашіптування його спочатку невинні. Справді, чи не заслуговує бути богом сонце, що дарує людям тепло, достигання плодів, та, за задумом Господнім, несе у собі ще певну абстрактну ідею — Ідею світла? Все, що творить Господь, завжди має дві невід'ємні функції: ідейну й матеріальну, естетичну й практичну, але остання завжди вторинна, бо завдання її — викристалізовування духового начала в людині, яке завжди первинне, бо вічне.
Основний метод у зведенні людини з Господнього шляху Диявол споконвіку використовує однаковий, перевірений ще на ангелах: це нашіптування з метою роз'єднання, а роздвоєну людину найлегше підкорити собі *. і уже, зосереджуючи увагу людини на сонці, Диявол вдавано загадавшись, вда-вано-вчено схилившись на ногу, вдавано над-хнено, у вдаваній болючій тузі підшіптує людині про його животаорність, бо воно, сонце, як і вона, людина, вміє рухатись, отже—воно живе.
Але оскільки сонце недосяжне і від нього залежить життя людини, то його потрібно боятись.
Так, людина, забувши, що все у світі підпорядковується Волі Творця, починає задумуватись, а що буде, коли сонце завтра не зійде? Так, очевидно, приходить на землю страх, який породжує зневіру — цих двох найбільших ворогів людини, що роз'єднують її з Богом Істинним.
Людина, яка була одним Із складників величавого задуму Бога-Творця, поволі починає віддалятися від Нього.
У результаті, вона опиняється на межі космічних двох світів.
По рівній грані двох світів ідеш, Що, наче шкло, невидима ітостра. І тягне, рве глибинами безмеж Одкрите серце ненаситний простір.
Межа.
Сучасна О. Ольжичу європейська людина починає вибирати шлях свободи від обох світів, і проголошує тип надлюдини, ідо народжується шляхом самообману через відоме уже нашіптування.
Насправді ж людина у своїх діях ніколи не буває вільна від впливу космосу. І це добре розумів поет, тому в своїй творчості не піддався абсурдним ідеям у філософії сучасної йому Європи, де палець грандіозного всеохоплюючо-го організму почав прагнути жити відокремлено, сподіваючись, що той маленький духовий нерв, який є в нього, отой ніготь, підкаже йому нові шляхи, що згодом приведуть до завоювання всього організму.
Сильна у своєму мурашнику, але безсила перед людиною мурашка починає прагнути, що зможе правити колись людиною, яка в одну мить може зруйнувати, затоптати, спалити безслідно увесь мурашник.
А що говорити вже про одну мурашку, навіть, якщо вона виношує найчестолюбнішІ плани: усі мурашки гідні стати людьми 1?. 1 уже німецький ще вчора МІфестофель, на межі XIX—XX ст. носить вкрадене Ім'я Заратустри й роздумує:

Що ж мені залишилося на мій останній гріх? і уже Дияволам і фестофель-3аратустра знову замислюється, знову сідає на великий камінь І зосереджується, і раптом він підскакує.
— Співчуття! Співчуття до вищої людин иі 7
Але яке співчуття може викликати якась вища людина, що сама себе вивищила за рахунок інших, створених за Господньою подобою, людей? Без особливих зусиль впізнаєш у Зара-тустрі Ф. Ніцше Диявола з уже цитованого вірша О. Ольжича.
Ось чому наш поет хоче поставити під знак питання конечність нашої культурної орієнтації на сучасну Європу.
Бо в ній поет уже не знаходить нічого нового, що дало б черговий духовний імпульс для повернення на землю колишньої єдності між Богом і людьми, яка була характерна для золотого віку, або світанку людства.
У деяких моментах погляди О. Ольжича перегукуються з поглядами німецького філософа О. Шпенглера, книга якого Присмерк Європи у 20-х рр.
XX ст, започаткувала полеміку щодо подальшого духовного й культурного життя Європи.
Ще від не зовсім європейських еллінських часів, що принесли на землю небувалий розквіт гармонії фізичного й духовного, але усе ж з приорітетом духовного, Європа багато століть живилася цим відблиском Господньої краси.
Але не вміючи бачити гармонії Духа у всій його повноті й всеохопній цілісності конкретного прояву, людина знову починає розчленовувати красу на духовне й матеріальне, віддаючи перевагу останньому,— тому, що без особли-
вих зусиль душі можна потримати в руках чи навіть заховати у власну кишеню.
Як Фауст на початку й у фіналі поетичного вимислу, так і в межах античності протистоять один одному еллін епохи Перикла й римлянин епохи Цезаря8. Ось, як цей складний, багатотисячо літній процес з постійним чергуванням наростання й притухання відбитий у творах О. Ольжича.
Після опису Ідилії золотого віку поет у збірці Рінь (1935 р.) вміщує вірш, у якому пристрасно закоханий у природу юнак із правіків спостерігає картину народження вечора.
Він радіє веселим друзям, котрі сидять навколо веселих вогнищ.
Але в цій ідилії присмерку вже вчувається тривога прощання.
Далі автор з'ясовує її словами радіючого завтрашньому дню юнака, що пов'язана вона з прощанням зі старою осілістю та вирушенням племені на чужі нездолані долини.
О. Ольжич зумів геніально передати дитячий пристрасний запал людства, яке прагне нових вражень.
Але в цьому, на перший погляд святому прагненні людини, уже вчувається гріх — гріх надмірної пристрасті, яка згодом почне засліплювати виважене сприймання світу:
Вечір.
Я дивлюсь на сині скелі. Злотне небо сперлося на скелі. Зазду плещуть огнища веселі. В коло ватер друзі, теж веселі.
Гей, чужі нездолані долини! В'ється дим і плине в бік долини.
Так на завтра ми туди поплинем.
Як ріка нестримна, поплинем.
У цій мініатюрі передана уже стара модель вдавано-благородного зманювання людства.
Роздвоюючись і таким чином втрачаючи віру й терпеливість, людина відівчилась мислити абстрактно, тобто відійшла від цілісного сприймання світу через посередництво Святого Духа, який відкриває людині аналогії конкретних речей з абстрактними ідеями, що несуть у собі животворне начало.
Вони можуть видозмінюватись у конкретних ситуаціях, але руйнувати їх чи зневажати ними не можна, бо вони пройшли випробовування вічності, й будуть живими поки не здійсняться.
Ось як О. Ольжич у вірші Геологія описує складний, задовго наперед продуманий процес творення Землі:
Із книжки грубої, в твердих палітурках,
З гірських пластів, за вікнами вагону,
Пливе на нас симфоній п'янка
Відвічного, надтхненного закону.
Котились води, дихала земля,-
На сірий намул падало проміння.
Родились і лишали світло дня
Нечувані, потворні сотворіння.
О, скільки зелені, о, скільки душних злив
У грудочці блискучій антрациту!
Яке намисто золотавих днів
В одній краплині бурштину укрито!
Вдивляючись уважно й непоспішно у величаво-грандіозний задум Творця, О. Ольжич задається питанням: не порошинкою хіба твоє життя В оцьому потоці соняшних сторіччів? У його словах немає болю чи образи за людську мініатюрність у Всесвіті, бо поет розуміє вічність усього
оточуючого:

Але земля — одвічне воріття, І переходять вічно речі в речі. Земний театр, у якому часто змінюються декорації, не лякає О. Ольжича, бо поет збагнув головне — Бог любить людину, він готовий зробити її співучасником свого грандіозного задуму, ім'я якого — вічне життя:
Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не відняти:

Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти!
Солодких грон і променистих вин Доволі на столах Його веселих. Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмелькіший келих.
Господь хоче відкрити людині свої замисли й закони, але для того повинен спочатку грунтовно підготувати її, бо половинчасті, диявольські знання приносять шкоду не тільки їй, а біля такої людини можуть згинути ще мільйони безвинних.
Тому шлях пізнання людиною світу повинен відбуватися тільки під безпосереднім, наглядом Господа, через посередництво Святого Духа.
Та досягти співпраці з Творцем людині не просто, коли стільки тисячоліть роз'єднання між ними, коли могутній космос постійно сприяє роздвоєнню людини.
Та шлях є, і поет його знаходить:

Лиш твій шал проти навал, Одвага, коли ти запрагнув.
Віра.
Але людина ніколи, навіть у своїй святості, не повинна вимагати від Господа відкрити їй те, до чого духово ще не дозріло людство.
Настане час, пише поет, коли В саду тінистому, в нескошеній траві, Дзвінким дівчатам, хлопцям ясночолим Читати буде солодко нові Книжки, що нам не розгорнуть ніколи.
Тому не можна з першого класу перейти у випускний, бо результату такий перехід не дасть ніякого, хіба що породить у першокласника неоправдану гординю: він буде переконаний, що випускники нічого не знають, бо їх знань ніколи не збагне.
Ось, чому племена з Ольжичевої поезії Вечір.
Я дивлюсь на сині скелі нагадують першокласників, яким набридло сидіти в першому класі, та, після нашіптувань неука-Диявола про переваги випускного класу, де учень стане рівним вчителю, вони переступили через вчителя, і пішли, але не у випускний клас, там їм робити нічого, а на вулицю.
Та не знайшовши обіцяного раю, хотіли б знову повернутись у клас, але згубили туди дорогу. І уже першокласники самі починають себе, а потім й інших — вчити. І вже серед них з'являються визнані авторитети та^прр-відники, а в результаті:
Щороку меншають стада.
Страшні хати у тихім сконі. Зате бо кожному влада,—
Дорожча збр ОЯ І КСЙіа ОНі.
- Людина, сповнена Господнім світлом, задивилась на сонце І зробила його богом.
Тепер, побачивши у золоті відблиск сонця, вона зробила його новим богом.
Так, небо в очах людини впало на землю.
Та вона не змогла сама втримати його на своїх слабких плечах, бо залишилась без головного—без духової мети, і ось, на землю одні упали та звернулися за порадою до свого неука-вчителя, Диявола. І уже:

Наш бог—маленький чорний ідол, В наметі нашого
вождя,— закричали вони,— І над річки вогню і крови, Над власне горло — дорогі Нам очі тужно-гебанові І руки юні і тугі. Так, почала литись по землі ріками кров, що наповнила наші криниці, і якої у вік золотий зі свіжими, протканими сонцем дібровами, з медом приручених бджіл, злотавістю сп'янілого тіла,— не бачили ще навіть янтареві зіниці серни.
Та ось, у метаючого — Хтось метнув неминучу стрілу, і Захиталось струнке оперіння... Ще мить тому фізично сильний — враз став безсилим.
Вбиваючий — сам звідав відчуття смерті. І перед його, тепер уже внутрішнім зором, Замість неба, і міста, і гір — Небувалі пливуть акварелі. Людина знову відчула єдино справжнього Бога, але тепер її відділяють від нього вчинені земні гріхи.
Враз спадають усі земні ідоли, поклоніння, пристрасті... Людина починає відчувати облуду Диявола, що розчленував її зір, думки, прагнення, і замість справжніх духовних цінностей, що дарують людині вічність, підсовував їх жалюгідні замінники.
Людина збагнула, що у золоті немає Світла, у ньому темрява смерті (недарма вона його потім назвала жовтим дияволом), а Світло є тільки у любові й ласці Отця Небесного.
Та людина, яка боялась земної смерті, тепер по-справжньому розуміє, що мала шанс стати безсмертною. І уже в каятті просить Господа:
Ти, що ллечеш всі стріли — Один, Тільки ласка-стріла твоя злотна.
Замість жаху бездонних глибин — Дай /зріти барвисті полотна!
Людина серйозно починає задумуватись над безсмертям, і розуміє, що безсмертя земне — це міф. І ось, на землю в доказ ще не охололої любові до людини Бог посилає свого найулюбленішого Єдинородного Сина — Христа, щоб дати людям приклад справжнього безсмертя, яке настане для них у день Страшного Суду. І уже герой поезій О. Ольжича у захопленні вигукує:
О, хвала, хвала Тобі, Христе, Ізцілилося серце хоре.
І пожовклій руці — ніга, І червневий день — миттю Покривати Твою Книгу Позолотою і блакиттю.
Монастир
Саме Новий Завіт, вчення Христа стає для О, Ольжича основою, фундаментом його філософського сприйняття світу.
Він розуміє, що Європа з її псевдофілософськими пошуками все далі й далі віддаляється від Істинного вчення Бога, якого постійно шукає в небі, а не на землі між людьми, де він присутній у своїх творіннях, у взаємостосунках особистостей та цілих народів.
Фактично, О. Ольжич стає в опозицію до сучасної йому європейської матеріалістично-по-зитивістсь.кої науки останніх століть, у тому числі й історичної з її людиноподібною мавпою, називаючи науку диявольського розчленування, що позбавлена божественного начала, ворожбитством:
І нащо, розглядаючи кригу, Ворожбит починає розмови:

Перше люди не бачили снігу
езємними
Зайнялось
Гіркий і кривавий досвід історії нічого не навчив народи Європи, яка вже готова була зірватись новою, найжахливішою війною.
Поет відчував усю трагедію угоди людини, отого Фауста, з Мефістофелем, або ж Дияволом.
А ті невеликі пацифістські кола Європи, що на словах виступали за мир, насправді ж і до того часу перелякані за власний добробут, і їм немає ніякої справи, а головне вигоди, називати події своїми іменами — добро добром, а зло злом.
На очах всього світу нащадки Фауста під знаменами благородного Мефістофеля уже осушували не гниле багном, щоб зажити, як у раї, а виношували й здійснювали нові, глобальніші плани — як знищити народи, які вони вважали багном, щоб на їх кістках і крові побудувати земний рай для вибраних, отих вищих людей, учнів Диявола.
Еллінська краса, італійське Відродження, французьке Просвітництво з їх проблисками світла відступали в тінь під крилами колишнього бога — маленького чорного ідола, що виріс тепер, виплеканий за тисячоліття пацифістськими страхами людини, у величезно-кривавого монстра, якого й за мільйонами масок легко було впізнати сповненій Господнім світлом людині, такій, якою був і навічно залишився О. Ольжич.
А на Сході Європи в той час уже кілька століть також справляв свою криваву оргію той самий монстр, ім'я якого Диявол, але трохи в іншій масці — масці московсько-російських царевладців: Іванів, Петрів, Леніних, Сталіних... Диявол вдавано воював між собою, а насправді його метою було витоптати беззахисні народи і їх землі між Європою і Азією. І він це успішно робив, проганяючи своїх слуг то вперед, то назад по беззахисній землі, вбиваючи, спалюючи, зіштовхуючи у ворожнечі між собою ідеаліст-ський і спевнений посіданням найвищих правд народ.
Диявол не міг черговий раз простити українцям, що вони вбивані — знову оживали, зруйновані — знову відбудовувались, обпльовані — знову вмивались, обкрадені — знову ставали багаті. Він не міг простити, що після прийняття християнства вони не відгукнулись на його поклик, й не кинулись у цивілізовану дикунсько-криваву оргію, вбиваючи й грабуючи інші народи.
А зате українці будували церкви, плекали міцні сім'ї та, як писав О. Ольжич:

Ми жали хліб.
Ми вигадали млин.
Ми знали мідь.
Ми завжди воювали.
Так, саме воювали.
Колись навіть захоплювали чужі землі, а потім відмовились, їм було досить своєї, богоданної, а коли й цю відбирали, то українці відвойовували нову—від снігів Сибіру, від каміння Бразилії, від пустирів Канади і ще, і ще...
Українці вміли брати до рук зброю навіть тоді, коли зі всіх боків були оточені ворогами.
Вони вміли захищати найдорожче — віру, свій християнський ідеалізм, якому не зрадили ніколи.
Отже, українців ніколи не полишала войовничість духа проти сил неправди, зла, або ж сил Диявола.
Вони навіть у теміні крил його шукали й відшукували Світло.
Це й дало право О. Ольжичу написати рядки, сповнені гордості за свій народ:
О, Націс, дужа і вічна, як Бог.—
Не це покоління холопів,—
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні І Конотопі.
О, Націє, що над добро І над зло,
Над долю і ласку, І кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабутні Базару...
Поет вірить, що силоміць накинута нам ідеологія і штучно витворені настрої в догідний час обернуться там (у радянській Україні—М, К.) у свою протилежність... Та глибина переживання, яка випала на долю українського народу в його боротьбі, поразці й пізнішій визвольній акції, так стимулюють його духове переживання, що відтепер Україна стає в авангарді нової світової духовності 9. О. Ольжич власним прикладом прокладав нам туди дорогу.
Але поет розумів, що без власної держави український народ не зможе реалі зувати свого духовогд завдання.
Тому й віддав усі сили, талант І життя на реалізацію цієї ідеї. Його девізом можна вважати слова із циклу Незнаному воякові (1935 р.), які він адресував і нам:
Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.
О. Ольжич усвідомлено і впевнено ступив у клекотання виру проти сил неправди, сил Диявола, що обступили його з двох боків — російського й німецького, щоб знову відродилась колись могутня українська держава, його не лякала смерть, бо він вірив у вічність богоданного життя.
В одному з останніх віршів О. Ольжич бачить себе щасливим і безжурним у щоденному житті, яке стало для нього святом.
Але не надовго.
Він передбачає свій неминучий кінець, бо так йому писано від Бога 10. Цитаделя духа виплекана вірою у справедливість і вічність життя, дала йому сили мужньо витримати катування й вознесла його в безсмертя:
Воно дощем спадає золотим
Тобі на серце,— і життя щоденне
Здасться святом, палацом — твій дім.
І кожне діло с благословенне.
І враз не стане.
Курява дорог
Встає до сонця, і чорніє лик твій ...
Земля широка.
Мудрий в небі Бог.
І серце людське – мужнє і велике.
Г
Є. Маланюк писав про О. Ольжича:

Людина чітко окресленого характеру, гострого інтелекту й творчого серця, учений, але й воїн, історик і археолог,— він не міг не скептично ставитися до всіх зовнішніх революцій, які, як відомо, відбуваються під поблажливий усміх століть.
Він знав незмінні закони буття І знав, що таке вічність.
Йому була відкрита зоряна книга і з ним розмовляла морська хвиля, як сказав один поет про Гете.
Справді, двом великим поетам Європи була відкрита зоряна книга неба, але читали вони ї ї - по-різному.

Микола КРУПАЧ
м.
Львів